Слово про шанування Хреста Господнього

Ексклюзив. Милістю Божою ми йдемо шляхом Великого посту. Щоб підбадьорити та надихнути нас на подальші духовні подвиги, Свята Церква сьогодні звертає нашу увагу на Животворчий Хрест Христовий та нагадує про ті страждання і подвиги, яких зазнав Господь наш Ісус Христос заради нашого спасіння. Спогади про страждання та розп’яття Христа закликають нас наслідувати Христа та відчувати співчуття до Нього, щоб досягти участі в Його славі та радості Воскресіння.

З того дня, як Христа було розіп’ято, Хрест став святим символом, який приніс багато благ людству. Ключовим елементом Хреста є те, що він є жертвенним вівтарем, на якому Ісус Христос, Син Божий, за Своєю власною вільною волею та людською природою приносить жертву Богові Отцю (виконуючий роль Первосвященика). Святі Отці та Вчителі Церкви, починаючи з IV-го століття і далі, у своїх чудових Проповідях про Святий Хрест висвітлюють багатьма образами та виразами значення Хреста, а також значення, яке він має в житті Церкви та кожного віруючого.

Проте з самого початку треба уточнити, що Хрест сам по собі не несе ніяких магічних властивостей. Вона черпає всю свою цінність від Боголюдини Ісуса Христа, Якого добровільно прибили до Хреста, на якому Він пролив Свою Святу Кров та освятив його, таким чином зробивши його носієм Своєї благодаті. Тому богонатхненні Отці Церкви кажуть: «Коли я вшановую Хрест, я, правда, вшановую Того, Хто на ньому був розп’ятий. Крім того, коли я вшановую розіп’ятого Господа, я беззаперечно вшановую Хрест. Тож віддаймо належне поклоніння Хресту Христовому. Схилимо перед Ним свої коліна· та навіть набагато раніше, схилимо незламне серце» (Микита Пафлагонець, PG 105, 28-29).

За словами Івана Золотоустого, ми вже не боїмося вогняних стріл диявола, бо береже нас Святий Хрест. Хрест є для нас джерелом мільйонів благословень. Хрест – це надія християн, рятівник зневірених, притулок для тих, хто опинився в скрутному становищі, лікар для хворих; воно позбавляє гріховних пристрастей і підтримує Віру. А як писав святий Андрій Критський: «Хрест – це драбина, яка піднімає на небо. Хрест береже нас від спокус, рятує від бід, утішає в скорботах, допомагає нам у всякій потребі. Хрест оберігає вдів і сиріт. Той, хто дивиться на Хрест, сповнюється відвагою і відганяє боягузтво».

Брати і Сестри, оскільки закривавлений Хрест Господа дає нам усі ці та багато інших благословень, будьмо тісно пов’язані з ним і часто прикликаймо його благодать та силу в кожній нашій потребі.

Зробимо знак хреста, встаючи вранці, дякуючи Господу, який благословив нас побачити світло нового дня. Почнемо і закінчимо нашу роботу знаменням хреста. За кожну милість, яку ми отримуємо від Бога, подякуймо Йому, склавши свій хрест. Крім того, в кожній нашій потребі прикликаймо допомоги і захисту нашого Всемогутнього і Милосердного Господа, роблячи знамення хреста; і будьмо впевнені, що ми, як і багато інших, побачимо чудеса у своєму житті.

Сьогодні ми шануємо Хрест Христовий, щоб не лише нагадати собі про прихід Його розп’яття та Воскресіння, але щоб набратися з нього сил та подякувати Ісусу Христу за те, що Він зробив для нас на дереві Хреста. Давайте на мить поміркуємо над символом Хреста.

Яким глибоким парадоксом є цей символ. Знаряддя, на якому вбивали людей, стає знаряддям порятунку. Саме через це знаряддя Христос помер, але також завдяки цьому знаряддю Христос зміг перемогти смерть, воскреснути на ту першу Пасху та відкрити нам двері раю.

Що стосується процедури розп’яття, то серед історичних та медичних кіл добре відомий факт, що римське розп’яття було найжорстокішою та найболючішою формою страти. Якби вас спіймали за різними звинуваченнями від крадіжки до повстання та розіп’яли за це, вам пощастило б, якби ви були мертві протягом кількох годин. Так було з Боголюдиною та двома розбійниками, які, ймовірно, померли від асфіксії, враховуючи тип розп’яття, якому вони зазнали. Іноді нещасні висіли на хресті до тижня, поки нарешті не наставала смерть. Ці жертви не тільки голодували б і виснажувалися, але й приваблювали різноманітних тварин і комах з місцевості, які повільно чіпляли жертв.

Однак наш Господь був готовий зазнати цієї жорстокої та принизливої ​​страти заради нас. Священна традиція розповідає нам, що багато наших святих померли через розп’яття. Наприклад, святий Андрій Первозваний був розіп’ятий на хресті, який нагадував букву X, а святийпершоверховний апостол Петро був розіп’ятий вниз головою, тому що він не вважав себе гідним бути розіп’ятим так само, як його Божественний Господар.

Знаряддя смерті, яке стає символом життя, всюди. Воно на нашій шиї, на верхівці храму, за вівтарем, на верхівках іконостасу, на священицьких облаченнях, у наших домівках, в наших машинах, на прапорах і гербах. Це навіть на коливі та над могилами як нагадування нам, що завдяки смерті на Хресті дорогі покійні тепер можуть насолоджуватися вічним життям.

Ісус Христос каже нам, що якщо ми хочемо йти за Ним, ми також повинні взяти свій хрест і слідувати за Ним. Це означає, що ми повинні страждати з Ним у правді та любові, що ми повинні пережити випробування та страждання, які приносить нам цей світ, і що ми повинні витерпіти відкидання цього світу. Нас відкидають за те, що ми християни, за те, що ми живемо християнським життям, за те, що ми стоїмо перед світом і говоримо: «Я вірю в Христа та дотримуюся його вчень». Це означає, що ми повинні втілювати в життя принципи, якими жив Сам Христос, втілювати життя, яким є Сам Христос, проводити життя, яке нам дано в ім’я Христа в Церкві. Тоді ми отримаємо вічне життя, яке чекає на нас.

Це те, що ми вшановуємо і споглядаємо в середині Великого посту, мудрість і силу Бога як Христа, розп’ятого на Хресті. Цей символ говорить нам правду про життя. Хрест розповідає нам про правду та любов Бога до світу, а також про те, що ми повинні робити, щоб жити для вічного життя в Божому царстві.

Великий піст – це особливий період літургійного року, коли Церква закликає нас не тільки до переосмислення нашого життя в таїнствах сповіді та причастя, не тільки до шанування Хреста Христового як великого дару нам, слабким та грішним християнам, а й до посилених молитов за покійних. І не це все не випадково, бо дані аспекти духовного життя глибоко між собою пов’язані. Хоча б, тому що Ісус Христос пішов на Хрест за всіх людей без винятку, не тільки за його сучасників, а й за всіх, хто жив після Його земного служіння на нашій грішній землі, але й до Нього, іншими словами за всіх, як живих, так і померлих. Тому неділі, що присвячена шануванню Хреста Христового, передує день особливого поминання померлих.

Не тільки мені доводилося спостерігати, що сучасні парафіяни (навіть, що не перестає часом дивувати, з тих, що мають великий церковний стаж) досить зневажливо ставитися як до поминання покійних, так і до зобов’язання напутствувати вмираючих церковними таїнствами. Протестантський проповідник тут сказав би, що ми таким чином забиваємо ще кілька цвяхів в тіло Господа нашого Ісуса Христа. Я скажу по-іншому: це не сприяє нашому спасінню, тому що ми тут нехтуємо нашими обов’язками та дуже часто буває так, що люди впадають у важкий гріх та навіть не усвідомлюють цього.

Щоб було ясніше, наведу історію, яка стала (за і моїми спостереженнями та за розповідями духовних дітей та парафіян) вже, на превеликий жаль, типологічною. Такі випадки трапляються і на східних теренах України, і в західних областях, як під Бердянськом та Черніговом, так і на Волині та в Галичині, під Львовом, й на Закарпатті, й в Києві. Локація тут не носить принципового характеру.

Помирав хлопець/чоловік, який хоча і був хрещений, навіть іноді відвідував храм, навіть мав пару-трійку ікон, але жив грішно: «жінки й вино – спокуса чоловіча вже давно», але не тільки жінки, могли бути й інші, не тільки вино, могли бути й інші стимулятори та багато чого грішного. В результаті такого життя сили виснажуються та настає момент переходу у вічність. І тут, усвідомлюючи, або не усвідомлюючи жаху смерті, хлопець/чоловік відмовляється від будь-якої допомоги, включаючи лікарську. Але рідні хоча і звуть медиків, але не запрошують священика, на тій підставі, що «він не хотів», а далі розводять богомерзенну, дешеву сентиментальність. В результаті хлопець/чоловік помирає без каяття у важких/смертних гріхах. Потім формальне відспівування та пафосне поховання.

І при цьому так звані рідні вважають себе «добрими християнами з сильною вірою». Але, як відомо, «віра без справ мертва». Традиційна релігійність теж мало плідна. І як можна після такого випадку вважати себе добрими християнами, якщо відмовили в останньому шансі примирення з Христом найдорожчій та близькій людині.

Таку поведінку можна прирівняти до вбивства, тому що так звані «рідні» активно сприяли загибелі души, а не вмертвили тіло. Не дивлячись на те, що убивство людей – страшний гріх, і засуджується вченням більшості світових релігій, Католицька Церква (звернемо увагу на їхнє моральне вчення як на приклад) нагадує, що за такий гріх людина нестиме особливо відповідальність. Там це відноситься до гріхів, які кличуть на помсту з Неба. Ці гріхи є такі гидкі та протиприродні, що кожна людина зобов’язана повставати проти них. Коли Каїн вбив свого брата Авеля, Бог сказав до нього: «Голос крові твого Брата кличе до Мене з землі» (Бут. 4:10).

На занятті у недільній школі один хлопчик навіть сказав про таких родичів «стріляти їх треба» (устами немовляти…), але залишимо дитячу гарячність та продовжимо. Навіть якщо «не хотів», все одно потрібно кликати священника, тому що у більшості випадків вдається спонукати грішника до примирення з Богом, а від останніх моментів залежить вся посмертна доля. За душу треба боротися до кінця, бо вона важливіше за тіло. А якщо таке сталося, то тоді необхідно взяти на себе не тільки хрест покаяння, сходити на сповідь, все чесно розповісти священникові, але й важкі хрест відмолювання, хрест, котрий ляже на так званих «рідних» на все життя. Необхідно буде постійно подавати на сорокоусти (за можливістю річні) по храмах та монастирях, не шкодувати на це грошей. Тому що від ваших зусиль з поминання таку людину залежить вже значною мірою й порятунок вашої власної душі. І само собою, не хвалитися вірою, якщо вже таке коїлося в вашій хаті.

Наведу інший випадок. Помирав старий чоловік, який не був на сповіді років 60, якщо не більш, тому що йому було вже за 90 років. Дочка, його, що прийшла до церкви з радянських атеїстів, забезпечила батькові медичний догляд, включаючи і (тут вони можуть бути корисними) сильнодіючі знеболюючі. Але у найкритичніший момент онук поїхав за священиком на таксі, домовився в храмі (мене тоді настоятель відпустив з молебню, бачачи слізні прохання юнака). Онук дзвонить додому і чує від матері: «Ой, ну що ти, приїжджай, попрощайся з дідусем». Знову та сама богомерзька, дешева сентиментальність. Але тут хлопець знайшовся, він твердо сказав матері, що домовився та вже їде зі священиком, і просто наказав їй викликати швидку, щоб «діда накачали на 2-3 години та він прийняв би таїнства». Я молив Бога та святих, молитви були почуті. Жінка послухалася, онук приїхав зі мною, таксист з нас грошей не взяв, а старий приніс годинну сповідь, далі його ми причастили та пособорували, а онук допомагав мені читати апостольські послання. Після таїнства чоловік, який навіть «не хотів» говорити зі священиком мирно відійшов, можна вже сміливо сказати, до Господа.

Висновки робіть самі. А тепер ми поговоримо в цілому про поминання покійних. Вже цитований сьогодні Святитель Іоанн Златоуст писав, що попри все у нас «є можливість полегшити покарання померлого грішника. Якщо будемо творити часті молитви за нього і роздавати милостиню, то, хоча б він був і недостойний сам по собі, Бог почує нас».

Здійснюючи поминання покійних, ми повинні завжди пам’ятати, що адже і ми, не нині, так завтра, неодмінно вирушимо слідом за ними в інше, вічне, життя, тому що людина безслідно не зникає, через те, що він має безсмертну душу, яка не вмирає від слова «зовсім».

Те, що ми бачимо вмираючим, є видиме грубе тіло, а то, що живе в ньому, є невидима тонка сила, яка зазвичай називається душею.

Зазвичай мене запитують, а «чи чують померлі наші молитви?». Так, покійні все чують. Особистість людини не руйнується зі смертю тіла, а продовжує жити в іншій реальності. Любов, поєднана з вірою, є тією комунікацією, яка дає можливість зв’язку з потойбічним світом. І не мають числа свідоцтва допомоги святих за молитвами до них – незаперечне свідчення цього зв’язку.

Смерть не може перемогти любов, оскільки сам Бог – це любов. І все, що причетне Богу – любові, вже є безсмертним. Ось так і здійснюється цей зв’язок, який можна висловлювати у вигляді молитви, численних прохань, спілкування, подяки. Наша милостиня та добрі справи, що творяться на честь померлих, також не залишаються непоміченими. Тому церква і закликає не залишати у своїх молитвах покійних родичів та близьких. Та не лише їх, варто подавати й за інших померлих, бо це акт милосердя, який Бог дуже любить.

Процитую ще раз Івана Златоуста: «постараємося, скільки можливо, допомагати покійним, замість сліз, замість ридань, замість пишних гробниць – нашими про них молитвами, милостинями та приношеннями, щоб таким чином і їм, і нам отримати обітовані блага».

А вище поминання покійних здійснюється лише на Божественній Літургії.

1. Заупокійне богослужіння може відбуватися по будь-якій людині взагалі. Євхаристія з інтенцією за покійного тільки по Хрещеному християнину, іноді допускається поминання такої людини, яка готувалася до хрещення, але не була охрещена у зв’язку з різними обставинами.
2. Заупокійна Євхаристія орієнтується на допущення можливого покаяння в останні секунди життя. І цю презумпцію ми використаємо наступним чином: нехай слова молитов будуть виголошені над тисячами негідних, чим не виголошені над одним гідним. Простіше кажучи, нехай тисячі разів помолимося за тих, хто кому наша молитва не допоможе, ніж пропустимо молитви за одну душу, що потребує наших молитов.

Тому не радять (а іноді навіть сурове забороняють) писати в записках одне ім’я. Про це яскраво писав у своїх настановах про поминання померлих святий Паїсій-Святогорець. Процитуємо його. «Ми, які живемо на землі, маємо запас часу на покаяння, тоді як нещасні покійні вже не можуть самі поліпшити своє становище, але чекають допомоги від нас. Тому ми зобов’язані допомагати їм своєю молитвою. Якщо ти молишся за одного покійного…, то разом з ним молися за інших покійних також.

Навіщо поїзду їхати в таку далечінь (тобто у вічність) тільки з одним пасажиром? Адже він може взяти і інших. Знаєте, скільки покійних потребують молитви? Нещасні просять допомоги, і у них немає нікого, хто б за них помолився! Деякі люди дуже часто здійснюють панахиду про когось зі своїх покійних родичів. Але від цього не отримує допомоги навіть та людина, за яку відбувається молитва, тому що така молитва не надто угодна Богу. Раз вони звершили про це покійного стільки заупокійних богослужінь, то нехай одночасно моляться й за інших покійних».

Зараз ми зібралися разом у церкві перед Хрестом Христовим. В очах людського судження ми не порушники закону чи злочинці, як у тому випадку, коли «рідні» не запросили священника до вмираючого. Але чи так само ми забезпечені перед Судом Божим? Ні, всі ми порушували і порушуємо заповіді Божі. І якщо це так, значить, ми порушники закону.

Якщо досі ми не чинили видимих ​​злочинів, то тільки тому, що не дозволили нам благодать Божа і наші ангели-охоронці. Але якби ми були надані самі собі, тільки Бог і наша совість знають, що з нами може статися. І що ще може статися, якщо Христос покине нас. Давайте чесно перевіряти своє сумління; запитаймо його, і воно відповість, що за Судом Божим ми нічим не кращі від злодія, що був поруч зі Христом на Голгофі а може, навіть гірші. Тільки його страждання на хресті могли викупити так багато. А ми, чим можемо відкупитися? Він був мудрий злодій, а ми… ми живемо безтурботно і думаємо, що будемо так жити і далі. Але наші роки, місяці, тижні, а може, дні і навіть години полічені. І також, чи матимемо ми в останній момент те каяття, яке було у нього? А якщо раптом виникне інший, протилежний йому стан душі? Бережи нас від цього Господь!

Брати та сестри! Нехай наше життя буде несенням хреста, який для нас є знаком вічної перемоги добра. З любов’ю і трепетом вклонімося перед Хрестом – символом нашого спасіння, пам’ятаючи страждання, які переніс на ньому Господь наш Ісус Христос за наше спасіння, щоб ми досягли Царства Небесного, співрозп’яті та померти, воскреснути разом з Ним і увійти у вічне життя та зустріти там зокрема й наших дорогих померлих. Віддаймо своє життя як жертву хреста з любові до ближнього, аж поки не настане час віддати його навіки в руки Бога.

Дивлячись на Чесний Хрест, що лежить сьогодні посередині храму, і цілуючи його, зміцнюймося в подвигу посту і молитви. Усім життям, душею і серцем вшануймо Чесний Хрест, щоб переможно досягти радісного та світлого дня Воскресіння Христового, співаючи: «Хресту Твоєму поклоняємося, Господи, і святе Воскресіння Твоє славимо!»

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.