Слово про шанування святих мощів

Ексклюзив. Шанування мощів виникло з природної властивості нашої душі. Згадайте, з яким благоговінням ми ставимося до наших покійних: одягаємо, укладаємо в труну, ховаємо… з особливим ставленням ми ставимося до тих, хто вже своїм життям показав, наскільки він святий. З ще більшим благоговінням ми ставимося до тих, від дотику до тіл яких, ми отримуємо зцілення. Лише дотик… але не потрібно змішувати шанування та служіння. Єдиному, кому ми повинні служити — це Богу. І кланятися, і благоговіти, і дякувати…що ж стосується мощів святих… Благодать Божа діє через цю людину, через це тіло, через ці мощі. І ми їх шануємо, поклоняємося, поважаємо. Але у всьому повинна бути міра. Іноді це шанування перетворюється на щось надмірне.

Необхідно нагадати, що слов’янське слово «мощі» зовсім не однокореневе зі словом «міць» або «допомога» (рос. помощь). Це слово позначає тіло людини. А ще точніше скелет – «мъгть» або тіло померлого «мъшч». Сучасний требник називає «чесними мощами» тіло померлої людини в тексті обряду відспівування. Тобто взагалі будь-кого. Наприклад: «мощи усопшего лежат в доме», «вземше мощи усопшего, отходим к церкви», «молитва чтется близ мощів», «вложивше мощи во гроб». Грецьке слово для позначення останків святих λεί ανα дослівно перекладається як «останки» та в літургійних книгах так само застосовується до останків людей в тексті обряду похорону. І латинське слово reliquia – теж позначає «залишки», тільки його значення ширше. Це можуть бути та предмети, як-небудь пов’язані з людиною. Наприклад, в Стародавньому Римі у язичників в громадських будівлях зберігалися речі, зброя, одяг іменитих громадян: наприклад, імператорів, полководців.

Шанування гробниць іменитих людей було поширене на всьому Середземномор’ї, і зустрічається в Старому Завіті. В Євангелії Господь згадує звичай шанування місць поховання пророків і праведників: «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, бо будуєте гробниці пророкам і прикрашаєте пам’ятники праведникам, і кажете: Коли б ми жили у дні наших батьків, то не були б їхніми спільниками в пролитті крові пророків! Отак свідчите самі собі, що ви є синами тих, хто вбивав пророків. Тож виповніть міру беззаконня ваших батьків» (Мт 23: 29-32). Протиставляючи зовнішнє благочестя внутрішньої спустошеності фарисеїв та засуджуючи поклоніння формі замість змісту, Господь проте не говорить про безглуздість поваги до зовнішніх знаків пам’яті, але тільки про те, що безглуздість виникає там, де відвернуто сам сенс служіння цих людей. Таким чином шанування пам’яті шанованих людей у вигляді красиво облаштованих місць їх поховання, є вже в Старому Завіті.

Це звичайна частина людської культури. Шанування гробниць мучеників почалося у християн вже в перші століття. Згадується в текстах апологетів та знаходить своє підтвердження у вигляді археологічних знахідок в римських катакомбах, де саркофаги мучеників використовувалися в якості вівтарів (престолів) для здійснення таїнства Євхаристії. Церковна історія свідчить про факти придбання християнськими громадами тіл мучеників після страти, їх особистих речей та судових протоколів. Завдяки чому збереглися й записи захисних промов перших християнських мучеників зроблені римськими чиновниками. (Цікавий факт, римські чиновники не завжди розуміли, про що мова, і діяли за принципом “пишу що чую”, і виходило що якась іноземна держава Regnum Celestiae, тобто Царство Небесне, готує вторгнення в Рим земний).

Як бачимо, реліквіями перших християнських громад були не тільки місця поховання тіл мучеників, але навіть тексти, де записані їхні слова. Як традиція шанування місць поховання іменитих людей перетворилося в те, що обивательською мовою називають «поклоніння мощам»?У який момент звичайне культурну повагу набуло форми, які лякають сучасну людину?

Тут треба сказати, це традиції поховання в Середземномор’ї були різні. У юдеїв практикувалася антична форма поховання в печерах та спеціально побудованих в скелі гробницях. Римляни та греки практикували кремацію, а в гробниці поміщали амфори з попелом. Єгиптяни практикували муміфікацію, а в сімейних склепах мумії розміщували стоячи. Тобто варіантів було безліч.

Апостоли Петро і Павло були поховані просто на міських кладовищах. Потім вже навколо місць їх поховання стали споруджувати гробниці в римському стилі. Але були й могили мучеників в катакомбах.

А знову-таки всупереч міфу, храми базилікального типу християни стали будувати до Міланського едикту про віротерпимість спів-імператорів Костянтина і Ліцинія 313 року. Наприклад, Базиліка святої Марії у римському кварталі Трастевері була розпочата у 220 році. Туди почали переносити реліквії з катакомб. Оскільки у третьому столітті гоніння не припинялися, а тільки то слабшали, то активізувалися, то християни воліли приховувати свої реліквії шляхом їх поділу на частини. Наприклад, одну частину кісткових останків поховати в одному місці, іншу в іншому. На випадок якщо гонителі розорять один з храмів, то інший може і не розорять, а просто тимчасово закриють.

І вже тоді була традиція молитовного звернення до святих. Саме у формі «Святий такий то, молись Богу за нас». Графіті з такими проханнями покривали стіни гробниць апостолів, і їх досліджують археологи.

А ще християни не довіряли державі. Взагалі осудний громадянин як правило скоріше не довіряє державі. Тому поділ останків на частини тривав і після Міланського едикту 313 року, і після едикту святого імператора Феодосія про державну роль християнства 385 року. Крім того, наявність частини останків мучеників у вівтарях церков стає зі звичаю загальнообов’язковою практикою. При заснуванні нових церков у вівтарі вже містилися невеликі фрагменти.

У зв’язку широким шануванням останків святих звернули увагу на феномен нетлінних і частково нетлінних тіл; ставлення до цього феномену не було однаковим у всій Церкві. Так на Сході нетління тіла розглядалося скоріше, як знак гріховності померлого («земля не приймає») та могло бути причиною негативного ставлення до особистості померлого. На Заході нетління розглядалося навпаки, як вилучення з причинно-наслідкових зв’язків матеріального світу, як диво та свідчення святості померлого. Цікаво, що слов’янський церковний світ сприйняв саме західну модель оцінки феномену нетління. Причому настільки, що, наприклад, в російській церковній свідомості нетління стало розглядатися як обов’язковий атрибут святості. Крім того, важливою проблемою стала часткова нетлінність. Фрагментарна нетлінність, або тимчасова нетлінність. Коли тіло померлого зберігало нетлінність короткий (від кількох днів до кількох десятиліть) період часу після ексгумації.

Тоді часто в справу йшла «реставрація» тіла. Зазвичай через до-ліплення з воску. У російській церкві було поширене формування дротяного каркаса з наповненням клоччям або ватою, для створення контуру тіла, якщо останки святого були кістковими, або стали такими в процесі розкладання.В Європі до епохи Ренесансу сформувалася культура надгробки у вигляді воскової фігури в скляній вітрині, яку паломники могли приймати за нетлінне тіло. До слова такі надгробки були поширені та для просто значних, притому зовсім не святих людей. Наприклад, такий надгробок був у королеви Англії Єлизавети I (про масові страти а її панування та навіть вбивство за вірність Католицтву Марії Стюарт відомі всім освіченим людям). Цей саркофаг був знищений під час протекторату Кромвеля. Іноді таку статую святого могли встановити в церкві і розмістити на ній або в ній релікварій з фрагментом останків святого. Таку статую так де могли приймати за нетлінне тіло.

Уявлення ніби всі останки святих зобов’язані бути нетлінними – це пара-церковний міф. На жаль живучий. Живучий настільки, що серед священників РПЦ МП імені Сталіна мені зустрічалися розповсюджувачі цього міфу супроводжували його псевдо-богословськими спекуляціями. Тому ми зараз розглянемо правильне розуміння шанування святих мощів.

Зауважимо, що насправді канони VII Вселенського собору не містять богословської інтерпретації шанування мощів; встановлюючи це шанування за аналогією з шануванням ікон. У текстах про шанування ікон при цьому підкреслюється, що мова не йде про шанування речовини ікони, але тільки особистості зображеного. Отже, й з культом останків святих повинна будуватися аналогічна схема. Шанування віддається особистості святого, а не матерії його останків.

Але язичницьке сприйняття живе у народі, оскільки воно простіше для сприйняття. Тобто уявлення, що ніби самі по собі останки тіл святих людей є носіями Божественної благодаті, просто більш поширене серед віруючих по ряду причин.

1. Технічно орієнтоване мислення. Прагнення пояснити всі речі примітивними причинно-наслідковими зв’язками. І раз «мощі творять чудеса», значить їх причина в якоїсь властивості самих останків.
2. Вплив окультизму та магічного мислення. Насправді технічне мислення й магічне дуже близькі. По суті магічне теж технічне, просто містять оперування якимись «енергіями» невідомими науці. Тому в епоху, здавалося максимального раціоналізму, з другої половини ХХ століття стався небувалий ренесанс магічного мислення. І неважко побачити, що найбільшого поширення окультизм отримав в країнах пострадянських, країнах агресивно надв’язуваного матеріалізму. В принципі пункти 1 та 2 можна об’єднати в один.
3. Відсутність вірно трансльованого учительства Церкви та якісно розробленої популярної версії теологічного пояснення вчення про шанування мощів.

У підсумку ми маємо великий вибір різних поглядів на практику шанування реліквій. Але всі вони сходяться в декількох пунктах. Шанування – реліквій не є поклоніння їм, оскільки поклоніння як акт віри належить тільки Богу. Шанування віддається знакам та символам, що мають суспільне значення, як всередині Церкви (шанування релігійних зображень, реліквій і текстів), так і поза Церквою. Наприклад, знаки поваги до гімну держави, геральдиці, місць поховання та пам’ятників громадським діячам, – не є ідолопоклонством.

Але дуже часто задають питання наступного плану: звідки «в апостола Марка 15 голів, з яких тільки одна з трьох може виявитися справжньою». Саме так ця фраза звучить в оригіналі, а не «тільки три з них справжні».

Тут необхідно розглянути кілька явищ.

1. Макети реліквій. У Середні століття виріс запит на шанування реліквій, з’явився феномен макетів реліквій. Найяскравіший із прикладів такий. Коли в 1204 році венеціанське військо взяло участь у громадянській війні між двома претендентами на імператорський престол Візантії, скарбниці церков Константинополя, включаючи безліч реліквій, були розграбовані венеціанським військом та їх союзниками. В результаті безліч реліквій виявилося в Італії. Коли відомості про розграбування Константинополя дійшли до монастирів Афону, їх насельники прийняли ці відомості вкрай болісно. І тоді почалася хвиля виготовлення макетів реліквій, які повинні були замінити собою викрадені венеціанськими військами. Ченці починали молитися про перехід благодаті з реліквії викраденої «єретиками-латинянами» на спеціально виготовлений макет. Якщо з чудотворними іконами це відносно просто, оскільки будь-яке зображення може бути скопійовано. То з останками святих, будь-яке їх множення – важко. Тому в якості «матеріалу» використовувалися реставровані останки інших людей або їх фрагменти. При цьому, якщо врахувати, що шанування відноситься до не самої матерії кісткових останків святого, а його особистості, то виготовлення «макета реліквії», особливо, коли воно здійснюється публічно, не є якимось шахрайством.
2. Святі тезки. Якщо відкриєте календар, то побачите, що святих Миколаїв, наприклад, кілька. Святий Миколай Патарський, Микола з Мир у Лікії, Микола Толентійський. Думаю, що далі висновок ясний сам.
3. Шахрайство. На жаль, в історії церкви воно було та є й зараз. Підроблені реліквії (важливо побачити різницю з макетом реліквії) часто виявлялися в різних місцях. Зараз в Інтернеті на різних майданчиках продається величезна кількість підроблених реліквій та макетів реліквій, виготовлених з художніми цілями. Про що продавець чесно попереджає найдрібнішим шрифтом в непомітному місці. У порядку боротьби з шахрайством Католицька Церква запровадила практику сертифікації реліквій. Але шахраї підробляють й самі сертифікати.

І ось з усіх цих трьох причин з’являється безліч що дублюють один одного реліквій в різних країнах єпархіях і парафіях. І звичайно кожен буде запевняти, що саме їх реліквії справжні, а в інших – підробки та макети.

Це дуже схоже на положення відносини між музеями з приводу картин Леонардо да Вінчі, який картин написав мало, але оскільки він «обличчя Ренесансу», то кожен музей хоче їх мати. Мало хто знає, що у галереї Прадо в Мадриді є своя «Джоконда / Мона Ліза», яку вони вважають оригінальною картиною маестро, а картину з Лувру – копією. Або що безліч європейських мистецтвознавців вважають обидві картини Леонардо, що зберігаються в Ермітажі, «Мадонна Бенуа» та «Мадонна Літта», картинами роботи учнів маестро.

І оскільки технології з’ясування справжності деяких артефактів поки далекі від досконалості, деякі суперечки про справжність реліквій ніколи не будуть закриті. Тому саме чудеса «від мощів» викликають найбільший вибух обурення. Вони виглядають в очах людини з технічним мисленням саме як магічний акт. Хтось поцілував вітрину за якою лежить воскова статуя з фрагментом кісткових останків людини всередині, і отримав зцілення від важкої хвороби. Значить цей фрагмент володіє якоюсь енергією епізодично дає зцілення.

Бачимо, що ні Бог, ні особистість святого в цій схемі не присутні. Але і сам зцілений як особистість теж не присутній. Оповідаючи про чудотворну силу святих мощів, Святий Єфрем Сирин говорить про святих, що вони і по смерті діють як живі: зцілюють хворих, виганяють бісів та силою Господньою відображають всяке їх злий напад. Адже в святих мощах завжди присутня чудотворна благодать. «Бог, – каже святий Іоанн Златоуст, – розділив з нами святих: Сам взяв душі, а нам дарував тіла, щоб святі їхні кістки ми мали постійним спонуканням до чесноти». Шануючи святі мощі, віруючі християни вірять не в «міць» , не в «могутність», або у силу самих по собі останків святих, а в молитовне заступництво святих, мощі яких, перебуваючи перед нашим поглядом, збуджують в серцях почуття близькості до самих угодників Божих, які жили колись в цих тілах.

Словами святителя Іоанна Златоуста укладемо сказане вище: «не тільки тіла, а й труни святих сповнені духовних дарів благодаті. Тому закликаю всіх, в печалі чи хто, в хвороби чи, в образі чи, в іншому чи якому мирському нещасті або в глибині гріховної, – приходьте до мощів з вірою: ви отримаєте допомогу і з великою радістю поверніться від них, придбавши одним поглядом полегшення своєї совісті. Цей скарб – благо, потрібне для всіх, цей притулок надійний і для нещасних, бо звільняє їх від лих, і для щасливих, бо «стверджує їх щастя», і для болящих, бо повертає їм здоров’я, і для здорових, «бо відвертає хвороби». Мощі святих говорять нам про покликання людини стати храмом для Бога, який мешкає в ній, говорять нам про прийдешнє воскресіння тіл та нагадують про мучеників Церкви, своїми стражданнями та смертю засвідчили віру в Христа–Бога як Переможця смерті.

Тобто власне те, навколо чого і відбувається диво. Крім того велике сум’яття у магічну схему вносять чудеса, що відбулися перед макетами реліквій та підробленими реліквіями, але й такі випадки зафіксовані. Є маса народних розповідей про те, як єврейка, або мусульманка, просила у паломників у Лурд (Рим, Ченстохов, Лорето, Київську лавру тощо) принести їй освяченої води з чудотворного джерела, але паломники з антисемітизму (забудькуватості, ксенофобії) принесли їй води з найближчого колодязя, випивши яку, єврейка/мусульманка зцілилася від важкої хвороби. Висновок який народне благочестя робить в таких оповіданнях, – головне віра, а не вода.

З реліквіями та ж сама парадигма. Якщо важливий компонент дива – віра, тобто особисте спілкування з Богом, а основний актор дива – це Бог, то «посередник» у вигляді реліквії не є тут ключовим. Він є приводом для ситуації, коли емоції та бажання людини найбільш відкриті до Бога. Якщо завгодно інструментом (красиво сказати – «знаряддям») людського способу емоційно пережити свою близькість з Богом. І реліквії так само є «знаряддям Бога» оскільки через шанування реліквій поширюється та популяризується вчительство тих святих людей яке входить в учительство Церкви. Це сприяє поширенню чеснот. Важливо тільки пам’ятати про те, що головне це героїчна доброчесність цих людей, а гробниці, реліквії тощо  хороші тоді, коли служать збереженню їх учительства.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.