Християнське розуміння війни, або як зменшити зло

Священне Писання містить відповіді на всі важливі запитання. Багато прикладів і пророчих історій подає нам Біблія крізь віки — комусь на науку, комусь на пораду, комусь на пересторогу. Але найцікавіше ось що: будь-яка війна починалася з того, що, за законом Божим, ворогові треба було запропонувати мир. У Біблії сказано: «якщо наблизишся до якогось міста, щоб воювати з ним, то викличеш їх із міста з миром. Якщо вони дадуть відповідь тобі мирно й відкриють тобі ворота, то весь народ — ті, хто буде знайдений у ньому, — будуть тобі платниками данини та твоїми підвладними» (Повт. 20: 10–11). Тут йдеться про контрибуцію, але, як правило, йшли в облогу інші міста, тому що ворог нападав та розоряв свої, рідні і треба було відновлювати порядок і справедливість. Але те, що війна у біблійному розумінні повинна починатися з пропозиції миру, — вражаючий факт, який необхідно пережити та осмислити. Може бути, тим, хто стоїть біля керма влади, варто задуматися над цим біблійним правилом. Але кремлівський виродок, предтеча антихриста не керувався даними принципами. Далі ми розглянемо на біблійних та свято-отецьких прикладах те, що таке справедлива війна.

Сьогодні для нас актуальною як ніколи є оповідь про могутнього і злого велетня Голіафа та пастуха Давида. Постать Голіафа, за юдейськими переказами далекого родича Давида (він походив від Орфи, сестри його прабабусі Руфі). Голіаф був грізним і великим за зростом, мав гарну броню і зброю, та зі своїм військом пішов війною на мирний народ, мимоволі асоціює його з сучасною Росією. Одяг Голіафа, як описується в Першій книзі Царств, був таким: «Мідний шолом на голові його; і одягнений він був у лускату броню, і вага броні його — п’ять тисяч сиклів міді; мідні наколінники на ногах його, і мідний щит за плечима його; і древко списа його, як валок у ткачів; а сам спис його в шістсот сиклів заліза, і перед ним ішов зброєносець» (1 Цар. 17: 5-7). Цей опис, ніби символічно описує війська та техніку, якими володіє у третьому тисячолітті країна-агресор.

Та й наміри біблійного Голіафа співзвучні з намірами «голіафа» сучасного: «Якщо ж я здолаю його й уб’ю його, то ви будете нашими рабами і будете служити нам» (1 Цар. 17: 9). Хто ж виходить на двобій із цією показною силою, зверхністю, могутністю? Пастух Давид, який «взяв посох свій у руку свою, і вибрав собі п’ять гладеньких каменів зі струмка, і поклав їх у пастушу сумку, що була з ним; і з сумкою і з пращею в руці своїй виступив проти филистимлянина» (1 Цар. 17: 40).

Безперечно, Давид асоціюється з українськими захисниками, волонтерами, воїнами, які боронять нас від агресора. Кожен із них — новітній біблійний Давид, який не злякався перед масштабом нападу і силою ворога. Давид в ті давні часи сказав такі слова: «Нехай ніхто не падає духом» (1 Цар. 17: 32). Ці слова і сьогодні є для всіх нас пророчими і натхненними, ніби зверненими персонально до кожного з нас.

Фінал двобою Давида та Голіафа, мабуть, відомий кожному: «Коли филистимлянин піднявся і став підходити і наближатися назустріч Давиду, Давид поспішно побіг до строю назустріч филистимлянину. І опустив Давид руку свою в сумку і взяв звідти камінь, і кинув із пращі і вразив филистимлянина в чоло, так що камінь встромився в чоло його, і він упав лицем на землю. Так здолав Давид филистимлянина пращею і каменем, і вразив филистимлянина й убив його; меча ж не було в руках Давида» (1 Цар. 17: 48-50). Той Давидовий камінь у сучасних українських захисників — сила духу, якою вони перемагають новітнього «голіафа». Адже навіть досконала сучасна зброя в руках слабкодухих ніколи не приведе до перемоги. Для перемоги дуже важливий дух, лише сильні духом воїни є незламними.

Як говориться в знаменитому вислові: людина повинна побудувати будинок, посадити дерево, народити дитину, тоді людина відбулася. Повірте мені: «люди сімейні, ті, хто відбулися в житті, подорослішали, завжди краще воюють. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, в перший призов брали 18-річних комсомольців, і всі вони загинули. Коли стали закликати 40-50-річних мужиків, у яких сім’ї, діти, а у кого-то вже і онуки, ситуація переломилася. До речі, це ті, хто вчилися в недільних школах ще до революції. Це все були знаючі життя люди. І Берлін брали 40-50-річні російські мужики, а не хлопчаки, які ще за плечима нічого не мають. Людина повинна знати, за що він жертвує своїм життям, за що вона вмирає». Хто воює з обох сторін, ясно і так… Мабуть у мордорі-швабростані вже повністю відбито історичну пам’ять, і це незважаючи на всю тамтешню історію з приводу ВВВ та все їхнє язичницьке побідобісся.

Варто зазначити, що чисто релігійних воєн історія не знає. У реальній історії будь-яка війна, нехай навіть вона йде під релігійними прапорами, спалахує, розвивається в тому числі і масою інших непорозумінь і цілепокладань. Цілепокладання лідерів можуть не мати нічого спільного з цілепокладанням рядових солдатів, вони можуть зовсім не збігатися. Дуже часто ці високі люди можуть вирішувати проблеми особистої влади, вести внутрішньо династичні розборки. У дев’ятнадцятому і двадцятому століттях війна все частіше розглядалася як спосіб вирішення міжнародних суперечок; в цьому відношенні представляє інтерес думка прусського генерала Карла фон Клаузевіца, згідно з якою війна є не що інше, як «продовження політики іншими засобами».

Розглянемо далі, як трактувалася війна в вченні Отців Церкви та великих богословів і як їх вчення ми можемо і повинні застосувати до теперішньої ситуації. У перші три століття першого тисячоліття у християнства було кілька двоїсте ставлення до застосування сили і війні. Ранні Отці Церкви та церковні письменники не висловлювали єдиної думки, наприклад, про зарахування християн у військові чини. Так, ще Тертулліан (155-230) в «Апологетиці», зараховує деяких християн до римського ополчення; однак той же письменник, ймовірно, після своєї прихильності монтанізму близько 210 р. н. е., звинувачував християн у військовій службі. Оріген (184-253), відповідаючи язичникові Цельсу, який звинувачував християн в неучасті в політичному та суспільному житті імперії, вже ураженої варварськими набігами, стверджує, що, коли випаде можливість, християни можуть приносити допомогу імператорам. Тобто Оріген не заперечує можливості допомоги імперії, а й пам’ятає, що найдорогоцінніше служіння, що здійснюється християнами, — це молитва. Говорячи за причини воєн, святитель Іоанн Златоуст вказував, що” «війни постійно виростають від кореня гріхів». А торкаючись промислового значення війни, святитель Василь Великий говорив, що «Бог у війнах насилає страти на гідних покарання».

Але зазвичай ранні християни-пацифісти та антимілітаристи. Вони схильні були уникати військової служби не тільки тому, що вона пов’язана із застосуванням зброї, а й тому, що в армії відбуваються язичницькі обряди, тому ризик морального розкладання вище, ніж в інших професіях. У цілому ставлення перших церковних отців та письменників було ставленням терпимості до наявності християн в армії за умовою, що вони не здійснювали гріха ідолопоклонства, поклоняючись імператору; історичні джерела повідомляють не мало епізодів, насправді, мученицької смерті воїнів-християн за те, що вони відмовилися виконувати язичницькі ритуали.

Ситуація докорінно змінилася після Міланського едикту (313 р.н. е.). З цього моменту долі імперії і Церкви будуть нерозривно пов’язані один з одним, а християни будуть вважатися одними з найбільш придатних для військової служби, тому що вони найбільш вірні імператору, який вважався земним василевсом єдиного небесного василевса. Війна відчувалася й інакше: вона була тим знаряддям, яке перед лицем загрози варварських навал гарантувало захист християнському світу. Інтеграція між Церквою та імперією вимагала від християн поділу відповідальності при проходженні військової служби та у військових підприємствах.

Одним з перших, хто відгукнувся на ці нові завдання церкви, був святий Августин, який розробив теорію справедливої війни та обов’язків озброєної людини. Святий Августин народився в 354 році нашої ери, після Міланського едикту, під час повного прийняття християн і глибокого перетворення християнства; але це також початок занепаду імперії через тиск варварських народів. Вже його вчитель, святитель Амвросій Медіоланський, якого кілька заявив що «hostem ferire victoria est, reum æquitas, invinem homicidium», тобто «поразка ворога є перемога, і, знову ж таки, ця війна справедлива і гідна, якщо вона має своєю метою благо».

Августин відповідає на звинувачення язичницьких письменників на адресу християнства в тому, що воно своїм пацифізмом послабило Римську імперію. Їм висувається думка, що християнство не завжди відкидає війну, а судить про неї за критеріями справедливості. У кількох місцях своїх творів, особливо в «Граді Божому», він говорить про справедливі війни і несправедливі війни, він говорить, що злим подобається вести війну, в той час як добрі роблять це за необхідності. Він написав «ведення війни з сусідами з метою розширення, поразки і підпорядкування інших народів, які не гноблять, з єдиної причини царювання, що ще, як не справжній бандитизм?».

Звернемося до сучасної ситуації. «Агресор намагається нас поневолити. Поневолити і знищити наше окреме самостійне існування. Але правда на нашому боці, — зазначив Митрополит Епіфаній. — Ми не прагнемо чужого, ми не зазіхаємо на чуже. Ми хочемо мати свою єдину незалежну українську державу». Предстоятель Православної Церкви України наголосив, що українці мають вивчати свою історію і брати уроки з минулого для того, щоб українська нація утверджувалася і зміцнювалася. «Якщо ми будемо разом, якщо ми будемо єдині, то, відповідно, ми будемо сильні і будемо долати усі ті перешкоди, які чинять наші сусіди. Ми пройдемо ці випробування війною, станемо ще більш сильними, і я переконаний, що Господь дасть нам можливість і надалі спільно разом, пам’ятаючи нашу історію, розбудовувати нашу країну, наш спільний дім, ту країну, про яку мріяли наші попередники, і про яку ми з вами всі мріємо.Ми хочемо мати сильну єдину незалежну європейську Україну. І це можливо, якщо ми будемо звертатись у своїх молитвах до Бога, будемо дякувати за усі благодіяння, яких Він сподобив нас до цього часу. Бо ми справді володіємо великим даром, даром свободи і незалежності — як державної, так і церковної. Тому будемо дякувати Богові і примножувати те, чим ми володіємо, дорожити цим і передавати наступним поколінням».

Саме тому для нас, для українського народу, на кремлівську агресію може бути лише одна відповідь: згуртований опір, захист рідної землі, свободи й гідності, боротьба з агресором до перемоги.Ми, український народ, можемо мати різні переконання, але держава Україна у нас — одна. Історією не раз доведено, що лише суверенна, незалежна Україна є тим простором, де громадяни різних політичних поглядів, різного етнічного походження, різні за своїми релігійними переконаннями можуть залишатися вільними, користуватися повнотою прав і свобод. І навпаки, життя на дотепер захоплених мордором-швабростаном українських землях Криму та Донбасу засвідчує, що разом з кремлівськими окупантами (бандитами не лише у розумінні святого Августина) приходить кровопролиття, руїна, неволя, страх.

Між тим святитель Аврелій-Августин визнає перш за все, що роль політичної громади полягає у сприянні та підтримці миру, що розуміється як спокій, проте допускає деякі випадки, в яких війна не тільки неминуча, але і необхідне втручання християн. Філософським і антропологічним контекстом, в якому він розробляє поняття «справедливої війни», є уявлення про те, що людина знаходиться під впливом гріха і що саме це панування штовхає його до вирішення конфліктів насильством.

Він вважав, що війну ведуть, щоб домогтися миру.Для того щоб війна вважалася справедливою, необхідно, згідно Августину, щоб дотримувалися певні прерогативи, тобто щоб вона велася законною владою, і щоб вона велася за праву справу, тобто за мир і безпеку спільноти.На нашому боці — правда. Нашу державу підтримує світове співтовариство, всі люди доброї волі. Мільйони підносять щоденно свої молитви за мир для України. Господь дотепер не раз допомагав нашому народу, давав сили і мудрість долати виклики. Переконаний, що і у нинішніх випробуваннях Бог допоможе нам захистити правду, утвердити справедливий мир.

Геній світової теології, преподобний Фома Аквінський, в основному погоджується з Августином, визначаючи війну як справедливу, оголошену законно встановленою владою, за праву справу і з справедливими результатами. Його критерії відповідають повною мірою нашій ситуації: це ясно, але продовжимо. Ангельський Доктор, припускаючи широкий релігійний кругозір людського життя, засновує принцип «справедливої війни» не як наслідок християнської любові, а як питання справедливості і загального блага. По-перше, Фома виходить з припущення, що війна зазвичай є гріхом, оскільки той же аргумент представляється як образа християнської любові; фактично християнину не дозволено практикувати військове мистецтво або вдаватися до насильства як до єдиного способу вирішення конфліктів.На рубежі третього тисячоліття військове втручання розглядається Іоанном Павлом II лише як крайній захід, в разі невдачі будь-якої іншої спроби.

Розглянемо основні аспекти «вчення про війну» у преподобного Фоми Аквінського. Законна влада: війна повинна бути оголошена владою законного правителя, тому що він несе відповідальність за захист загального блага. Права справа: це має бути відповідь на понесену несправедливість або повернення розграбованого майна. Правильний вибір: мета повинна полягати у сприянні миру і загальному благу. Війна тому не завжди негожа, вона є зло, так як саме інтенція становить сенс і цінність вчинку, що здійснюється людиною, і якщо це правильно, а тому направлено на затвердження або відновлення справедливості, то виправдовує себе в очах людей.

Саме тому завдання людини — це мінімізувати зло в світі. Але часто зло неможливо мінімізувати іншим шляхом крім як іншим (малим) злом. Починаючи з мінімального. Відбиваючи від ґвалтівника його жертву доведеться застосувати до нього насильство, або загрозу його застосування, що в свою чергу теж зло. Ну чим би закінчилося масове фактичне самогубство призваних в Червону Армію віруючих, якби вони замість відсічі фашистським окупантам підставилися під їх кулі? Хіба що рабством для всіх їхніх співвітчизників, масовим геноцидом «неповноцінних народів» (в тому числі і українців) — і торжеством ідеології та політики, з без перебільшення, містично-диявольським підґрунтям. Тобто лише збільшенням зла. Така сама ситуація зараз повторюється: зараз не з Заходу, але зі Сходу на наші терени прийшли новітні ординці, загарбники, ґвалтівники, антихристові зомбо-вояки. Тобто рашисти-фашисти. Покоритися їм — це лише збільшувати зло у національній та у великій (світовій, геополітичній) перспективі. Але застосування спротиву у всіх його можливих формах та типах—це необхідність, інакше рашисти зробилять би свою справу, і кількість зла у всьому світі збільшилася, а не зменшилася.

Тому Християнська етика допускає участь у справедливих війнах, службу в поліції, судовій і пенітенціарній системі і т. д. роботах націлених на припинення зла. З точки зору християнської етики і солдат і суддя і поліцейський можуть бути добрими врятованими по вірі християнами. Теж і в питанні опору незаконній і несправедливій державній владі. Принцип «неспротиву злу насильством» у цьому випадку несе набагато більшу кількість жертв, ніж збройне повстання, або збройний спротив.

Згадаймо, що говорили інші пастирі Христові під час війни, наприклад, один з перших ново-мучеників, борець з комунізмом та викривач більшовизму, священномученик Іоан Восторгов (1864-1918). Під час війни з Японією він говорив про необхідність «перейнятися вдячною любов’ю до наших героїв-воїнів, вмираючим за нас на полях війни, до поранених, хворих і прийти до них з посильною допомогою». Сила українців — у нашій єдності, мужності та незламності. Безперервно підносимо молитви до Господа — за Україну, за її захисників та за наш український народ. Ми знаємо, що з нами правда, з нами Збройні Сили України, і з нами Господь — а тому не боїмося. І це робить нас сильнішими за нашого ворога.

Пам’ятаймо, що у цій війні ми стоїмо на обороні справедливості, на стороні правди й світла, а тому Господь із нами. Просімо справедливого миру для нашої держави і покарання Божого для тих, хто розв’язав цю криваву війну! Молімося за наших захисників, трудимося задля перемоги кожен на своєму місці, у той спосіб, який є можливим у конкретних обставинах. А головне — ніколи не падаймо духом! Саме приклад стійкості і надії на Всемогутнього Бога нам показує біблійний цар Давид. Нагадаю, що Свята Православна Церква вшановує його як одного зі святих покровителів. З мого власного досвіду, йому необхідно в будь-якій складній життєвій ситуації. Він завжди почує і допоможе. Тому його ікона завжди у мене в моїй скромній келії.

Життя святого царя Давида — багате та насичене. Воно являє собою низку перемог та поразок, злетів та падінь, захоплень та розчарувань. У царя Давида було велике бажання побудувати храм Господу, в якому б постійно підносилася хвала і поклоніння Вседержителю. Але Бог перешкодив цьому, тому що Давид був войовничою людиною та пролив багато крові. Іншими словами, те, що Давид пролив багато крові, якимось чином зробило його «нечистим» для такої справи, як будівництво храму (див: Лев. 17, де наводяться деякі правила щодо крові та церемоніальної нечистоти у зв’язку з нею). У його сина Соломона не було такої проблеми, оскільки початок його правління був часом миру та процвітання (3 Цар. 5:4).

Давид для всіх нас (а це особливо важливо згадати під час Великого посту) — приклад покаяння, покаяння воїна і людини, яка грішила, але якої вдалося примиритися з Богом. Вище я писав, що війна може бути і справедливою, привів я і вчення Отців Церкви і видатних теологів, ситуація повністю відповідає саме тим критеріям. Але війна — це в будь-якому випадку зло та лихо. Тому воїнам, що захищають нас зброєю в руках, після повернення необхідно буде покаятися, а священикам допомогти їм примиритися з Богом. Це необхідно для християн. А тим, хто зараз на передовій необхідно звертатися до військових капеланів (всіх конфесій), до т. з. «зелених підрясників», тобто до тих пастирів Христових, що зараз перебувають в армії. Про покаяння для воїнів, що повернулися з фронтів справедливої війни, я напишу окрему проповідь.

Але перемагаємо ми не тільки силою зброї, а й силою молитви. Цар Давид дав нам приклад надії на Бога під час війни. Але значна більше нам допомагає далекий нащадок славного і чудесного, гаряче нами улюбленого Давида, Пресвята Богородиця.Здавна українці Пресвяту Богородицю шанують як Непереможну Воєводу, Утішительку, Захисницю та Найпершу нашу Заступницю. Українському народові притаманна особлива любов і благоговіння перед Матір’ю Божою, Яка захищала наш народ у найскрутніші моменти його історії. Тож нині, в час війни, особливо взиваємо до Богородиці: «Ти ж, що маєш державу непереможну, від усяких бід визволяй, щоб ми взивали до Тебе: Радуйся, радосте наша, покрий нас від усякого зла чесним Твоїм омофором».

Адже ніщо так не ламає людину, як нестримний страх. Гріховний страх, як відомо, є зброєю диявола, який через нього штовхає людину до пристрастей і зла. Саме таким страхом озброюється путінстан, і немає для агресора небезпечнішого супротивника, аніж той, що не боїться його. «Господь менi помiчник, i не злякаюся: що зробить менi людина?» (Євр. 13: 6). Маємо молитися до Господа, просити Його про допомогу і продовжувати діяти, зберігаючи спокій — адже Господь здатний благодіяти через людей. Наші дії, наша допомога укріплюються Всевишнім, Він проганяє страх, і дарує мир і спокій.

Боже, Великий, Єдиний, нам Україну храни! Нехай з нашим українським народом і нашими захисниками буде Господнє благословення! Слава Україні!

Ексклюзив

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор богословських наук