Про шанування святих та святих ПЦУ. Ексклюзив

20.06.2021 0 Редакция NS.Writer

Святі — це ті люди, які вже знайшли спілкування з Богом через свій подвиг. Свої героїчні чесноти. Коли любов до Бога не просто приводить в спілкування з Богом, але перевищує та прагне до більшого розвитку. Святість — це не просто доля в порятунку, але те, що саме з властивостей людської природи, прямо випливає на можливості ії обоження (theosis) через прилучення до Бога.

Один із стародавніх отців Церкви зазвичай порівнював теозис людської природи з розпеченим залізом. Саме по собі залізо не світить та не гріє, але будучи розпеченим у вогні залізо набуває деякі властивості вогню, тобто воно гріє, а будучи сильно розпеченим навіть світиться. Аналогія не дуже вдала. Оскільки за часів життя того отця «теплота» вважалася як би окремою речовиною нарівні з повітрям. Насправді тепло це — не речовина, а стан речовини. Присутність Бога в житті людини — це не просто зміна стану самого життя.

Бог виправляє природу людини, в тому сенсі, що наділяє її властивостями, які в матеріальному сенсі їй взагалі не властиві. Не було у природі людини з самого початку святої. Первозданна святість Адама та Єви не була результатом їх вільного вибору. Результатом вибору наших праотців став гріх. У житті святих їх святість не просто результат їх вибору, це результат великої боротьби за реалізацію цього вибору. Результат героїчної доброчесності. У цьому сенсі всі святі стають як би «супер-людьми», що носять у собі обожнену природу.

Церква перш за все містична (прихована від невіруючих) сім’я Бога та людей, де сам Бог виконує роль голови Сім’ї. У цій родині є і старші і молодші брати, і свій «блудний син» та «вірний син», та навіть свої «клієнти» як в стародавньому Римі називали приживалів. А повна актуалізація Сім’ї відбувається саме у есхатологічній перспективі. У перспективі торжества Останнього Суду.

Буття святих у родині Божій ознаменоване специфічним передбаченням есхатологічної реальності. У цій реальності не мають значення національність, або рівень освіти святого. Вони у стані благодаті приходять до досконалості, яка не перешкоджає їм розуміти людей, мови яких вони не знали при земному житті. Наприклад, рибалці І століття (тобто апостоли) можуть брати участь у житті вченого теолога ХХІ століття. І ця реальність дозволяє святим бути активними учасниками життя земної церкви. Через своє споглядання Бога вони знаходять реалізацію своєї любові до своїх молодших братів, тобто до людей, що живуть на землі, до церкви мандрівної. Це і є «спілкування святих». У ньому реалізується містична єдність Церкви у її есхатологічній перспективі.

Шанування святих не повинно сприйматися як «поклоніння молодшим богам». Святі- це саме люди. Надаючи їм повагу та пошану, віруючий при цьому повинен розуміти, що повне поклоніння можливо тільки Богу. Інститут шанування святих — це церковний організаційний інститут. А сама процедура «канонізації» святого — це тільки ієрархічний дозвіл (благословіння) на поширення шанування цього святого. Помилково уявляти, ніби зміни у церковному календарі тягнуть якісь зміни в особистих відносинах святої людини з Богом.

Якщо раптом Церква помилково допустить культ негідної людини, вона не стане від цього ближче до Бога. У цьому контексті я наведу один богословський анекдот. Йосип Сталін як черговий предтеча антихриста смажиться у пеклі, але раптом прилітає туди сам архангел Михаїл та каже: «Йосипе Віссаріоновичу! З речами на вихід». Тиран з вусами, що давно опалися, здивовано запитує: «А в чому справа, вирок же від Бога?». На що Михаїл відповідає: «божевільні м-лі вас канонізували». Але, я скажу по апостолу Павлу: та не буде!!!

І поки продовжимо наші роздуми. Так само якщо раптом буде встановлений культ людини, якої не існувало, наприклад, літературного персонажа, не означає, що він від цього з’явиться. Так само ж, коли церковна ієрархія йде на поводу політичних, чи інших інтересів та скасовує або відмовляється встановити шанування людини, яка дійсно перебуває в святості, він цей стан не набуває, або не втрачає. Наприклад саме так вчинили наші «високодуховні брати» на дикому Сході, коли за велінням мракобіса — патріарха Андріана скасували шанування Святої Анни Кашинської, яке було відновлено за правління імператора Миколи Другого. Але народ шанував святу княгиню, і на небесах просто посміялися над мракобісом у патріаршому куколі.

Це так, навіть якщо церковні клерки по невігластву формулюють так, ніби тепер св. Петро повинен вигнати з раю святого, підкоряючись рішенням церковного клерка (банального п’яного сільського «поп-дьякуника», або недотепи — ієрарха). Це нам з вами треба вміти розуміти. І якщо церковний функціонер у добрій совісті допускає таку помилку, то нічого страшного в цьому немає. Якщо це умисна помилка та принесення блага народу Божого в жертву політичним обставинам, то це вже серйозний гріх.

Входячи до церкви земної, треба навчитися «бачити» Церкву Христову. І цьому нас так само вчить досвід святих… Утому числі всіх святих, що в землі українській просіяли. У другу неділю після П’ятидесятниці більшість церков візантійської традиції святкують день «святих…. ського народу» або «святих в землі … ської…». До чого взагалі таке свято? Хіба наш дім не на Небесах, що б ще влаштовувати свято на честь святих за ознакою «крові та грунту»? Хіба людський рід не єдиний? Та й свято було встановлено історично зовсім недавно, в старих Типіконах його немає. Звернемося до самої історії спасіння.

Бог сходить для спілкування з людиною і в якості співрозмовника на землі. А через пророка Мойсея в Єгипті, якщо хто забув знаходить цілий народ. Не одну людину, а плем’я, що складається з колишніх рабів. Бог створює собі народ, що б в ньому втілитися. І це втілення проникає в усе людство, а не тільки до євреїв, московитів, або українців. Можна звичайно не міркувати над цим святом. Тим більше що читання на другу неділю після П’ятидесятниці дуже цікаве, мова там іде за покликання Апостолів. Але мені здається, що покликання Апостолів дуже добре лягає в тему цього свята. Державний та національний, «патріотичний» характер цього свята звичайно очевидний.

Коли взагалі у правових ідеологіях XIX століття носієм державного суверенітету став вже не монарх, а політична нація — народ, то постала проблема богословського осмислення відносини між людиною та нацією, проблема громадянської самоідентифікації. До цього часу церква не мала богословського осмислення цих відносин.

А в різних державах ще дуже по-різному відбувалося це осмислення. У мононаціональних державах народ та найчисленніший етнос ототожнюються, і там свято «святих такого-то народу» розумілося часто поза територією. За старих часів, за імператорів, а не атеїстів-генсеків і різних там нинішніх антихристів, у російській імперії (а також і в австро-угорській), де держава на перше місце виводить політичну ідентичність, але прив’язка відбувається саме через територію.

Важливо інше. Чи маємо вшанувати святих за територіальною, чи державною ознакою? І я думаю, що це дуже важливо. Бог прийшовши на землю прийняв на себе все людство. З усіма його особливостями, в тому числі і з «кров’ю та з грунтом». І етнічне і територіальне начала в людині не зникають з хрещенням. І греки І ст. нової ери та євреї того ж часу не те ж саме що вони ж у ХХ ст. та ще і держави змінюються. Закотилася епоха «великих транснаціональних імперій», йде процес глобалізації та нової урбанізації. Більшість прогнозів в області теорії держави і права невтішні, державна самоідентифікація особистості швидше за все скоро піде в минуле. Її змінить інша.

Це тимчасові ідентифікації в есхатологічній перспективі, але вони живі тут і зараз. Вони з нами і в нас. Вони залишаються. Але вони повинні перетворитися.

Стати новим творінням у Христі.

Саме у Христі всі перераховані територіальні, або етнічні, способи самоідентифікації як багатства, що створені людиною стають справді багатствами. У той час як спроба поставити це на службу політичної ідеології — збіднює, принижує і навіть знищує.

Любов до свого етносу це нормально і природно. Любов до батьківщини за територіальною, або юридичною ознакою, теж нормально. Ненормальні ненависть і презирство до чужого. Негативним приклади добре нам знову показує дикий схід. Ненормально навіть протиставлення «за етнічним принципом vs за територіальним принципом». Всякі самоідентифікації вартують одна іншої.

Звичайно, люди, які шукають насамперед політики, зроблять привід для політичного самоствердження з чого завгодно. Для християнської теології абсолютно фіолетово, всі політичні інсинуації на самоідентифікації людини в теології- це профанація. Вони не мають сенсу. Але християнство вчить про сутнісну єдність людського роду. Але все осмислення себе і місця себе в світі — це природне розмаїття людського досвіду. І цей досвід може і повинен бути благословенним та освяченим. Для нас це звичайно в найпершу чергу це свято церковної традиції. Традиції перерахованих різно-національних святих і всередині неї ми знаходимо різноманітність.

Все натуральне розмаїття — багатство яке ми можемо звернути в Сходи на небеса. І спасибі цьому святу за привід поговорити про це. Дякуємо Богу за нашу вічну самоідентифікацію.

Саме тому і будемо ми шанувати і святих українських. Як відомо, існує Собор святих нашого народу і є ікони, на яких вони зображені. Правда в РПЦ МП їх неправомірно називають святими «Малої Росії» (Собор всіх святих, що у «Малій Росії» просіяли (2-й тиждень Великого посту). Але ми їх і іменуємо, і шануємо правильно. До святих українського народу відносяться подвижники віри та благочестя, українського походження, що просяяли на території історичної України, тобто включаючи ті території, які були нами втрачені в ХХ столітті.

Але дозволю собі знову-таки заради відійти від теми. І спочатку розмірковуючи над цією темою я думав зробити історичний екскурс зі згадкою етнічної приналежності «споконвічно» російських святих. Де св. Антоній Римлянин, засновник Антонієва монастиря у Великому Новгороді-італієць з Лаціо, св. Леонтій Ростовський- грек з Константинополя, Пафнутій Боровський — татарин та ще і онук баскака, Стефан Пермський — комі — перм’як… але цей екскурс в принципі зайвий. Все це в загальному і так знають. Всім і так зрозуміло чому «у землі російській».

А Собор святих землі Української на сьогодні налічує 238 угодників Божих, які безперестанно моляться за нас, за весь український народ, за Богом бережену Україну нашу перед престолом Всевишнього.

Хто ж належить до Українських святих? Звичайно, ми назвемо насамперед апостола Андрія Первозванного, який проповідував Євангеліє на нашій землі. До Українських святих належать кримські мученики. І, звичайно, ми назвемо і великого князя Володимира, і велику княгиню Ольгу, і святого київського князя Аскольда, і святителів Михаїла, Іларіона, преподобних печерських, святителя Петра Могилу, сучасних святих, преподобного Амфілохія, і, звичайно, преподобного Іова Почаївського.

Історична Україна в ХХ столітті втратила ряд наших законних і споконвічних територій. Наприклад, Холмщина, Підляшшя, Кубань, Східна Словаччина і так далі. Але і там просяяли угодники Божі і подвижники благочестя, а питання про канонізацію яких — це справа часу. Якщо говорити про Холмщину то слідують в першу чергу треба згадати і нашого дорогого короля Данила та великого патріота України, святителя Іларіона (Огієнка)

До собору українських святих також належать і святі неукраїнського походження, які прославилися в межах історичної України. І, само собою, українці по всьому світу. Наведу кілька прикладів.

Одним з найвідоміших не-українців, які прославилися на нашій землі став святитель Петро (Могила), митрополит Київський, за походженням молдавський царевич. А про його заслуги перед Україною (в тому числі і заснування і розвиток академії, яку стали називати Могилянською), видання відомого Требника, введення у богослужбовий звичай такої служби, як Пасія (на пам’ять страждань Христових) та багато іншого, за що і говорити не доводиться. Це, безумовно, святий покровитель нашого українського народу. До представників інших народів, що просяяли в Україні відносяться також і мученики-варяги Іоанн та Феодор (+ 983), убиті язичниками-слов’янами на очах князя Володимира, коли і той був язичником. Сюди ж віднесемо і святителя Михаїла, митр. Київського (+998), прп. Мойсея Угрина (закарпатського угорця), ченця Печерського (+ 1051), прп. Олену (Бехтєєву), інокиню Києво-Флорівську (+ 1834), прп. Димитру (Єгорову, етнічну болгарку), Києво-Введенську (+1878), сщмч. Володимира (Богоявленського), митр. Київського (+1918) та сщмч. Іоасафа (князя Жевахова), єп. Могилевського (+1937). І, мабуть, самий примітний випадок. Саме в Україні, в стольному нашому Києві, просяяла своїми подвигами представниця династії Романових, преподобна вел. кн. Анастасія, ін. Києво-Покровська (+1900).

Поговоримо трохи на тему святих українців у всьому світі. Одним з найяскравіших прикладів став святитель Димитрій (Туптало), митр. Ростовський (+ 1709). Він просяяв своїми подвигами у російській глибинці, саме йому інший український святитель-емігрант, митрополит Іларіон (Огієнко) присвятив йому п’єсу «У вигнанні». І таких прикладів багато, українські новомученики, що страждали у таборах ГУЛАГу на территрії всієї «імперії зла», якою і був СРСР. Інші українці зберігали вірність Богу та батьківщині далеко за океаном. І якщо вони догодили Богові, ми будемо їх шанувати як святих покровителів нашого народу та наших власних заступників перед престолом Христа.

Безумовно до святих України потрібно віднести і тих, хто розпочав свій багатотрудний шлях до Бога на наших землях, і зберіг у своєму серці любов до України. Серед таких українофілів важливо відзначити і мого покровителя, святителя і богослова, Феофана Затворника. Коли його мощі здійснювали паломництво по СНД, багато людей приходило вшанувати його пам’ять, але саме у Києві святитель почав благоухати. А він дуже любив та люби Київ.

Свій національний хор святих це найміцніша основа кожної нації, говорити митрополит Іларіон (Огієнко), а міцна духовна основа, міцна і нація. Наші українські святі народилися, жили і працювали в Україні, працювали для свого рідного українського народу, радість і горе його були і їхньою радістю й горем. Кожен православний народ мусить знати своїх небесних заступників і звертатися до них з молитвою за власну країну та її майбуття.

Не так давно розпочала свою роботу Комісія з канонізації святих у ПЦУ. За інсайдерською інформацією, яку мені передали брати-священики, вже скоро сонм українських святих поповнять, князь Дмитро Байда-Вишневецький, праведна Єлизавета (Гальшка) Гулевичівна та святитель Йосип (Нелюбович-Тукальський), великий патріот України.

У першій половині ХІІІ століття Руську землю спіткало велике лихо. За Божим допустом на неї напали монголи, розбили руських князів, заполонили всю землю Руську, але святкуючи пам’ять усіх святих, що в землі Українській просяяли, каже митрополит Димитрій Львівський: «ми не вносимо розділення до Небесної Церкви і не плекаємо гордині в серцях православних вірян-українців, які можуть однаково шанувати як святого рівноапостольного князя Володимира, так і святого рівноапостольного царя Костянтина, як преподобних печерських Антонія та Феодосія, так і Сергія та Никона, ігуменів Радонезьких, преподобних Серафима Саровського та Іова Почаївського. Усі вони на небесах єдині» у Царстві Божому.

Єдине, з чим я не можу погодитися, це думка деяких не до кінця освічених священиків, які в патріотичному угарі стали стверджувати, що не потрібно почитати святих, які прославилися в Росії. Наприклад, що не потрібно включати в святці ПЦУ, князя Олександра Невського, великого князя Київського до речи, та його сина, Данила Московського, нібито тут мали місце політичні канонізації. Ми шануємо їх за духовні подвиги, а не за місця земної дислокації.

Але стоп, брати, якщо ви не вивчали церковну історію, то це ваша біда. Обидва ці князя були канонізовані в XVI столітті, і в розрахунок не бралися їх політичні діяння, а наголос був зроблений на їхньому подвижництві та чернечих подвигах. До того, склалася традиція шанування їх і серед деяких українських християн…. А ось, якщо їх викинути зі Святців ПЦУ, то це призведе до того, що ми тільки вилякаємо від ПЦУ тих представників МП, хто хотів возз’єднатися з нами. Лунали неписьменні голоси і проти блаженної Матрони Московської, але я за своїм і християнським та пастирським досвідом, можу тільки засвідчити численні факти чудес та благодатної допомоги за її молитвами в Україні.

Зазвичай кажуть, що він нібито благословила Сталіна. Але це неправда, блаженна Матрона була затятою антирадянщицею, дворянського походження, вона терпіти не могла радянські демонстрації, справедливо вважаючи їх диявольськими пародіями і на літургію і на хресні ходи. Та не схвалила та не поблагословила б вона і «безсмертні полки», якими за своєю убогістю духу бавиться народ у Мордорі. А ось по трасі Київ-Чоп у багатьох храмах є її ікони і багато де по Україні ще її шанують. Тому не варто продукувати «патріотизм головного мозку», але шанувати, як і каже, митрополит Димитрій Львівський та Сокальський, святих свого народу і святих інших народів. І нехай всі вони будуть для нас маяками на шляху в Царство Небесне.

Тому і нині, будучи миролюбивою країною, ми свідчимо, що правда з нами. І тому й переконані, що перемога буде з нами, бо з нами Бог. І будемо, дорогі браття і сестри, молитись до всіх українських святих, щоб вони допомогли нам, як вони допомагали нам в історії. І особливо Божа Матір. Тому український народ особливо шанує Божу Матір. І тому на нашій українській землі так багато храмів на честь Покрови Божої Матері. І нехай же Божа Матір разом з усіма українськими святими молиться за нас, щоб Господь послав нашому народу і нашій країні мир та злагоду. Йому слава навіки віків!

Слава Ісусу Христу і слава Україні!

ИеромонахІєромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор богословських наук


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: