Сербська православна церква: право первородства і сочевичне варево

Перші зерна Євангелія на Балканський півострів принесли апостоли. У Далмації, історичної області, трудився апостол Тит. У IV столітті на території, що входила до складу колишньої Югославії, були митрополія Сірмійська та частково архієпископія Салонікська. Християнство східного обряду особливо поширювалося серед сербів в IX столітті, коли на прохання сербського князя Мутимира візантійський імператор Василь Македонянин в 869 році надіслав до сербів грецьких священиків. У дев’ятому і десятому століттях Православ’я широко проникло в Східну Європу. Це стало можливою завдяки діяльності візантійських місіонерів, святих Кирила і Мефодія.

Великий розкол 1054 року розділив християнську церкву на латиномовну (римо-католицьку) і грекомовну (східноправославну) церкви. У ранньому середньовіччі релігійна приналежність сербів була розділена між цима двома Церквами.

Історичні джерела свідчать, що серби приймали Православ’я колективно, сім’ями та цілими племенами (між 7 і 9 століттями). В ознаменування своїх хрещень кожна сербська сім’я, або плем’я, стали особливим чином святкувати виключно сербський звичай під назвою «Слава» (або «хресна слава») на честь святого, в день якого вони прийняли таїнство Святого Хрещення.

У дев’ятому столітті за короткий час послідовники Кирила і Мефодія встигли підготувати і навчити майбутнє слов’янське духовенство грамоті та священним текстам, чим зробили великий вплив на сербів. Різні сербські князівства були церковно об’єднані на початку 13 століття святим Савою, сином сербського правителя та засновника сербської середньовічної держави Стефана Немані; Святий Сава доводився також братом Стефану Першовінчаному, першому сербському королю. Сава переконав Вселенського Патріарха заснувати Церкву в Сербії як автокефальну організацію з самим Савою в якості її архієпископа. Сталося це в 1219 році. Дана подія закріпила панування православних християн у сербському царстві, яке в той час було розділене між Заходом та Сходом.

Статус Сербської Православної церкви зростав разом із зростанням розмірів та престижу середньовічного королівства Сербія. Після того, як король Стефан Душан прийняв імперський титул («цар/імператор всіх сербів і ромеїв»), Печське архієпископство, відповідно, було зведено в ранг патріархату у 1346 році. У наступному столітті Сербська Церква досягла своєї найбільшої могутності і престижу

У 1459 році Османська імперія завоювала Сербію та перетворила більшу частину колишнього королівства в залежну територію, населення якої повинно було платити спеціальний податок. Хоча багато сербів навернулися на іслам (що зазвичай приховують ангажовані «історики»), більшість з них продовжували сповідувати православну віру.

Після поневолення сербських земель турками Печьські патріархи служили об’єднавчим початком для сербів. Нерідко саме патріархи зверталися до християнськи правителів Європи із закликом підняти зброю на завойовників.

Сама церква продовжувала існувати протягом усього періоду Османської імперії, хоча і не без деяких утисків. Після смерті патріарха Арсенія II в 1463 році наступник не був обраний. Таким чином, патріархат де-факто був скасований, а Сербська церква перейшла під юрисдикцію Вселенського Патріархату. На цю обставину варто звернути особливу увагу: Царгород може відкликати рішення про автокефалію. І історія окремих Помісних Церков містить подібного роду прецеденти.

Сербський патріархат був відновлений у 1557 році за правління чоловіка Роксолани, султана Сулеймана Пишного, багато в чому завдяки знаменитому Мехмед-паші Соколовичу, коли владика Макарій, його рідний, або двоюрідний брат, був обраний патріархом в Пече. Відновлення патріаршества мало велике значення для сербів, оскільки сприяло духовному об’єднанню всіх сербів у Турецькій імперії. Після наступних сербських повстань проти турецьких окупантів, в яких церква відігравала провідну роль, константинопольські ієрархи під тиском турецької влади знову скасували патріархат в 1766 році. Церква знову залишилася під юрисдикцією Вселенського Константинопольського Патріарха.

Цей період так званих «фанаріотів» був періодом великого духовного занепаду, тому що грецькі єпископи дуже мало розуміли свою Сербську паству. Щобільше, як колись і в Болгарії, вони прагнули елінізувати слов’янське населення, що не сприяло популярності грецького духовенства в Сербії.

У цей період багато християн на Балканах навернулися на іслам, щоб уникнути суворих податків, введених турками у помсту за повстання та за неприпинюваний опір. Багато сербів мігрували зі своїми ієрархами до володінь Габсбургів, де їм була надана автономія. Резиденція архієпископів була перенесена з Печа до Карловаца. Переселенці засновували нові православні єпархії, які перебували в залежності від Печьської Патріархії. Так, з переселенням у 1690 р. в австрійські володіння Печського патріарха Арсенія (Черноєвича) з великою кількістю сербів була заснована самостійна сербська митрополія. Першим митрополитом став Арсеній (Черноєвич). Митрополича кафедра прибувала в різних місцях. Тісний зв’язок церкви з сербським опором османському правлінню призвів до того, що сербське православ’я стало нерозривно пов’язане з сербською національною ідентичністю і новою сербською монархією, що виникла з 1817 року.

Сербська православна церква остаточно відновила свою незалежність в 1879 році, через рік після визнання Сербії великими державами як незалежної держави.

Після Першої світової війни всі серби були об’єднані під однією церковною владою, патріаршество було відновлено в 1920 році завдяки спеціальному Томосу, дарованому Константинопольським Патріархатом. Тоді, після відродження Сербського Королівства, різні єпархії опинилися в його володіннях. Король Олександр Карагеоргійович звернувся з проханням до Константинопольського Патріархату про дарування автокефалії. Стався Всесербський Об’єднавчий собор. В результаті ж повний титул предстоятеля СПЦ став звучати так:«архієпископ Печський, митрополит Белградсько-Карловецький і сербський Патріарх».

Під час Другої світової війни Сербська православна церква пройшла через суворі випробування, в ході яких німецькими, хорватськими та іншими фашистами було вбито багато єпископів, священиків і близько 1,7 мільйона православних християн. Акції геноциду проводили і серби; а хто був правий та хто винен у даних конфліктах визначити вкрай важко. Але повторилася ситуація, описана в скандинавських сагах: «кровні родичі ріжуть один одного». В результаті всіма учасниками кривавої бійні сотні церков різних конфесій були зруйновані, або спаплюжені. Після Другої світової війни церква пережила нові випробування при комунізмі. Релігійна освіта в школах була заборонена. Церква потрапила під пресинг з боку влади. Багато видатних її діячів (в тому числі і знамениті сербські святі — преподобний Юстин (Попович) і святитель Миколай (Велимирович) опинилися під домашнім арештом.

Після 1989 року становище церкви стало більш стерпним, хоча церковне майно не було повернуто. На жаль, громадянська війна в колишній Югославії знову принесла величезні страждання. Близько 10 000 сербів були вбиті, більше мільйона стали біженцями. Повністю зруйновані або пошкоджені понад 700 церков і святинь. Хто був правий, хто винен, знову визначити вкрай важко, і знову «кровні родичі різали один одного».

А після чергової Балканської війни в 1999 році Сербська православна церква зіткнулася з новим виходом населення з Косово і Метохії, духовної батьківщини церкви. З 1999 по 2005 рік близько 250000 осіб були вигнані зі своїх будинків, кілька тисяч були вбиті або викрадені, зруйновано близько 150 церков, монастирів і святинь.

Чи навчили ці прикрості чогось Сербську Церкву? Швидше, ні, чім так. У пошуку сильного союзника Сербія звернулася не до тих, а звернулася вона у бік Москви. В результаті СПЦ перетворилася в таку собі копію (а точніше філію) РПЦ МП імені Сталіна на Балканах, а сербське населення, взяв на озброєння не сакрально-містичну складову Православ’я, стало аналогом сумної звісної російської вати. А часом і в церкві та у державі відбувається сказ ватки. Наведу ряд показових прикладів.

У листопаді 2018 року Сербська православна церква заявила, що не визнає рішення Константинополя реабілітувати лідерів двох українських православних церков, що відкололися від Москви. Їм-то що з того? Ті ж, на відміну від Москви, на чужих територіях не відкривають своїх єпархій. Але ні, по дзвінку московських ляльководів серби стали волати не-благим матом з цього приводу. Патріарх Сербської Православної Церкви Іриней та єпископ Чорногорський Амфілохій публічно підтримали позицію російської Церкви, проти позиції Константинопольського Патріарха, щодо незалежності, або автокефалії Православної Церкви в Україні.

Після того, як Константинопольський Патріарх Варфоломій заявив, що настав час перейти до надання автокефалії Українській Церкві, з Москви сербський церковний лідер звинуватив його «у сприянні розколу».

Через 2 місяці після Томосу, 28 лютого 2019 року Сербська церква опублікувала офіційну заяву про ситуацію в Україні, де факто закликавши Патріарха Варфоломія відкликати Томос та підтримати московську чекістську кліку. Вони, напевно, забули, звідки та коли отримали Томос, і хто і коли у них його (інше питання — справедливо, чи ні) відкликав. Вселенський Патріархат дав сербам те, що у них є в християнстві, дав їм автокефалію та патріаршу гідність.

Проте один з найбільш активних проросійських єпископів, вл. Нові-Садський і Бацький Іриней засудив Константинопольського Патріарха за згадку очольника ПЦУ під час богослужіння. І досі вони продовжують стосунки не з ПЦУ, а з неканонічною УПЦ МП в Україні, яка зависла у політичному вакуумі та стикнулася з масовою втечею пастви.

1 березня 2022 року Патріархат Сербії прийняв рішення направити допомогу Церкві митрополита Онуфрія. У цій заяві Патріарха Сербського немає нічого дивного, хоча вибіркову допомогу можна вважати такою, що не відповідає православному духу, через те, що в Україні від російської навали постраждала вся країна, а не тільки Церква Онуфрія, яка насправді належить патріархату країни, що проводила напад.

Ставлення Сербської Православної церкви (СПЦ) до агресії Кремля залишається проросійським. Нинішній сербський патріарх Порфирій також повідомив, що сербська церква «не змінить своєї позиції» і «надає і продовжує надавати істотну підтримку митрополиту Онуфрію і його церкві». Водночас СПЦ намагається видати себе за миротворців перед українськими біженцями в Хорватії.

Проросійська позиція СПЦ проявляється і в більш дивній формі. Відзначимо одну обставину: СПЦ хронічно страждає правоконсервативним ухилом, іншими словами, екуменічна діяльність зведена до мінімуму, а ідеї про власну винятковість (нагадаю третій Рим вперше придумали саме в Сербії, і ексклюзивності порятунку до максимуму. А при такій позиції загравання з протестантським світом начебто виключаються; але якщо потрібно, то вітаються.

І ось 9 вересня 2022 р. сербський патріарх Порфирій вручив відверто проросійському та гіперправому прем’єр-міністру Угорщини Віктору Орбану Золотий ступінь ордена Святого Сави у нагороду за його зусилля «по захисту християнства в Угорщині і в усій Європі», а також за його особистий внесок у справу дружби угорського та сербського народів» і за «утвердження традиційних цінностей.

Бачте, Віктор Орбан номінально протестант (а реально або атеїст, або юдей, або агностик — Бог зна) — не те, щоб серби обов’язково про це знали. Попри часті заклики Орбана до християнства, він не дає багато підказок щодо своєї конкретної теології.

Якщо слова патріарха Порфирія здаються перегукуються з думками відомого товариша Гундяєва, то це тому, що два союзних клірики говорять однією мовою. Інстинктивне тлумачення їхніх слів полягає в тому, щоб розуміти як «чужинців» весь колективний Захід.

На наступний день після того, як Порфирій фактично «посвятив» Віктора Орбана «в лицарі», патріарх виступив із заявою, що засуджує проведення Європрайду в Белграді.

11 вересня тисячі людей, що розмахували релігійними символами та російськими прапорами, відповіли на заклик СПЦ та вийшли на вулиці Белграда на знак протесту проти проведення Європрайду-2022 в сербській столиці. У так званій «хресному ході порятунку Сербії» (постмодерністського аналога комуністичних демонстрацій) в Белграді взяли участь понад 100000 осіб. Організатори оголосили наступний збір на 17 вересня, того ж дня, коли має відбутися так званий Європрайд (демонстрацію за права секс-меншин).11 вересня, коли представники сербського духовенства та натаскані ними миряни йшли в ногу з протестами проти прайду, Порфирій публічно закликав …відкликати підручник з біології для восьмого класу.

Воно і не дивно, адже Сербія і на політичному рівні великий союзник Росії. РФ транслює фейки на Балкани та Європу саме через сербів. Зараз, навіть Єрусалимський патріарх, який відзначився, як організатор оману в Аммані, виливає менше бруду на Вселенського патріарха, ніж сербський патріарх Порфірій.

Проросійська позиція СПЦ наводить і провалам у внутрішньо-балканській політиці. Як відомо, в Чорногорії паралельно співіснують дві православні церкви: СПЦ і своя,невизнана і напів-канонічна. Чорногорська православна церква, що мала дещо окрему структуру від СПЦ під час правління Османської імперії, була примусова об’єднана з СПЦ в 1920 році. Однак у зв’язку з подіями, викликаними процесом розпаду Югославії в 1993 році, в Цетіньє була заснована Чорногорська православна церква. Стверджується, що в цей період уряд Чорногорії й Чорногорська православна церква працюють разом, щоб відокремити Чорногорію від Сербії та знову стати незалежними.

Що стосується 1997 року, то видно, що лідер керівної Демократичної партії соціалістів Міло Джуканович, який перебував при владі, відійшов від шовіністичної політики лідера Сербії Слободана Мілошевича і його політики в той час. У процесі після здобуття незалежності у 2006 році Чорногорська Православна Церква спробувала розширити свою діяльність. Це було зустрінуте негативною реакцією СПЦ і Сербії. Як видно, наявність двох різних церков в Чорногорії підготувало ґрунт для багатьох конфліктів. Щобільше, ці конфлікти тут не залишаться. Тому, що давня напруженість між СПЦ та урядом Чорногорії викликана не тільки релігійними причинами. Крім цього, вона також має історичний, політичний та геостратегічний вимір.

Але визначенням проривом до світла з боку СПЦ стало розв’язання Північномакедонського питання. На своєму засіданні 16 травня 2022 року Архієрейський Собор Сербської Православної Церкви заявив про відновлення євхаристійного і канонічного спілкування з Македонською Православною Церквою — Охридською Архієпископією. Дане спілкування було перервано в 1967 році у зв’язку з одностороннім проголошенням автокефалії Македонською Православною Церквою.

У Сербській Церкві також відзначили, що даним діянням македонської Церкви знімаються причини, за якими в 1967 році спілкування між Церквами було припинено, і відновлюється повне літургійне і канонічне спілкування. У комюніке підкреслюється, що «зі встановленням єдності на канонічних підставах і на умовах поваги канонічного порядку на всій території Сербської Православної Церкви діалог про майбутнє і можливий остаточний статус єпархій в Північній Македонії є не тільки можливим, але також доцільним, легітимним і реальним».

Добре, порадіємо за Північномакедонську церкву, але залишається нериторичне питання: якщо Сербський Синод визнав північномакедонську автокефалію (нехай під безпосереднім впливом з боку Константинополя), хоча частина їх (сербських) єпархій та територій пішла у вільне плавання, то чому б не визнати й ПЦУ? Бо московські ляльководи не дозволять, тоді знову нериторичне запитання: А СПЦ реально автокефальна (з грецької: така, що сама собою керує)?

У висновку поміркуємо, а як проросійський курс Сербських держави та церкви може позначитися на процесах євроінтеграції?

Щодо ж церкви, то тут треба реальними справами займатися, а не відповідати демонстрацією на демонстрацію, реально займатися людьми (за принципом ненавидь гріх, люби грішника) з будь-якою політичною, або іншою орієнтацією, проповідувати та впроваджувати толерантне ставлення до людини як такої, а не боротися проти підручників, займатися реальною катехізацією населення, а не поширювати ідеологічні байки. СПЦ давно вже необхідно відмовитися від усіх, як доморощених, так зовнішніх третьоримських амбіцій, посилювати засади христоцентризму, згадати, звідки вони отримали свою автокефалію та визнати не тільки Північну Македонію, але й Україну.

25 вересня 2022 р. члени Європарламенту попередили Сербію, що підписання Белградом плану консультацій з Міністерством закордонних справ Швабростану ставить під загрозу її процес вступу до ЄС. План консультацій на 2023-2024 роки був підписаний міністерствами закордонних справ Сербії та Росії в кулуарах Генеральної Асамблеї ООН в Нью-Йорку 24 вересня, в момент, коли Росія, схоже, веде до серйозної ескалації війни в Україні. Як країна-кандидат в ЄС Сербія вже піддалася критиці з боку офіційних осіб ЄС і європейських політиків за відмову ввести санкції проти Росії відповідно до зовнішньої політики ЄС. До війни Белград проводив успішну зовнішню політику «чотирьох стовпів», врівноважуючи свої відносини з ЄС, США, Росією і Китаєм, але після лютневого вторгнення Росії в Україну підтримувати її стало важко…

Ексклюзив

Іван Верстянюк, оглядач