Історія Києво-Печерської Лаври. Частина друга. Перетворення общини на монастир

Ексклюзив. Новостворена обитель, яка з вільного зібрання анахоретів починає перетворюватися на справжній монастир. Цей процес супроводжувався декількома подіями, які мали визначну роль для майбутньої історії Лаври.Перш за все, преподобний Антоній Печерський відійшов від активної участі у справах обителі та переселився на сусідній пагорб, де ним були засновані сучасні Антонієві чи Ближні печери.

Згідно загальноприйнятого літописного та патерикового повідомлення він підвизався тут у затворі 40 років. Та насправді святий прожив у новій печері лише з 1061 по 1069 р., коли був змушений втікати з Києва від княжого гніву, і ще декілька років після повернення до самої своєї смерті у 1073 р. Число ж «сорок» може бути опискою переписувача, який прийняв скорочення слова «МІГ» — «мнозі» за число “сорок”—”М«. На разі, історик XVIII Василь Татищев же вказував, що у деяких бачених ним списках стояло інше число — «8».

Ігуменом обителі став преподобний Варлаам. Приблизно одночасно з преп. Антонієм печеру покинув преп. Никон, котрий оселився у Тмутаракані (античній Тамарсі) — місті на Таманському півострові, що в X–XI ст. було центром однойменного князівства в складі Київської Русі. Можливо, преподобний Никон походив із цього міста і у нього там лишились родичі, близькі до князівського двору. В усякому разі, ігумен нового монастиря зразу посів у Тмутаракані високе становище.

Київський митрополит Євгеній (Болховитінов), батько церковної історії, вважав, що преподобний Никон покинув Київ у перших числах лютого 1061 р. та відзначав, що навряд чи він поїхав за власним бажанням.Більш вірогідно, що замирення між монастирем і князем було досягнуте шляхом компромісу: вигнанням преподобного Никона і (після самоусунення од настоятельства преп. Антонія) зведенням на ігуменство преп. Варлаама, як представника найближчого оточення великого князя. Преп. Феодосій Печерський був висвячений на ієрея. Так Печерський монастир отримав право на існування. Можливо, князь взяв на себе і зносини між ним та митрополією. В усякому разі ми не бачимо в наступні декілька років якоїсь протидії останньої розвиткові монастиря. А проте, без активної участі чи благословення митрополита наземна церква збудована бути не могла, як не міг без його участі й бути висвяченим на ієрейство преп. Феодосій.Покинув Київ і преп. Єфрем, який переїхав до Константинополя (вірогідно, він був греком), замешкав у одному з монастирів. Пізніше він повернувся до України в якості єпископа.

Преп. Варлаам діяльно взявся до створення організаційних форм нового монастиря. «І, оскільки помножилася братія, і не могла поміститися в печері, задумав поставити поза печерою монастир. І прийшли ігумен та братія до Антонія, і сказали йому: «Отче! Помножилося братії, і не можемо поміститися в печері. Аби Бог звелів і твоя молитва — поставили б церковку малу поза печерою. І звелів їм Антоній. Вони ж поклонилися йому, і поставили церковку малу над печерою в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці» — читаємо в літописному тексті
Отже, нагальна необхідність сприяла тому, що виникли і наземні будови. Тут важливо відзначити провідну роль преподобного Варлаама.

Але, щоб краще зрозуміти, чому саме йому довелося здійснити це, ми маємо розглянути деякі моменти його біографії, на які сучасні церковні письменники не звертають уваги.Преподобний Варлаам походив він від благородних і христолюбних батьків; він був сином Іоанна, першого боярина князя Ізяслава, і дружини його Марії, онуком славного і хороброго Вишати, правнукомОстромира-воєводи, того самого, що замовив відоме Євангеліє.А дружина посадника Остромира з незвичайним для Київської Русі ім’ям Феофана походила з родини Ярослава Мудрого.

Далі його родовід ведуть до діда рівноапостольного князя Володимира по матері. Як відомо з джерел, новгородський посадник Остромир (у святому хрещенні Йосиф) був сином Костянтина Добринича, який теж був свого часу правителем Новгорода та відповідно був онуком Добрині (вуйка святого Володимира, брата його матері Малуши). Історик О. Шахматов вважав, що її батько (тобто дід святого Володимира та предок святого Варлаама) ніхто інший як Мьстіша-Лют Свенельдич, чиє ім’я, як він вважає, змінилося в Малк; а Свенельд був у свою чергу, можливо, князем уличів. А про Свенельда відомо з літописів, на цю тему варто скласти окремий нарис. Сучасний український історик Олександр Алфьоров вважає, що паралельно дому Рюриковичів існували й інші династії, що підтверджується тим, що їхні представники носили рідкісні, можна сказати князівські імена (наприклад Вишата-тобто Вишеслав, або Остромир). Саме з такої династії і походив преподобний Варлаам.

Користуючись родинними та придворними зв’язками, отець Варлаам розпочав наземне будівництво, що згодом призвело до того, що обитель стала Лаврою. Так, у 1058 році, випросивши благословення преподобного Антонія, преподобний Варлаам збудував над печерою дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. І з того часу місце поселення св. подвижників стало помітним і явним для всіх.

Уміння святого Варлаама керувати братією залучило князя Ізяслава, і з його волі Варлаама відправили до нового монастиря святого мученика Димитрія (княжий монастир у Києві, який проіснував до першої половини XII століття), де він очолив братію. Успішно несучи ігуменський хрест, отець Варлаам втілив у новій обителі дух та правила Печерської обителі. Господь благословив працю Варлаама, і нова обитель швидко стала відома як важливий духовний центр.
З джерел відомо, що користувався дружбою і довірою князя і виконував деякі дипломатичні доручення. Так, преподобний Варлаам відвідав святе місто Єрусалим, обравши слушний час, поїхав туди і, відвідавши святі місця, повернувся до свого монастиря. Через деякий час вирушив він до Константинополя та обійшовши там усі монастирі, купивши все для монастирських потреб, повертався назад. Паралельно він виконував розпорядження свого князя. А власне духовною метою його поїздок було бажання краще ознайомитися з життям ченців Східної Церкви та вивчити церковний чин богослужіння.

Повертаючись із другої подорожі, він помер у Володимирському Святогірському монастирі на Волині 1065 року. Перед смертю він заповідав про поховання його тіла в Печерській обителі, якою заповідав всі ікони і церковне начиння, придбані ним у Царгороді. Він був похований у Печерській обителі у Ближніх печерах.

Після кончини святого Варлаама ігуменом був обраний Феодосій. Цим розпочалась нова епоха в історії Печерського монастиря.

Святий Феодосій ставши ченцем віддався Богові і звідтоді взявся до трудів тілесних та провадив безсонні ночі в славослов’ї Божому, перемагаючи дрімоту, трудячись для воздержання плоті, руками своїми працюючи і згадуючи повсякдень те слово з псалмів: «Бачиш смирення моє й пращо мою, і прости всі гріхи мої». Отак усіма тими засобами душу змиряючи воздержанням, тіло й далі працею та подвигом мучив, так, аж дивувались преподобний Антоній та великий Никон смиренню його та покірності, і такій у його юні роки доброзвичайності, й міці і бадьорості. І вельми за те прославили Всемилостивого Бога”. Набувши авторитету в братії, преп. Феодосій був поставлений на священство, “і служив повсякденно Божественну Службу з повним смиренням, бо мав лагідний характер і був тихий помислом і чистий розумом, і духовної мудрості сповнений, і любив він усю братію чистою любов’ю«.Отже, обрання святого на ігуменство, не дивлячись на ще доволі молодий вік було аж ніяк не випадковим.

Проте, на посаді ігумена святий Феодосій виявив таланти не лише подвижника, але й вмілого організатора й керівника. В ньому органічно поєднувалися такі якості, як смирення і безстрашність у відстоюванні своєї думки, доброта і залізний характер у дотриманні догм Віри та монастирських звичаїв, глибоке знання Святого Письма та православної літератури і надзвичайна простота в усіх його численних проповідях та посланнях, в духовних настановах братії.

Як і більшість засновників монастирів, преп. Феодосій на перших порах стикався з необхідністю за дуже незначних статків утримувати велику братію. Проте й тут святий в усьому покладався на Бога. І Той коли чудесним шляхом, а коли руками духовних чад святого подавав йому необхідне на той монастир. При цьому він, як істинний християнин, не піклувався прийдешнім днем. Одного разу він віддав якомусь міському священику всі залишки вина, заявивши, що «не може Бог лишити церкву цю па ранок без Служби, але ще сьогодні подасть нам вина доволі». На ранок обитель дійсно отримала пожертву у вигляді запасу вина.

Подвизався святий ігумен і в справах милосердя. Так ним, як відомо, було започатковано при монастирі лікарню та притулок для бідних, що з деякими перервами проіснували до початку XX ст. Але, мало того, до преп. Феодосія тяглися звідусіль несправедливо ображені і обіжені. «Воістину цей блаженний отець наш Феодосій, — наголошує преп. Нестор-Літописець, — багатьом заступником був перед князями і суддями, боронячи їх. Ніхто бо не міг ні в чому не послухатися його, знаючи його праведність та святість. І поважали його не за красиві наряди чи коштовні шати, чи багатства великі, але за чисте житіє і світлу душу, і за численні повчання, які кипіли Святим Духом у вустах його. Шкура цапина була йому як безцінний святковий одяг, власяниця ж — як почесна царська багряниця, і, в тому ходячи, звеличився».

Преп. Феодосій Печерський здавна відомий як письменник — декілька фрагментів його повчань увійшли до житія святого; послання про латинян — до Патерика, а преп. Єфрем, автор житія преп. Авраамія Смоленського (XIII ст.) згадує твори преп. Феодосія серед найулюбленіших книг цього святого, що свідчить не тільки про його популярність у часи життя преп. Авраамія в кінці XII — на початку XIII ст., але й про популярність їх після татарського нашестя в другій половині XIII ст., коли жив і творив автор житія Єфрем.

По суті преподобний Феодосій зробив Печерський монастир тим, що ми нині називаємо Києво-Печерською лаврою. Запозичивши кращі традиції християнського подвижництва, він не тільки творчо розвинув їх, і створив власну концепцію чернецтва — не лише засобу особистого спасіння окремих подвижників, але певної «совісті нації», яка своїм прикладом і своїми настановами безстрашно і непохитно стоїть на сторожі етики та моралі мирського суспільства. Дбайливо прийнявши від старших старців, виплекав і виростив парость вітчизняного чернецтва, зростивши з нього той великий розлогий дуб з вершиною в Києво-Печерській лаврі, що століттями оберігав та розвивав нашу духовність і культуру.

60-ті роки XI ст. стали часом швидкого розвитку Печерського монастиря, зростання його авторитету разом із авторитетом його святого настоятеля. В сьоме десятиліття XI ст. Печорський монастир та його святий наставник увійшли в ореолі загальнонаціональної слави. З усієї величезної Київської Русі йшли до Лаври прочани, і багато з них лишалися жити в монастирі, який на той час називали переважно Феодосієвим. Не дивлячись на проведене преподобним ще в 60-х роках розширення території обителі, вона буквально за декілька років знову стала замалою для зрослої братії. Взагалі, пагорб Дальніх печер виявився недостатньо просторим для неї, і преподобний Феодосій став подумувати про переселення монастиря на сусідню гору, на той час незаселену і порослу лісом. До переселення до цього урочища преп. Феодосія схиляла не лише звичайна логіка, але й численні чудеса.

Оповідь про заснування Великої Церкви Печерської знаходимо в короткому викладі в літописному матеріалі, а в поширеному — в спеціальному розділі Патерика, написаному пострижеником Печерського монастиря свят. Симоном на основі «Житія преп. Антонія», а також давніх літописних записів та монастирських переказів.

Як вже було написано вище, преп. Феодосій на початку 70-х років задумувався до перенесення монастиря на інше, просторіше, місце. Задумувався він, вірогідно, і про будівництво величного монастирського храму. Проте, попри численні чудеса, які схиляли його до того, вищенаведена ситуація в місті навряд чи сприяла швидкому втіленню цієї ідеї. Тільки після відносної стабілізації ситуації в державі та замирення монастиря з князем преп. Феодосій міг приступити до будівництва, тим більше, що був спонуканий до того дивовижним чудом, одним із тих великих чудес, які супроводжували всю історію побудови Великої Церкви. До Києва прибула бригада грецьких будівничих, які стверджували, що були найняті в Константинополі якоюсь царицею і преп. Антонієм і Феодосієм! Причому їхня трьохлітня робота була оплачена! «І відказав Антоній: «О, чада, ми ніколи не покидали краю цього». Греки ж клятвено твердили, що «не лише од ваших рук золото взяли перед багатьма свідками, а й до корабля з ними вас провели». Вражені будівничі в майбутньому лишилися жити в обителі до кінця життя й поховані в Ближніх печерах.

Точне ж місцеположення Великої Церкви було вказане печерянам самим Господом, за молитвою преп. Антонія. Святий старець обіцяв на ранок показати місце майбутнього будівництва. Храм був освячений на честь Успішно Богородиці. Проте, узвичаєна в сучасній науковій та популярній літературі назва «Успенський собор» — пізнього походження. Самі печеряни називали храм тільки церквою — «Великою Церквою Печерською».

Справа в тому, що «собор» — це звичайно кафедральний храм, а Велика Церква аж до часу остаточної втрати Лаврою своєї ставропігії ніколи не була кафедрою київського чи будь-якого іншого архієрея (хоча деякі її архимандрити носили також архієрейський титул).

Велика Церква була закладена весною 1073 року за активної участі всіх печорських подвижників: Феодосій безпосередньо брав участь у закладці фундаментів храму. Сучасних археологів вражає акуратність і масивність цих підвалин: «Глибина його закладання від обрізу до низу становить 183 см. На рівні будівельної площадки ширина підмурку була зроблена з урахуванням виступу пілястри, утворюючи угорі, при переході до стіни, уступ 45-50 см., а потім фундамент звужувався донизу… Спочатку котлован заповнювали крупним камінням, валунами і рваним камінням (в розпір), потім старанно укладали бутову кладку, на розрівняну поверхню якої закладали першу дерев’яну в’язь-розкладку, а потім робили саму кладу стін».

До кінця будівельного сезону літа 1073 року фундаменти було закінчено. Та приставленняпреп. Феодосія весною наступного року вірогідно дещо уповільнило темпи будівництва. Остані дні земного життя преп. Феодосія визначні тим, що в ці дні він виголосив два своїх головних заповіти, які зіграли знаменну роль в майбутній історії обителі. Перший із них стосується незалежності монастиря від київських митрополитів, і був виголошений перед вел.кн. Святославом. Другий знаменний його заповіт — для братії. Згідно літописного тексту святий сказав їм таке: «По моєму відшесті зі світу цього, якщо вгодив Богові, і прийнятий буду Богом, то по моєму відшесті монастир цей почне розбудовуватися і прибувати всього в ньому. Тоді то знайте, що прийнятий я Богом. Якщо ж по моїй смерті скудіти почне монастир чорноризцями та потребами монастирськими, то знати будете, що не вгодив я Богу». І як це він говорив, плакала братія, причитаючи: «Отче! Молися за нас Богу. Знаємо бо, що Бог твоїх трудів не зневажить».

Невдовзі по початку будівництва Великої Церкви, 7 травня 1073 року, помер преп. Антоній. Згідно давнього монастирського переказу, який до Патерика не потрапив, але існування якого, як сталої монастирської традиції, фіксується ще в XVI ст., святий, передчуваючи свій відхід до Бога, пішов до своєї келії в печері, де й помер. По його смерті прохід завалився, і спроби будь-кого пробитися до тіла звідтоді й до сьогодні приречені на неуспіх, мало того, роблячи такі спроби, вірні ризикують викликати гнів преп. Антонія.

Іван Верстянюк, оглядач