Про суть віри і конфесійної винятковості. Ексклюзив

«Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6: 22-34)

Я телом в прахе истлеваю,
Умом громам повелеваю,
Я царь — я раб — я червь — я бог!
Но, будучи я столь чудесен,
Отколе происшел? — безвестен;
А сам собой я быть не мог.

Твое созданье я, создатель!
Твоей премудрости я тварь,
Источник жизни, благ податель,
Душа души моей и царь!
Твоей то правде нужно было,
Чтоб смертну бездну преходило
Мое бессмертно бытие.

Г.Р. Державін

Господь пропонує тему, яку дуже часто досить спекулятивно тлумачать. Дійсно людина дуже детермінована в цьому світі. В принципі може пофарбувати волосся, але не може змінити їх колір. Але те що може людина при цьому набагато більше, вона може змінити вічну сутність своєї душі. Розумію, звучить дивно. Обмежена часом та простором людина, може змінювати якусь вічну сутність. Саме в унікальній єдності тілесності та духовності людини розкривається ії сутність. З одного боку, грубо кажучи «не більше ніж тварина, ким-то поранена в живіт», але, з іншого боку, вона — носій вічної душі, покликаної до вічної досконалості та вічного блаженства.

Тимчасовий прах та мисляча цвіль на одній з дрібних планет у Всесвіті, але, з іншого боку, вічна сутність, яка всередині перевищує весь Всесвіт. І повна нікчемність та нескінченна велич разом в одному тілі в одній особистості. Це і є людина. І далі питання, навіщо вічний дух людини закритий в тілі? Тимчасовому, хворобливому та обмеженому.

Тому, що б змінюватися. Поза цим обмеженням він був би незмінний. Але будучи підкорений слабкості та обмежений часом він має можливість стати чим те, чим він досі не був. Завтра стати краще, ніж вчора. Парадокс людини. І ось це тимчасове має послужити вічному.

Це не означає, ніби тимчасове погано саме по собі, або має бути зневажливо. Перше, тілесність не повинна вважатися поганою сама по собі. Але не повинна вважатися і самодостатньою. У сучасному світі соцмереж, кожен мимоволі — фотомодель. І тому такий розвиток культу тіла за останні 20 років. Дієти, плани тренувань і т.д. багатьом хочеться мати красиве, атлетичне тіло. І ця повна самоідентифікація з тілом не здорова. Особливо коли приходить стан «тіла заради відчуття», або «тіла заради краси», аж до операцій та регулярного отруєння хімічними препаратами. Але ця не здравість все ж не краще ситуації, коли, засуджуючи цю нездравість ростять пивне пузо та наживають діабет поїдаючи торти ложками. Необхідно належне ставлення до тілесності.

Тіло — це хороший слуга, але поганий пан. І ця фраза, яку я переробив з фрази про «гроші хороший слуга, але поганий пан» у одного з Оптинських старців. Підходить буквально до всього в цьому матеріальному світі. Їжа-«хороший слуга але поганий пан» одяг, будинок, спорт, армія, уряд, мистецтво… все що не Бог. Тільки Бог — це хороший пан, Тільки Бог є Господь.

У всій Біблії нам вказується на важливість довіри Богу. Але Біблія також попереджає нас, щоб ми не сподівалися на людей, багатство і самого себе, тому що таке сподівання марно. Довіра до Бога означає впевненість у благословенні, тому що з цієї впевненості розвиваються дуже сприятливі результати. На цьому сподіванні базуються наші надія, сила, спокій та захищеність.

Повна довіра Богу — що це? Це не безпечність та не байдужість. Це не ігнорування будь-яких речей і не висловлювання типу: «Ах, я думаю, все буде в порядку». Безтурботно плисти по хвилях життєвого моря — теж не означає надії на Бога. Довіряти все вільній течії обставин — теж не сподівання. Довіра-це завжди перебувати в позитиві. Це не смутне уявлення, а ясне бачення реальної дійсності. Це певний стан душі та рівновага духу (розуму). В надії ми можемо відкрити наші потреби, усвідомлюючи всемогутність Бога. Сподіватися — це означає простягнути свою руку до Бога; міцно за нього триматися.

Душа, що має справжню віру, не буде коливатися різними вітрами. Хоча хвилі високо б’ються об ії життєвий корабель, але вони не здатні потопити його. Хто сподівається на Бога, той зміцнив свій якір на скелі сили Божої.

Довіряти Богу — не означає закрити очі на дійсність. Довіряти — значить бачити реальний стан речей. Мова йде не про сліпу довіру. Ми бачимо труднощі та небезпеки і правильно оцінюємо їх. Довіра все зважує і направляє свій погляд на Бога, на Свого всемогутнього помічника. Ця довіра усвідомлює, що Бог могутніше всіх потреб, і тому не боїться їх.

В довірі немає страху. Страх і довіра — дві протилежності. Ми не можемо мати досконалої (повної) довіри, якщо в нас є страх. «У любові немає страху, але досконала любов виганяє страх, тому що в страху є мука » (1 Ін. 4:18). Якщо ми маємо довіру до Бога, тоді страх трансформується в свідомість безпеки. Є багато людей, які часто знаходяться в болісному страху. Їх життя наповнене страхами перед різними обставинами. Це відбувається від того, що у них мало внутрішнього світу та обтяжене серце.

Слова «шукайте перш царства (панування) Божого і справедливості його…» не позначають, що потрібно стати бомжами в лахмітті та харчуватися помиями. Це означає насамперед орієнтацію на Бога. Прагнення до панування Бога у всьому. І в цьому пануванні Бога є місце всьому, навіть спорту, моді, і політиці, якщо тільки вони служать людині, а не панують над нею.

Продовжимо наші роздуми. «А коли Він до Капернауму ввійшов, то до Нього наблизився сотник, та й благати зачав Його, кажучи: Господи, мій слуга лежить удома розслаблений, і тяжко страждає. Він говорить йому: Я прийду й уздоровлю його. А сотник Йому відповів: Недостойний я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою… Та промов тільки слово, і видужає мій слуга! Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди то йде він, а тому: прийди і приходить, або рабові своєму: зроби те і він зробить. Почувши таке, Ісус здивувався, і промовив до тих, хто йшов услід за Ним: Поправді кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри! Кажу ж вам, що багато-хто прийдуть від сходу та заходу, і засядуть у Царстві Небеснім із Авраамом, Ісаком та Яковом. Сини ж Царства повкидані будуть до темряви зовнішньої буде там плач і скрегіт зубів…»

Моторошні слова : «А сини царства вивержені будуть в темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів » (Мф 8: 5-12).

Це привід поговорити про конфесійний ексклюзивізм, основну духовну хворобу РПЦ МП, РПЦвУ та ще там різних сектантів, тобто уявлення, що Бог діє тільки та виключно в рамках «нашої» конфесії. Одного разу до мене підійшов молодий хлопець, студент-правознавець, та запитав:
«Отче Феофане, а які на ваш погляд, основні ознаки секти?» Я перерахував, навів кілька яскравих, історичних прикладів. Хлопчина мене подякував і сказав: «Але ж це все ми спостерігаємо і в РПЦ МП». Мені залишилося тільки погодитися і порадити йому ходити в ПЦУ, що він і зробив, і зараз я частенько з ним веду богословські бесіди у мене на парафії.

І продовжимо наші роздуми про релігійний (конфесійний) ексклюзивізм.

Цей ексклюзивізм може бути критично жорстким, «всі, хто не в нашій конфесії, навіть не по своїй волі, — «дрова для пекла».

Показово, що це словосполучення зі словника ісламських радикалів органічно увійшло до словника послідовників лжепатріарха Гундяєва та використовується багатьма адептами МП в Україні. Я далі покажу, що все це походить від безвір’я і що вони Бога, Який створив небо і землю за дурня тримають. Конфесійний ексклюзивізм в радикально ісламській інтерпретації органічно вплівся у доктрину любителів конфесійного ексклюзивізму в мордорському «християнстві» …але це крайня форма.

Існує безліч м’яких варіантів, які допускають якийсь екстраординарний порятунок для тих хто не в «нашій» конфесії не за своїм вибором та страшні муки пекло і погибель «для тих, хто залишив нашу конфесію». Ну і є зовсім м’які форми.

Але сутність ексклюзивізму одна, юрисдикційна приналежність детермінує відносини людини з Богом. Яка ж неправда прихована у конфесійному ексклюзивізмі! У ньому заперечується особистість та мудрість Бога, Його любов до людей.

Бог виявляється безособовим ресурсом на зразок інтернету, а конфесія — чимось на зразок вайфай роутера. Працює роутер, та й буде Інтернет, не працює — сиди собі зовсім без мережі. Все. Є тільки один справжній провайдер, всі інші обманщики. З Інтернетом таке може бути. З Богом так бути не може.

Ми можемо бачити протягом всієї історії спасіння, що Бог активно діє і поза народом Божим. І в Старому Завіті, де і язичницькі пророки пророкують за велінням Бога. А Шах-ін-шах Персії Кир Великий названий «Божим помазаником», до речі зороастрієць по вірі. А в новому і того краще, Спаситель весь час наводить як приклад самарян, фінікіян та язичників. І навіть офіцера окупаційної армії… Це дуже важко прийняти.

Бог зробив Ізраїль-обраним народом, але це обрання не означає, що цей народ кращий за інших. Бог створив Церкву як новий Народ Божий та це не означає, що християни — краще за інших. Бог попустив конфесійні догматичні поділи. Католики vs протестанти. Православні (я маю на увазі нормальних, а не східних фанатиків з секти Гундяєва) vs католики та безліч юрисдикційних поділів виражаються абревіатурами. РПЦ, РПСЦ, ХВЄ, ЄХБ … їм же несть числа, хоча в цілому десь під тисячу буде в світі цьому, грішному та занепалому. Різних християнських деномінацій.

Моя відповідь така: бачимо, що Бог не пов’язаний «найправильнішим віровченням», або «найправильнішою морально моральною парадигмою». Бог діє там, де Він хоче.

І осла змусить говорить Слово Боже, якщо пророк мовчить. Як у книзі Чисел. Що ж тоді? Не вивчати богослов’я? Звичайно вивчати, але треба розуміти, що вірне знання самого вірного одкровення та Слова Божого не гарантує спілкування з Богом. Найправильніша юрисдикція не гарантує автоматичного «вайфая» з Богом. Бог приходить до людини. Приходить шляхом одкровення, але не він зовсім не є детермінований цим. Приходить через Церкву, але часто і всупереч їй.

В реальності конфесійний ексклюзивізм (нагадаю, що це офіційна ідеологія РПЦ МП та РПЦвУ) приховує одну дуже серйозну духовну проблему. Це сублімація безвір’я. Людині здається, що ії прихід до віри та церкви — це давно вже величезна жертва. Що вона кинула пити, курити та розпусничати і це ого-го яка жертва… та повинна натомість придбати щось безсумнівно краще і більше ніж те, що є у тих хто п’є та курить. Але Божу милість не можна собі гарантувати.

І іноді ця сублімація безвір’я виливається в інтелектуальну сторону та народжує конфесійний ексклюзивізм. Так хочеться вірити в автоматичний «вайфай» з Богом, тому, у кого немає реального досвіду спілкування з Богом. Звичайно, конфесійний ексклюзивізм живе вже і як ідеологія. І часом така ідеологія стає домінуючою в конфесії окремо взятих країн. І це ми спостерігаємо і в Польщі, а також в Сербії. Саме це ми і бачимо в РПЦ МП імені Сталіна. Їм здається, що Бог повинен танцювати під їхню дурну дудку, а Святий Дух виходить не від Отця (або від і Сина, як вчать католики), а безпосередньо з канцелярії Гундяєва, що у Чистому провулку в Москві. Але тоді конфесійний ексклюзивізм повинен доставляти незручність. Навіть біль. Тому що він входить до якогось протиріччя з відчуттям доброти Бога.

Але є й інша біда. Спроба лікувати экслюзивизм пофігізмом. Ніби вся історія спасіння і Церкви, Писання і досвід святих — це якась дурниця, що не варта уваги….і це теж сублімація невіри.

Тільки спроба «зловити Бога за бороду» не шляхом «найправильнішої конфесії», а шляхом створення приємного відчуття. По суті, і фанатизм і пофігізм — це дві сторони однієї медалі, два чоботи-пара. В уявленні, що Бог виключно схвалює всі справи людські, теж є заперечення особистості та справедлівості Бога. Бог теж тут мислиться в ролі «Інтернету», тільки роутером оголошується інша установка. «Ісус здивувався і сказав тим, хто йде за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов я такої віри»

Віра. Ось той єдиний «роутер», який дає зв’язок з Богом. Більш того, і слово «роутер» тут вкрай невдале. Бог приходить до кожного відкритого для Нього серця, до кожної людської особистості.

Проблема в тому, що дуже важко людині відкритися на Бога, і бачити людину в іншій людині та християнина у іншому християнині.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор богословських наук