Про Стрітення, зустріч з Господом та про покаяння (напередодні Великого посту)

7 березня цього 2022 року починається Великий піст, здається, що це нескоро, але нам вже пора потроху налаштовуватися морально, щоб провести його гідно, що б цей час наблизило нас до Господа нашого Ісуса Христа. Але на початку нашої проповіді згадаємо про Стрітення Господнє. Так, це дивовижний момент. Бог приходить в цей світ приймаючи його таким, яким він є. Включаючи застарілі ритуальні моменти старозавітної релігії. У тому числі і символічну жертву за гріх народження первістка. Бог приходить у світ, але не вламується. Приходить так, що і «тростини, що надломилася, не переламає» та «льону, що димить, не згасить»… Бог делікатний.

Але це Бог. І саме до Нього звернена молитва: «Ныне отпущаещи» — «сьогодні відпускаєш слугу Твого». Спасіння відбулося. Побачили очі мої спасіння у Христі, якого Його Пречиста Мати принесла в храм Єрусалимський.

Така подвійність Божественної реальності не повинна не дивувати і не лякати. Це реальність, прихована від нелюблячого погляду, і відкрита тому, хто любить і не боїться. І в цьому таємниця Бога. Далекого та Близького одночасного. І тут важливий приклад праведного Симеона, того самого старця, що прийняв Бого-немовлятку, він не боявся, але любив. Про Симеона ми поговоримо як-небудь іншим разом, а поки розглянемо інші теми, які допоможуть нам увійти у благодатний час посту.

І поговоримо про те, як може статися наша зустріч з Боголюдиною, як Ісус Христос приходить в наше життя та наповнює його світлом своїм. Поговоримо про духовну сліпоту і прозріння та згадаємо історію про покаяння Закхея. Історія митаря, який покаявся, є лише в Євангелії від Луки, в 19-му розділі. Дивно, що в історичних деталях євангеліст Лука стисло описує цю знаменну зустріч. Але навіть ці деякі деталі дуже цікаві. Ця історія у всьому корпусі Четверо-Євангелія стоїть осібно. Вона не відноситься до числа оповідань про чудеса, якими наповнені сторінки Євангелій; у ній немає промови ні про зцілення, ні про вигнання біса, ні чогось іншого. Ймовірно, таких історій було багато у земному житті Ісуса Христа, адже його постійно оточував натовп. Але євангелісти, за рідкісним винятком, не зберегли свідчень про зустрічі, що не супроводжувалися чудесами. Історія з Закхеєм являє собою такий виняток.

Христос входить в Єрихон. Слово Єрихон та ім’я Ісус ми вже і раніше зустрічали у Святому Письмі. Одного разу інший Ісус, пророк та воєвода Ісус Навин, який підходив до Єрихону. Він повинен був взяти це місто, оточене високими стінами, що стоїть на шляху тоді ще (а не зараз) «богообраного народу», перегороджуючи йому шлях в Землю Обітовану. Єрихон стояв перед ними непереборною перешкодою, як якийсь символ твердині гріха.

Отже, Господь Ісус Христос входить в Єрихон, оточений натовпом людей, які вже бачили дивовижні зцілення. Серед них був і Закхей, митар, але не простий митар, але начальник митарів, людина дуже багата. Але багатство йому не принесло відради у земному житії. Можливо, він сильно страждав через насмішок: він був малий ростом. Можливо, він вирішив, як згодом Наполеон, компенсувати цей природний недолік через силу грошей та влади над народом.

Мабуть, він вирішив, що доб’ється поваги до себе, чого б це йому не коштувало. Додати собі фізичного зростання він не міг. Але зате зміг піти на службу до римської влади, яка захопила тоді Юдею (Палестину). Так смішний Закхей став грізним митарем-збирачем податків. Як відомо, митарі грабували свій власний народ. Щоб зрозуміти всю гидкість їхньої роботи, можна провести таку паралель. Уявіть, що у 1942 році до вас, жителю окупованого німцями міста, приходить сусід у фашистській формі і каже: «з тебе 50000 рублів». Або наведу приклад, більш душе-щипальний, але більш при цьому і зрозумілий. В ОРДЛО, колишні невдахи стали російськими колабораціоністами, зрозуміло, що свої багатства вони збирають за рахунок тих, хто, або не уїхав, або має ще там якусь власність. І ви знаєте, що частина цих грошей піде на постачання ненависних фашистів (або рашистів — різниця в обох прикладах непринципова), а частину сусід забере собі. І як би ви ставилися до таких людей?

А Закхей очолював таку службу: це був начальник митарів і людина багата. До зустрічі з Христом він вибрав кар’єру, багатство будь-яким шляхом. Але Закхей намагався побачити Ісуса Христа. І ось тут Закхей робить один простий, але дуже важливий вчинок: він підіймається на смоківницю, щоб хоча б здалеку побачити Христа. Маленька, мабуть, незграбна людина, тому що він не може побачити Христа через голови людей, підіймається на дерево і тим самим позбавляється всього того, що придбав своїм неправедним багатством. У цей момент він стає смішним та абсолютно безпорадним в очах усього народу.

Христос перший звертається до начальника митарів. Причому називає його по імені. І це було вражаюче як для Закхея, так і для оточуючих. Боголюдина намагається не тільки відповісти на внутрішній пошук митаря, а й залучити тих, хто його засуджує та зневажає. Господь дивиться на нього, як він такий забрався на дерево, піднявся над землею, став вище. Господь помічає його і каже: «мені треба бути в твоєму домі». Господь, Який ні у чому не потребує, який нічим не обмежений та не пов’язаний, повинен бути в будинку Закхея, зобов’язаний до нього прийти. І Закхей в повному каятті говорить дуже важливі слова: «якщо я кого образив, я вчетверо поверну». Він приносить такі глибокі плоди покаяння, що вже готовий все своє життя поміняти тільки через те, що відчув, — саме до нього йде Христос. Колишній митар подолав свій власний гріховний стан, зумів розколоти своє кам’яне серце, розтрощити твердиню свого гріха, ці стіни єрихонські, просто смиренням, згодою бути грішником, смішним та безглуздим, але тільки з Христом.

Закхей для мене — справді герой віри. Подивіться на ті чудеса і зцілення, про які йде мова в Євангелії до зустрічі Христа з Закхеєм. Що за люди зверталися до Ісуса Христа з проханнями? Хворі, жебраки, вмираючі. Люди, доведені до відчаю. Жінка, яка страждає кровотечею, сліпий, кульгавий … вже і померлих Христос воскрешав. Одного разу підійшов багатий молодий чоловік, але коли Ісус сказав, куди він повинен інвестувати свої капітали, той відразу пішов геть, а потім свідчив проти Христа Синедріону. А ось Закхей — це справжній герой. Людина дуже багата, людина, у якого було все, який сам проклав собі дорогу крізь життя.

З приводу Закхея потрібно сказати ще одну річ: він отримує не тільки зцілення від гріха, але і від психологічних комплексів. Як відомо, робота психологів не завжди ефективна, часто вони тільки приглушують біль, або створюють ілюзії, які зовсім не допомагають, або замінюють одну пристрасть на іншу. А Господь допоможе зцілити і від цього всього. Згадаймо Наполеона: він покаявся тільки на острові Святої Олени. А дуже часто (така одна з гіпотез) лідерами стають ті, хто комплексують з приводу своїх недоліків. Історичних прикладів багато, якщо юдейський митар та Бонапарт покаялися, то інші хани-пахани про це і думати не будуть.

Багато Закхеїв полізли б сьогодні на смоківницю, щоб побачити Того, Хто їх може любити, щоб побачити Бога — якби тільки їх не бачили інші люди, не сміялися з них. Знаєте, скільки Закхеїв хотіли б під’їхати до того місця, де проходить Ісус Христос, під’їхати на лімузині та через дзеркальне скло подивитися на Боголюдину та щоб їх при цьому ніхто і не бачив. Соромно, що інші люди побачать їхню віру — просто віру. А Бог чекає від нас чогось іншого.

Христос, який знав, що Він зійде на хрест, особливим чином ставиться до всіх, хто влазить на дерево. Він помічає їх. Спаситель світу помітив Закхея,помітив, що цей маленький чоловічок зробив, Боголюдина зазначила подвиг цієї людини, побачив, що для маленької людини залізти на дерево було маленьким хрестом. І Христос, Який йшов, щоб самому залізти на дерево, зумів оцінити це. Він може оцінити кожен хрест, який ми несемо, тому що він бачить хрест там, де інші його не бачать. Боголюдина намагається не тільки відповісти на внутрішній пошук митаря (колабораціоніста та зрадника свого народу), а й залучити тих, хто його засуджує та зневажає.

Про подальшу долю Закхея відомо мало, але не упустила церковна історія головного: він став одним із служителів Христа, проповідував разом з апостолами, можливо знав і великого Луку, який від нього міг записати і цю історію. У ранньохристиянських джерелах Закхей також згадується в як співробітник апостола Петра, як проповідник, поставлений ним у єпископи на Кесарії Палестинській, де помер власною смертю у старості. Можна припустити, що він знайшов посаду та повагу, але це вже було давно йому неварте, він служив Христу, а це найголовніше. Християнська Коптська церква святкує пам’ять Закхея 20 квітня. Пам’ять «святого апостола Закхея» також поміщена під 21 квітня в Синаксарі Константинопольської церкви, а у грецькій Мінеї — під 20 Квітня, як і у коптських християн. У сучасному календарі РПЦ МП пам’ять Закхея відсутня; що не дивно: приклад корупціонера, що покаявся та прийняв Христа, не потрібен. Їм потрібно тільки земне царство, про небесне вони там і не думають.

У всій цій історії я хочу акцентувати тільки на одному моменті. Закхей не просто кається, він накладає на себе штраф: «кого образив, поверну вчетверо»… як за крадіжку. Корупціонер в класичному вигляді визнає себе злодієм та хоче покаятися. Це дуже важливий факт. Покаяння без прагнення виправити наслідки досконалого зла, не покаяння зовсім. На жаль в пострадянському суспільстві панує уявлення, ніби покаяння це перш за все емоційне переживання власної недосконалості. І часто люди вважають ніби можна наживатися несправедливо, потім переживати свою недосконалість і трохи жертвувати «на благодійність» та усе «тип-топ». Але це звичайно не так.

Адже небеса хабарі не приймають, там жадають чистого серця, а для цього необхідно щире покаяння. Прагнення відновити справедливість це не «пожертвувати на благодійність» — це саме відшкодування тим, хто постраждав. Саме так як це зробив Закхей, а не як тисячі митарів по всьому світу. Найважливіший урок цієї історії, що покаяння є для всіх. Немає людей, приречених на пекельні муки, навіть якщо вони нам дуже не подобаються.

Проте. Покаяння — це зміна способу буття. Це не повторення тексту зі змістом «вибачте-пробачте». Закхей, коли говорить «всім, кого я образив, я же і поверну в чотири рази більше», вказує на те, що вважає частину своєї колишньої діяльності злодійством. Просто злодійством, і готовий платити штраф за злодійство включаючи відсотки та компенсувати за впущену користь. Покаяння доступно кожному, кожному хто готовий віддавати вчетверо, якщо кого образив. Бог дивиться прямо в людину і любить людину. А ось ми не так.

Ми любимо зовнішні прояви людини. Нам що б змиритися з думкою про любов Бога до когось, треба цього когось уявити в позитивному світлі. Розглянути в ньому чесноти, ну, або в крайньому випадку, їх вигадати. Нам важко прийняти факт, що Бог любить і абсолютно не-добродіяльних людей. Я довго думав кого б зі світових лиходіїв обрати в приклад. Гітлер, або Пу — вже давно недоречно. Як приклад якогось «хімічно чистого» чудовиська я обрав Джеффрі Дамера, почитайте у Вікіпедії за цей жах. І читаючи подумайте про те скільки разів Господь намагався звертати на себе його увагу. Мільйони разів на день проходив повз. Аж до самої смерті. Тому що Бог любить не за щось, а просто за фактом буття.

Бог готовий ходити так, щоб Закхей його побачив. Закхей поліз на дерево, але Бог йшов до нього і без цього. Він звернув увагу на Закхея задовго до його спроби його відновити справедливість. Бог полюбив і Закхея і Дамера і кожного з нас ще до створення світу. До того, як щось там вибухнуло і матерія почала бути. Нам це важко зрозуміти та прийняти. Могутність божественної любові. Нам перш ніж полюбити, треба знайти у людині хороше, не знайти, так вигадати. Тому любов наша не до людини, а до її атрибутів, справ і такого іншого. І тому, ми що б побачити Бога «ліземо на смоківницю» в надії почути «днесь спасіння дому цьому». Як свого часу почув інший герой Євангелія: «сьогодні я тебе відпускаю».

Покаяння дарує радість. Втрачене знайшлося, втрачене повернулося. Покаяння не тільки повернення нас до Бога, а й повернення нас до себе самих. Коли ми втрачаємо зв’язок з Богом у результаті гріха, ми втрачаємо і частину своєї особистості. Можна навіть сміливо стверджувати, що грішник вкрай обмежено може користуватися можливостями власної особистості. Аж до її повної втрати. Що вже живе і діє в ньому гріх, зло яке змушує його робити те, чого він не хоче.

Кримінологи давно помітили цікаву деталь. На рівні підсвідомості багато закоренілі злочинці хочуть, щоб їх спіймали, і несвідомо роблять речі які допомагають їх зловити. І нарешті сам свій арешт зустрічають із зітханням полегшення. Це звучить фантастично, але про це пишуть люди повністю позбавлені будь-якої літературщини (не тільки Родя Розкольників у істеричного Федора Достоєвського). Наприклад, Іса Костоєв (кому цікаво-гугліть).

Тому що в якийсь момент зло починає жити «своїм життям», а людина вже і не хоче це здійснювати, а як ніби якась сила її змушує. Гріх позбавляє людину свободи настільки, що навіть бути самим собою людина вже не може настільки наскільки вона би цього хотіла.

Покаяння зцілює. Але зцілення від гріха — зовсім не «юридичний акт». Це не оголошення грішника святим, як вчив Мартін Лютер. Як бачимо, оскільки гріх завдає сутнісної шкоди особистості людини, аж до матеріального рівня (психологія, все ж матеріальна частина сутності людини), то і одного «оголошення», що гріха «не відбулося» — мало. Простіше кажучи, погодитися на лікування мало, треба ще й лікуватися. Покаяння — це перш за все зцілення. Але покаяння неможливе без залишення зла. Покаяння неможливе без визнання зла злом. Як лікування неможливо без визнання хвороби хворобою. Покаяння неможливе без виправлення шкоди від скоєного зла.

Тому абсолютно марно скористатися покаянням думають ті, хто не бажає відмовитися від зла. Хто вважає за краще жити у гріху. Як анти-приклад згадаємо анти-героя, дуже шанованого якимись «високо-духовними» московітами. Так, царя-маніяка Івана Грозного. Коли людина живе в рабстві безлічі тяжких гріхів та триваючих злочинів, але засмічує свою совість сильними емоційними струсами на релігійній темі, які і вважає «покаянням» (наприклад, бузувірськими стратами своїх екс-коханців, або роздаванням милості по монастирях, або численними поклонами та паломництвом). Але зміни не відбувається. До Закхея він не добирається, і зовсім не через те, що поруч немає дерев, а через те, що і тоді і тепер Христос там не потрібен.

У Лєскова є чудова розповідь про багатого московського купця, який пиячив та розпусничав, але епізодично приїжджав в … ський монастир, де деякий час у сльозах валявся перед шанованою іконою Богородиці та після отриманого психологічного «катарсису» вважав себе чистим і готовим до нових «подвигів». З точки зору християнської віри така поведінка ніяк не покаяння. Це просто періодичний емоційний струс, своєрідна «індульгенція» на життя у злі, і тому швидше це лише ображає Бога. Ми тут бачимо і саме втечу від покаяння, а не саме покаяння. Сюди ж відноситься і характерна для пострадянського суспільства тяга до «покаяння» та «прощення» без визнання зла злом. Особливість радянського світосприйняття — це «покаянний» характер «забуття».

«Если мы обидели кого-то зря

Календарь закроет этот лист»©.

Як один тиран сказав: «давайте перевернемо цю сторінку». Типу час минув і все, зло — це вже не зло, а правди шукати не треба… Це навіть найгірший варіант, тому що зло залишається злом та ще і виправдовується. Все що на рівні суспільства, то і на рівні життя окремої особистості. Людина замість критичної переоцінки своєї поведінки починає виправдовуватися словами типу «це було потрібно» та «час був такий». Важливо зауважити, що це все не зцілює та не дає повернення ні до Бога, ні до себе. Така позиція — тверда дорога у вічну погибель. Виходить, що стежка покаяння — це дуже вузький шлях. Не просто визнання вірного напрямку. Не тільки називання зла злом, але і пошук зцілення та виправлення. Пошук звільнення від рабства злу. І повчається, що і зцілення та звільнення — це не справа рук людських, це дія Божественної благодаті. Вівця не вдається до стада сама. Драхма не викочується сама на середину підлоги. Повернення до Бога дає сам Бог.

Ці історії з Євангелія дають нам можливість побачити, як Господь Ісус Христос кожного з нас шукає, як він до кожного з нас гряде, як кожен з нас Їм для Нього вартий любові. Для кожного з нас Господь проробляє цей важкий шлях з Єрихону в Єрусалим, щоб цей шлях був пророблений разом з Ним і нами, щоб з цього моменту, коли ми зустріли Господа, ми пішли в Єрусалим, прагнули б в Царство Небесне, залишили б все на світі, змогли розколоти себе до кінця і сказати ці слова: «Я вчетверо поверну Господу, щоб Твоя милість і Твоя любов ніколи не відступала від мене».

Згадаймо і те, що обидва герої (праведний Симеон та апостол Закхей) нашої історії прославлені в образі святих у Християнській Церкві, тому ми можемо сміливо звертатися до них з молитвою,щоб наші черстві серця відкрилися на покаяння для Господа Ісуса, щоб вони допомогли нам знайти свій шлях з Єрихону до Єрусалиму.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов), доктор богословських наук