Слово про святих князів Бориса і Гліба

Ексклюзив. 6 серпня вшановується пам’ять святих правовірних князів і страстотерпців, святих страстотерпців Бориса та Гліба. Багато людей, навіть деякі релігійні православні християни, дивуються, чому Церква зарахувала до лику святих Бориса і Гліба, синів великого князя Володимира Яким був їхній християнський подвиг ? Адже ніхто не намагався змусити їх зректися Христа; причиною їхньої мученицької смерті було не сповідання віри, а лише особлива роль князів у суспільному житті. У чому ж тоді полягала їхня святість? Чи могло це бути просто тому, що вони спокійно дозволили себе вбити?

Перші руські святі Борис і Гліб, канонізовані як страстотерпці ще у ХІ столітті, поставили нещодавно охрещену країну не лише в контекст Святої Землі, але й у контекст перших християн. Гімнографія до святих Бориса і Гліба показує дуже важливі паралелі: першо-мученик Стефан, апостоли, Авель, святі цілителі, військові святі та навіть сам Христос.

Згадаймо їх життя та історію їх смерті. Князі Борис і Гліб (у хрещенні Роман і Давид) були молодшими синами святого рівноапостольного князя Володимира від візантійської царівни Анни Романівни. Те, що саме візантійська принцеса була їхньою матір’ю свідчать дані хронології, хоча деякі історики мають свої думки щодо їх походження. Їхню сестрою (по лінії обох батьків) була князівна Марія-Добронега, майбутня королева Польщі.

Борис, старший із двох братів, отримав чудову освіту. Він любив читати Святе Письмо, твори Святих Отців, а особливо житія святих. Під їхнім впливом у святого Бориса виникло гаряче бажання наслідувати духовні подвиги угодників Божих і часто молився, щоб Господь удостоїв його такої честі.

Святий Гліб з раннього дитинства виховувався разом з братом і розділяв його прагнення присвятити своє життя виключно служінню Богу. Обидва відзначилися милосердям і щирою добротою, наслідуючи приклад Великого князя, рівноапостольного святого Володимира, який був добрим і милосердним у відношенні потреб нужденних, хворих і знедолених.

Ще за життя батька святий Борис отримав владу над Ростовом, далеко на сході від Києва. Правлячи своїм князівством, він виявив мудрість і смирення; його першою і головною турботою було міцно утвердити православну віру і насадити благочестивий спосіб життя серед своїх підданих.

Молодий князь також прославився як мужній і талановитий воїн. Незадовго до своєї смерті великий князь Володимир викликав Бориса до Києва і наказав йому вирушити з військом проти печенігів. Після смерті рівноапостольного князя Володимира його старший син Святополк (точніше усиновлений племінник, син його брата Ярополка від насильно взятої до шлюбу грецької черниці), який на той час перебував у Києві, оголосив себе великим князем Київським.

У той час святий Борис повертався з військового походу; йому не вдалося вступити в бій з печенігами, які, ймовірно, зі страху відступили в степ. Його дуже засмутила звістка про смерть батька. Його вояки радили йому йти до Києва, щоб захопити престол, але, не бажаючи міжусобного конфлікту, святий князь Борис відпустив військо, сказавши: «я не підніму зброї на брата мого, особливо на старшого брата, якого я мав би подумати про те, щоб бути мені батьком!»

Проте підступний і владолюбний Святополк не повірив у щирість Бориса. Прагнучи захиститися від можливого суперництва свого брата і знаючи, що народ і військо стали на бік його брата, він послав убивць. Святий Борис був попереджений про зраду Святополка, але він не сховався; подібно до мучеників перших століть християнської історії, він був готовий померти.

У неділю 24 липня 1015 року вбивці знайшли його в його наметі на березі річки Альта під час Утрені. По закінченні богослужіння вони увірвалися в намет та закололи його своїми списами.

Улюблений слуга святого князя Бориса Георгій Угрин (за походженням угорець) виступив на захист свого пана і був негайно вбитий. Проте святий Борис був ще живий. Вийшовши з намету, він почав ревно молитися, а потім сказав своїм убивцям: «Ідіть, браття, закінчіть свою справу, і мир братові моєму Святополку і вам». Тоді один із них підійшов і пронизав його своїм списом. Слуги Святополка відвезли тіло Бориса до Києва. По дорозі вони зустріли двох варягів, яких прислав Святополк, щоб прискорити справу. Вони помітили, що Борис ледь дихає, але ще живий. Тоді один із них вдарив його мечем у серце. Тіло святого страстотерпця було таємно перевезено до Вишгорода, де покладено у храмі святого Василія Великого.

Згодом Святополк так само підступно вбив святого князя Гліба. Віроломно викликавши брата зі своєї Муромського князівства (теж на Заліссі), Святополк вислав охорону зустріти та вбити святого Гліба по дорозі. Князь Гліб уже дізнався про смерть батька і про лиходійське вбивство князя Бориса. Глибоко засмучений, він обрав смерть замість війни проти свого брата. Зустріч святого Гліба з убивцями відбулася під Смоленськом, в гирлі однієї невеликої річки.

У чому полягав подвиг, духовна боротьба святих праведних князів Бориса і Гліба? Який сенс їм було гинути від рук убивць, не чинячи жодного опору?

Життя святих страстотерпців було віддано в жертву любові, головній християнській чесноті. «Якщо хто скаже: Я люблю Бога! — але ненавидить свого брата, той неправдомовець. Адже хто не любить свого брата, якого бачить, то як може він любити Бога, Якого не бачить?» (1 Івана 4:20).

Святі брати зробили те, що для язичницької Русі, звиклої до актів кривавої помсти, було ще незнайомим незрозумілим.

Вони показали, що навіть під загрозою смерті неправильно віддавати зло за зло : «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, душі ж убити не можуть; бійтеся більше того, хто може і душу, і тіло погубити в геєні». (Матвія 10:28).

Святі князі Борис і Гліб віддали своє життя заради послуху, який є основою духовного життя людини, та й взагалі будь-якого життя в суспільстві. Преподобний Нестор Літописець зазначає: «Чи бачите, браття, яка висока покора старшому братові? навряд чи вони були б гідні такого дару Божого. Сьогодні є багато молодих князів, які не підкоряються старшим, яких також убивають за їхній опір. Але їм не дано отримати благодать, отримати яку ці святі були вдостоєні. Праведні князі-страстотерпці не захотіли підняти зброю на свого брата, але Сам Господь помстився властолюбному тирану: «Мені належить помста, я відплачу…» (Рим. 12, 19).

У 1019 році святий благовірний київський князь Ярослав Мудрий, ще один із синів рівноапостольного князя Володимира, зібрав військо і розбив дружину Святополка. За промислом Божим вирішальна битва відбулася на полі біля річки Альти, де був убитий святий Борис. Святополк, прозваний давньоукраїнським народом «Проклятим», утік до Польщі і, як і Каїн, перший братовбивця, ніде не знайшов ні спокою, ні безпечної пристані. Літописці повідомляють, що навіть від його могили йшов сморід.

«З того часу, — пише літописець, — утихла на Русі ворожнеча». Кров святих братів, пролита для відвернення міжусобиць, стала тим благодатним зерном, яке зміцнило єдність Русі-України. Бог не тільки прославив князів-страстотерпців даром зцілення; вони стали особливими заступниками, захищаючи українські землі. Вшанування святих Бориса і Гліба почалося досить скоро після їх смерті. Службу святим склав митрополит Київський Іоанн I (1008-1035).

Святий благовірний князь Ярослав Мудрий подбав про те, щоб знайти останки святого Гліба, які чотири роки залишалися непохованими. Він наказав поховати їх біля мощей князя Св. Бориса, у церкві Св. Василія Великого у Вишгороді. Через деякий час та церква згоріла, але їх мощі залишилися неушкодженими та стали джерелом багатьох чудес.

Безліч церков і монастирів по всій Русі було присвячено святим князям свв. Бориса і Гліба, а фрески та ікони Страстотерпців є в багатьох храмах Української Церкви.

Хоча багато, на думку теологів, житій святих містять апокрифічні легенди, спрямовані на усунення «пороків» у житті святих. Цікаво, що в Житії святих Бориса і Гліба зазначається, що вони дуже по-людськи «зі страхом зустріли смерть, гірко оплакуючи свою трагічну долю». Вони не насолоджувалися власною смертю. Для мене це робить їх набагато реальнішими і навіть наслідуваними як святих. Ці двоє християн наслідували Христа, вирішивши бути вбитими, а не вбивати когось іншого, хоча вони були навчені як солдати, щоб воювати, хоча справедливість була б на їхньому боці. Якби вони використовували свою зброю для вбивства, їх не визнали б святими Божими.

Вони були вбиті не тому, що були християнами, а тому, що вони були синами святого Володимира та царівни Анни, а, таким чином, становили загрозу своєму владолюбному братові. Є ще припущення, щоб були загрозою для візантійських спадкоємців трону (як сини Анни Романівни, грецької царівни), а тому підступні греки могли використати Ярополка для досягнення своєї мети.

Однак, оскільки вони були християнами, вважають деякі богослови, вони вирішили наслідувати Христа і не проливати кров, а замість цього самі страждати. Дехто міг би звинуватити їх у «повній дурості», бо, обравши смерть замість того, щоб убити, хіба вони не дозволили злу перемогти? Але те, що вони вибрали, настільки надихнуло цілий народ, що їх проголосили святими лише через 5 років після смерті.

Бориса і Гліба важко було зарахувати до жодного з традиційних класів християнських святих, відомих візантійській церкві. Тому їх оголосили не мучениками, а страстотерпцями.

Їхня жертва може здатися нерозумною, навіть безглуздою, але вона виявляє таке цілісне прийняття християнства, таку рішучість відкинути насильство, таке глибоке проникнення у спокутну таємницю невинних страждань, що ці два князі по праву стали першими святими Русі-України. Стати «страстотерпцем», бути невинною жертвою, убитою за Христа, відмовитися від застосування насильства навіть перед лицем смерті, ось такі наслідки християнства справили на новонавернених князів найглибше враження.

Які висновки можна зробити з Житія Бориса і Гліба?

Божественна благодать, яку отримав великий князь Володимир під час власного хрещення та хрещення Русі-України, цілком змінила його й заново народила психологію правителів того часу. Адже в ті часи (і не тільки в Україні) було практично нормою чинити найжахливіші злочини заради отримання влади. Поведінка Бориса і Гліба, які пожертвували власним життям заради запобігання громадянській війні, була абсолютно нетиповою навіть для християнської Європи (не кажучи про батьківщину їхньої матері, Візантію, де порою творилася така крива «гра престолів», що краще промовчати), не кажучи вже про ще недавно язичницьку Русь-Україну.

Борис і Гліб — це також образ правителів, які воліли не посилати свій народ на братовбивчу війну, хоча знали, що за їхнє рішення на них чекає смерть.

Ще в Стародавній Україні розповідь про їхню смерть порівнювали зі смертю праведного Авеля від рук свого брата Каїна. Смиренність і лагідність братів завжди викликали благоговіння в усіх поколінь людей, що населяли руські землі. Молімося й ми до них.

Відомо, що вони допомагають сучасних, досить міцно травмованим від нашого складного життя, християнам знайти в собі сили для прощення всіх обід, зокрема застарілих. Як казав один з проповідників: «той, хто відмовляється прощати іншим, руйнує міст, через який повинен перейти сам, тому що кожен потребує прощення. Закон Божий полягає в тому, що тільки той, хто прощає, буде прощений». Тому варто закликах саме цих святих на допомогу, коли ми не маємо сил прощати.

Взагалі пам’ять цих святих дуже актуальна зараз. Але не можна втриматися від оцінки Святополка Окаянного («бо першовбивці Каїну подібний» був) який «вчепився у владу синіми пальцями». Заради боротьби за владу Святополк Окаянний розгорнув фактично громадянську війну. Князі були ще підлітками, приблизно близько 14 і 16 років. І за церковним переказом їх подвиг був у відмові розпалювати громадянську війну заради збереження влади. Краще бути вбитим, ніж самому вбити. Краще позбутися влади, ніж заради її збереження затіяти криваву бійню.

Нашій людській свідомості хочеться вірити в святість невинних жертв. Навіть якщо формально вони були вбиті не за сповідання християнства. Особливо коли тиран, який рветься до влади, вбиває молодих і красивих.

І тут зло ХХ століття, нам дає дивовижний урок. Формально від більшості мучеників ХХ століття, не вимагали зречення від віри. Хочеш, собі вдома під ковдрою вір. Хочеш навіть публічно вір, але дай підписку про лояльність. Хочеш навіть будь публічним проповідником. Навіть митрополитом, але в президіях асамблей на підтримку тирана кажи, що від тебе вимагають. Очолюй фонди «на все добре та хороше» та «цілуй лиходієві ручку».

ХХ століття показало, що і вірність Христу та зречення від Христа можуть бути дуже прихованими. Дуже імпліцитними. Відмова від кровопролиття, відмова від терору, засудження їх – можуть бути вираженням любові до Бога. А покірність злу, прикрашена будь-якими цитатами з Біблії – зреченням від Христа.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук.