Примара Томоса: інтеграція в ЄС Чорногорії у боротьбі за національну ідею проти Москви та Белграда

Хоча обставини значно відрізняються від країни до країни, православні церкви в Південно-Східній Європі були тісно та історично пов’язані з домінуючою в регіоні докомуністичною та посткомуністичною ідеологією (націоналізмом, чи точніше, патріотизмом) і часто брали активну участь у політиці.

За наявності загальних тенденцій важливо показати специфіку кожної з країн. У сьогоднішньому нарисі розглянемо деякі моменти церковно-державних відносин у Чорногорії, яка вийшла із союзу із Сербією у 2006 році, але її церква не отримала автономії та залишилася у складі Сербської православної церкви, що зробило її символом деякого сербського впливу. Важливо відзначити, що третина населення країни ідентифікують себе як серби, а деякі заперечують, що Чорногорія має бути окремою освітою. Політика Чорногорії вже давно відзначена розбіжностями між тими, хто ідентифікує себе як чорногорців, і проросійськими сербами, які виступали проти незалежності адріатичної країни і віддавали перевагу тіснішим зв’язкам із Сербією і Росією.

Зазвичай у чорногорських храмів дзвіниця як італійських церков, купол — як і грецьких, а інтер’єр — як і російських. За собором Василя Острозького у місті Нікшич добре видно, що Чорногорія завжди була на перехресті економічних, культурних та геополітичних інтересів різних держав. Його й збудували на піку дружби Чорногорського князівства з Російською імперією — на рубежі XIX і XX ст. Зведений російським архітектором Михайлом Преображенським храм відкривав сам князь Микола Петрович, який неодноразово закликав Росію на допомогу в різних політичних конфліктах.

Нинішній президент маленької приморської країни Міло Джуканович, архітектор її незалежності, прагнув приборкати вплив Сербської Православної Церкви (СПЦ) у Чорногорії та зміцнити національну ідентичність. Саме тому він уже давно справедливо звинувачує СПЦ у просуванні просербської (і проросійської) політики всередині країни та прагненні підірвати її державність. При цьому СПЦ виступала проти членства Чорногорії у НАТО.

Ключем до цього політико-релігійного протистояння на Балканах (у Чорногорії та Сербії, зокрема) є специфіка організації Православних Церков, що уможливлює розвиток «національної» Церкви зі специфічними національними особливостями. За відсутності централізованої структури всередині Православ’я (на відміну від Католицизму) ці Церкви можуть бути одним із ключових символів національного буття. Православні церкви на Балканах далеко не самотні у своєму прагненні до різних форм незалежності (в тому числі автокефалії). Паралельно можна вказати на яскраво виражені національні особливості ісламських громад регіону, наприклад, у Косово та Македонії, і Католицьких церков, зокрема в Хорватії, які схильні приєднуватися до політичних партій та урядів, які є так само національно-орієнтованими за своїм характером.

І найяскравішим негативним прикладом є СПЦ, яка прагне зберегти та просувати сербські національні (і проросійські, звісно ж) інтереси на периферійних територіях, які сербські націоналісти вважають «своїми». І в Македонії, і в Чорногорії, наприклад, Сербська Православна Церква (СПЦ) довго блокувала визнання автокефалії помісних Православних Церков, коротше кажучи, заперечуючи існування цих відповідних народів. Тобто це радше імперіалістична, ніж націоналістична політика.

Нині ж розглянемо специфіку Чорногорської Церкви (ЧПЦ). Вона була створена та зареєстрована як релігійна організація у 1993 році Антонієм Абрамовичем. Ця церква претендує на правонаступництво від більш старої та автокефальної Чорногорської церкви, яка діяла до об’єднання Королівства Сербія та Королівства Чорногорія, а потім приєдналася до Королівства сербів, хорватів та словенців у 1918 році. Чорногорська православна церква була визнана урядом Чорногорії з 2001 року. Згідно з опитуванням 2020 року, приблизно 10 відсотків мешканців Чорногорії зробили вибір на користь Чорногорської православної церкви, тоді як приблизно 90 відсотків зробили вибір на користь СПЦ. Що цікаво, саме Чорногорська православна церква стала єдиною релігійною структурою, яка визнала Київський патріархат, створений патріархом Філаретом у 1992 році. Його організація у свій час стала плацдармом для Православної церкви України (ПЦУ).

Очолює ППЦ митрополит Михайло (Міраш Дедеїч). Його свого часу відрахували з Московської духовної академії. Не будучи прийнятим у клір Сербської церкви, Дедеїч перейшов до Константинопольського патріархату, але незабаром і там був заборонений у служінні. У ці роки дружина звинуватила його у зраді та розірвала шлюб. Неодружений статус відкрив Дедеїчу дорогу в єпископат т.зв. «Болгарської патріархії» — ще одного невизнаного формування, нині скасованого болгарською владою. Потім у отця Дедеїча був серйозний конфлікт з патріархом Варфоломієм, що завершився позбавленням сану. Можливо, саме тому проти створення ЧПЦ виступив Вселенський Патріархат. Патріарх Варфоломій заявив, що «ми ніколи не дамо автокефалію так званій Чорногорської православної церкви, її лідера Дедеїча було усунуто з посади Константинополем за подружню зраду і розтрату».

Важко сказати, чи вдасться їм примиритися, чи Царгород наполягатиме на тому, що потенційний Чорногорський Томос можливий лише в тому випадку, якщо митрополита Михайла відправлять на спокій у якийсь монастир і на об’єднавчому соборі чорногорські ієрархи виберу собі нового предстоятеля. Згадаймо, що свого часу подібну умову Константинополь ставив і Україні, щоб ні патріарх Філарет, лідер УПЦ КП, ні митрополит Макарій, лідер УАПЦ не претендували на пост предстоятеля нової церкви. Можливий і інший варіант : митрополит Михайло принесе покаяння, його буде прощено і прийнято у спілкування Варфоломієм. Спостерігатимемо за ситуацією.

Мабуть, не домовившись із Царгородом, ієрархи ЧПЦ вирішили поставити деякі питання зі своїм урядом, який, як ми вже зазначили вище, стоїть на чітких національно-орієнтованих позиціях.

І ось 27 грудня 2019 року чорногорський парламент ухвалив «Закон про свободу віросповідання», який спрямований на зменшення впливу Сербської Церкви в Чорногорії, та передбачає націоналізацію храмів, зведених до 1918 року.

У відповідь, залежний від Путіна президент Сербії Олександр Вучич заявив про «безправне становище» сербів у Чорногорії та необхідність їх захищати.

А президент Чорногорії Джуканович звинуватив Сербську Церкву у просуванні інтересів СПЦ та підтримці ідеї Великої Сербії, тобто сепаратизму: «вони вважають, що Чорногорія була створена помилково». І знову паралелі очевидні. Проте цей закон наразі обмежений у дії з тієї головної причини, що його прийняття — акт політичної волі. «Наше завдання — відродження Чорногорської православної церкви», — заявив президент Чорногорії Міло Джуканович. Сам він, у своїй — переконаний атеїст (колишній член ЦК компартії Югославії, потомствений комуніст, тому, звісно, навіть нехрещений).

В останньому пункті ми бачимо відмінність від України, де тодішній президент Порошенко сповідував християнство. Ну, а курс на незалежність Чорногорії Джуканович взяв практично одночасно з українською Помаранчевою Революцією, чиї лідери ще наприкінці 2004 року оголосили про шлях України до Європи та порятунок від ярма Москви. Джуканович, який перебуває при владі ще з початку 1990-х, досяг свого: у 2006 році Чорногорія вийшла з державного союзу з Сербією і через кілька років набула статусу кандидата до Євросоюзу. А 2016 року, коли тодішній президент України Петро Порошенко скерував Україну до членства НАТО, балканський колега випередив українців, і Чорногорія стала членом альянсу (незважаючи на протидію залежного від Путіна американського президента Трампа).

Але при цьому Джуканович відставав від українців у церковному питанні. І пішов второваною дорогою. А саме: оголосив місцеву Церкву «довгою рукою Сербії» (п’ятою колоною, що цілком справедливо через сербські імперські амбіції, що не згасли), а також агентом впливу Кремля і вирішив передати храми СПЦ Чорногорській Православній Церкви.

Через три роки почався регрес, точніше відкат назад. У квітні 2022 року прем’єр-міністр Дрітан Абазович сформував свій уряд меншини, до якого увійшли як проєвропейські, так і просербські партії. Перед виборами він сказав, що його головною метою буде розблокувати реформи, що давно відкладаються, що перешкоджає зусиллям Чорногорії щодо вступу до ЄС, незважаючи на те, що переговори про вступ почалися 10 років тому. 36-річний Абазович — етнічний албанець, він став першим прем’єр-міністром Чорногорії з етнічної меншини.

А третього серпня 2022 року Дрітан Абазович та Патріарх СПЦ Порфирій сьогодні підписали «Основну угоду» між Чорногорією та Церквою. У відповідь Демократична партія соціалістів оголосила вотум недовіри уряду. Прем’єр-міністр наполягав на тому, що угода вирішить давню внутрішню проблему та допоможе усунути глибокі розбіжності між проєвропейськими партіями та прихильниками тісніших відносин із Сербією та Росією.

Договір регулює відносини, взаємні права та обов’язки між державою та Церквою та передбачає таке:

1. Сербська православна церква (СПЦ) у Чорногорії відокремлена від держави;

2. Вона визнана суб’єктом права та має спадкоємність з 1219 року;

3. Держава Чорногорія гарантує Сербській православній церкві, що жодні заходи безпеки не можуть вживатися в її приміщеннях державними органами без попереднього схвалення компетентної церковної влади;

4. Сербська Православна Церква наділена публічно-правовими повноваженнями;

5. Держава гарантує недоторканність майна Церкви та зобов’язується зареєструвати (внести до кадастру) раніше незареєстроване нерухоме майно, що належить єпархіям СПЦ у Чорногорії;

6. Допускається запровадження релігійної освіти у державних освітніх установах.

Отже, угода регулювала відносини між СПЦ та державою, включаючи її права власності на нерухомість та закріплюючи її панівне становище.

При цьому Абазович і Порфирій підписали угоду без присутності ЗМІ і без попереднього оголошення на урядовій віллі, вхід до якої було оточено поліцією, тоді як кілька десятків протестувальників протестували проти цього.

Політична напруженість тліла в Чорногорії протягом кількох тижнів після того, як уряд підписав цю спірну угоду із СПЦ. Релігійні питання були постійною гарячою точкою в Чорногорії, коли попередні уряди були повалені через суперечки, пов’язані з СПЦ. Протягом кількох тижнів Джуканович, який нині перебуває в опозиції, використовував цю угоду як палицю, щоб розпустити уряд і добиватися дострокових виборів.

Після спекотних дебатів на засіданні уряду, що відбулося після церемонії підписання, 36 депутатів від опозиції подали пропозицію про винесення парламентом вотуму недовіри уряду меншості Абазовича. Вони заявили, що уряду не вдалося досягти прогресу в реформах, необхідних для членства Чорногорії в Європейському союзі, як він й обіцяв, натомість він зосередився на відносинах із Сербською православною церквою, що нагнітало напруженість у суспільстві. Засідання парламенту з вотуму недовіри відбулося 19 серпня. Для цього потрібно було схвалення простої більшості в 81-місцевому парламенті. У результаті 20 серпня 2022 р. парламент Чорногорії виніс уряду вотум недовіри.

«Те, що зараз відбувається в Чорногорії, матиме один результат: або Міло Джуканович, або Дрітан Абазович зникнуть з політичної сцени. Це політичний конфлікт, у якому хтось має зазнати поразки», — сказав Абазович у парламенті за кілька хвилин до голосування про вотум недовіри. Абазович також звинуватив організовані злочинні групи, які займаються контрабандою цигарок та кокаїну, у фінансуванні деяких політичних груп, які стоять за вотумом недовіри. Абазович наполягав на тому, що угода вирішить давню внутрішню проблему та допоможе усунути глибокі розбіжності між проєвропейськими партіями та прихильниками тісніших відносин із Сербією та Росією. Молодий албанець, який ковзнувся на белградській шкірці, ймовірно, тимчасово продовжуватиме керувати урядом, поки не буде прийнято рішення щодо його наступника. Попередній просербський та проросійський уряд Чорногорії, очолюваний Здравком Кривокапічем було усунено в результаті голосування за недовіру в парламенті 4 лютого цього року після всього 14 місяців перебування при владі.

Слово за Царгородом, мабуть, вирішення чорногорського питання з описаних вище політичних і персональних причин буде затяжним і не таким тріумфальним, як в Україні та Північній Македонії.

Ексклюзив

Іван Верстянюк, Newssky