Про постійну брехню РПЦ та її філії в Україні

Ексклюзив. Деякі представники українкою інтелігенції досі (попри 18 місяців війни) так і не можуть позбутися помилкових уявлень про РПЦвУ (вона ж «УПЦ», вона ж РПЦ імені Сталіна). Дуже часто вони наполегливо і відкрито ігнорують факти деструктивної діяльності УПЦ та вважають переслідування кліриків УПЦ, які вчинили злочини – «гоніннями, що підривають легітимність». Це точно не так.

По-перше, освіченому люду варто не «інтелегетнічати», а користуватися розумом за його прямим призначенням, тобто, іншими словами, не думати (точніше «мислити лукаво»), а розуміти суть речей й не страждати комплексами народобісся та іншою фігнею.

А по-друге, злочинна діяльність УПЦ МП не викликає сумнів у нормальної людини; бо це просто московські попихачі але, на жаль, є чимало «блаженних», які їх підтримують. Вони ще огидніші за кацапів, бо ті підтримують нелюдів, кирила та путіна, але своїх. А «наші» таким чином служать ворогу.

До цього до всього можна додати, що досі колаборантів у рясах судять тільки світські суди, жоден внутрішньоцерковний суд в РПЦвУ над її власними кліриками так і не відбувся. А злочини, які вони вчинили є тяжкими і з точки зору канонічного права (іншими словами, внутрішнього церковного розпорядку), а це теж передбачає покарання аж до позбавлення сану, або навіть (для особливо обдарованих рашистів) відлучення від церкви. Але не варто чекати від загрузлої у хронічному лицемірстві РПЦ МП імені Сталіна того, що буде проведено церковний суд, що засудить до канонічних кар хоча б священників РПЦвУ, що скоїли особливо тяжкі злочини зі сфери підсудності Міжнародного Кримінального Суду (участь в актах геноциду, тортурах та каліцтвах полонених, передачі відомостей вагу, що спричинило масову загибель, викрадення людей і т.д.). Поки цього немає. А є рівно навпаки, аж до заочних нагород для злочинців та кар для критиків цієї політики.

Повертаючись до блудо-слов’я (в класичних текстах на місці «у» стояло «я») сучасної інтелігенції зауважу, що наявність «хороших» ієрархів в РПЦвУ нічого не змінює. Чи-то їх дуже мало та вони не мають впливу, або не хочуть зробити щось добре. Але факт в тому, що курс РПЦвУ диктують не вони.

У підсумку я прийшов до висновку, що ієрархія, яка благословляє війну, вигадує виправдання війні та вбивств, й не знаходить слів співчуття для власної пастви, яка гине від рук «благословлених» нею вбивць. Це навіть не ієрархія, а це просто якась антихристова церква з новели Соловйова. Порожня форма без мінімального змісту. Далі для прикладу згадаймо відомі соціально-психологічні експерименти.

В експерименті Мілгрема (там йшлося про поведінку охоронців в тюрмі та причини жорстокої поведінки відносно ув’язнених, є художні та документальні фільми, описи у гуглі на цю тему) виявилося лише 11% готових бути людьми завжди. У Німеччині при Гітлері мало не 30% чинили опір нацизму в різних формах. У так назв. «РПЦ імені Сталіна» з 450 єпископів не знайшлося жодного, хто по-справжньому засудив би агресію або засудив би попів, що закликають до воєнних злочинів. З 22000 попів знайшлося тільки 300 готових публічно виступити проти війни. Менш як 2%.

Додам і те, що в так званій «РПЦ» проголосили канонічні кари на архімандрита Кирила (Говоруна) за засудження війни та служіння з Константинопольським Патріархатом. А на попів, які закликають до геноциду – не накладають ніяких кар. Я давно кажу, що політика нагород і покарань в будь-якій організації говорить про неї більше ніж вона сама про себе.

У підсумку в «РПЦ МП імені Сталіна» все набагато гниліше, ніж було у язичників. Оскільки рівень банальної людської порядності виявився їм недоступний; їх рівень багато нижче ніж навіть в народі язичницькому та у безбожному. РПЦ – не церква, а школа моральної деградації, служниця сатани.

Розглянемо інші аспекти проблеми. Історично так сталося, що російське православ’я – це аналог «церкви Англії», створеної королем Генріхом VIII для консолідації всіх видів політичної влади в одних руках. І це попри те, що зовнішній адміністративний устрій Синодальної церкви (з доби Петра Першого до номінально 1918 року) скопійовано з лютеранської церкви, але принцип супремації глави держави над церквою прямо запозичений з англіканства. Хоча Синодальний устрій введений Петром I змальовано скоріше з лютеранства, основний принцип, при якому глава держави –це і глава церкви, звичайно, змальований з принципу супремації на якому заснована Англіканська церква.

Повністю це було реалізовано за царювання Катерини II, коли у корпорації православного духовенства була вилучена вся власність, а православна церква в Російській імперії повністю втратила ознаки будь-якої незалежності, хоча б в ролі найбільшого власника імперії. Ні в імперський, ні в радянський період православна церква в Росії не володіла ніякою самостійною політичною суб’єктністю, просто підкоряючись політичній волі уряду у всіх питаннях. Хоча і формально була в СРСР самостійною юридичною особою.

Тобто керівною ідеєю РПЦ всі останні 300 років був імперський наратив (я не маю бажання занурюватися в дискусію про ступінь спадкоємства РПЦ МП, яка виникла в 1943 році до царської Православної церкви, важливий один факт, імперський наратив був нею прийнятий, збережений та навіть розвинений, а це основне).

Коли в 1991 році у РПЦ був шанс стати самостійним політичним суб’єктом, тут треба згадати, що товариш Гундяєв В.М. (він же «агент Михайлов», він же «патріарх Кирило») доклав максимум зусиль, щоб це сталося, але в Росії це не відбулося. А після 2012 року останні елементи політичної самостійності у РПЦ МП імені Сталіна були втрачені. Той же самий Гундяєв В.М., отримавши владу Патріарха, доклав максимум зусиль, щоб перетворити РПЦ імені Сталіна в абсолютно слухняний державі інструмент, для того, щоб озвучувати ідеологічні наративи путінської держави якоюсь псевдо-билинною мовою з використанням християнських термінів.

Попри те, УПЦ (РПЦвУ) була частиною РПЦ, в силу «закордонного» статусу не втратила політичної суб’єктності в суспільстві і, спираючись на прорадянські (!!!) політичні кола, зайняла своє місце в політичній системі України. Але не знайшла окремої суб’єктності від РПЦ. Тобто залишаючись таким органом впливу путінської адміністрації в сусідній державі, і була повністю задоволена цим статусом. Як один єпископ РПЦвУ мені сказав: «а за нами Газпром». І весь цей час РПЦ в Україні займалася трансляцією загальноімперського та радянського політичного міфу в церковній упаковці.

Логічно розвиваючи ідеї національної церкви (суверенній державі– автокефальну церкву) в Україні відродилися структури національних православних церковних громад. Вони не могли не увійти в конфлікт з керівним імперським наративом РПЦ МП імені Сталіна.

В результаті закономірно виник розкол. Весь час існування розколу РПЦ не робила ніяких позитивних зусиль щодо усунення цього розколу, і навіть навпаки намагалася максимально його посилювати. Навіть відверто дурна людина може зрозуміти, що лікувати опіки, плескаючи на них окропом –справа шкідлива та небезпечна. Але саме цим і займалася ієрархія РПЦвУ, видаючи тони контенту, орієнтованого на розпалювання ненависті до своїх опонентів включаючи наклеп та заклики до насильства. Така політика призвела до радикалізації позицій сторін, і як підсумок факт – політична позиція в обох сторін фактично увійшла в релігійне вчення.

Тільки у РПЦвУ це імперсько-радянський політичний наратив, при якому політична єдність країн колишнього СРСР стало релігійною цінністю. А у їхніх опонентів національно-державний політичний наратив. «Суверенній державі – Автокефальну Церкву», як важливий елемент церковної свідомості.

Коли у 2014 році в Україні відбулося колосальне політичне фіаско проросійських політичних еліт, РПЦвУ не змогла адекватно на нього відреагувати. Цьому є ряд об’єктивних причин.

1) корупція, поставлена в ситуацію звільнення від будь-якої форми правової відповідальності за свої дії РПЦвУ (УПЦ), почала деградувати в першу чергу адміністративно. На керівні пости стали висуватися відверті мерзотники типу знаменитого «Паші Мерседеса» (а тепер уже «Пашку – Автозака»).

Причому одна з теологічних проблем історичного «православ’я» це повне ототожнення церковної ієрархії з «Христовою Церквою», яка дала «богословське» виправдання претензії на непогрішність у фінансовій та господарській діяльності РПЦвУ. А зрощення РПЦвУ з ще радянським по вихованню чиновництвом і криміналом тільки посилило її внутрішню корупцію.

2) Момент, що вже згадувався вище. Введення російського імперсько-радянського наративу в якості частини віровчення. Де факто ієрархія РПЦвУ навчала своїх послідовників не християнській вірі, а сумі імперсько-радянських конспірологічних теорій та магічному сприйняттю релігії.

Проблема цієї корупції та внутрішньої радянськості УПЦ, назріла, перезріла, прорвалася і гній розтікся. Замість того, щоб хоч якось «лікувати» ситуацію, ієрархія УПЦ вважає за краще далі претендувати на статус інстанції непогрішної в господарської діяльності, а тепер ще й на статус «мучениці».

Сучасна державна влада в Україні намагається ліквідувати всі наслідки корупції та позбавити політичного впливу сили орієнтовані на заперечення суверенітету України. Природно, що інструментом, який «сам в руки проситься», тут є ПЦУ.

Але немає врахування наступних факторів.

1) що всі ці 30 років УПЦ не виховувала у віруючих християнське благочестя і мораль, а лише імперсько-радянський наратив та магічно споживацьке ставлення. Плюс розпалювала ненависть до ідеї української національної церкви, не цураючись наклепів і закликів до насильства. Тому вплив ПЦУ поширюється тільки на вузький шар свідомих людей, здатних розібратися в тонкощах візантійського канонічного права, або патріотів Української держави, що приймають як аксіому «суверенній державі – автокефальну церкву».

2) УПЦ (РПЦ в У) не має механізмів очищення свого віровчення від «наростів» імперської ідеології та й просто від корупції в системі власного адміністративного управління. Визнати деякі системні помилки вони просто не можуть, тим більше не можуть працювати над їх виправленням.

Я продовжую захищати тезу, що УПЦ не володіє окремою від РПЦ політичною суб’єктністю. Попри всі проголошення.

Можна проголосити як завгодно голосно свою незалежність, але поки одним з ідентифікуючих елементів є імперсько-радянський наратив, ніякого «відділення» не відбудеться. Поки в РПЦвУ кількість храмів Матрони Московської, Олександра Невського і Миколи II більше ніж храмів українських ново-мучеників, або святих більш раннього періоду, але українського походження, називати її УПЦ можна тільки в технічному сенсі (ми тут мову ведемо не про персон, які канонізовані, і користуються заслуженою повагою, а б дуже нездорових трансформаціях їх культу в так званій УПЦ).

Сама ієрархія РПЦвУ ніяку «роботу над помилками» робити не збирається. Більш того, практика нагород і покарань (сама говорить про будь-якої організації практика) говорить про те, що ніякої зміни навіть не передбачається. Канонічним карам піддаються священники-патріоти України, і не піддаються карам священники-колаборанти навіть з числа тих, що вчинили тяжкі злочини.

А що ПЦУ? Скажу відкрито: велика спокуса буде, якщо ПЦУ займе позиції «англіканства візантійського обряду» та стане розглядати себе як державну церкву замість РПЦвУ. І всі тенденції до цього є. Усвідомити небезпеку та згубність цієї позиції – дорого коштує.

Оскільки РПЦ використовує масу відвертої брехні проти своїх опонентів. І на цю брехню ведуться багато українців (і ті самі горезвісні інтелігенти з їх культом незрозумілої їм самим же, при цій вельми аморфної «духовності»), варто її розібрати.

1) автокефалія – не є аналогом політичного суверенітету держави. Згідно з усталеним звичаю тлумачення (канонічного визначення офіційно досі немає), це помісна церква, глава якої спочатку обирається своїм синодом, потім інтронізується, і тільки потім входить в канонічне спілкування з іншими Помісними Православними Церквами і не потребує затвердження на своїй посаді, а набуває її в силу самого акту обрання. Автокефалія не позначає автономії від канонічних постанов інших ПЦ. Тим більше від канонічних постанов нових форм соборного управління типу Синакси патріархів Сходу, або «Всеправославної наради».

2) автокефалія не позначає непідсудності свого першоієрарха суду собору чотирьох стародавніх патріархів.

Нагадаю, що синаксис патріархів судив глав автокефальних церков. З останніх, був скинутий і засуджений Патріарх Єрусалимський Іриней, а з російських – патріарх Никон. Константинопольський Патріарх підсудний Синаксису патріархів Олександрії, Антіохії та Єрусалиму. Список позбавлених влади та засуджених патріархів досить великий. Іншими словами, ієрархи «РПЦ» просто брешуть, коли заявляють, ніби канонічні рішення зборів східних патріархів, не можуть зобов’язувати автокефальні церкви. Можуть і зобов’язують. Ієрархи та інші спікери «РПЦ» брешуть, коли заявляють ніби Патріарх Москви нікому не підсудний, а його рішення остаточні.

3) у РПЦ брешуть ніби всі автокефалії рівні. Це не так. Всі Помісні церкви різні у своїх правах. Наприклад, Єрусалимський Патріархат не має права мироваріння, але отримує миро від Константинопольського Патріарха.

4) у РПЦ брешуть, що ніби всі патріархи рівні між собою. Ні не рівні канонічно, рішеннями Вселенських Соборів затверджені тільки чотири східних (Константинополь, Олександрія, Єрусалим і Антіохія) древніх Патріархати. Всі інші патріархати від Московського до Патріарха Румунії засновані просто томосами Константинопольського Патріарха. Крім того, Константинопольський Патріарх має привілей приймати апеляції на судові рішення інших першо-ієрархів Східних Церков. Особливо це стосується патріархатів, заснованих Константинопольським Патріархом, оскільки їх» «патріарший» статус залишається не до кінця вирішеним питанням.

5) РПЦ брешуть, що ніби визнання розколу церквою позбавляє канонічності. Це ноу-хау РПЦ взагалі не має підстав у канонічному праві. Особливо не має підстав заперечення права Константинопольського Патріарха здійснювати валідацію (оздоровлення) «неканонічної» церковної ієрархії. Таке константинопольські патріархи здійснювали й не раз. І в Києві, і в Болгарії.

6) РПЦ брешуть, що факт здійснення єпископського висвячення одним єпископом робить ієрархію недійсною. Але такі факти в історії церкви були й не раз. Сама РПЦвУ (УПЦ) походить від одноосібної хіротонії єрусалимським патріархом Феофаном III Іова Борецького в 1620 році (якщо вказати на цей факт, то в РПЦ починають брехати, що Патріарху спів служив його екзарх, але екзарх Патріарха був у сані архімандрита. Тоді починають брехати про участь єпископа Єремії Тіссаровського, який в той момент був лежачим хворим і знаходився за 900 км від Києва). Стародавні факти одноосібних єпископських хіротоній в РПЦ або заперечують, або замовчують.

7) РПЦ брешуть, ніби акт розколу позбавляє громаду, що пішла на такий крок спілкування з Богом настільки, що всі таїнства у них втрачаються. І після повернення з розколу таїнства, вчинені розкольниками, враховувати не можна. На цій підставі вони не визнають навіть хрещень, здійснених в ПЦУ, хоча визнають хрещення, здійснені в англіканській церкві. Ніяких канонічних підстав таку думку не має.

Це звичайно не всі «брехні», а тільки сім здалися мені найбільш важливими.

Якщо уважно придивитися до їх канон – застосовної практики виходить, що спілкування з Московським патріархом детермінує Бога… але це вже їхня богословська єресь.

Можна звичайно припустити, що професора СпбДА та МДА все як один кричуще безграмотні, не знають мов що б читати канонічні тексти, хоча в близькому до себе перекладі, а не грубий часто спотворює зміст текст церковно-слов’янською мовою. При цьому не мають елементарного правового мислення… Але це дуже вже круте припущення. Мені ось в таке занадто важко повірити. Та й враження безграмотних невігласів вони не виробляють. Простіше припустити, що в РПЦ панує правовий (тут – канонічний) нігілізм який з усіх варіантів інтерпретації канону вибирає найбільш ситуаційно комфортний для ієрархії. А якщо такий сенс не знаходиться, то штучно вчитується в текст. Так що слово «брехня» або якесь більш вульгарне тут більш ніж доречне.

Від того, що в підручниках щось не описано, ніяк не слід що це не існує. Є джерела. Є коментарі різних авторитетів, а не лише чотирьох. Є канонічні акти різних часів, які показують як у різний час розумілися канони. І постанови і нового і новітнього часу є. Всього цього матеріалу достатньо, що б розібратися в кожному з перерахованих питань. Але в «РПЦ» і не бажають розбиратися. В тому то й справа, що їх не канонічне право хвилює, а виправдання політичних примх ієрархії посиланнями на «канонічність», а це сама що ні на є звичайна брехня, а по розумному «правовий нігілізм».

В Україні формуються демократичні інститути, які не дозволяють жодній з церков стати державною. Я думаю, що більшою мірою для Греко-Католицької церкви стан вільного діалогу, якщо можна так висловитися, конкуренції, не дозволить нікому захворіти корупцією через близькість до держави.

Більш того: я швидше бачу перешкодою до «одержавлення» ПЦУ наявність широкої конфесійної карти в Україні, і стійкі тенденції демократичному розвитку суспільства.

Іван Верстянюк, оглядач