Березовський собор як цирк на дроті

04.06.2022 0 Редакция NS.Writer

Весна, як відомо, такий період, коли у людей чим-небудь стурбованих починається сезонне загострення. У минулому нарисі ми писали про те, що 12 травня 2022 року пройшло засідання Синоду РПЦвУ. Але цим справа у церковних москвофілів не обмежилася. 27 травня 2022 року РПЦвУ провела збори єпископів, священиків, ченців і мирян, «для обговорення проблем церковного життя, що виникли в результаті війни». І тут починається найцікавіше. Нібито вони від Москви відкололися. Але не так. І про це наш сьогоднішній нарис.

Патріарх Кирило та митрополит Онуфрій

Почнемо з того, що наведемо цитату з так званого визначення даного, до слова, сказати Собору. Розкриємо тільки провідні, фундаментальні моменти. Отже: «Собор засуджує війну як порушення Божої заповіді „Не вбий!“ (Вих. 20: 13) і висловлює співчуття всім, хто постраждав у війні. Собор звертається до влади України і Російської Федерації з проханням продовжувати переговорний процес і пошук сильного і розумного слова, яке змогло б зупинити кровопролиття. Висловлюємо незгоду з позицією Патріарха Московського і всієї Русі Кирила з приводу війни в Україні».

Надто вже загальні слова, розраховані на людей наївних. Ну а далі було прийнято рішення про варіння мира в Києві, а також послідувало рішення відкривати парафії РПЦвУ за кордоном. Але, як ми покажемо нижче, вони розраховують на те, що це — ознака саме Автокефальної, а не Автономної Церкви, і її нібито нарешті настало остаточне розмежування з РПЦ МП імені Сталіна. Зокрема, було заявлено (архієпископом Іоною), що митрополит Київський припиняє поминання Патріарха Московського за встановленим у богослужінні чину (і визначеною в статутах РПЦ і РПЦвУ формулою).

Далі нам необхідно розкрити ще один важливий момент. Вони офіційно підтверджують те, що перестають поминати під час богослужінь так званого лже-патріарха Кирила (відомого також як В.М. Гундяєв, або агент Михайлов). Але мало хто згадав зараз ту обставину, що припинення літургійного поминання — не канонічний крок. Довгі століття священики поминали тільки єпархіального архієрея, єпархіальний архієрей — митрополита, той Патріарха. Так що це все, серйозно кажучи, означає, що кардинальних змін немає. Керівництво УПЦ провело чергову інформаційну операцію, щоб дезорієнтувати громадськість і своїх віруючих, проголосивши свою «самостійність і незалежність».

Але як позначив історик Петро Кралюк: «Щоправда, синод УПЦ (МП) нібито ухвалив ще кілька „радикальних“ заяв. Наприклад, засудив війну в Україні (хоча в доволі м’якій і загальній формі, фактично, уникаючи згадок про Росію як агресора) і навіть висловив „незгоду з позицією патріарха Московського Кирила щодо війни в Україні“. Як бачимо, йдеться не про засудження предстоятеля РПЦ, а лише про незгоду з ним. Не ухвалено рішення щодо непоминання патріарха Кирила. Як бачимо, все тут залишається по-старому. Його й далі духовенство УПЦ, принаймні вище, буде поминати».

І під час богослужіння товариш Березовський згадав агента Михайлова, правда, поки ще без додавання «Великого пана і Отця нашого». Але не-поминання Гундяєва (тимчасове або довгострокове) — це не факт того, що РПЦ в Україні перестала йому підкорятися, а через нього ФСБ РФ.

Ось мені не вистачає найважливішого і очевидного. Якби було написано так: «УПЦ у цей драматичний час боротьби українського народу за свою незалежність закликає до єдності українського Православ’я як нагальної необхідності у захисті України — єдності в єдиній Українській церкві, соборній та незалежній. З цією метою ми запрошуємо Православну Церкву України до діалогу». Після таких слів можна було би повірити, що УПЦ МП дійсно солідарна з віковою боротьбою українців за свою Церкву (і тоді не треба згадувати «неправильність висвячень єпископів» як головну проблему). Після такої тези можна було би вже виставляти свої умови.

А що ж ми натомість чуємо? «Українська Православна церква не розриває відносин із РПЦ, заявив голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ митрополит Климент»…. А з українським народом ви не боїтесь розірвати відносини ?! Про найпершу важливість єдності з народом, який зараз напружує всі сили для захисту — нічого немає. Між іншим, за останньою соціологією — до УПЦ МП тепер себе відносять 5 (П’ЯТЬ) відсотків, а до ПЦУ — більше 60%.

І ось я на «холодну голову» поміркував над кроком РПЦвУ в бік незалежності від Москви. Оголошення про «незалежність» і «самостійність» без будь-якого канонічного формулювання, — «автокефалія Шредінгера». Очистити РПЦ від антихристиянських грязєй імперіалізму, зможуть тільки самі чада РПЦ і більше ніхто. Якщо вони хоч трохи християни, Бог допоможе це зробити.

А далі в їх заявах слідує критика ПЦУ, що «ми більш незалежні, ніж вони» — це взагалі… Мовляв, ми і миро варитимемо, і парафії за кордоном будемо відкривати (а чого досі жодної не відкрили, якщо таки дійсно незалежні !?). Але миро і діаспора — це не основні ознаки автокефалії, а троллінг ПЦУ. Єрусалимський Патріархат миро не варить, а Елладська Церква до того ж не має парафій за межами Греції. І що, вони через це не автокефальні?

Свою страусину позицію ієрархи УПЦ завжди прикривали інтересами церкви. Філарета в епоху екзархату не можна було критикувати, «щоб не спровокувати гоніння з боку комуністів». Всі здійснювані ними ницості і підлості, всі випадки угодовства з владою країни-агресора оголошувалися і тепер ще раз оголошуються хитромудрими маневрами на порятунок українського православ’я. Тільки маневрів в Україні ставало все більше, а православ’я все менше.

А тепер розглянемо питання правового статусу даного собору. Відомий релігієзнавець Олександр Саган пише: «Чи легітимний Собор УПЦ МП? Але спершу щодо хайпу навколо „революційного“ підтвердження того, про що вже 30 років є написано у Статуті УПЦ МП та Статуті Російської ПЦ. Оскільки ще немає офіційних документів (рішень Синоду, архиєрейського Собору та Статуту про управління УПЦ МП у новій редакції), обговорювати поки нічого. Бо формулювання типу „мали міркування про відновлення мироваріння“ може мати як позитивне вирішення, так і негативне (поміркували і відмовилися). А інакше написати у рішеннях Собору й не могли — у Статуті Моспатріархії (розділ Х., п.13) чітко вказано, що миро УПЦ МП отримує від патріарха Московського. І тут треба ще погодити із Кирилом. А раптом йому не сподобається. Тоді зроблять вигляд, що міркували — і не погодилися… Фактично маємо „заяви про наміри“, які ще треба буде легалізувати. І не лише в Україні. Бо, згідно Статуту Російської ПЦ (розділ Х., п.3.), „Статут Української ПЦ затверджується її Предстоятелем та схвалюється патріархом Московським“. Це означає, що останнє слово буде за Кирилом. А розглянути ці правки він може вже й після війни. Адже можуть же у Моспатріархаті розглядати звернення про автокефалію від УПЦ МП вже протягом 31 року. То куди поспішати із правками? А там вже хто швидше — чи падішах, чи віслюк… Скажу одразу — варіант, що Московський патріархат змінюватиме свій статут, щоб сподобатися Онуфрію, я не розглядаю…».

Тобто потонули вони в хронічному своєму словоблуді. І ось чому. Відсутній найважливіший акт. Звернення до Константинопольського патріарха з проханням санкціонувати поточне положення в якості прийнятного. Але відзначимо, що тільки є у нього право еккліта, дане Вселенським Собором право бути антикризовим менеджером для християн Сходу. Україна і Росія — це територія Константинополя як стародавнього Патріархату з привілеями, наданими Четвертим (Халкидонським) Вселенським Собором.

Тому всі права зберігаються. Екумена — в сенсі населена людьми честь суші куди проникла європейська культура, — безсумнівно є. І схід в ній є і захід. І навіть «країни варварів». А Київська митрополія це сама що ні на є «канонічна територія» Константинопольського Патріархату. Тому право еккліта у нього на ній преферентивне. А права Константинопольського Патріарха, дані йому четвертим Вселенським собором — нікуди не поділися. Він ними активно користується як у справі лікування болгарської схизми, так і в справі лікування македонської.

Київська митрополія — це колишня до 2018 року провінція Константинопольського Патріархату, яку колись «здавали у тимчасове антикризове управління» Московському Патріарху, як «примасу країн північних». Тепер саме час було звернутися до джерела власної церковності з проханням надіслати свого екзарха для вирішення технічних проблем.

У канонічному праві є поняття «кіріархальна Церква». Так от, для Київської митрополії киріархальна церква це архієпископія Константинополя, а не МП. А для російського православ’я характерний розрив з канонічною традицією історичного християнства і в канонічні інтуїції російського православ’я (завдяки синодальному періоду 1700-1918 рр) цілком з аугсбурзького (протестантського, якщо хто забув) світовідчуття: «Cujus regio, ejus religi», (чия влада, того і релігія), де земний імператор — глава церкви і гарант її ортодоксії.

Дана ідея в кінці XIX початку ХХ століття разом з політичною думкою Європи трансформувалася в «народ хранитель православ’я» (за аналогією з «народ-суверен держави» і ст. 3 Конституції РФ) і що як народ заново створює державу на кожних виборах. Так і народ в церкві-джерело її церковності. Малер з Хомяковим тут згодні з отцями та засновниками Реформації.

Але в християнській церкві першого тисячоліття, панував саме «Каthолічний» підхід. Гарант канонічності, хранитель переказу і т.д. це саме церковна ієрархія — наступники апостолів. І вони ще не рівні між собою. Одним з них Вселенськими Соборами дані одні привілеї, іншим інші, і ніяким іншим способом вони не можуть бути скасовані або змінені.

За словами українського патріота і єпископа ПЦУ, доктора богословських наук, вл. Віктора (Бедь): «Щодо рішень РПЦвУ від 27 травня 2022 р., чергова брехня на брехні…Наразі, „високе“ словоблудство та замилювання очей, яке суперечить церковним канонам…Цікаво, правда, іще побачити і почитати зміни до статуту цієї секти…Головний висновок з постанови — подальша підтримка даною сектою розділення Православ’я в Україні та світі, невизнання канонічної Помісної Автокефальної Православної Церкви України, та подальша зневага церковних канонів… А це відповідно — гра на користь нашого ворога-агресора Російської Федерації…При цьому, ці сектанти так і не назвали Російську Федерацію агресором і окупантом, та винною у розгортанні війни і убивстві людей в Україні».

Я думаю всі помітили, що як тільки у РПЦ проблеми, і їм ніколи лізти в чужі справи, то відразу миттєво падає рівень токсичності відносин. І інші православні виявляються договоро-здатними, і не виглядають як зграя вічно гризуться один з одним схизматів. І навіть колишні частини РПЦ, починають хотіти чогось конструктивного.

РПЦ корчить із себе «велику старовину» та бреше про «тисячолітню історію». Якщо мова йде про мова про Московську митрополію то вона виникла тільки в 1462 році. Ну а при мажорних допущеннях, вона приблизно одного віку з англіканською, яка виникла в XVI столітті. У 1589 році з порушеннями канонічного права і виник Московський Патріархат. Сучасна РПЦ виникла в 1943 році завдяки рішенню І.В. Сталіна. РПЦ-це прямо синагога сатани, організація, патологічно спрагла нашої смерті. Це не християнство, і домовлятися з ними немає сенсу. Тут потрібні акти Вселенського екзорцизму.

«А чого хочуть „колишні“ частини РПЦ, то українські єпархії РПЦвУ (за статутом самої РПЦ ніякі не колишні)? Маскувати свій канонічний статус і зв’язок з Москвою, яка нікуди не поділася? Де-факто зв’язок з Москвою залишається, а де-юре у них є бажання уникнути закону 2662, покликаного перейменувати їх, адже вони мають керівний центр у країні-агресорі», — сказав предстоятель ПЦУ, митрополит Епіфаній.

Не так давно Литовська РПЦ МП захотіла отримати автокефалію, а ось РПЦ в Україні судячи з усього тільки хоче тільки запудрити всім мізки. Зроблю невеликий прогноз: Литовська ПЦ хоче Томос від Константинополя. РПЦвУ (або як вони самі себе називають УПЦ, без додавання МП) просто змінює вивіски, нічого по суті не змінюючи, для того щоб формально нібито не бути «Московською церквою», за що їх били, щоб перефарбувавшись зберегти структуру і агентуру. Ось я і кажу — «тільки зістрибнути», мовляв — «ми не вони». Операція-камуфляж.

Як аргументовано пише професор О.Н. Саган : «….проведена успішна операція «прикриття». Щоб стримати процес переходу громад, «продали» суспільству ще раз продукт, який, як вони стверджували 30 років, у них «завжди був» (самостійність і незалежність в управлінні). Чи не був? Тобто, УПЦ МП є «незалежною і самоврядною» частиною Московської патріархії без офіційного оформлення цього статусу — на автономний статус теж дається томос і вписується церква у відповідний диптих. Цього не зроблено. Всі знають, звідки ці «чорні чоловічки» і кому вони служать. Але вони зняли зі статуту свої «нашивки» — а тепер доказуйте, що вони московські… Тим більше, що навіть самого Кирила пожурили — не погодилися із ним (засудили за його підтримку і розпалювання війни, розірвали відносини? – та ні, просто сказали, що у них інша думка). Може Онуфрій перестав бути постійним членом Синоду Московського патріархату? Та теж ні. А тим, хто так очікував і таки побачив «автокефалію» — ось вам відповідь від голови Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП митрополита Климента (Вечері), який повідомив російському ЗМІ «РБК», що вони «не розривають відносин із Російською православною церквою».

Іншою мовою, т.зв митрополит РПЦвУ Климент (Вечеря) наголосив, що статус незалежної та самоврядної РПЦвУ (УПЦ МП) має вже майже 30 років. Просто собор ще раз підкреслив цей статус, а духовну єдність ми продовжуємо підтримувати не лише з РПЦ, а й з іншими православними церквами. А що маєте сказати стосовно ПЦУ?

Ось тільки другий «томос» Патріарх Варфоломій (якого вони дуже міцно образили минулого року) РПЦвУ вже не видасть — тобто для Онуфрія і Ко це буде просто шлях в нікуди. Їм доведеться або вливатися в законно-визнану ПЦУ — але цей шлях (як ми вже писали в попередньому нарисі для них закритий, або перетворитися на чергове дрібне угруповання за типом не визнаного ніким «Київського Патріархату» Владики Філарета (Денисенка). Ситуація стає трагі-фарсовою, і якщо дозволено буде вжити іншу термінологію, кармічною. Тобто понад тридцять років представники РПЦ в Україні майже на всіх рівнях вили, що навкруги самі «безблагодатні» розкольники, а тепер вони самі такими стали. Москва, ясна річ, їм не дасть автокефалії. І належить їм варитися у власному соку до стадії повного розкладання та самознищення.

Але повернемося до основної тези нашої статті: всі рішення цього собору-фарс, бажання ще раз надурити українців, показати, що вони вже не «московська» церква, а типу як своя. Але це не так. Несли би реальний розрив з Москвою, то там, де вже десятки років зоологічна розколо-фобія, з усіх прасок і амвонів вже кричали про остаточне відпадання України в єресь, проклинали б і вивергали б кілотонни гніву. А що ж висловили лідери РПЦ МП імені Сталіна? Кирило (Гундяєв) висловив упевненість у тому, що «церковний розкол» в Україні буде подолано, а сама УПЦ МП збереже єдність із Російською Церквою. Він зазначив також, що на Росії «з розумінням» ставляться до того, що предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій змушений вести продуману політику.

29 травня 2022 р. голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ МП митрополит Волоколамський Іларіон прокоментував прийняте 29 травня 2022 року Священним Синодом Руської Православної Церкви рішення: «Священний Синод Російської Православної Церкви мав судження про відбувся… в Києві Соборі Української Православної Церкви та висловив підтримку її архіпастирям, пастирям, чернецтву і мирянам у зв’язку з тим, що вона піддається безпрецедентному тиску з різних сторін: з боку екстремістських угруповань….Синод констатував, що статус Української Православної Церкви визначено грамотою Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II від 1990 року. Саме ця Грамота є канонічним фундаментом, на якому будується будівля Української Православної Церкви».

Зрадник України, одіозний провідник гностицизму та мазохізму, «протоієрей» Андрій Ткачов висловився ще більш конкретно: «УПЦ все одно буде перебувати в молитовному спілкуванні з Московським Патріархатом. Все одно ніхто нікуди не дінеться….. Майбутнє УПЦ вирішить Велика Вітчизняна спеціальна військова операція». Коменти зайві.

Отже, усі їхні рішення про свою незалежність є лише грою слів та окозамилюванням. Немає сумніву що всі ці рішення погоджувалася з Москвою, а гострі формулювання відносно ПЦУ є верхом цинізму та фарисейства, і очевидно направлені на те щоб не було ніякого діалогу. Так, кажуть Гундяєв не бере слухавку від Березовського, бо той неефективно проявив себе у справі підриву української держави з середини, але зв’язок посередництвом тайників має існувати,

1. Не розірвати відносини це не означає не розірвати приналежність

2. У них все одно не буде вибору, вони змушені будуть визнати ПЦУ як альтернативну церковну структуру, розпочати діалог і на цьому діалозі побудувати фундамент дійсно об‘єднаної Церкви в Україні

З точки зору дотримання канонів — і Константинопольська Церква не заперечує, що має духовні відносини з МП, оскільки патріарх Варфоломій поминає п. Кирила, як і всіх інших очільників (хоч Гундяєв його не поминає). Тут політичний момент: коректніше було би сказати, що ми не відділяємося від світового Православ’я, а, отже, не можемо відрубати звязок із МП, який воленс-нолленс є частиною світового Православ’я (принаймні формально). Якби Онуфрій (тов. Березовський) і Ко саме таке сказали — не було би ніяких претензій. А от обрана форма викликає у багатьох підозру, що вони усіх розводять. «Аналізуючи жваві й оптимістичні оцінки діяння Собору УПЦ МП, які вже зробили Іларіон Алфєєв (фактично друга особа у патріархії), А. Ткачов та інші українофоби за посадами, можемо зробити висновок, що все йде за планом — московським. Кураєв прямо написав: «відсутність гнівної реакції Москви означає, що за їх оцінкою у Києві мав місце не більше, ніж спектакль та імітація автокефалії. Важливо, що київський собор 1) не просив про автокефалію; 2) не оголосив її; 3) вустами офіційних спікерів потім пояснив, що собор лише підтвердив статус УПЦ який у неї був з 1990 року. І тут реакції ПЦУ і МП на собор УПЦ як на спектакль збігаються» (О. Н. Саган). Тобто культова організація 5% продовжує свої циркацтва.

Глава Православної церкви України митрополит Епіфаній вважає, що проведення собору УПЦ Московського патріархату мало на меті покращити ставлення до неї з боку українського суспільства, а не розірвати стосунки із ворожою Україні російською церквою. «Мета собору — зберегти статус-кво і змінити ставлення до себе українського суспільства без розриву стосунків з Російською православною церквою й очільником Московського патріархату Кирилом Гундяєвим…. Вони надалі зберігають єдність із вбивцею — патріархом Кирилом, який дозволяє вбивати українців. На жаль, вони не відновили стосунків із вселенським патріархом, а навпаки, підтвердили усі попередні рішення», — зазначив Епіфаній.

Ексклюзив

ВерстянюкІван Верстянюк, Newssky


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: