Уроки політичної каліграфії. Ексклюзив

«Льолік, ето же нє естетічно», — майже обурився Козодоєв, удаваний естет із старовинної комедії «Діамантова рука». «Зато — дьошево, надьожно і практічно», — зрізав його Льолік, той «діамантовий» персонаж, який реагував на красоту некрасиво — хрюкав, коли з’являлася вродливая пані.

Усе сказане вище могло би бути веселеньким епіграфом до усього, що буде сказано нижче, але веселість ця — із відтінками не радості і усмішки, а із рятівною посмішкою іронії і навіть сарказму.

Останнім часом льоліків все більшає. Льолікі не несуть жодної естетики, але постійно заявляють про свою присутність в українському просторі хрюканням того чи іншого масштабу. Причому, що додає веселості, немає жодного політичного забарвлення: неестетичність — вона легко піддаєтеся приватизації будь-ким, під яким би партійним прапорцем він не пересувався у просторі і часі українського медійного всесвіту.

Ці осміхнені спостереження і нотатки з’явилися у той випадковий момент, коли на очі попалася викладена в інтернет фотосторінка із зображенням списку і особистих підписів учасників якогось то там громадського новоутворення.

Сказати, що я побачив зразок кострубатості — не сказати нічого… І власноручно записані політперсонами їхні прізвища та ініціали, і їхні автографи — були однаково нерозбірливими, неакуратно виконаними, якимись неохайними. Неестетичними. Подумалося: перше — як же кручено-перекручено і негарно ви мислите, хлопчики та дівчатка, друге — як же ви спільну мову знаходите, такі різні, третє — що ж вас змогло об’єднати у цьому списку?

Вони, учасники політичного списку і руху, були наче з різних планет. І це — негарне розмаїття — не має нічого спільного із розмаїттям естетичності, із фейєрверком проявів індивідуальностей. Це — некомфортний для сприйняття прояв малого рівня культури.

Українському політикуму потрібні певні уроки політичної каліграфії як мистецтва бути естетичним — і красивим, і зрозумілим, і тим самим — переконливим, надійним, справжнім, врешті-решт — українським, проукраїнським, державотворним.

Неестетичні політики не вибудовують естетики в масштабі загальної суспільної стилістики спілкування, мовлення. Неестетичні політики і їхні неестетичні дії не вибудовують, а руйнують українське. І за обставин, коли у нашому суспільстві не всім пощастило опанувати солов’їну, але уже всі починають у мову вслуховуватися, із естетикою проявів українськості потрібно бути вкрай обережним, уважним, вишуканим, досконалим, навіть бездоганним.

І тягнеться щира українська душа до таких проявів величі суто української краси, якими є Ліна Костенко, Ада Роговцева, Богдан Ступка. І хочеться, щоб кожний, хто на очах, умів так по-ступківськи зворушливо прочитати таке по-костенківськи українське: «А крила — має…».

Українська душа має крила, і з висоти свого польоту чітко бачить і розрізняє гарне і негарне, естетичне і псевдоестетичне, величне і потворне, українське і підробне, недосконале, не те…

А що ж ми маємо?

Ми маємо кострубату телевізійну неестетичність.

Ось гарно вбраний у гарне закордонне панок, явно старанно поголений закордонними ж жилєтами, і явно, як легко здогадатися, запарфумлений європейськими шанелями, — городить таке антиєвропейське, таке лапотне та засмальцоване, але чистою українською, що жодного його слова і викруту не сприймаєш і не сприймеш. А він — наш-ненаш спікер — аж розчервонівся крізь свою невітчизняну засмагу, аж льолю собі у прямому ефірі утворює із власної самозакоханості і власної естетики. Льолік одягнутий у Козодоєва.

Але це — неукраїнська і навіть антиукраїнська естетика. Хоча і українською. Такий у нас тепер медіа-нюанс. Антиукраїнське — українською. Антисолов’їне — солов’їною.

А ось інший, перепрошую, спікер на іншому каналі.

У нього — все, здавалося б, вітчизняне. Мова-вимова… Слова-речення… Думки-узагальнення…Але складалося враження, що правдивий щирий українець прийшов до поважної студії зі власного балкону, де складав недопалки до баночки з-під кільки, чи зі власної кухні, де ту кільку щойно відкривав. Неголений. Нестрижений. Непричесаний. У непрасованій сорочці. З-під розхристаного коміру якої являється світові і глядачу провисла на горлі футболка-алкашка. Раптом стає некомфортно від думки, що у кадр попадуть ноги спікера, і на ногах будуть хатні капці-шлопанці…

Стає, як мінімум, незручно. І вже не сприймаєш висококультурні фрази, а замислюєшся над загальною неестетичністю інформаційного дійства. І зовнішня бомжатність перекреслює, нівелює те велично-українське, що мало б народитися в українцях під час перегляду ефіру.
Уже і не варто зайвий раз, переконаний, згадувати про льоліків-дівчаток, які, хоча й гарно, навіть у вишиванку, вбрані, — вчиняють такий гвалт українською, так зразково «шчокають» при тому, що знову з’являється сором за їхню галасливу неестетичність. Освічені, здавалося б. Але це те, про що казав наш одесит Жванецький: освіта вища — без нижчої. Без елементарної культури і естетики, краси і просто культурності.

І розхристані пірати, і підкреслено-рафіновані псевдоестети — не є зразками і не є справжніми, не є гідними наслідування для всіх українців, особливо — для молоді. Але вони є. Вони живуть, займаються політичною бульбашкотворчістю, дають інформаційний продукт, але не дають бажаної краси, справжньої краси. Вони вписують себе у нові політичні списки старим некрасивим почерком.

А хочеться — каліграфії. В усіх вимірах і найкращих її проявах.

Ви бачили жорсткий високоестетичний дрес-код панів на польському телебаченні? Повчіться.

…Ось знову хтось, затягнутий у привабливу краватку-«метелика», готовий бути зразком, але, раптом, хлоп, — одне-два неточних, неукраїнських слова, і видно, що він, закутий у «метелика», негарний. Йому некомфортно в межах української. Його естетика — це шкаралупа, прикриття, удаване. Йому некомфортно. І нам некомфортно від цієї неправди.

Усі вони — у політичних списках — велика політика. Яку так хочеться бачити без помарок. Без льоліків.

А від них, від більшості, від більшості переважної, очікувалося бездоганності. У кроках. Словах. У тих милих — зрозумілих і приємних пересічному українському серцю — тонкощах політичної каліграфії.

…Недавно оголосили про створення нової-наднової політсили.
Маю сумнів. Нема упевненості у красі того, що побачу. Чи не захочеться — після перегляду списку імен і підписів — відкрити нотатки «Уроків политичної каліграфії» і додати не дуже приємні для нашого політичного бомонду два-три нових узагальнення?..

Сергійко Щеневсе,

для Newssky