Про блудного сина і не тільки (напередодні Великого посту)

Ісус Христос — віртуозний оповідач. Він зрозуміло доносив свою думку, використовуючи безліч історій, аналогій і метафор та притч. Жанр притчі дозволяє використовувати явно неіснуючі образи, ну або малоймовірні. То цар який дає рабам в борг по тонні золота, то ось тут власник винограднику настільки наївний, що посилає до бандитів, що захопили його виноградник, свого сина, зі словами — «сина засоромляться». А саме притчі використовувалися з давніх часів, щоб передати правду способом, що запам’ятовується та щоб зробити істину актуальною і практичною. Близько 25% Біблії складається з заповідей, законів та суворої правди. Решта 75% — це історії, які показують, як істина застосовується до реальних, повсякденних ситуацій. Історії в Біблії були збережені для нашого настанови і натхнення (1 Кор. 10:11).

Для початку розглянемо притчу про «блудного сина». Насправді син-втрачений. Блудний це слов’янізм зі значенням «той, хто заблукав», або загубився. Отже. Загублений Син. Притча про втраченого сина — це не притча про людину, а про те, що відбувається всередині людини. В серці. Всередині кожного з нас є батько, вірний син та ще і втрачений син. Кожен з нас по кілька разів на день-втрачена дитина. Ми, які беремо свою частку, дану Богом, і витрачаємо даремно на порожню справу. Найчастіше це час. Дар часу, який дав нам Бог. Так само наші таланти та здібності. Ми часто даремно витрачаємо чесноти. Дари віри, надії і любові. І ось ми замість чудових дарів Божих харчуємося сурогатами. Тими, що ними годують свиней.

Кожен день ми розуміємо, що сурогат чесноти — це не дар Божий. І ми повертаємося в будинок батька. Не сміємо сподіватися на його повну милість. Ми згодні на частину милосердя. Частинка. Але кожного разу батько дає нам всю свою милість.

Кожен день ми зі старшим сином. Син, який залишається вдома і може насолоджуватися усіма благами. Але цього не робить. Цікавий факт. Але всі навіть віруючі кияни регулярно відвідують печери Лаври. Мені говорив один прихожанин: «якщо побуваю в Києві, і не відвідаю Лавру, то все інше, навіть досягнення, становляться марними». І таке не лише в Україні. Римляни не ходять в Колізей або музеї Ватикану. Вони впевнені, що Ватикан від них не втече. Так відбувається у всіх містах та країнах. Так відбувається з Церквою. Ми впевнені, що святі таїнства, сповідь, Євхаристія нікуди від нас не подінуться. Але потім настала пандемія, і ми були відокремлені від них. Бог показав нам, як дбайливо ставитися до його дарів.

Образ старшого сина являє тему заздрості, зарозумілості, законництва та тему необхідності взаємного, братнього прощення. Старший син навіть не входить в будинок та засуджує молодшого і ще й батька. Він не говорить «мій брат», а каже «цей твій син». Якби старший син був такий хороший і безгрішний, то він би теж зрадів поверненню молодшого. Але він зосередив всю свою увагу на собі: він трудився та все робив і гідний більшого, ніж «цей» і намагається відстояти свою «життєву справедливість». Ось чому образ старшого брата в притчі негативний та до його «справедливим» бажанням не прислухаються, а лише сповіщають про радість повернення блудного сина.

Під старшим сином Ісус Христос також мав на увазі фарисеїв і книжників — старійшин народних, які своїм законництвом заважали людям прийти до Нього. Але в рівній мірі цей образ відноситься до всіх нас, до наших взаємин. Старший син не був винен перед своїм батьком, не згрішив перед ним, поки не повернувся його грішний брат. Повернення блудного брата викликало в старшому сина заздрість — цей страшний гріх, який привів до першого людського вбивства та до вбивства Самого Спасителя. У будинку батька (образ Церкви) йде радість, радість, — радість ангелів про єдиного грішника, який кається, але радість ця поза душою старшого сина. Батько запрошує старшого сина увійти в цю радість, але він обирає шлях розрахунків, шлях правових відносин, контракт. Такі холодні, юридичні відносини завжди беруть верх там, де вичерпується любов. Висловлювання старшого сина вказують на те, що він по-справжньому не дорожив дарами свого батька, якими він користувався. Він їх не цінував, тому що в його душі була страшніша порожнеча, ніж у його брата щодо до каяття. Старший син заглушив голос своєї совісті.

По виду точні і суворі виконавці Закону, холодні, безсердечні у ставленні до братів, що помиляються, виконавці Закону хваляться здійсненням волі Божої, не хочуть мати спілкування з митарями і грішниками. Вони горді, зарозумілі праведники,— це вони — книжники, і фарисеї, і законники, — це їх і їм подібних образ на противагу образу грішника, що кається, і велелюбного Отця-Бога.

Та єдність з батьком, з яким вони раніше жили, з якихось причин ослабла, і разом з тим непомітно пішла і та радість, яка раніше була незмінним супутником його перебування поруч з батьком. Як наслідок, навіть при зовнішньому дотриманні всіх наказів батька, старший син поступово втратив ту здатність любити, яка так відрізняла його батька, а значить, була властива і йому. Його стало обтяжувати сусідство батька, а скорбота про втрату брата змінилася у ньому озлобленням та таємною заздрістю про відірваний спадок. Думка про козеня для веселощів з друзями — щось подібне бажанням молодшого на початку розповіді стала все більш підточувати і без того єдність його з батьком, яка вже ослабла. Тому звістка про повернення брата і особливо про ту зустріч, яку влаштував йому батько, не могла не відгукнутися в його серці гіркотою озлоблення.

Скільки разів, як старший син, ми не хочемо ділитися дарами батька. З тими, кого ми не любимо. Ми не говоримо «мій брат», ми говоримо «цей син твій». Ми хочемо, щоб наш батько був тільки нашим, і ніхто більше. Ми говоримо «наш батько», як «наші черевики». Якщо розглядати цю проблему в плані церковної геополітики, то саме таким ось умовним старшим братом (хоча насправді вони якісь не старші, а швидше байстрюки) стане РПЦ імені Сталіна, вони там напевно ще досі думають, як за часів їхнього кумира Івана Грозного, що земля пласка та тільки над ними Господь Бог, а на краях їхньої «плоскої Землі» перебувають якісь там знахабнілі варвари, яких не шкода і в пекло відправити. Вони узурпують собі багато чого,в тому числі і божественну благодать, але в результаті залишаться, як та стара з казки у розбитого корита.

А тепер розглянемо образ батька. І батько (Отець Небесний) приходить до нас кожен день. Він хоче, щоб ми навчилися бути батьком. Щоб навчитися дарувати безмежне милосердя. Щоб навчитися любити, як він. Що ми вчимося сподіватися як батько цієї притчі. Батько чекав втраченого сина, дивлячись на дорогу. Вірити в перемогу добра. Батько, який навчить своїх дітей вірити, сподіватися і любити. Батько, Який вчить прощати. Батько, який навчить дотримуватися заповіді, такий: «будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний».

Тему батька і сина в іншому ракурсі продовжує притча про працівників у винограднику, які вирішили, що якщо вб’ють сина власника винограднику, то виноградник буде належати їм. Це притча, яка розкривається як відношення Бога та людини. Бог «наївний» щодо людини. Починаючи з творіння матерії. Буття людини саме по собі — це дуже велика проблема для всього сущого. Один з давніх іудейських переказів, який увійшов в Агаду, а потім в Коран, говорить, що диявол упав через створення людини, тому що Бог відкрив ангелам, що людина вище творіння. Яка «наївність» назвати вінцем творіння не безтілесного духу, а тварину зі свідомістю. Але ось тут якась таємниця «наївності» Бога посилає Сина Свого. І тут ми розуміємо, що злі працівники у винограднику, це не зовсім про людину. Людина, все людство — це і є виноградник. А працівники винограднику це ті хто повинні «віддавати господареві плоди», всі ті «володарі дум», яким доручено Богом працювати для блага людини.

Господь пропонує нам знову притчу вкрай нереалістичну. Театр абсурду. Господь бажає показати нам, що часом наше ставлення до нашого власного життя є найбільшим театром абсурду. Наше життя це з одного боку дар Божий, і він вже наш, але з іншого боку — це Божа справа. Сучасна ідеологія весь час говорить про самореалізацію. Розкритті потенціалів людини. Проте. Але цей дар Божий може бути розтрачений на множення зла. Тому що людське «его» несе на собі наслідки гріхопадіння. Юнак думає про самореалізацію, при цьому він дуже поважає великі гроші і зовсім не поважає людей. І де він може самореалізуватися та не принести у світ зла? Ніде і ні як. І взагалі для суспільства краще, щоб люди з такими моральними установками залишалися не реалізованими. Моральний вибір людини і є «виноградник Божий», де людина покликана «віддати плоди». А якщо і вб’є «сина Господаря виноградника», то буде відданий «злій смерті». Бог закликає бути «добрим працівником» Божого виноградника…І цей виноградник — ми самі.

Тема відплати і відповідальності прекрасно розкриває і така багатогранна притча, як притча про багатія і Лазаря. Я дуже люблю цю розповідь, тому що це більше ніж благочестива новела. Це пророцтво. «Якщо хто з померлих воскресне, не повірять». І правда, Христос воскрес і не вірять.

Лазар на лоні Авраамовому до загального воскресіння. Вже отримує розраду і нагороду, багатій від якого немає і імені вже «у полум’ї цьому». Лоно — це такий «слінг» у костюмі жителів Стародавньої Палестини. Іншими словами, це шматок тканини з додаванням різної фурнітури, він дозволяє батькам носити малюка на собі (така собі сумка-кенгуру). Якщо зробити все правильно, руки батьків будуть вільними вдома і на вулиці. Слінги підходять навіть для активних малюків: вони не зможуть вилізти або випасти, а близькість мами буде заспокоювати. Є вислів «жити як у Христа за пазухою» це якраз про те, де жителі Палестини носили дрібні предмети, в їхньому одязі не було кишень та речі часто носили за пазухою. А жінки і іноді батьки носили там дітей. Так що слінг — це не винахід нашого століття. Так носили немовлят на Сході 2000 років тому. У цьому сенсі праотець Авраам — «слінго-папа» всіх віруючих. Яскравий та глибокий символ місця, віруючого перед Богом, як немовля в слінгу у «батька віруючих».

І адже помер і багатій. Який одягався в порфіру та віссон і кожен день бенкетував блискуче. Тут Господа Ісуса звинувачують в «лівизні», адже він бачить в багатстві причину вічної погибелі цієї людини. А ліві (комуністи і т.д.) звинувачують в тому, що розповіддю про відплату за труною Спаситель відволікає бідних від боротьби за свої права, заманюючи їх «слінгом Авраамовим» після смерті. І те й інше, правда. Але там, де треба поставити плюс, наші противники ставлять «мінус’». Дійсно. Якщо багатство витрачати не на допомогу ближнім, а «кожен день бенкетувати блискуче», то можна погубити свою душу. І якщо присвятити своє життя на те, щоб «відняти і поділити», теж можна погубити свою душу.

Але мова сьогодні не про те. А про те, що навіть «страждаючи в полум’ї цьому» та бачачи Лазаря на «лоні Авраамовому» багатій не вважає його за людину.«Пішли Лазаря та нехай він то те і те то мені зробить.» На ці слова варто звернути особливу увагу. Багатій навіть перебуваючи в стані пекла, мислить про Лазаря як про свою власність. Як про того, хто йому чогось винен. Багатій мислить, як звик за життя, вважаючи, що всі інші люди живуть виключно для його задоволення, або користі. І тому його пекло у ньому самому. В цьому і є таємниця свободи людини. І звичайно такі люди «навіть якщо хто з мертвих воскресне, — не повірять».

Такий ось синдром начальника. «Пішли його до братів моїх». При тому, що сам багач засуджений і знає про своє засудження. Дивно. Він за інерцією свого мислення продовжує вважати іншу людину знаряддям своєї волі. Засобом, але не метою. Саме таке ставлення до людей і є дорога в пекло. І «між нами затверджена велика прірва». Тому що пекло і лоно Авраамово — це не місця, або локації, це стан душі. Це найбільша дистанція яку можна подумати. У цій притчі ще багато смислів.

Хочу торкнутися ще одного аспекту і поговорити про популярну байку, яку деякі православні публіцисти (зокрема, відомий блогер, поп Георгій Максимов, що нині промишляє в Африці) пафосно називають «вченням про повітряні митарства».

Звичайно, серйозне богослов’я (незалежно від його конфесійної орієнтації) категорично не сприймає думки, ніби приватний суд над людиною відданий нечистій силі. Навіть приватний суд, що передує загальному Суду, все одно — справа справедливості Божої, а не дія диявольських сил. І взагалі дивлячись на всі картини та фрески суду Божого може скластися помилкове враження, ніби диявольські сили — якась сторона Божого суду. Насправді це не так. Страждання нерозкаяних грішників походять від їх гріховної природи, і не є зовнішніми по ставленню до них. Тому слова, що «між нами глибока прірва» позначають не «географічний» (або космічний) характер, але сутнісний стан людини. І людина не може змінити цей стан у своєму бутті після смерті.

І тут потрібно дати ремарку та коротко згадати за католицьке вчення про чистилище, яке не є ні «тимчасовим пеклом», ні аналогом «митарств». Стан посмертного очищення (в доктрині західного християнства) — це період пасивного (тобто сама людина бере участь в цьому процесі, не більше ніж хворий на операційному столі в операції) очищення від наслідків своїх гріхів, в яких вона повністю розкаялася. Роль лікаря в цій ситуації виконує Церква. Церква як все співтовариство святих, які живуть та торжествують на Небесах на чолі з Христом. Тобто і «вогонь» очищення очищає скверну, (апостол порівнює з процесом очищення золота від домішок), це дія благодаті.

Але повертаючись до багатія та Лазаря. Притча про багатія і Лазаря — відповідь Сина Божого багатим та сріблолюбним фарисеям. Тодішнім віруючим, які думали, що їх земне благополуччя і походження є гарантом порятунку та вічного спасіння.

Притча актуальна для тих, хто думає, що він рятується своїм становищем. Фарисеї думали, що раз вони діти Авраама, то це врятує їх автоматично. Багато віруючих припускають, що сама їх приналежність до церкви Божої є гарантом їх порятунку, і цією притчею Христос протверезить уми дуже багатьох. Він ніби говорить: «ні, друзі мої, даремно ви так думаєте, що ваша спорідненість або ваша приналежність до обраного народу, або Божої церкви автоматично гарантує вам спасіння».

А для цього потрібне покаяння, зокрема участь у «бенкеті Господньому». Тому далі розглянемо притчу про званих на бенкет. Про царя, який влаштував весільний банкет своєму синові, царя його друзі послали в ігнор та навіть вбили його слуг, і він покликав на банкет бомжів. (Мф 22: 1-10). Знову неймовірний сюжет. Цар, якого так легко його вельможі ігнорують, який кличе тих, хто явно його ненавидить. І це пряме відсилання до тексту з пророка Ісаї : «І Господь Саваот зробить бенкет усім народам на цій горі. Питимуть радість, питимуть вино, помажуться миром» (Іс .25:6, у перекладі Р. Турконяка). Месіанське виконання Союзу Бога та людини як банкет. Можна багато про це сказати, але я хочу нагадати про річ досить банальну. Обов’язок регулярної участі у Св. Євхаристії. Звичайно є сто-п’ятсот випадків, особливо зараз під час карантинів та хвороб тощо, коли можна не творячи гріха ухилитися від цього обов’язку. Але частіше це все ні до чого. Визвані на царський бенкет. Ви, друзі мої, учасники шлюбного бенкету Сина Божого. Ваше місце зарезервовано, келихи виблискують, лакована картка поруч з приладами. І пошлете цей банкет в ігнор? Нинішні диктатори мені не симпатичні, але якби нас покликали на банкет до помазаниці Божої, королеви Великобританії Єлизавети Другої, ну або на обід до Аналени Бербок, або до Джозефа Байдена. Хто б ухилявся?

Навіть при обліку, що це не наш президент і не нашої країни Королева. Обов’язок відвідування Літургії — це весільний банкет Христа і Церкви. Чому ми його ігноруємо? Тому, що ми — егоїсти. На обід з першими особами держави, навіть Князівства Ліхтенштейн, або Монако, ми ломанемося, що б хоча б подивитися. Тому що обід навіть з незначним, але главою держави, навіть з королем Тувалу-Вануату, підносить нас у власних очах. А про літургійний обов’язок…. «не втече» — думаємо ми. Зробіть випробування совісті. Що б в день останнього суду не почути, — «Ввергніть його в темряву непроглядну, де плач і скрегіт зубів».

Скоро настане піст, тому рекомендую присвятити час молитвам і покаянню, дотримуватися карантинних обмежень, щоб не спокушати Господа свого та йти до Нього на зустріч, бо всі розібрані сьогодні притчі нам про це і говорять.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов), доктор богословських наук