Історія Києво-Печерської Лаври. Частина 3

Ексклюзив. Печерський Монастир в останній чверті XI до монголо-татарської навали.

Життя засновників Києво-Печерського монастиря, що прийняли на себе перші труднощі, сприймалося як моральний подвиг. Відчуженість ченців від мирських спокус, їх аскетизм викликали у віруючих шанобливі почуття не лише до насельників, а й взагалі до християнства. Це визначило прихильність влади до монастирів. Князі та бояри підтримували монахів, дарували їм золото, срібло, землю з підданими селянами, різні угіддя. Зрештою, лавра не була винятково монастирем для братії. Тут вручну переписували Святе Писання та інші книги, перекладали різні тексти. У лаврі жили відомі іконописці, літописці, письменники, вчені, а також лікарі. У Києво-Печерському монастирі були бібліотеки, свої архіви. Там фіксувалася історія — в ХІІІ столітті було укладено «Києво-Печерський патерик».

Лавра стала осередком для розвитку вітчизняної культури, зокрема іконописання.

Іконописна традиція Києво-Печерської лаври є одною з найцікавіших в східнослов’янському світі. Протягом своєї більш ніж 900-літньої історії вона пережила захоплення різними стилями та напрямками, включаючи й українське бароко. Проте її глибоке духовне підґрунтя, її традиції в усі історичні часи робило її законодавцем церковного живопису не лише в Україні, але й далеко за її межами. Запровадження лаврської іконописної майстерні звичайно пов’язують із діяльністю двох святих іконописців обителі прп. Алімпія та прп. Григорія

Прп. Алімпій був відданий батьками в навчання до грецьких іконописців, що розписували Велику лаврську Церкву. Прп. Алімпій «добре навчився мистецтву іконописному — ікони писати умів прекрасно. Цей же мистецтву захотів навчитися не задля багатства, а задля Бога це творив — працював бо, скільки потрібно було ігумену та всій братії, яким писав ікони. І за це нічого не брав. Якщо ж коли не мав діла собі цей преподобний, то, взявши в борг золота й срібла, які потрібні для ікон, працював для тих, кому заборгував, і віддавав ікону за такий борг. Часто ж просив друзів своїх, аби, якщо в церкві де бачили старі ікони, то йому приносили. І, їх обновивши, ставив на своїх місцях. Все ж це сотворив, аби не байдикувати, оскільки святі отці повеліли монахам рукоділля мати і великою справою це перед Богом уставили, як же каже Апостол Павло: «Мені і тим, хто зі мною, послужили руки мої, і ні в кого дарма хліба не їв». Коли прп. Алімпій перед смертю занедужав, а замовник докучав йому, аби він закінчив ікону, ця ікона була на очах самого старця дописана за нього янголом. Помер прп. Алімпій, згідно даних антропології, у віці 40-45 років. В деяких виданнях з історії Печерського монастиря називають іноді датою його смерті 1114 р. що в принципі підтверджується вищенаведеними даними. Якщо святий прожив 45 років, а, отже народився близько 1069 р., і міг ще дитиною брати участь у розписі Великої Церкви близько 1083 року. Житіє прп. Алімпія є першою відомою нам біографією українського іконописця

Можливо, сучасником прп. Алімпія був прп. Григорій іконописець, про життя якого він ми нічого не знаємо. Помер він у віці близько 50 років. В літературі про Печерський монастир іноді знаходиться дата його смерті — 1105 р., але походження її, на разі, не відоме.

В середині XII ст. ігуменом монастиря був Феодосій II на прізвисько «Грек» (1142–1156 рр.). Про нього нам відомо дуже небагато — власне, лише те, що під 1148 роком в Іпатіївському літописі подано інформацію про його участь в дипломатичній місії до Чернігова. Місія була пов’язана з міжусобицями по убивстві св. Ігоря, і участь у ній печерського ігумена свідчить як про авторитет Печерського монастиря, так і про авторитет його настоятеля.

Значною подією для подальшого розвитку монастирського життя Київської Русі було прийняття ігуменом Феодосієм Студійського статуту, відомого своєю детальною розробкою богослужбової діяльності та досить суворими приписами щодо чернечого життя. Студійський статут регламентував чернече життя в обителі. Згодом його сприйняли усі монастирі Київської Русі. Тому прп. Феодосія вважають засновником чернецтва в Русі-Україні.

Надзвичайно великий внесок зробив Печерський монастир у розвиток вітчизняної культури. Цьому сприяла досить значна концентрація в ньому освічених людей. Ще в ХІ ст. тут зародилося літописання. Першим відомим нам літописцем був Іларіон (у схимі Никон) — ігумен Печерського монастиря (1077-1088 рр.). У стінах Печерської обителі жив і творив найперший історик нашої країни Нестор Літописець. У 1113 р. він закінчив «Повість минулих літ» — перший систематизований літопис з історії нашої Батьківщини.

Талановитим церковним письменником був прп.Феодосій. Відомі його послання, повчання, листи.В науковій літературі Феодосія Грека звичайно атрибутують, як того грека мниха Феодосія, що є автором перекладу твору «Сказаніе Римское» передмову і післямову до нього.

У першій половині ХІІІ ст. печерські ченці Нестор, Полікарп та Симон створили «Патерик Печерський», що прославляв святих отців Антонія, Феодосія, Никона, Николу Святошу та інших подвижників, живописців, лікарів та інш. Крім того Патерик містив багато відомостей про історію монастиря, духовне життя та побут ченців, про будівництво обителі. Це своєрідне історико-етнографічне джерело, що охоплює період ХІ-ХІІІ ст. Він був надрукований у 1661 р. в друкарні Києво-Печерської лаври.

Згідно із Студійським статутом, кожен чернець мусив читати рукописні книги, що отримував у монастирській бібліотеці. Вже в той час монастир мав значну книгозбірню, яка пізніше поповнилася досить великою кількістю власних книжок і князя-ченця Миколи Святоши. Зокрема й його діяльності обитель продовжувала розвиватися та зміцнюватися. Після 1106 р. вінна свої кошти побудував Свято-Троїцький храм над Святими вратами Лаври і влаштував при ньому лікарняний монастир.

У 1096 р. обитель постраждала від половців. Незважаючи на руйнування, заподіяні під час нападу на Київ війська половецького хана Боняка, обитель продовжувала розбудовуватись. У 1106-1108 рр. була споруджена Троїцька надбрамна церква. У 1108 р. завершилось будівництво кам’яної трапезної. Наприкінці ХІІ ст. навколо монастиря зведено кам’яний мур. Поруч з монастирем, у заміській резиденції князя Володимира у селі Берестовому, на початку ХІІ ст. було побудовано церкву Спаса.

У середині ХІІ ст. Києво-Печерський монастир домігся виходу з-під опіки київського митрополита. Син великого київського князя Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський у 1159 р. надав Печерському монастирю титул «лавра», статус великокнязівської архімандрії і ставропігії. Розглянемо цю справу більш детальніше.

Ставропигіями є ті церкви і монастирі, що, знаходячись в області місцевих архієреїв, вилучені з їхньої влади патріархами і віддані під владу патріаршу без будь-якої участі місцевих архієреїв у справах правління. Керовані патріаршими екзархами чи їхніми наглядачами, вони відрізняються і виокремлюються з-поміж інших церков чи монастирів видимим і відкритим знаком, згідно якого даровані їм права і переваги стають очевидними для всякого. Звичайно прийнято перед Вівтарем чи перед воротами церков чи монастирів, виключених з відання єпископського, ставити спеціальний і урочистий хрест, а тому і самі ці церкви і монастирі називати ставропігіями. (від грец. ставрос — хрест)

Питання ставропігії, тобто незалежності Печерського монастиря від Київського архієрея ставилося ще його засновниками. Так, ще прп. Антоній, завдяки благословенню, яке було ним отримане від афонського ігумена, фактично вів себе як незалежний ктитор-настоятель монастиря. Варто зазначити, що (як ми писали у попередніх нарисах ) вже після 1051 року тут був чернечий осідок, де монахи, самітники, послушники жили за тими традиція ми, що діяли в монастирях на Афоні, — додає Олександр Алфьоров, науковий співробітник Інституту історії України НАНУ. — Монастир заснований ще до великої схизми — розколу християнської Церкви на Східну і Західну. Тому київські преподобні Антоній і Феодосій є в сонмі святих не лише Православної церкви, але й католицької.

Свідченням церковної незалежності є те, що він обирає на ігуменство прп. Варлаама і прп. Феодосія (на прохання братії). Участь у цьому митрополита ніде не відмічена. Так, само, на думку цього автора, прп. Феодосій управляв фактично ставропігійним монастирем, про що свідчать вибори його наступника. Митрополит в цьому участі не брав. Те ж саме видно і з виборів прп. Стефана та Никона.

«Офіційна версія» набуття Лаврою ставропігії є туманною і, хоч як це дивно, до сьогодні не вивченою. З одного боку, не підлягає сумніву, набуття її до 1171 року, а з іншого боку єдиним документом з цього питання є т.зв. «ставропігійна грамота в. кн. Андрія Боголюбського», яка збереглась у списку, протограф якого походить із кінця XVI ст.

Друга половина XIII ст. є ледь не суцільною білою плямою в історії Київщини.У 1230 р. монастирські споруди постраждали від землетрусу.

Майже повна відсутність даних про Київ наступних по Батиєвому нашесті десятиліть. Татарське нашестя завдало Церкві удару не менш сильного, ніж усім іншим напрямкам життя давньоруського суспільства. Вогонь пожеж поглинув храми, монастирі, бібліотеки, загинули ієрархи та прості священнослужителі. Згідно «Синопсиса», Лавра не уникла долі всього міста.

Після певної облоги вона була взята і сплюндрована, а її насельники разом із навколишніми жителями, які заховалися за її стінами, по-більшості перебиті. Нам не відомо достеменно, хто керував Лаврою трагічного 1240 року. До сьогодні в Ближніх печерах відомі великі підземні об’єми, заповнені кістками «убієнних Батиєм». Серед них — останки не лише чоловіків, але й жінок та дітей, що свідчить на користь оповіді «Синопсиса» — в Лаврі дійсно ховалися навколишні жителі. Проте зараз ми можемо однозначно сказати: життя в обителі не припинялося ні на рік, а отже, якась кількість братії дійсно пережила нашестя і за першої можливості заходилася відроджувати обитель. Безперечно, серйозно постраждали всі будови Лаври. Згідно монастирського переказу, саме перед Батиєвим нашестям мощі прп. Феодосія були заховані в невідомому місці під фундаментами собору. Очевидно, особи причетні до цієї акції не пережили нашестя, і з тих пір місцезнаходження мощів не відоме.

Отже, як бачимо, Печерська обитель, відігравала значну роль в об’єднанні східнослов’янських земель, була духовним, соціальним, культурним і просвітницьким центром, і славилася не лише на Русі, а й у Польщі, Вірменії, Візантії, Болгарії та інших країнах. Лавра, виділяла значні кошти на розвиток освіти: утримувала власну початкову школу.

З Києво-Печерським монастирем пов’язане літописання. Першим відомим літописцем був преподобний Никон, ігумен Печерського монастиря. Автором Печерського літопису вважається преподобний Нестор Літописець, який близько 1113 р. закінчив свою геніальну «Повість временних літ».

Багато хто з печерських іноків ставали місіонерами і вирушали на проповідь християнства в ті області Русі, де населення сповідувало язичество. Ченці Києво- Печерської обителі, і насамперед самітники, вирізнялися моральністю й подвижництвом. Це викликало в освічених і знатних людей інтерес до Лаври. Монастир став своєрідною академією православних ієрархів. До початку XIII ст. з числа його іноків у різні кінці Київської Русі було призначено 50 єпископів.

Печерський монастир, Дім Пресвятої Богородиці, самим Богом був покликаний зіткнутися з багатьма віросповідними та моральними проблемами того часу і значною мірою розв’язати їх.

З початку 40-х років XIII ст. і до початку XIV ст. Києво-Печерська Лавра була свідком татаро-монгольського нашестя і разом з народом зазнавала бід. Золотоординські хани, які усвідомлювали значення Києва для східних слов’ян, усіляко перешкоджали відродженню міста. Але як ми бачимо монастир знову і знову відроджувався. Він зродив цілу плеяду вітчизняних святих, серед яких було чимало культурних діячів, котрі, по суті, заснували українську літературу, іконописання та історіографію, і, найголовніше, він на власному прикладі дав своїм співвітчизникам справжнє розуміння святості православного вчення.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky