Мандрівки історичною Переяславщиною й Полтавщиною: Подорож 5. Лубни та Мгарський монастир

Полтавська губернія на початку 1860-х років

Полтавська губернія на початку 1860-х років (з поділом на повіти і стани).

 

Юрій ЧернецькийЮрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

Цього року ми з Вами, шановні читачі, здійснили три подорожі теренами Прилуцького козацького полку, відвідавши Прилуки з Густинею, Срібне, Сокиринці та Тростянець і знову зазирнувши до Ічні, куди вже потрапляли під час минулорічних мандрів. Користуючись нагодою, скажу, що козацьке містечко Ічня, бувши спочатку полковим центром Ічнянського полку, потім — сотенним Прилуцького полку, покинуло історичну Переяславщину-Полтавщину лише в 1861 році, коли стало волосним центром Борзнянського повіту Чернігівської губернії. І нагадаю, що, завершуючи мандрівки Прилуччиною, ми «анонсували переїзд» до Лубенського полку.

 

Лубни. Монумент тисячоліттю Лубен

Лубни. Монумент тисячоліттю Лубен (1988; автори — скульптор А.В.Кущ та архітектори М.Й. і О.М.Барановські, В.Г.Штолько). Фото — Batsv (2010).

 

Надалі подорожуватимемо на сторінках журналу «Ньюсскай», так би мовити, за скороченою програмою, оскільки хочу встигнути J. Ще нагадаю шановним читачам, що попередній наш маршрут пролягав головно теренами Переяславського козацького полку, а завершився в Яготині. Звідти, за нескромними українськими вимірами, рукою подати до Пирятина, який вже належав до Лубенського козацького полку, а від Пирятина, за тими самими вимірами, рукою подати до Лубен. Туди й попрямуємо.

Лубни розташовані на узвишші правого берега Сули. Д.Я.Вортман і П.В.Голобуцький сповіщають [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 281], що попередницею сучасного міста була давньоруська фортеця Лубно, яка згадується в «Повісті временних літ» під 1107 роком. Але, оскільки виявлене на території Лубен в урочищі Верхній Вал городище, що є рештками тієї фортеці, згідно з археологічними даними виникло, можливо, навіть не на початку ХІ століття, а ще наприкінці десятого, не було злочином проти історичної правди призначити святкування тисячолітнього ювілею міста на 1988 рік. А фортеця Лубно, яка входила до Посульської оборонної лінії (тут на південь від Лубен зберігся крайній відтинок давньоруських Змієвих валів), подібно чи не до всіх значних населених пунктів Переяславського князівства припинила існування внаслідок монголо-татарської навали…

 

Зчіпка з двох поштових марок серії «Провідники козацьких повстань» із зображеннями Григорія Лободи та Северина Наливайка

Зчіпка з двох поштових марок серії «Провідники козацьких повстань» із зображеннями Григорія Лободи та Северина Наливайка (2011; художник марок і штемпеля — Василь Василенко). Фото — Укрпошта.

 

Відродження почалося 1589 року, коли в урочищі Лубни черкаський та канівський староста русько-український князь Олександр Вишневецький (він, крім іншого, згодом брав участь у придушенні повстання Косинського 1591—1593 років; нагадаю, що повстанського провідника козацького гетьмана Криштофа Косинського було підступно вбито під час переговорів саме з Вишневецьким) збудував замок, під захистом якого невеличке поселення, що там існувало, невдовзі перетворилося на місто. Вже 1591 року йому було надано магдебурзьке право. Перша офіційна назва «Олександрів» не прижилася, і трохи згодом місто назавжди стало Лубнами. А 1596 року поблизу нього, але на лівому березі Сули, над її притокою річкою Солониця (вона має й іншу назву: Войниха), відбувся знаменитий Солоницький бій — остання битва під час повстання Наливайка та взагалі періоду чи етапу козацьких повстань кінця XVI століття. До речі, точне місце бою достеменно не відоме й досі.

Українське козацтво тоді вже ставало головною силою, що протистояла польській культурно-політичній та соціально-економічній експансії. Адже для начебто нашої начебто еліти той етап проходив під знаком першої у вітчизняній історії тотальної зради національних інтересів. На підтвердження висловленої вище думки наведу довгу і, як кажуть, вельми інформативну цитату з чудової книги В.А.Смолія та В.С.Степанкова «Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет», прочитати яку рекомендую всім шановним читачам, котрі ще цього не зробили: «…Процес супроводжувався переходом традиційної української еліти (насамперед князівських і найзаможніших шляхетських родів) у католицьку віру. Так, упродовж останньої третини XVI — початку XVII ст. у католицизм перейшли майже всі князівські родини українського й білоруського походження: Пронські, Слуцькі (Олельковичі), Збаразькі, Вишневецькі, Масальські, Острозькі, Ружинські, Заславські, Чарторийські, Корецькі та ін. Відомо, що на початку XVII ст. із 29 польських сенаторів «руського» походження тільки один був православним, а решта — протестантами (7) і католиками (21). Трагізм цієї ситуації полягав у денаціоналізації економічно найпотужнішої, політично найвпливовішої та найкраще організованої верстви українського суспільства, яка задля збереження й наступного зміцнення власних позицій не лише не підтримала боротьбу українського поспільства за національне визволення (не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й відкрито виступила на боці її противників. Характерно, що процес денаціоналізації охопив не лише ту частину знаті, що сповідувала католицизм, а й православних, позиції яких залишалися досить міцними на Брацлавщині й Київщині» [Смолій, Степанков (2009): с. 45—46]. Замінимо «князів» на олігархів та «етнічність», і…

 

Раїна Вишневецька

Раїна Вишневецька (1589—1619).

 

Утім, винятки, на щастя, є тепер і траплялися тоді. Хоча і тоді переконливо переважали, і тепер переконливо переважають не винятки... «Та нехай собі, як знають…» і далі ще два рядки (у жодному разі не більше!) за класичним текстом Павла Тичини, а я розповім про справді видатну історичну діячку України, котра заслуговує на нашу вдячну пам’ять. Відома ця жінка як Раїна (Могилянка) Вишневецька. Чому «Могилянка»? Тому що була вона дочкою молдовського господаря Ієремії Могили. Та, до речі, як сповіщає сучасний визначний українець, відомий вчений-історик, священик Української Православної Церкви Київського патріархату Ю.А.Мицик [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 520], двоюрідною сестрою великого українця Петра Могили — з 1633 року митрополита Київського, Галицького і всієї Русі. А сам Петро був сином валаського і молдовського господаря Симеона Могили та угорської князівни Маргарити (агов, прибічнички визначення етнічної приналежності на підставі одержаної при народженні крові!). Нагадаю, що він разом із соратниками здійснив системний виклад основних засад православного вчення, який 1643 року був прийнятий усіма церквами. 1996 року Петра (Могилу) на Соборі УПЦ Київського патріархату прилучено до лику святих. Того ж року він був канонізований Румунською Православною Церквою. А ось УПЦ МП визнає Петра (Могилу) лише «місцево-шанованим» святим [ЕІУ, т. 7 (2010): с. 12—14]. Ну… хтось там із ними, з м-попами. А ми давайте про своє, святе чи наближене до нього.

 

Село Мгар Лубенського району Полтавської області.

Село Мгар Лубенського району Полтавської області. Так виглядають дзвіниця (1785) і собор (1694) Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря, якщо дивитися знизу, від Сули. Фото — Тетяна Чернецька (2014).

 

Близько 1605 року старша з чотирьох дочок молдовського господаря Раїна одружилася з братом засновника сучасних Лубен (що, до речі, помер у 1594 році — наступному після того, якого було придушене повстання Косинського і підло вбитий сам гетьман) Михайлом Вишневецьким, між іншим, овруцьким старостою. До сказаного вище додам, що рід, до якого належали молдовські господарі Ієремія та Симеон Могили, був патроном Львівського братства, саме на його кошти братство спорудило знамениту Успенську церкву. Цю меценатську традицію продовжила й Раїна Могилянка. Як повідомляє О.М.Дзюба [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 518], вона стала засновницею трьох уславлених монастирів Лівобережної України. Ідеться про Густинський Свято-Троїцький монастир, який ми з вами вже двічі цього року відвідували, Ладинський Свято-Покровський монастир, розташований також неподалік Прилук — у селищі міського типу Ладан — і поки що не відроджений (вважаю, треба уточнити: вони обидва були засновані ще 1600 року на землях князя Михайла Вишневецького, Раїна ж уже після одруження з Михайлом надавала їм велику підтримку), та Мгарський Лубенський Спасо-Преображенський монастир.

Мгарський монастир, розташований у вельми мальовничому місці поблизу Лубен (за один-два кілометри на північ) на правому березі Сули з допомогою Раїни Вишневецької, яка в січні 1619 року надала майбутньому монастиреві землю й подарувала все дерево, що залишилося від її старого замку в Лубнах, заснував і збудував видатний церковний та культурно-освітній діяч Ісая Копинський [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 567]. З.І.Хижняк і В.П.Колосова повідомляють [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 130], що «КОПИНСЬКИЙ, чернече ім’я Ісайя» близько 1600 року постригся в ченці в Києво-Печерській лаврі, шістнадцять років жив у печері св. Антонія, брав активну участь у розбудові лаври та згаданого вище Густинського монастиря. Він був одним із засновників Київського братства і братської школи, 1615 року разом з Іовом Борецьким ввів до цієї школи перших учнів. 1631 року по смерті митрополита Іова саме Копинського обрали новим митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі, але, оскільки Ісая був непримиренним ворогом католицизму, цей вибір наступного року не затвердили польський король і сейм Речі Посполитої. Послідовно виступав Копинський на захист і піднесення історичної ролі українського лицарства-козацтва.

 

Село Мгар Лубенського району Полтавської області.

Село Мгар Лубенського району Полтавської області. Спасо-Преображенський собор(1682—1694; архітектори Іоганн-Баптист Зауер, Мартин Томашевський, Анатас Пирятинський) Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря. Фото — Тетяна Чернецька (2014).

 

На жаль, у тому ж 1619 році, коли було засновано Мгарський монастир, Раїна Вишневецька, земне життя якої тривало лише три десятиліття, померла, залишивши сиротою семилітнього сина Ярему. Ще раніше помер його батько Михайло, що брав участь у походах до Молдавії з метою захоплення тамтешнього князівського престолу братами дружини Константином (1607) та Олександром (1615) Могилами. У другому поході на початку 1616 року він і загинув: його отруїв підісланий православний чернець під час таїнства причастя. Після смерті матері опікуном Яреми став троюрідний брат його батька князь Костянтин Вишневецький — перший із родини, котрий перейшов у католицизм. Враховуючи все це, та ще й навчання в єзуїтському колегіумі у Львові і за кордоном — в Італії та Іспанії [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 519], не дивно, що Ярема врешті відступився від православ’я… А Лубни один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої близько 1639 року зробив «столицею Вишневеччини» — володінь на Лівобережжі Дніпра, надавши лубенському замкові статус своєї резиденції. Але вже 1648 року, після від’їзду князя Яреми з Лубен, повстанці зруйнували цей замок, а також католицький монастир. Потім місто було центром полку (тільки в 1649—1658 роках воно входило до полку Миргородського).

 

Рака свт. Афанасія Пателарія в Лубенському монастирі

Рака свт. Афанасія Пателарія в Лубенському монастирі (літографія 1868 року).

 

У Мгарському монастирі в лютому 1654 року після відвідання молдовського господаря, гетьмана Богдана Хмельницького, московського царя та гостини знов у гетьмана України зупинився та залишився (перепочити?) на якийсь час патріарх Константинопольський Афанасій ІІІ Пателарій, також відомий як Святитель Афанасій Цареградський і Лубенський чудотворець. Тут він і преставився на початку квітня того ж року. 1785 року на місці, де патріарх любив усамітнюватися, збудували дзвіницю. Мощі свт. Афанасія зберігались також у Мгарському монастирі, у Спасо-Преображенському храмі, спочатку дерев’яному, а згодом кам’яному, аж поки в 30-х роках минулого століття не були перевезені до Харкова.

А разючий кам’яний бароковий Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря споруджено наприкінці XVII століття за проектом і під керівництвом видатного архітектора Іоганна-Баптиста Зауера. У якості зразка зодчий використовував власний витвір — більший за розмірами предивний собор Троїцько-Іллінського монастиря в Чернігові. Мгарську перлину допомагали зводити українські будівничі Мартин Томашевський та Анатас Пирятинський. Як зазначає С.І.Білокінь [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 567], храм був побудований заходами гетьмана Самойловича, але закінчив його Іван Мазепа.

У Лубнах від 20-х років XVIII століття і до 1862 року діяла Головна польова аптека, створена згідно з указом Петра І на базі місцевого виробництва лікарських рослин для постачання медикаментів армійським госпіталям Російської імперії. При цій аптеці були закладені два сади лікарських рослин. А ще наприкінці XVIII століття місто мало гучну славу виробника КАВУННОГО (саме так!) меду; на превеликий жаль, рецепт його приготування не зберігся [ЕІУ, т. 6 (2009): с. 281].

 

Лубни. Будинок жіночого єпархіального училища

Лубни. Будинок жіночого єпархіального училища (1907; архітектор Олексій Бекетов). Фото — IgorTurzh (2009).

 

Що стосується статусу, то від 1781 року Лубни були повітовим центром Київського намісництва, з 1797 року — так званої другої Малоросійської губернії, а з 1802 року — Полтавської губернії. Від початкового п’ятнадцятиліття минулого століття місту дістались у спадок два привабливі будинки. Вишукану освітню споруду (будь ласка, див. ілюстрацію вище) зведено за проектом визначного харківського архітектора Олексія Бекетова, до речі, сина основоположника фізико-хімічної наукової школи Миколи Бекетова. Р.І.Бондаренко акцентує увагу на тому, що цей архітектор використовував художні засоби й прийоми ренесансу, бароко, мусульманського зодчества, модерну, класицизму, ампіру, московського зодчества XVI—XVII століть і українського народного мистецтва [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 216]. Воістину вражаюче розмаїття!

 

Лубни. Будинок земської лікарні

Лубни. Будинок земської лікарні (1913—1915; архітектор Дмитро Дяченко). Фото — Vlad2003 (2012).

 

Але вишуканий бекетовський витвір, гадаю, затьмарюється яскравим шедевром — будинком лікувального призначення, який спорудив Дмитро Дяченко. Майбутній корифей української архітектури з 1913 року працював земським інженером Полтавської губернії. Його лубенський витвір належить до зразків необарокової течії українського модерну [Історія української архітектури (2003): с. 370].

 

Лубни. Панорама міста: так воно виглядає з боку Мгарського монастиря

Лубни. Панорама міста: так воно виглядає з боку Мгарського монастиря; праворуч бачимо пам’ятник жертвам Голодомору (1993). Фото — Тетяна Чернецька (2014).

 

Подальші ж історичні події в Лубнах і на Лубенщини повною мірою відображали перебіг історії всієї України. Зокрема, згадаємо, що в серпні 1919 року більшовики вбили ігумена Амвросія та шістнадцятьох ченців Мгарського монастиря, тобто, як говорилося, побіжно «ліквідували» майже весь його склад. Новомученики поховані за вівтарем скитської церкви. Після звірячої розправи існування монастиря на довгий час перервалося. У 30-х роках було знищено предивний, за свідченням, зосібна, Миколи Костомарова, іконостас, створений у 60-х роках XVIII століття стараннями першого тутешнього архімандрита Йоасафа (Горленка) — про цей славний рід трохи розповідалося в першому з мого циклу присвячених Переяславщині-Полтавщині нарисів. Різьбярську роботу тоді виконав видатний русько-український митець Сисой Шалматов. Лише 1993 року в Мгарській обителі відроджено чоловічій монастир. 1999 року програмою, затвердженою Кабінетом Міністрів України, було передбачено відтворення іконостасу Спасо-Преображенського собору. Проектну документацію виконав інститут «Укрпроектреставрація». Нарешті, 22 листопада 2013 року відомо ким підписано президентський указ «Про заходи щодо відзначення 400-річчя заснування Мгарського монастиря»…

 

Село Мгар Лубенського району Полтавської області.

Село Мгар Лубенського району Полтавської області. Верхня частина дзвіниці (1785) Мгарського Лубенського Спасо-Преображенського монастиря та оселя його й наших обнадійливих спільних сусідів. Фото — Тетяна Чернецька (2014).

 

Ніколи не можеш бути впевненим, що твій черговий твір не буде останнім. Тому й завершую інколи свої нариси трохи той… патетично. Ну, вже вибачайте; і тепер знову вміщую майже традиційний прикінцевий вірш:

 

КОРОТКИЙ ЗВІТ ПРО ВЕЛИКОДНЮ ПОЇЗДКУ 2014 РОКУ

 

Понад Сулою,

                          у Мгарському монастирі

співали дзвони

                            на Великодній зорі.

 

Летіла звістка

                             до небес та з небес:

— Христос воскреснув!

                                          Воістину Він воскрес!

 

І знов Раїна

                      кошти жертвує на діло святе.

І Україна

                  навкруги врочисто цвіте.

 

І той Ярема

                       згинув, юда, немов не було…

Вітають радо

                          Сина Божого місто й село.

 

Майбутнє кличе;

                               пробудились і Київ, і Мгар.

Приймаймо, вдячні,

                                    Воскресіння Божественний дар.

23.04.14

Далі було, є і буде. Слава Україні!


В тему:

UkrNET - поисково-информационный ресурс