РПЦвУ не відмовилась від ФСБ

У нашому виданні колеги вже писали про те, що РПЦвУ, або, як вони себе помилково називають УПЦ під час гарячої фази війни путінських орків проти мирної України зайняли вичікувальну позицію, яка давно вже переросла в: зраду національних інтересів нашої країни, з одного боку, а з іншого, що для релігійної (або квазі-релігійної) організації — це зрада заповітів її Засновника — Господа нашого Ісуса Христа.

Травень 2022 року виявився багатим на події та заяви. У першій частині нашого нарису проаналізуємо те, що сталася в Лаврі 12 числа цього місяця.

12 травня в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври відбулася подія, якої давно чекали в Києві і в Москві—Священний синод Української Православної церкви. Це було перше в цьому році збори ієрархів РПЦвУ під головуванням митрополита Онуфрія (товариша Березовського), де як багато хто припускав, мало відбутися зречення РПЦ імені Сталіна та злиття з ПЦУ. Але замість покаянних речей, зміни статусу і остаточного, як очікувалося, розриву з Москвою, з вуст архіпастирів прозвучали зовсім інші меседжі. Основний полягав у тому, що ні про який союз з ПЦУ і входить в автокефалію не може бути й мови.

Отже, як ми бачимо нічого нового. На мою думку, в керівництві РПЦ в Україні, як завжди перемогла примітивна позиція вірності товаришу Гундяєву та страху перед Москвою. Синод їхніх «митрополитів» під керівництвом товарища Березовського («митрополита Онуфрія») видав документ.

Розглянемо його детальніше. РПЦвУ затвердила свою версію причин нападу Швабростану на Україну. Причиною широкомасштабної, на їхню, розраховану на наївних людей думку, стала діяльність української влади та створення Православної Церкви України. А ЗС РФ вторглися на Україну для того, щоб припинити діяльність Автокефальної Української церкви ПЦУ Про це прямо сказано в офіційній заяві Синоду Української Православної церкви (Московський Патріархат) у зв’язку з внесенням до Верховної Ради законопроекту про заборону діяльності УПЦ МП.

«З зневірою констатуємо, що всі ці факти є наслідком помилкової релігійної політики…і руйнівної ідеології так званої Православної Церкви України. Переконані, що саме така діяльність попередньої влади і ПЦУ стала одним з приводів військового вторгнення в Україну», — йдеться в заяві цього митрополит-бюро.

Заява Синоду стало не стільки відповіддю на політику періоду 2014-2019, скільки реакцією на недавню вимогу заборонити діяльність УПЦ в Україні. По суті, неприкаяні московські попи, замість зібрати валізи і звалити до свого улюбленого Швабростану, знову брутально взлізли в українську внутрішню політику. Іншими словами, вірні Москві ієрархи РПЦвУ вирішили загребти жар чужими руками, пограти на амбіціях політиків. Причому, що особливо бридко саме під час війни, особливо з боку релігійних лідерів, взагалі-то кажучи.

І так по пунктах. «Українська Православна Церква відразу засудила військову агресію Російської Федерації проти України і наполегливо підкреслила, що війна — це великий гріх.» Перед нами перша неправда, — не відразу. «Так, групою народних депутатів України, за надуманими і завідомо неправдивими звинуваченнями, були подані на розгляд до Верховної Ради України законопроекти про заборону діяльності нашої Церкви.»

Знову неправда, звинувачення обґрунтовані. Випадки розпалювання міжрелігійної ворожнечі кліриками РПЦвУ (УПЦ МП) та прямої співпраці з окупантами та пропагандою ідеології «русского мира». видання так назв. «Почаївських листків» не припинилося і з початком війни. Довелося навіть ізолювати низку особливо оскаженілих «активістів», чию роботу щедро оплачувала Москва.

Так що претензії до РПЦвУ обґрунтовані. Отже перед нами знову брехня, причому орієнтована на виправдання дій агресора. При цьому підкреслюємо, що ми повинні зробити все, щоб дискусія з того чи іншого питання не вивела нас з канонічного поля і не привела до нових поділів в Церкві. А ось тепер перед нами пряме твердження, що РПЦвУ — це саме частина РПЦ МП імені Сталіна, і ніяких змін цього устрою не буде.

Професор О.Н.Саган так коментує ситуацію, що склалася: «Перше. Логіка тексту, який вони склали з урахуванням методичних вказівок, надісланих з Москви, до болю знайома. Всі православні єпископи в РПЦ і всі православні офіцери ФСБ говорять точно так само: „у нас є вороги зовнішні і вороги внутрішні, і з ними ми ведемо невпинну боротьбу“. Конфуз тільки в тому, що зовнішніх ворогів єпископам УПЦ заборонено називати по імені. Ні Путіна, ні Кирила вони у своїй заяві не згадують. У їх картині світу є тільки» Російська Федерація взагалі«, якась невловима сутність, яка в деталізації не потребує. Однак цей збірний образ малюється не таким вже жахливим….А ось з внутрішніми ворогами зовсім не так. Їх багато, одних митрополити сміливо називають по імені, інших трохи менш конкретно, але цілком зрозуміло (ПЦУ, «попередня влада», «група народних депутатів», «органи місцевого самоврядування»). І виходить, що ворогів всередині України у цих митрополитів значно більше, ніж зовні.

І це під час-то війни? Разюче. Друге. Як відомо, в кінці 2022-початку 2023 року в Москві патріарх Кирило збирає Архієрейський собор. Судячи з тексту заяви митрополити планують на нього приїхати. Обтічні формулювання щодо РФ дозволять їм безперешкодно в’їхати в країну. Ну що ж, подивимося, що з цього вийде.

Третє. У такому промосковському контексті дуже несподівано звучить фраза: «Україна вистоїть і збереже свою державність». Тобто Синод УПЦ вже не вважає, що збереження територіальної цілісності країни — це актуальне завдання. Українські митрополити переконані, що країна частину своєї території неодмінно втратить та говорити слід тільки про збереження державності, погоджуючись з втратою частини території. Застереження прямо по Фрейду.

Нарешті, четверте. Оголошене вчора «зібрання за участю єпископів, священиків, ченців і мирян», про яке не раз вже просили представники різних єпархій все-таки відбудеться. Але це буде захід з метою випустити пар. Митрополити навіть не приховують театральний характер зустрічі…..Таким чином українські митрополити ще раз заявляють цілком однозначно: ми з Москвою і з Патріархом Кирилом. Схоже, і шлях у них буде один — переїхати в Москву. Або, якщо за свою зраду вони отримають з Москви пристойні гроші, то можна буде відправитися на пенсію і в більш теплі країни. Паству вони втратять«.

А в зв’язку з цим у нас виникає питання до православних українців. Скільки ще ви будете давати обманювати себе зграї російських терористів, для яких підпорядкування путінському ФСБ — основа їхньої віри? А між тим путінська шайка чекістів у рясах та омофорах впевнені, що Бог підпорядковується їх наказам.

Ще раз закликаю Вас не ходити в «Відділ ідеологічної пропаганди» ФСБ, який брехливо називає себе «Українською Православною Церквою». Кожна свічка в їхньому «храмі» — куля в українця, вашого сина, брата, друга, знайомого. Бог не може бути рабом чекістів, тобто садистів та терористів.

А ось, що з цього приводу говорять сучасні чекісти. Наприклад, найвідоміший пропагандист та українофоб Кирило Фролов, у буремній молодості статевий партнер путінського нічного вовка Залдостанова: «Автономія УПЦ — це зло, і Святий Патріарх Тихон ліквідував у 1924-му році автономію УПЦ, дану Собором 1917-го року. Автономія УПЦ — це таке ж зло, як ідея будь-якої „правильної єдиної України“, і її прихильники небезпечніші за бандерівців». Коментарі зайві, але відзначимо головне: для них основна інтенція — посварити нас, українців, використовувати для цього свій структурний підрозділ РПЦвУ (точніше його філію РПЦ МП-ФСБ РФ імені Сталіна).

Як зазначає відомий релігієзнавець О. Н Саган: «….лаврські синодали продовжують боротися за живучість свого московського церковного корабля на території України. Нинішні збори — це реалізація тези „а давайте про нас вже після війни“. До 24.02.22 це звучало так: „не чіпайте нас, тому що Путін нападе“. О, Путін вже напав? (за версією їх глави Кирила — це українці почали). А це тому, що в Україні є ПЦУ і бандерівці… У документах — ніякої оригінальності. Ті ж скарги і засудження проукраїнських сил, ниття про „гоніння“, заборони проукраїнських кліриків, проте жодної згадки про своїх кліриків-колаборантів, тощо. Тобто вивалили все, чого навчилися за довгі роки боротьби з мазепинцями / бандерівцями. Жодного слова про антиукраїнські проповіді та діяльність свого очільника — Кирила. Це і зрозуміло-портрет шефа висить перед ними. Щодо бачення перспектив розвитку інституції (УПЦ МП) — суцільний туман. Колись („найближчим часом“ можливо „буде скликано збори для обговорення проблем церковного життя“). Збори, проблем — враження, що засідали не ієрархи, а правління колгоспу „Зорі кремля“. Загалом все просто і геніально — а щоб ніхто ні про що не здогадався»

Вони мудрують і хитрують, бо не були притягнуті до відповідальності за раніше вчинені антиукраїнські дії. Наслідком такої безкарності є особлива зухвалість щодо українців, ПЦУ та законів України. Агентура рф продовжує сподіватися, що своїми маніпулятивними рішеннями збереже цю «релігійну організацію, яка впливатиме на людей, а це дуже потрібно Швабростану. Якщо Верховною Радою України невідкладно не буде прийнято принципового рішення щодо РПЦвУ, в тому числі про її відповідальність за тривале невиконання — порушення вимоги Закону «Про зміну назви», ця структура буде шкодити єднанню православних українців в ПЦУ.

Наївно вважати, що вони підуть на яку-небудь не те, що інтеграцію, а навіть діалог з ПЦУ, або Константинополем.

Розглянемо в цьому контексті статтю, «На яких принципах можливий діалог між УПЦ і ПЦУ?» єпископа Сильвестра. Ніяких позитивних змін крім визнання того факту, що ніякої єдиної «православної каноністики» не існує. Ще пару років тому, представники РПЦ імені Сталіна «сорочку на грудях рвали» стверджуючи, що грецьке православ’я теж розділяє всі досить приватні канонічні презумпції РПЦ. Визнали, що це не так. Вже добре. Хоча ідіотів, впевнених що саме приватні канонічні презумпції РПЦ — це віра церкви перших п’яти століть, а це Константинополь «відпав», — таких чавунних повно. І одним листом їх марення не виправити. До речі сам автор вдає ніби канонічна першість Царгорода на Сході з’явилася нещодавно, а не була затверджена Вселенськими соборами. А може і не вдає, а сам так вірить.

Все інше — це вимоги до ПЦУ і вимога винятків для РПЦ. Що для ПЦУ категорично «заборонено», для РПЦ в Україні, звичайно ж можна. Є заклик не публікувати тексти з принизливими судженнями про РПЦвУ, включаючи згадки про її входження до складу Московської Патріархії. (тобто називати юридичний і канонічний факт, — «зневажливе твердження»?).

При цьому РПЦвУ (УПЦ МП) генерує тонни контенту з образами ієрархів інших конфесій, аж до «масон Архондоніс» і «дід Барт» (це про Патріарха Варфоломія). Саме так для парафіян РПЦвУ, навіть благо-налаштованих, вважається нормою образливі та принизливі називання навіть про патріархів більш древніх церков. При цьому звичайно вони влаштовують верескливі істерики, якщо їх лідера пом’янути як «товариша Гундяєва В.М.» (або агента Михайлова).

Тобто правила етикету повинні бути для опонентів РПЦ, але не для самої РПЦ. Інакше автор статті б закликав чад своєї церкви, в якій він є ієрархом, відмовитися від поточної лексичної практики. Але цього він якраз і не робить. Його «праведний» гнів націлений тільки на ПЦУ.

У розділі даної статті «Неприпустимість взаємних ультиматумів » міститься саме ультиматум, що «ніякого злиття УПЦ і ПЦУ бути не може». І тут знову перед нами яскравий приклад подвійного стандарту. Я б ще нагадав, що представники РПЦ регулярно відвідують Ватикан з ультиматумом «ліквідувати УГКЦ». Отже, розділ «Неприпустимість взаємних ультиматумів» був би не брехливий, якби РПЦ імені Сталіна сама відмовилася від ультиматумів. Але РПЦ навіть в «діалозі» зі своїми старшими сестрами, Патріархатами Сходу, воліє спілкуватися тільки ультиматумами, а більше ніяк. Тобто знову-таки ніякого заклику до своєї ієрархії відмовитися від політики ультиматумів, і тут же озвучування ультиматуму.

А у розділі «Невтручання в церковний діалог політичних сил» РПЦ МП мала б помовчати, бо з її ока тут стирчить стометрова щогла, а не якась «колода». У всьому світі РПЦ зосереджено віджимає храми у інших конфесій не цураючись допомоги не тільки корумпованої держави, але навіть мафії (як, наприклад, в Італії). Ось тут треба би їм покаятися, але ні, вони вперто будуть корчити з себе непорочну жертву будучи лиходіями, регулярно використовують політичний ресурс в своїх цілях. У мене тільки питання, а чи можливий з ними діалог, якщо навіть осудні і кращі їх представники давно вже не діалого-здатні?

На цьому тлі прослизають заяви, що типу «митрополит Онуфрій ухиляється від діалогу з ПЦУ що б зберегти обличчя» що за дурниця така це «зберегти обличчя», що заради нього можна жертвувати людьми? Здається, що це банальний комплекс манії величі укупі з відчуттям непогрішності. Небажання визнавати своїх помилок і неправоти. Гаразд, Путін — чорт би з ним. Ополоумілий маніяк уявляє себе божеством. І то не можу визнати за ним право на «обличчя», ну так у нього замість особи — гумова диявольська морда. А між тим «біси є мерзенні і без-образні» — без образу, без обличчя. Але «митрополит», тобто товариш Березовський, що теж?

Важко визнати, що в РПЦвУ тридцять років обмовляли та поливали брудом, глумилися над таїнствами помісної церкви, яка визнана вже частиною Вселенської? Що всі свої кращі ресурси витрачали на розпалювання ненависті і злоби, і на проповідь ніби Бог покірний дегенерату з руками в крові їх же парафіян? Залишається тільки продовжувати корчити з себе ображену невинність і далі нудіти свої закликання? Інакше колективна манія величі зазнає шкоди? Обличчя загубиться?

Так у тих, хто в манії величі і так немає обличчя, і втрачати нічого. А ось шлях до набуття особи, лежить через визнання помилок та злочинів. Через виправлення зла… але це для тих, хто в силах побороти манію величі і віру у власну непогрішність. РПЦвУ не в змозі цього зробити.

РПЦ і її філія РПЦвУ — це церква поклоніння державі, іменованому Росія. А ПЦУ (справжня та реальна УПЦ) цим не страждає і не є, на відміну від РПЦ, фактичним релігійним департаментом держави. Є, звичайно, спільна всім східним церквам проблема замикання на національному. Але ця проблема зустрічається і у католиків також (особливо у Польщі). Так само як і є проблема все-толерантності в західних церквах, а на Сході її поки особливо немає. І говорити з ними з часом про щось католикам можна буде ( і вже можна), а з РПЦ серйозний діалог в принципі неможливий. Неможливий тому, що причини протиставлення РПЦ МП імені Сталіна будь-якій іншій Християнської церкви мають політичну, ідеологічну, імперську причину.

Тому примирення РПЦвУ з ПЦУ та іншими конфесіями — це тверда утопія. Навіть якщо ми погодимося на таке(що викликає великі сумніви), то вони — ніколи! Це зло, це демони, які несуть темряву і хаос. Тільки тотальна заборона і чистка України від них і їх хазяїв, на кшталт Новінського, дасть результат для України.

Ексклюзив

Іван Верстянюк, Newssky