Мандрівки історичною Переяславщиною й Полтавщиною: Подорож 2. Срібне — Сокиринці — Тростянець

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книжок «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012), «Слобідська Україна: Короткий науково-популярний історико-культурологічний путівник» (2016) та ін. і більш ніж 150 статей з питань історичного українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Отже, з Густині попрямуємо до Срібного.

 

 

А.В.Блануца повідомляє [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 771], що попередником сучасного селища міського типу, райцентру Чернігівської області, розташованого на притоці Удаю річці Лисогір, був давньоруський «город» Серебряний, який згадується в Іпатіївському літописі під 1174 роком (при описі подій 1171 року) й ототожнюється з городищем на північній околиці Срібного. Він припинив існування внаслідок монголо-татарської навали. А відродження відбулося лише на початку XVII століття, коли у володіннях князів Вишневецьких заснували місто з фортецею.

 

 

Надалі протягом 1649—1781 років Срібне мало статус сотенного центру Прилуцького козацького полку. Воно зазнало руйнації під час московсько-української війни 1658—1659 років. Тоді, за літописним свідченням, царський воєвода князь Пожарський — кат України — «без великого труда город Сребное достал, жителей тамошних единых вырубал, а других в полон забрал со всеми их набытками…». Пізніше, у XVIII столітті, Срібне стало значним торгово-ремісничим центром. Потім містечко було «заштатним», 1796 року увійшовши до складу Прилуцького повіту Малоросійської, а з 1802 року — Полтавської губернії…

1930 року в Срібному було 1865 жителів. Сотні їх загинули під час Голодомору. Трагедію Срібнянщини продовжила Друга світова війна. До Німеччини в період окупації було вивезено 787 мешканців маленького Срібного. У страшну ніч на 23 лютого 1943 року тут розстріляли та спалили живцем у школі 682 жителів району. А в 1946—1947 роках було влаштовано новий голодомор… Нині в селищі міського типу (з 1965 року) Срібне проживають близько 3 тис. осіб. На жаль, тут зовсім не лишилось архітектурно-історичних пам’яток. Але природна краса справді зачаровує.

 

 

Натомість у спадок теперішньому Срібнянському району від губернського періоду залишилися два прегарні будинки-палаци: у селищі міського типу Дігтярі, що розташоване за півтора десятка кілометрів на південний захід від райцентру, та в селі Сокиринці, до якого зі Срібного їхати трохи менше, однак в іншому — північно-західному напрямку. Обидва шедеври стилю ампір, як кажуть, паралельно створив протягом 1824—1829 років московський зодчий Павло Андрійович Дубровський, котрий завдяки цьому, подібно до свого великого попередника Андрія Васильовича Квасова, увійшов до історії високої культури «заслуженим архітектором України», як я написав у вірші, пам’яті Квасова присвяченому. До речі, з 1829 по 1833 рік Дубровський обіймав посаду головного міського архітектора Києва. Зазначу, що Дігтярівська садиба згодом, у 1877—1882 роках, була перебудована для земського ремісничого училища.

 

 

А залишки садибного ансамблю в Сокиринцях продовжують сяяти первісною красою. Цим дивом завдячуємо гідному представникові козацько-старшинського, згодом дворянського роду Павлу Григоровичу Ґалаґану (1793—1834) — знавцеві архітектури, живопису, музики. Це він 1823 року залучив до створення омріяної садиби-казки вихідця із Саксонії вченого-садівника Бістерфельда, а наступного — вже досить відомого архітектора Дубровського. Над проектами палацово-паркового ансамблю та його складових частин і втіленням цих проектів у життя господар маєтку, зодчий і садівники (Бістерфельд помер 1826 року, але його роботу продовжив фахівець на прізвище Редель) працювали разом, тож маємо вагомі підстави вважати Павла Ґалаґана їхнім повноправним співавтором.

На мою думку, зовсім не випадково саме в Сокиринцях, як повідомляє Н.А.Шип [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 266], народився син батька садиби-казки Григорій Павлович Ґалаґан (1819—1888) — визначний вітчизняний громадський діяч і меценат: адже краса, природна (нею одвіку був сповнений маєток) і рукотворна, позитивно впливає на душі людські, схиляє їх до добра. А Григорія вона оточувала з дитинства. Зокрема, гадаю, завдяки цьому, досягнувши зрілого віку, він брав участь у складанні проекту документів про скасування кріпацтва, а згодом впроваджував у життя Положення 19 лютого 1861 року, дотримуючись позицій демократизму. Від 1865 року Ґалаґан «енергійно і плідно» працював у Полтавському земстві. Втративши єдиного сина Павла, у його пам’ять Григорій Павлович 1871 року заснував у Києві приватний навчальний заклад — колегію Павла Ґалаґана, що стала знаменитою. 1876 року він пожертвував свій маєток у селі Дігтярі, про який ішлося вище, для ремісничого училища. Дуже добре знаючи історію України та будучи українофілом, близьким до київської громади, Ґалаґан знову-таки не випадково 1873 року був обраний головою Південно-Західного відділу Російського географічного товариства — першої легальної організації в галузі українознавства. Продовжуючи приділяти велику увагу соціально-економічним аспектам, 1881 року він як член комісії з питань селянської реформи займався проблемами зниження викупних платежів… А завершився земний шлях славного сина України — у тих самих рідних Сокиринцях.

У Сокиринському садибному парку і сьогодні можна побачити оранжерею з теплицями — єдиний на Лівобережжі комплекс споруд цього типу, що зберігся, альтанку, місток. На момент створення його основою став ліс із віковими деревами; нині до складу паркової рослинності входить близько 40 порід. Пейзажна частина парку відкривається за палацом і схилом спускається до ставу. Тут, зокрема, збереглися столітні платан і три буки та Шевченків явір — його найстаріше дерево.

 

 

Зі Срібнянщини поїдемо до іншого району Чернігівської області — Ічнянського. За якийсь десяток кілометрів на північ від Сокиринців (чи правильно «Сокиринець», за аналогією з Моринцями?) розташоване селище Тростянець. До нього й попрямуємо. Але підкреслю, що ми з вами, шановні читачі, залишимося в межах історичної Переяславщини й Полтавщини: адже хутір Тростянець спочатку входив до Срібнянської сотні Прилуцького полку, а після ліквідації полкового устрою — до Іваницької волості Прилуцького повіту, з 1802 року Полтавської губернії.

А відомим усій Україні, зарубіжній Європі та цілому світові полтавсько-чернігівський Тростянець — тепер ми з вами, шановні читачі, вже не переплутаємо це селище з також дивним однойменним слобідсько-українським містом, розташованим на історичній Охтирщині! — зробив представник знаменитого козацько-старшинського, згодом дворянського роду Іван Михайлович Скоропадський (1805—1887) [ЕІУ, т. 9 (2012): с. 616]. Це він заснував у своєму маєтку Тростянець, у верхів’ях однойменної річечки — притоки Лисогору, унікальний парковий комплекс (нині Державний дендрологічний парк «Тростянець» НАН України).

 

 

Спочатку 1833 року в Тростянці спорудили садибу, що включала великий дерев’яний будинок із баштами та чотири флігелі; на жаль, вона не збереглася — була зруйнована в минулому столітті (якщо бути точним, у буремному й вогненному 1918 році). А вже наступного, 1834 року тут поглибили балки, насипали греблі і таким чином створили Великий став завдовжки 1,3 кілометра і завширшки біля греблі майже 100 метрів, який є композиційною віссю парку, та менші за розміром стави Лебединий і Куциха.

Також одразу розгорнулося насадження дерев. На початку 40-х років позаминулого століття тут з’явилися дерева не лише з іноземних Петергофського та Ризького ботанічних садів, а й із розташованих на території України кримського Нікітського ботанічного саду та уславленого слобожанського Краснокутського, або Каразінського, дендропарку. Надалі протягом 1858—1887 років тут на рівнинній місцевості створили вельми мальовничий гірський ландшафт. У той період на теренах парку було розміщено численні кам’яні й дерев’яні лави та скульптури міфічних героїв і богів, побудовано дерев’яні альтанки, споруджено загати й мости [Чернецький (2009): с. 292]…

О.О.Ільєнко повідомляє [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 159], що після смерті засновника дендропарк поступово занепадав, а відродження почалося з передачею «Тростянця» 1951 року у відання АН УРСР. До нинішнього часу він повернув собі почесний статус одного з кращих ландшафтних парків України, і не тільки. Фахівці акцентують увагу на тому, що завдяки значному видовому складу інтродукованих рослин і їхньому формовому різноманіттю Тростянецький дендропарк є базою для проведення різнопланової науково-дослідної роботи та вагомим об’єктом культурно-просвітницької й екологічної діяльності. Від себе додам: приїздіть до полтавсько-чернігівського Тростянця, погуляйте чарівними зеленим-зеленими теренами «Тростянця», помилуйтеся буянням-клечанням його рослинності та небесною красою білим-білих лебедів, що, немов у казці, велично розрізають гладінь рукотворних озер — і напевно отримаєте справді неповторну насолоду!

Ось і добігла кінця наша з вами, шановні читачі, подорож історичною Прилуччиною. А що ж далі? Слава Богу, в Україні живемо… Скористаюсь із заключної строфи та завершальної прозової репліки мого щойно написаного путівника у віршах «Прилуцький козацький полк»:

 

Щасливий, хто маршрут цей подолає,

цей незрівнянний перетне терен…

А поряд полк Лубенський та Сула є,

і там, на ній, прекрасний цвіт — РОМЕН.

 

Тому далі — буде!

Будьмо й ми! Причому ДОБРЕ будьмо! Слава Україні!