Польська Православна Церква: між фанатизмом і прогинанням під владу

На території, що входять до складу сучасної Польщі, християнство проникало з різних сторін: з Великого Моравського князівства, з німецьких земель і з Київської Русі. Цілком природно, що польські землі, як суміжні з великою Моравією випробували на собі вплив місії Св. братів Кирила і Мефодія. З розширенням Моравського князівства Силезія, Краків і Мала Польща увійшли до складу Веліградської єпархії.

У 966 польський князь Мешко I приймає християнство, за чим слідувало хрещення народу. За переказами Мешко спочатку прийняв християнство східного греко-слов’янського обряду, вступивши в шлюб з чеською княжною Дубравкою, онукою Святої Людмили, але після його другого одруження на саксонської принцесі, в Польщі посилився латинський вплив. Археологічні розкопки свідчать про те, що ще до хрещення Мешка на території Польщі існували храми, побудовані у візантійському стилі.

На час хрещення Русі землі по західній стороні р. Бугу, де знаходяться такі нині відомі польські міста як Хелм і Перемишль, входили до складу Київського князівства. У цих краях християнство посилювало свій вплив одночасно з поширенням його в інших руських землях. У XI ст. у Західній Україні виникли два самостійних князівства — Галицьке та Волинське, які наприкінці XII ст. були об’єднані в єдине Галицько-Волинське. У XIII ст. за князя Данила Романовича князівство досягає піку своєї могутності. У його столиці — Хелмі, турботами князя була заснована православна єпископська кафедра. Діти й онуки князя Данила зберігали вірність православ’ю, але в другій чверті XIV ст. рід галицько-волинських князів у чоловічій лінії згас.

У середині XIV ст. польський король Казимир Великий заволодів Галичиною. Волинь, незважаючи на заклики Папи до хрестового походу проти «схизматиків», литовському князю Любарту вдалося відстояти. Після приєднання галицьких та хелмських земель до польських володінь, становище православних тут погіршилося.

Після вступу великого князя Литовського Ягайла в шлюб з польською королевою Ядвігою було покладено початок об’єднання Польського королівства і Литовського князівства. Однією з умов шлюбу стало звернення литовського князя в католицтво. Політика польських королів у «ставленні до Православної Церкви, — пише Н. Тальберг, — мала двозначний характер. Дивлячись за обставинами зовнішньої і внутрішньої політики, вони то протегували їй, то ставилися вороже, ніколи не випускаючи з уваги заповітної мрії скріпити політичну унію Литви та Польщі унією церковної».

Але фанатизм і взаємна агресія обох сторін не сприяли успіху унії.

У XV і XVI століттях в районах, які тепер входять в Люблінське, Білостоцьке і Жешовське воєводства, велика частина населення сповідувала православну віру, або, як називали її в офіційних документах «грецький закон». Об’єктивно кажучи, політика дому Ягелонів та наступних польських королів була складною, її перекручено трактують православні (посилюючи моменти тиску), католики (то шкодуючи за те, що не всіх перевели в унію, або римо-католицизм, або за недостатню віротерпимість). Але обидві сторони не завжди поводилися по-християнськи.

До кінця XVI століття велика частина православної ієрархії на чолі з Київським митрополитом Михаїлом (Рогозою) прийняла проголошену на Брестському соборі 1596 року унію та визнала над собою владу римського єпископа. Але православний народ мужньо став на захист своєї віри і боротьбу з Брестською унією. У цей час створюється чимало було полемічних творів, спрямованих на захист чистоти віри від зазіхань з боку латинян.

Католицтво поступово починає все більше та більше торжествувати над Православ’ям. До кінця XVII століття більшість православного населення нинішніх східних областей Польщі католики вважали вже уніатським. З другого десятиліття XVIII ст. для всього православного населення Західної Русі, що входила до складу Польщі, залишився тільки один православний єпископ — Білоруський. Не вніс істотних змін у становище православних у Польщі Великий сейм 1788-1792 рр., що проголосив в числі іншого, релігійну свободу. Наприкінці XVIII століття до Польщі проникають грецькі православні купці, які поселяються тут і прагнуть підтримати Православ’я. Але уряд не дозволяв їм влаштовувати храми, а тому богослужіння відбувалося в молитовних будинках.

Ситуація змінилася після приєднання польських земель до імперії Романових (1795 рік — третій розділ Польщі; 1814-1815рр.— рішення Віденського конгресу). Становище православних на землях, що увійшли до складу імперії, відразу покращився без будь-яких особливих заходів, адже Росія мала державну церкву східного обряду. Припинилися приниження, гоніння, насильницькі навернення в унію. Латинська пропаганда зупинилася. Більшість парафій приєднаних до Росії земель склали одну єпархію, що отримала в 1793 році назву Мінської. Число православних стало збільшуватися особливо за рахунок напів примусового «повернення уніатів в лоно Православ’я»…

У 1834 році у Варшаві було засновано вікаріатство Волинської єпархії, а в 1840 році самостійна єпархія. Єпископ Варшавський зводиться в сан архієпископа Варшавського та Новогеоргієвського, а з 1875 року (з возз’єднанням холмських уніатів) Холмсько — Варшавського. У 1905 році була виділена в самостійну Хелмська єпархія. В якості знайомих особистостей, які прославилися на Хелмщині відзначити ігуменю Катерину (графиню Юхимівську), що побудувала там прекрасний монастир, черниці якого поєднували молитву з соціальним служінням. І митрополита Іларіона (Огієнка), який після Другої Світової Війни став архіпастирем українців у Канаді.

Після Першої світової війни, в 1918 році, було відроджено польську державу. Відповідно до Ризького договору 1921 року Західна Білорусія та Західна Україна увійшли до складу Польщі. У зв’язку з новим політичним становищем Синод РПЦ МП у вересні 1921 року призначив на Варшавську кафедру колишнього Мінського архієпископа Георгія (Ярошевського), який у січні наступного року був возведений у сан митрополита. Церкві в Польщі було одночасно надано право автономії (але ми-то розуміємо, що автономія— справа номінальна, особливо, коли центр, і тоді і тепер перебуває під владою чекістів-сатаністів) Тому, цілком закономірно польський уряд, натхненний інтересом національної безпеки, був зайнятий тим, щоб цілком відірвати від Москви православні єпархії Польщі. У 1922 році під впливом державної влади Собор православних єпископів у Польщі, що відбувся у Варшаві, рішуче висловився за встановлення автокефалії Православної Церкви в Польщі. «За» були митрополит Георгій, єпископи Діонісій і Олександр (Іноземцев), «проти» — архієпископ Єлевферія (Богоявленський) і єпископ Володимир (Тихоницький).

8 лютого 1923 року в житті Польської Православної Церкви відбулася надзвичайна подія — архімандрит Смарагд (Латишенко), колишній ректор Волинської духовної семінарії, відсторонений від посади і заборонений у священнослужінні митрополитом Георгієм, пострілом з револьвера вбив митрополита. Через два дні після цієї трагічної події обов’язки Митрополита і голови Священного Синоду прийняв на себе архієпископ Волинський і Кременецький Діонісій (Валединський), а 27 лютого того ж року Собором православних єпископів Польщі він був обраний Варшавським Митрополитом.

І тут в справу вступив Царгород. Тоді передостанній рік на престолі святого Андрія перебував Мелетій (Метаксакіс; 1871-1935), який встиг встановити добрі відносини з Великобританією і став свого роду першим православним геополітиком і, відповідно, майстром гео-еклезіології. Він прекрасно розумів загрозу з боку Москви всьому світовому християнству взагалі і Православ’ю зокрема. Тому Константинопольський Патріарх Мелетій IV 13 березня 1923 року затвердив владику Діонісія в цьому званні і визнав за ним титул Митрополита Варшавського і Волинського і всієї православної Церкви в Польщі та священно-архімандрита Почаївської Успенської Лаври. Через два роки Патріарх Мелетій керував кафедрою в Олександрії, а його наступник вирішив питання з наданням автокефалії польським єпархіям.

Тоді митрополит Діонісій звернувся до Константинопольського Патріарха Григорія VII з проханням благословити і затвердити автокефалію Польської Православної Церкви, а потім сповістити про це і всіх глав Помісних Православних Церков. 13 листопада 1924 року. За три дні до своєї кончини Патріарх Григорій VII підписав Патріарший та Синодальний Томос Константинопольської Патріархії про визнання Православної Церкви в Польщі автокефальною. Однак офіційне проголошення автокефалії затрималося майже на рік у зв’язку з виниклими негараздами в Константинопольській Патріархії після смерті Патріарха Григорія VII. Його наступник, Костянтин VI, в кінці січня 1925 року був висланий з Константинополя турецькою владою, і патріарша кафедра до липня того ж року залишалася вільною. Новообраний Патріарх Василій III повідомив у серпні 1925 року Митрополиту Діонісію, що наступного місяця він надішле до Варшави делегацію, яка і привезе Томос про автокефалію Православної Церкви в Польщі.

Дійсно, в середині вересня до Варшави прибули представники Церков Константинопольської та румунської, а 17 вересня в їх присутності, а також за наявності всього єпископату Польщі, представників єпархій, Варшавської пастви та членів уряду в митрополичому храмі святої Марії Магдалини відбулося урочисте читання Патріаршого Томосу. Автокефалію Православної Церкви в Польщі визнали в той час всі помісні і автономні Церкви, виключаючи тільки Російську Православну Церкву; що й не дивно. І пішли тоді знову розмови про «розкольників». Ситуації не тільки повторюються, але і залишаються до болю знайомими.

Спираючись на підписаний в 1927 році польським урядом і римським папою конкордат, який визнавав у Польщі католицтво панівним віросповіданням, римокатолики в 1930 році виступили з судовим позовом про повернення православних храмів, святинь, церковного майна, яке нібито колись належало Католицькій Церкві. Був пред’явлений позов щодо 700 церковних об’єктів, серед них були такі Православні святині, як Почаївська Лавра і багато інших монастирів, Кременецький і Луцький кафедральні собори, найдавніші храми. Підставою до таких претензій католики висували те положення, що згадані церковні об’єкти колись належали уніатам, але урядом Російської імперії були передані православним. І ось тепер, коли в Польщі проголошена свобода сповідання, все повинно зайняти свої колишні місця.

У цей час був зруйнований величний собор в ім’я святого Олександра Невського у Варшаві, розписаний В.М. Васнєцовим та іншими російськими художниками (побудований в 1892-1912 рр., вміщував до 3000 чоловік пастви). Незабаром Польщу наповнили єзуїти та представники інших католицьких орденів. Ксьондзи стали повчати в своїх проповідях, що краще бути «поганином» (язичником), ніж «схизматиком» (православним). Досить часто подібне звучить і нині. Такими шляхами Рим відразу ж почав готувати ґрунт для введення неоуніі. Мета тут була така: сформувати і затвердити нову мережу парафій з іншою (більш сучасною) версією візантійського-православного обряду. Одночасно під тиском уряду відбувалася полонізація духовної освіти, діловодства та богослужіння.

До моменту проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі, тут діяли дві духовних семінарії—у Вільно і в Кременці і кілька духовних чоловічих і жіночих училищ. У лютому 1925 року було відкрито вищий духовний навчальний заклад — православний богословський факультет при Варшавському університеті, де викладав професор Іван Огієнко, майбутній митрополит.

Грізні для Православ’я події відбулися в 1938 році на Холмщині і на Підляшші, де храми стали не тільки закривати, а й руйнувати, а православне населення піддавати всіляким утискам. Було зруйновано близько півтори сотні храмів і молитовних будинків. Понад 200 священнослужителів та причетників виявилися безробітними, позбавленими засобів до існування. У польській пресі не говорилося, зрозуміло, про подібні безчинства, але за деякий час до зазначених подій на Хелмщині та Підляшші була проведена відповідна підготовка. Так, в польських газетах з’явилися повідомлення, що на Хелмщині і в деяких інших місцях є багато православних храмів, побудованих царським російським урядом з наміром русифікувати край.

Ці храми виставлялися як пам’ятники рабства, тому було потрібно їх руйнування. Ніякі протести православних, навіть виступи на засіданнях Сейму з промовами про насильство щодо Православної Церкви, не бралися до уваги. Марно Митрополит Діонісій звертався до влади про заступництво, посилаючи телеграми міністру юстиції, генеральному прокурору Польщі, маршалу, прем’єр — міністру, президенту республіки, благаючи дати розпорядження в ім’я справедливості і християнської любові припинити руйнування Божих храмів. Ніщо не приносило результатів.

1 вересня 1939 року почалася Друга Світова Війна. Менше ніж через місяць німецькі танки вже перебували на вулицях Варшави. Східні області Польщі були зайняті Радянським Союзом. Польща, таким чином, була розділена між СРСР і Німеччиною. На території колишньої Польщі, яка була окупована Німеччиною, було створено так зване Генерал-губернаторство, в якому існували три єпархії: Варшавська, Холмська і Краківська. Землі, зайняті радянськими військами в 1939 — 1941 рр. увійшли до складу Мінської єпархії. Тут, як всюди в СРСР, Православна Церква зазнавала утисків з боку держави.

Вивозили в радянські табори не тільки католиків, військових, а й вірних Православної Церкви, а разом і з ними духовенство. У духовному житті настала зміна під час німецької окупації. Окупанти прагнули до знищення комуністичної ідеології і в зв’язку з цим дозволяли відкривати закриті раніше храми в межах Білоруської Православної Церкви.

Після війни становище польських церкви і держави змінилося, обидва потрапили під радянський вплив. Дійшло навіть до такої комічної речі, як другий «Томос». Нагадаю, що тільки апостольські церкви (Константинопольська, Єрусалимська, Антіохійська та Єрусалимська) мають права надавати автокефалію. До того ж Томос Польська Церква вже отримала. Але Москва робила вигляд, що Томосу не було і видали полякам не нормальний Томос, написаний не на пергамені, а довідку в стилі «слухали-ухвалили», що вони «дають їм автокефалію».

Нині церковні щури в ППЦ цю фількіну грамоту, називають Томосом та навіть пафосне заявляють, що саме Москва дала їм «повну автокефалію». Але якщо миро вони тепер варять самі, а не завозять з Константинополя, то рішення за них приймає путінсько-гундяєвська кліка в Кремлі. То про яку повноту автокефалії можна говорити? Мабуть вони і свою паству, і весь світ за ідіотів тримають?

Свідченням прокремлівської орієнтації ППЦ (якої дивним чином не торкнулася люстрація, хоча СБ ПНР тримала на олівці кожного священика) стало і те, що вони так і не визнали ПЦУ. А це в свою чергу призводить до втрат пастви. У Польщі і кілька років тому і зараз є досить багато українців. Але, коли (такий випадок був у 2016 році) у Варшавському соборі Марії Магдалини збирали гроші і речі для терористів Донбасу, багато українців перейшли до уніатів, хто на час свого перебування в Польщі, а хто назовсім. Уніатські парафії множаться, православні вилюдніли. А Синод слухає московські вказівки і збуджує до себе закономірне презирство з боку громадськості…

Сьогодні Польська Православна церква налічує шість єпархій, понад 250 парафій, 410 церков, 259 священнослужителів і 600 тисяч віруючих. В даний час Польську Церкву очолює відкрито промосковськи налаштований митрополит Сава. Державна влада, як і у міжвоєнний період стоїть на право-напіврадикальних позиціях, а проросійська позиція Синоду сприяє тому, що поляки, не до кінця розібравшись та наслухавшись фанатичних ксьондзів та катехізаторів, наповнюють презирством до всього світового Православ’я, забуваючи про те, що на самому початку польської християнської історії був греко-латинський соціально-культурний симбіоз…

Під заступництвом Польської Православної Церкви знаходиться Португальська православна церква (хоча взагалі це канонічна територія Константинопольського Патріархату), яку очолює Високопреосвященніший Іоанн, архієпископ Лісабонський, митрополит всієї Португалії. Що саме далі буде? Скоріше за все почнется тиск влади на ППЦ, а це має призвести до подальшого відтоку православних українців до унії.

Ексклюзив

Іван Верстянюк, оглядач