Річниця війни. Слово про покаяння для воїнів

Ексклюзив. Великий гріх коїть той, хто спричиняє зло, чинить убивство з метою геноциду, насилля, агресії, прагнучи загарбати щось — і це Швабростан. Україна ж — держава, що захищає себе від агресії. Українські воїни захищають свій народ та свої сім’ї, захищають кожного з нас. Свідчачи цю істину Церква знову і знову щиро благословляє українське військо і весь наш народ на опір ворогу та молиться за Перемогу над москалями і мир для України. Де факто, ми ведемо оборонну, справедливу війну. Але війна — це все одно зло, тому участь в будь-яких справах зла треба покутувати. Саме на цю тему буде наша проповідь.

Коли почалося вторгнення в Україну, деякі мої парафіяни і знайомі сподівалися, що це буде звичайна війна між державами. Адже зараз воюють не заради завоювання інших країн, а заради вирішення політичних завдань, наприклад, щоб нав’язати Україні виконання Мінська-2, або заради зміни влади й створення в Україні проросійського уряду. Однак кремлівський антихрист розв’язав тотальну війну, не пояснивши її мети (говорив по якусь денацифікацію, але так ніхто не зрозумів, про що це взагалі). Але дуже навіть тим, хто спочатку дотримувався іншої думки, стало зрозуміло, що це — завойовницька війна.

Але яка? Якщо подібна колоніальним війнам XIX століття, то залишалася надія, що хоча б заради того, щоб було простіше управляти, окупанти не будуть спеціально налаштовувати проти себе жителів завойованих територій. Але і ці ілюзії швидко розвіялися, коли почалися систематичні бомбардування житлових кварталів, обстріли автобусів з дітьми, масові зґвалтування, тортури та вбивства, гірші за тих, що відбувалися у Третьому Райху. Ворог навіть не намагався прикидатися «захисником російськомовних». Це вже не колоніальна, а цивілізаційна війна на знищення української нації.

Тому сьогодні ми розглянемо ту етичну проблему, яка для багатьох людей існує, незалежно від релігії: іноді буває потрібно взяти на душу гріх, щоб уникнути гріха більшого. Іноді доводиться робити вибір між хорошим та кращим, між поганим та гіршим. На жаль, у нашому житті такі ціннісні конфлікти, конфлікти цінностей бувають досить часто.

Трапляється, що потрібно взяти на душу гріх участі у війні. За візантійським церковним правилом він підлягає відлученню від церковних таїнств незалежно від того, яка це війна — оборонна або агресивна, неминуче нав’язана або розпочата за тупим капризом амбітного правителя.

Так, Святитель Василій Великий тим, хто у битві (мається на увазі захист християнської вітчизни) скоїв вбивство противника, пропонував 3 роки утримуватися від Св. Причастя (13-е правило). «Убиение на брани отцы наши не вменяли за убийство, извиняя, как мнится мне, поборников целомудрия и благочестия. Но, может быть, добро было бы советовати, чтобы они, как имеющие нечистые руки, три года удержалися от приобщения токмо Святых Таин».

Неможливо воювати без ненависті, без крові. Неможливо воювати не вбиваючи. І навіть коли вбивство — це вимушений захід, менше із зол, воно все одно травмує єство людини, завдає рани його душі. Гріх — є гріх.

Але тут захисника України можна порівняти з пожежником, який, кидаючись в будинок, який у вогні, рятує слабку дитину, проте сам при цьому отримує опіки та вимагає медичної допомоги. Він все зробив правильно: і за наказом, і по голосу совісті, але це не означає, що вогонь його не торкнувся. Він теж може отримати опіки дихальних шляхів, отруїтися, йому теж після цього потрібно реабілітаційне лікування, потрібно прийти в себе, відпочити в санаторії.

Також і солдат потребує пастирської терапії, перш за все, через таїнство сповіді. Адже він не міг воювати без ненависті до ворога, і раз так, то він себе точно поранив, пошкодив свою душу. Дуже важливо, щоб жорстокість, військовий погляд на речі (коли все чітко: де свої, де чужі, коли є дуже зрозумілі та прості способи розв’язання проблем) він не переніс у своє рідне місто, у мирне життя. Для цього він повинен, повернувшись додому, не хвалитися бойовими подвигами, орденами та медалями, а покаянно переживати вчинене ним насильство.

У цьому контексті і слід розуміти, що призначені святителем Василем Великим три роки — це ніщо інше, як час реабілітації, перебування людини, яка повернулася з війни у пості та на молитві, щоб ті душевні рани, які вона отримала, змогли зажити, зарубцюватися.

І це дуже важлива пастирська турбота святителя про воїнів-християн, які повернулися з війни, щоб не допустити таких відомих в наш час сумних явищ, як «афганський синдром», «чеченський синдром» і т.д. А для порівняння необхідно вказати, що справжній свідомий вбивця відлучався від Святих Тайн, згідно з правилами святителя Василія Великого, аж на 20 років.

Про те ж, але більш докладно говорить преподобний Ісидор Пелусіот: «хоча умертвіння ворогів на війнах здається справою законною, а переможцям споруджуються пам’ятники, що сповіщають про їх заслуги, проте ж, якщо розібрати тісну спорідненість між усіма людьми, то і воно (тобто умертвіння на війні. — І.Ф.) не невинно; тому Мойсей і наказував тих, хто убив людину на війні». Тут мається на увазі один епізод зі Старого Завіту, коли святий пророк Мойсей-Боговидец залишив ізраїльтян, які поверталися з перемогою після війни з мідіянітянами, поза стана на сім днів, без сумніву, за голосом Божим, сказавши так: «кожен, хто вбив і доторкнувся до вбитого, нехай очиститься третього дня і сьомого дня, — ви і ваші полонені» (Чис.31:19). Іншими словами, згідно з одкровенням Божим, пророк Мойсей вимагає від воїна, що повернувся з битви, сім днів перебувати поза станом, очищаючись від пролитої крові.

Але звернемо увагу ось на що: пророк і цар Давид, обранець Божий, вів «війни Господа», він отримав на це вищу санкцію, якщо можна так сказати, і всі люди розуміли це — проте, як ми знаємо, Бог не дозволив Давиду побудувати Храм. Чому? Саме з тієї причини, що Давид вів безліч воєн, умертвив та зробив нещасними багатьох людей. Храм побудував син Давида Соломон, чиє ім’я перекладається як «мир».

У православному розумінні гріх — це рана, яку людина собі наносить. І мова тут йде швидше за все про те, що виконуючи богоугодну справу (захист України, рідних та близьких) і мимоволі вбиваючи — людина змінюється. Не може не змінюватися тому, що для будь-якої нормальної людини, особливо християнина, вбивство — це страшна аномалія. Ось цю «зміну» церква і лікує.

Святитель Василь Великий міркує дуже багато про те, що дійсно воїни, які скоїли вбивства, стають нечистими, і він пропонує їх як би лікувати на 3 роки, відлучаючи від причастя. При цьому листі до воїна він пише буквально наступне: «я дізнався через тебе…. що у військовому житті можна зберігати досконалість любові до Бога, і християнин повинен відрізнятися від інших не своїм одягом, але своїм душевним розташуванням».

Необхідність знищення зла силою свідчить про те трагічне становище (людина одночасно винна і не винна), в якому знаходяться прихильники добра в цьому світі, який за словом святого апостола Іоанна Богослова весь «лежить у злі» (1ін.5:19)

Як це зробити, не вбиваючи озброєних ґвалтівників? Чи можна молитися за своїх співвітчизників, які захищають свою землю? Моральні принципи повинні бути не абстрактними й мрійливими, а конкретними та реалізованими. Інакше ми зашкодимо людям. Бог не дає не здійсненних моральних законів.

Військове служіння — це сфера крайнього емоційного напруження і звідси велика небезпека самозакоханості власною відвагою та подвигами, які своєю чергою народжують гордовитість воїнів щодо цивільного населення. І щоб протверезити якусь мілітаристську запальність епох перманентних воєн, не ідеалізувати військову службу як таку корисно почитати ці листи преподобного Ісидора Пелусіота.

Якщо слідувати логіці, то воїн це вбивця з індульгенцією? А що відбувається з людьми після першого вбитого ворога — реакція відторгнення дії, яка не властива людській душі. Тому війнам слід сповідувати пролиття крові, особливо якщо воїн у бою захищав себе, набагато більше ніж Україну.

У працях богословів та отців церкви більш пізнього часу розуміння війни та моральної відповідальності воїнів не сильно змінилося. Наведу цитату зі спадщини мого покровителя, святителя Феофана-Затворника (1815-1894), випускника Київської Духовної Академії. Він дуже похвально відгукувався про саму військову службу, вважаючи, що «військовий шлях найкращий — чистий, чесний, самовідданий». Але, з усім тим, сам по собі цей шлях, як і всі громадянські чесноти, не веде до порятунку, якщо той, хто вступив на нього не вдосконалюється у християнських чеснотах, перш за все, у покаянні.

Церква благословляє захищати Україну, а не вбивати ворога. Тому воїн і сповідує гріх вбивства, а не гріх захисту. Чому захисники беруть в руки зброю? Тому, що програна духовна боротьба. Це складно прийняти, але на те ми і християни, щоб себе налаштовувати під закон Божий, а не навпаки.

Яка б не була війна — за церковною традицією обов’язкова була покута. Чому? На війні є загроза твоєму життю, ти у будь-який момент можеш загинути й тебе сповідують і причащають, щоб підготувати до смерті. Але на війні ти проливаєш людську кров, нехай і захищаючи себе і свою країну, — і це мимовільне вбивство — все одно злочин, гріх, який ти повинен побути покаянням, зазнавши покути. Заради духовного зцілення від агресії та довгої відсутності на сповіді.

Але нам необхідно відзначити й дуже сумне явище сучасності, дуже часто і проповідники та ієрархи зловживають цитатою з Писання щодо того, що «заповідь нову даю вам, та любіть один одного, як я полюбив вас, є заповідь моя і немає більше тієї любові, як хто покладе душу за друзів своїх». Насправді вона до теми військового служіння не відноситься від слова зовсім. З якої причини? Перше: Господь говорить сам про себе, це він вважає душу за друзів своїх (якщо завгодно і за нас з вами).

Володимир Сергійович Соловйов (1853–1900), відомий філософ українського походження (родич Григорія Сковороди), у своєму «Виправданні добра» писав, що «допускати образу проти себе самого означає жертвувати собою, і це є подвиг самопожертви; допускати образу інших означає жертвувати іншими, і це вже ніяк не може називатися самопожертвою». Він окремо там вказує, що визвольна війна — це не вибір між вбивством та не-вбивством, а вибір, кого саме вбити: нападника, або невинну жертву нападу. Зрозуміло, що загарбницькі війни неприпустимі.

Зазначу, що ще у Візантії була дана відповідь і на це питання. Благочестивий імператор Никифор Фока (963–969) задумав видати закон, щоб тих воїнів, які загинули на війні, зараховувати до лику святих тільки за те, що впали на війні, не беручи до уваги нічого іншого. Він примушував Патріарха (святителя Миколая-Містика) та єпископів прийняти це як догмат. Патріарх і єпископи, хоробро виявивши протидію, утримали імператора від цього наміру, роблячи упор на канон Василія Великого, який свідчить, що воїн, який убив на війні ворога, повинен бути відлучений на три роки від причастя. А воїни, що впали на полі брані, потребують молитов за них, тому церква і заснувала спеціальні панахиди за тих, хто не повернувся з поля бою.

Друге: солдат насправді йде не вмирати, а вбивати. Так, він ризикує своєю душею, він свої біленькі ручки скоро-скоро перетворить в страшні брудні лапи, в буквальному сенсі цього слова, тому що помити їх толком там ніде, і в моральному сенсі слова завдасть своїй душі серйозної шкоди тим, що він буде застосовувати насильство.

І безадресно, тобто, коли ви питаєте, «а чи вбив він кого?», солдат каже: «я я не знаю», тому що, коли він не бачить противника ж у бою, він у темряві бачить спалахи стрільби, чує може бути, він стріляє кудись у нікуди, але потім приходить, а там труп. Він убив їх чи не він їх не убив…..ніхто не знає. Тобто всі ці рукопашні сутички залишилися в далекому минулому, а зараз солдат коригує якийсь артилерійський вогонь, і куди воно летить та що там відбувається він цього не бачить.

Для військовослужбовця це приносить моральне зло, він завдає своїй душі серйозної шкоди, але робить те саме мале зло, в ім’я запобігання того великого зла, щоб врятувати свій народ від геноциду і винищення. Тим більше ось в ситуації з Україною, російська сторона і не тільки товариш Гіркін, який в ролі блазня виступає, але і самі військовослужбовці російської армії та члени уряду, …. були, є та будуть великим злочинцями.

Але з усім тим, сучасний український військовослужбовець змушений брати на себе ось цей тяжкий тягар і моральної відповідальності, і моральної провини та завдавати собі шкоди тим, що здійснювається насильство, здійснюється вбивство.

Я всім військовослужбовцям, які несуть захист своєї батьківщини від агресора, всім українським військовослужбовцям бажаю повернутися додому живими, здоровими, мінімально травмованими психологічно, повернутися цілком до своїх родин та будувати потім щасливе добре, мирне життя. Звичайно бажаю ще і прощення від Господа і благословення їм на їх подвиг захисту України.

Ось це дуже важливий момент, що українські воїни-захисники в цьому сенсі завдають шкоди своїй душі заради порятунку інших українців, і завдання суспільства потім допомогти їм і тіло зцілити, і душу, їх духовність теж виправити й зцілити, це і завдання церкви, зокрема.

Я нагадаю, що, наприклад, в українській армії є величезна кількість капеланів усіх конфесій, включаючи мусульманських для татар та у цілому для українських військовослужбовців мусульманської віри.

Християнські капелани проводять богослужіння вже не розбираючи конфесій. Назву ім’я Геннадія Мохненка — протестантського єпископа, який направляє велику кількість капеланів, протестантів для служіння в українській армії. Паралельно діють православні та католицькі служителі.

І потрібно пам’ятати, що це військовослужбовці теж люди, які потребують Слова Божого. І ось у ситуації, яка може зламати їхнє життя назавжди, а може бути, зламає, але не дуже, важливо служіння капеланів. З якої причини? Щоб попри всі передумови, які навколо, коли навколо міни рвуться, твоїх друзів вбивають, не оскотинитися та не перетворитися на озлоблену тварюку, що відбувається з людиною на війні та на благо нікому не йде.

Але військові капелани-служителі, покликані до того, щоб, використовуючи доступний їм інструментарій, допомогти людині зберігати в собі все людське. Саме це і є їх завдання. Звичайно, і що існує інститут військових психологів якихось, таких діячів, які використовують різні там і наукові, і псевдонаукові методи (це не суть важливо), що називається «аби працювало». Вони всі (як капелани, так і психологи) повинні допомагати військовослужбовцям долати моральні та психологічні проблеми, що виникають у їхньому житті.

Яка б не була війна — за церковною традицією обов’язкова була покута. Чому? На війні є загроза твоєму життю, ти у будь-який момент можеш загинути; тому тебе сповідують та причащають, щоб підготувати до смерті. Але на війні ти проливаєш людську кров, нехай і захищаючи себе та свою Україну, — і це мимовільне вбивство все одно злочин, гріх, який ти повинен подолати покаянням, зазнавши покути.

Тому, дорогі наші захисники, коли Ви повернетеся додому, обов’язково йдіть в Божі храми, звертайтеся до священників, просите, щоб вони прийняли у Вас сповідь за пролиття крові; пам’ятайте, що війна — це зло, а будь-яке зло має бути виправлено через таїнство сповіді.

Зауважу, що слова святителя Василя Великого про трирічний термін носять рекомендаційний характер, він, таким чином, хотів позначити велику необхідність подвигу покаяння для воїнів з метою спасіння їхніх душ. Реально кожен з Вас буде вирішувати ці питання індивідуально з духівником. Не виключено (що показує і мій досвід) в окремих випадках солдатові, що повернувся з фронту, краще досить часто приступати до таїнств сповіді та причастя з метою відновлення душевного, ментального та духовного здоров’я.

Я всім вам раджу та бажаю знайти мир у Ваших душах, знайти мир Божий. Пам’ятайте і те, що Ви сповідаєтеся перед Богом, а священик — це необхідний свідок вашого покаяння, порадник на шляху примирення з Богом. Якщо священик іншої думки (типу вбивати на війні — це не гріх), все одно сповідайтеся йому (або краще: шукайте іншого), тому кожному з вас необхідно думати не тільки про мир у душі, про мир з Богом, а й про вічне спасіння душі.

А після покаяння нехай у Вас почнеться нове життя, повне радості та небесних благословень.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),

доктор богословських наук