Життя воскреслого Лазаря, заступника всіх християн

Ексклюзив. Воскресіння Лазаря – найбільше знамення, прообраз загального воскресіння, обіцяного Господом. Фігура ж самого воскреслого Лазаря залишається як би в тіні цієї події, але ж він був одним з перших християнських єпископів. Як же склалося його життя після повернення з полону смерті? Де його могила(и) та чи збереглися мощі? Чому Христос називає його другом і як же вийшло, що натовпи свідків воскресіння цієї людини не тільки не увірували, але донесли на Христа фарисеям? Розглянемо ці та інші моменти, пов’язані з дивовижним євангельським дивом.

Церква шанує воскресіння Лазаря як одне з найважливіших, знакових чудес, здійснених Христом за час Його земного шляху. Це символ того, що Господу підвладне все і – життя, і смерть людини. Це надія на те, що всіх віруючих у Христа та тих, хто виконує Його заповіді чекає загальне Воскресіння.

Це диво – свідчення того, що Господь любить кожного з нас.Дуже часто постає питання: а для чого Господь воскресив померлого Лазаря? Треба відзначити, що про воскресіння Лазаря пише лише один з чотирьох євангелістів – святий Апостол Іоанн Богослов.

Перед тим, як відправитися в столицю – Єрусалим, Христос прийшов в будинок своїх друзів у Віфанії, передмісті Єрусалиму. У будинку жили Марфа, Марія і їх брат Лазар, тут вони не раз приймали Спасителя як найдорожчого гостя. Христа привела сюди сумна звістка: Його друг Лазар помер. Ще по дорозі в будинок померлого друга Христос зустрів Марфу і запитав її: «Я є воскресіння і життя; хто вірить у Мене, — хоч і помре, буде жити.І кожний, хто живе й вірить у Мене, — не помре повік. Чи віриш ти в це?Каже Йому: Так, Господи, я повірила, що Ти — Христос, Син Божий, Який приходить у світ»(Ін. 11:25).

Христос дуже любив свого друга і, підходячи до гробниці, де вже чотири дні спочивало його тіло, заплакав. Разом з учнями він наблизився до печери і сказав оточуючим Його людям, щоб відвалили камінь, що закривав вхід. На що Марфа вигукнула, що брат її вже «чотириденний» та вже смердить.

Душевне хвилювання, яке Ісус Христос відчуває, і яке Євангеліст передає за допомогою декількох близьких за змістом виразів, стає явним для всіх присутніх. Одні ніби співчувають Йому, інші, навпаки, знаходять привід висловити докір у тому, що Він не прийшов вчасно та не зцілив свого друга.

Перш ніж зробити диво, Ісус Христос звертається до Свого Отця Небесного з молитвою, як би підтверджуючи те, що раніше говорила Марфа: чого ти попросиш у Бога, дасть тобі Бог. У цій молитві Він нічого не просить у Бога-Отця: він дякує Богові за те, що Бог почув Його.

Ця молитва, як випливає з контексту, відноситься до очікуваного дива: воно ще не відбулося, але впевненість Спасителя в тому, що воно станеться, непохитна, як і Його впевненість у своїй повній однодумності з Отцем. При цьому Господь Ісус додає, що виголосив цю молитву заради народу –щоб повірили. Він міг, воскресити Лазаря і без молитовного звернення до Отця, оскільки здійснював це диво своєю силою.

Фарисеї, дізнавшись про диво, зібрали нараду, в якої взяв участь первосвященик Каяфа: на цій нараді, після, мабуть, довгих дебатів, вони поклали вбити Його (Ін. 11:45-46, 53). Так воскресіння Лазаря стало однією з головних причин засудження Господа Ісуса на смерть.

Історія смерті і воскресіння Лазаря є прологом до історії страждань, смерті та воскресіння Ісуса Христа. Лазар пролежав у труні чотири дні; Ісус Христос три. Лазар вийшов з труни, обвитий по руках і ногах похоронними пеленами, з великою хусткою на голові; а після Воскресіння Господа Ісуса в порожньому гробі були знайдені похоронні пелени та окремо лежала хустка (Ін. 6:7). І в тій і в іншій історії присутні фарисеї, юдейські священики, Каяфа, народ. В обох історіях особлива роль відводиться жінкам.

В той самий час між двома історіями є величезна відмінність: вона полягає в якості самої події. Лазар повертається до того життя, з якого він був вилучений за чотири дні до цього. Євангеліст нічого не говорить про його зовнішній вигляд, але очевидно, що з печери виходить те ж саме тіло, яке було туди покладено. Через деякий час Лазар з’являється знову: ми бачимо його лежачим разом з Ісусом Христом (Ін. 12:2). Лазар воскрешений не для того, щоб більше не вмирати: він проживе якийсь час на землі, але потім знову помре.

Всі чотири Євангелія містять в собі оповідний пласт (розповідь про життя і чудеса Ісуса Христа) і пряму мову Господа (повчання, притчі, репліки в діалогах). Кожен євангеліст по-своєму вибудовує співвідношення між одним та іншим, але у всіх євангелістів дії Христа служать підтвердженням Його слів, а слова роз’яснюють Його дії.

У святого апостола Іоанна кожне диво покликане підтвердити одне з богословських висловлювань Христа про Себе Самого: Я хліб життя (Ін. 6: 35, 48); Я світло; Я світло світу (Ін. 8:12); Ядверь (Ін. 10: 9); Я Пастир Добрий (Ін. 10: 11, 14); Я шлях і істина і життя (Ін. 14: 6); Я лоза (Ін. 15:5). Через цю серію визначень Ісус Христос розкриває Свою Особистість, але кожне з цих тверджень підкріплено Його справами.

Воскресіння Лазаря стає практичним виразом того, що на теоретичному рівні Він роз’яснив Марфі: Я воскресіння і життя (Ін. 11:25). Ісус Христос –джерело життя (Ін. 4: 10, 14); він, як і Отець, має життя у Самому Собі (Ін. 5:6).

Історія воскресіння Лазаря підтверджує ту нерозривну єдність між Отцем і Сином, яка заявлена в пролозі Євангелія від Іоанна (Ін. 1: 1-2) і в численних бесідах Христа з юдеями. Рефреном через всі ці бесіди проходять твердження: як Отець знає Мене, так і я знаю Отця (Ін. 10: 15); я і Отець — одне (Ін. 10: 30); Я в Отці і Отець в Мені (Ін. 14:11). Ці твердження не залишаються голослівними: вони підкріплюються справами Ісуса Христа, Його чудесами та знаменнями.

Тут важливо звернути увагу на догматичні істини, які оголошує апостол Іоанн-Богослов. Воскрешаючи Лазаря, Спаситель діє і як Бог, і як Посланник Божий: Він звертає свій погляд до Бога-Отця та підносить Йому подяку, але не тому, що це потрібно для здійснення дива, а тому, що цим він являє свою повну єдність з Отцем. Слова «я нічого не можу творити Сам від себе» (Ін. 5: 30) не є вказівкою на несамостійність Сина або його безсилля зробити диво без волі Отця: вони вказують на повну єдність волі Сина і Отця, на неможливість, навіть теоретичну, того, щоб воля Сина увійшла в сперечання з волею Отця, або щоб син зробив що-небудь Сам від себе, не в єдності з Отцем.

В той самий час Воскресіння Лазаря, як ніяке інше з описаних в Євангеліях чудес, розкриває Спасителя як реальну, земну людину, що володіє всією повнотою людського єства. Реалізм і подробиця, з якими поведінка Господа, Його душевний, емоційний стан описані в цьому оповіданні, безпрецедентні для всього корпусу Євангелій, за винятком розповідей про Його страждання.

Але якщо в історії страждань Його скорбота виникає від Його власного болю, то тут вона є наслідком співчуття до скорботи інших; це людська скорбота: скорбота юдеїв, друзів Ісуса Христа, самого втіленого Слова Божого, яке, бувши людиною, схильне до пригод людського життя.

Тут ми бачимо справді людське обличчя Бога, Який став людиною, обличчя Боголюдини. Але це також і скорбота Слова Божого, в якому «було життя», в Його конфлікті з силами смерті. Той, хто дає життя, є також і той, хто оплакує смерть. Саме тут ми бачимо людське обличчя істинного Бога — Того, через Кого життя приходить у світ. Через воскресіння Лазаря воістину людське обличчя істинного Бога відкриває, що любов Божа — не просто провидіння, яке плине над болем та стражданнями світу. Навпаки, у втіленні Слова Божого любов Божа приймає конкретний вираз, входячи в людський світ смерті й скорботи та врешті-решт беручи участь у самій смерті.

Ніколи не здається нам життя настільки дорогоцінним, ніж, коли йому загрожує смерть. Мертве тіло Лазаря оточене горем близьких. Сам Господь плаче про втрату свого друга – так глибоко входить Він у людське горе. Він настільки людина, що бере на себе всю скорботу, яка Його оточує.

Він плаче над кожною померлою людиною, коли настає тимчасова перемога смерті. Тим більше коли вже ніби відбувається торжество смерті над душею людини. І це не просто сльози – Господь Ісус готовий життям своєю заплатити за кожну душу, про яку Він плаче.

Розглядаючи розповіді про чудеса Божі в Старому Заповіті, ми відзначаємо, що біблійний Бог має мало спільного з божеством деїстів, далеким від світу, яке навіть і не втручається у людське життя. Бог, чий лик відкривається на сторінках Нового Завіту, ще далі від цього деїстичного уявлення про Вищий початок, що лежить в основі всього світового порядку.

У Новому Завіті Бог розкриває себе через Свого Сина — Боголюдину Ісуса Христа. В Його особі Бог входить у саму гущу людської історії, являючи не просто бажання допомогти людині, врятувати її, але найвищий ступінь любові до неї, співчуття, солідарності з нею, що виразилася в повному ототожненні себе з її життям, скорботами, печалями, хворобами, стражданнями та смертю.

В особі Ісуса Христа Бог проживає людське життя від початку до кінця –від зачаття та народження до смерті та поховання. Це життя закінчується Воскресінням –переходом в Нове життя, новий стан, фізичний та духовний.

Новий Завіт через вчення про воскресіння по-новому розкриває сенс життя та смерті.

У світлі цього вчення смерть сприймається теж як повернення, але не в початковий прах, з якого людина створена, а до Бога, чиїми руками вона створена та з чиєї волі приведена у життя. Якщо в Старому Заповіті смерть мислилася перш за все як покарання за гріхи, вимушений наслідок гріхопадіння, то в Новому вона стає дверима для переходу в іншу якість буття – те, що Ісус Христос називав життям вічним. Саме життя, своєю чергою, сприймається вже не тільки як праця і хвороба (Пс. 89:10) земного існування, але і як можливість залучення до життя вічного, як життя з надлишком (Ін. 10: 10), що виникає від самого джерела життя (Ін. 4:10, 14).

Центральною подією євангельської історії є воскресіння Ісуса Христа. Але саме по собі ця подія ні для кого не мало б вирішального значення, якби завдяки цьому для людей не відкривалася можливість перемоги над смертю. Ця можливість відкривається через віру в Ісуса Христа як Бога і Спасителя, через залучення Його плоті і крові, через участь в житті створеної Ним Церкви, через виконання Його заповідей. Особливим, надприродним чином, як гілка до лози, людина може прищепитися до Христа та насититися від Нього тими життєдайними соками, які навіть відсохлій і померлій гілці здатні повернути життя.

Саме про це у кінцевому підсумку говорить Євангеліє від Іоанна, в тому числі описаний в ньому випадок повернення Лазаря до життя. Він повернувся із загробного світу до тимчасового життя, щоб потім, після якогось часу, знову повернутися у прах. Але це диво стало прообразом того загального воскресіння, надія на яке виникає з події Воскресіння Христового.

Відзначимо і те, що на похоронах Лазаря були присутні багато людей. На відміну від однойменного героя з притчі «про багатія і Лазаря», праведний Лазар з Віфанії був реальною людиною і до того ж – не бідним. Судячи з того, що у нього були слуги (Ін. 11: 3), його сестра помазувала ноги Спасителя дорогим маслом (Ін. 12: 3), після смерті Лазаря поклали в окрему гробницю, і його оплакувало безліч юдеїв (Ін. 11: 31, 33), Лазар, ймовірно, був досить відомою людиною.

В силу знатності сім’я Лазаря користувалася, мабуть, особливою любов’ю і повагою серед людей, так як до осиротілих після смерті брата сестер прийшли оплакувати їх горе багато з іудеїв, що жили в Єрусалимі.

А тепер поговоримо про те, що сталося після Воскресіння Христа з самим Лазарем. Наражаючись на смертельну небезпеку, після вбивства святого першо-мученика Стефана Святий Лазар був відведений на узбережжі моря, посаджений в човен без весел і видалений з меж Юдеї. Божественною волеюЛазар разом з учнем Господнім Максиміном та святим Келідонієм (сліпим, зціленим Господом) приплив до берегів Кіпру. Будучи до воскресіння тридцяти років від роду, він прожив на острові ще більше тридцяти років. Тут Лазар зустрів апостолів Павла таВарнаву. Ними він був зведений в єпископи міста Кітії (Кітіона, у євреїв називався Хетим).

Руїни античного міста Кітіона виявлені при археологічних розкопках і в наш час доступні для огляду переказ говорить, що після воскресіння Лазар зберігав суворе утримання, і що єпископський омофор подарувала йому Пречиста Матір Божа, зробивши його своїми руками.

Важливо згадати і ще одна обставина. Господь Ісус Христос називав Лазаря другом. Про це оповідає Євангеліє від Іоанна, в якому Господь наш Ісус Христос, бажаючи йти до Віфанії, говорить учням: «Лазар, друг наш, заснув». Ім’ям дружби Христа та Лазаря, Марія і Марфа закликають Господа допомогти братові, кажучи: «Ось, кого ти любиш, хворий» (Ін. 12:3). У тлумаченні блаженного Феофілакта Болгарського Христос навмисно робить акцент на тому, заради чого Він хоче йти до Віфанії: «Так як учні боялися йти в Юдею, то Він говорить їм: «я йду не за тим, за чим ходив раніше, щоб очікувати небезпеки з боку юдеїв, а йду розбудити одного».

Не часто згадують про те, що Євангеліє, де йдеться про плач Христа, містить в собі основний христологічний догмат. Відомий тлумач ЄвфимійЗігабен писав про це так: «як людина Ісус Христос і питає, і плаче, і робить все інше, що свідчило б про те, що Він – людина; а як Бог він воскрешає чотириденного та видає вже запах трупа мерця і взагалі робить те, що свідчило б про те, що Він Бог. Ісус Христос бажає, щоб люди упевнилися, що він має і ту, і іншу природу, а тому і являє себе то людиною, то Богом».

Перша гробниця Лазаря знаходиться у Віфанії, за три кілометри від Єрусалиму. Зараз, правда, Віфанія ототожнюється з селищем, по-арабськи іменованому Аль-Айзарія, яке виріс вже в християнський час, в IV столітті, навколо (підкреслено це) першої гробниці самого Лазаря. З давньою Віфанією тісно пов’язані багато подій земного служіння Ісуса Христа. Кожен раз, коли Господь йшов з учнями по Єрихонській дорозі в Єрусалим, їх шлях проходив через це селище.

Воскресіння Лазаря –це найбільше знамення, яке готує читача до Воскресіння Христового;воно є прообразом обіцяної всім віруючим вічного життя: «віруючий в Сина має життя вічне» (Ін. 3: 36); «Я воскресіння і життя; той, хто вірує в мене, якщо і помре, оживе» (Ін. 11:25).

А в наш час святі мощі єпископа Лазаря були знайдені в Кітії, на Кіпрі. Вони лежали в Мармуровому ковчезі, на якому було написано: «Лазар чотириденний, друг Христовий». Візантійський імператор Лев мудрий (886-911) наказав у 898 році перенести мощі Лазаря до Константинополя і покласти в храмі в ім’я Праведного Лазаря. У наші дні його мощі спочивають на острові Кіпр в місті Ларнаці в храмі, освяченому на честь святого. У підземній крипті цього храму знаходиться (підкреслено це) друга гробниця, в якій був колись похований праведний Лазар.

Про конкретні події життя Лазаря після воскресіння на острові Кіпрі відомостей збереглося мало. Втім, те, що відомо, я вже вище виклав. На завершення розповіді про праведного Лазаря, треба сказати, що його, як і всіх нас чекає загальне воскресіння. Лазар зарахований до лику святих, існують лірично написані його ікони, я радив би всім християнам мати його ікону у себе в будинку, тому що молитва Друга Христа реально творить чудеса в тому числі і в нашому повсякденному житті.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky