Історія Києво-Печерської Лаври. Частина Перша. Заснування обителі

Ексклюзив. Ми продовжуємо наші розповіді про історію українських лавр. основна мета всіх наших нарисів — показати, що всі три українські лаври повинні належати ПЦУ та українському народу. А історичні огляди допоможуть нам спростувати дуже поширене судження (нажаль, це саме так) у нашому суспільстві,що нібито Лаври завжди належали московському патріархату. Насправді це зовсім не так. У першому нарисі нашого нового циклу ми розповімо про історію заснування Києво-Печерської лаври та її перших насельників.

За дату заснування Печерського монастиря нині, звичайно, береться дата приходу до Києва преподобного Антонія Печерського. Проте, як не дивно в самих давніх пам’ятках існують суттєві розходження стосовно даної дати. Нині існуючий текст «Повісті минулих літ» оповідає про цю подію в статті 1051 р. В тексті Києво-Печерського Патерика,перший прихід прп. Антонія до Києва віднесено до часу князювання св. Володимира. Існує це повідомлення і в пізніх літописних пам’ятках, причому, як в українських, так і в зарубіжних. Втім, найбільш розгорнуту хронологію знаходимо в українському Густинському літописі.

Зокрема, тут вказаний рік першого приходу прп. Антонія до Києва — 1013 рік. Під цим роком тут читаємо: «Прийшов вперше до Києва преподобний отець наш Антоній зі Святої Гори і вселився до печери Варязької». Ця інформація відома також у Хронографі та пізніх літописах. Аналогічна дата зазначена також в українських агіографічних пам’ятках: друкованих патериках, «Житіях Святих» святителя Димитрія Туптала, митрополита Ростовського. Зокрема, в останньому, стаття, яка читається в Густинському літописі, практично дослівно наведена в оповіді про Володимира Святого. В частині північно-східних зведень повідомлення про прихід прп. Антонія перенесене на 1037 рік — до інформації про заснування князем Ярославом монастирів, що є, безперечно, пізньою правкою. Наприклад, у Архангелогородському літописці під 1037 роком читаємо спотворене повідомлення: «…і принесений був Антоній Печерський».

Вірогідно, маючи під рукою два цілком вірогідні з їхньої точки зору дати приходу прп. Антонія до Києва печерські автори мусили «знову відіслати» святого подвижника на Афон, буцімто у зв’язку з братовбивчою війною, розв’язаною Святополком проти Бориса та Гліба. В Густинському літописі наведено дату відходу святого — 1017 рік — тобто, він мав піти не безпосередньо по убивстві св. Бориса і Гліба, а під час війни Ярослава з братовбивцею: «…Цього року преподобнийАнтоній Печерський, лишивши Київ, пішов знову до Святої Гори».

Втім, суттєвої відмінності між двома повідомленнями нема, що підтверджує їхню спорідненість і походження першооснови даної інформації з житія прп. Антонія. Другий прихід прп. Антонія до Києва в патериковому тексті віднесено до часу по 1051 р. (за нині існуючим текстом «Повісті минулих літ»). Складнішими були хронологічні побудови в пізньому літописному тексті. Так Густинський літопис датує повернення прп. Антонія до Києва 1027 роком: «Преподобний Антоній знову прийшов до Києва зі Святої Гори». Ця дата є, на разі, спробою погодження інформації про повернення прп. Антонія з відомою літописцю датою 1032 р. (також невірної), як часу постригу прп. Феодосія.

Втім, всі ці свідчення, згідно сучасних студій, походять із нині втраченого «Житія прп. Антонія», суттєвою особливістю якого було те, що в ньому прихід прп. Антонія до Києва (єдиний!) і заснування Печерського монастиря віднесені не до 50-х рр. XI ст., як це було насправді, а до часів Володимира Святого. Па сьогодні більшість дослідників вважають більш вагомим літописне повідомлення, за яким прп. Антоній прийшов до Києва (один раз!) десь по 1051 році. Самі ж перші печеряни, мабуть, вважали датою заснування своєї обителі 1062 рік — перехід братії до першого наземного монастиря.

Заснування Києво-Печерського монастиря, як це видно уже з самої його назви, безпосередньо пов’язане з печерами, що знаходяться на його території. Перші з відомих на території сучасної Лаври — вже згадані нами вище Варязькі (розташовані в пагорбі Дальніх печер), які, згідно монастирських переказів, збережених в Києво-Печерському Патерику, певний час використовувались якимись варягами для збереження власних скарбів. В житії преподобномучеників Федора та Василія прп. Федір говорить про ці легендарні скарби так: «В житії святого Антонія оповідається, що варязькою поклажею є оскільки посуд латинський. І тому Варязькою печера зветься й донині. Золота ж і срібла там безліч». Власне до цієї фрази зводиться та інформація, яку ми маємо про цю печеру і до сьогодні.Ні що то були за варяги, які дали назву печері, ні для чого вона, власне, була викопана, ми не знаємо. Разом з тим, можливо, як ми вже говорили вище, вона дійсно використовувалися для печерного анахоретства ще до приходу прп. Антонія.

Так, не виключено, що там, раніше від прп. Антонія, подвизався прп. Мойсей Угрин, виходець з Закарпаття. На жаль, ніяких матеріальних підтверджень ні цієї версії, ні інших ми у Варязьких печерах нині не знайдемо — вони були суттєво розкопані та перебудовані у ХVІІ-ХІХ ст., коли тут було влаштовано ряд молелень.

Отже, власне історія Печерського монастиря починається з того часу, як на цю гору, в кінці 40х — на початку 50-тих років XI ст. ходив молитися пресвітер церкви Дванадцяти Апостолів на Берестові Іларіон, майбутній митрополит та святитель. Згідно з повідомленням нині існуючого тексту «Повісті минулих літ» цей «…муж благий, і книжний і пісник…ходив з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитву творив, був бо тут ліс великий. І викопав печерку малу двосаженну, і приходячи з Берестового, відспівував часи, і молився тут Богу таємно». Ставши митрополитом, Іларіон переїхав до Києва, а «ця печерка так лишилася».

Ось тут у Києві і з’являється прп. Антоній Печерський. Про біографію великого українського святого до приходу в столицю нам нині відомо дуже й дуже небагато. Так, літопис повідомляє, що прп. Антоній був «з града Любеча». Мирське ім’я прп. Антонія — Антипа —збереглося в так званому Переяславському літописі. Походження цього повідомлення — не відоме, проте, на разі, серйозних причин не вірити йому ми не бачимо. Св. Антоній постригся на Афоні, де певний час мешкав у одному з тамтешніх монастирів.

У XIX ст. деякі дослідники зробили спробу приписати прп. Антонію цілу низку творів: «Слово святого преподобного отця нашого Онтонія, ігумена Печерського, що в Києві», «Слово святого Онтонія. Повчання до кожної людини і до християн», ще декілька пам’яток, підписаних іменем прп. Антонія; а також переклад житія прп. Григорія Омиритського. Насправді, перші два твори належать до літературної спадщини прп. Антонія Великого, а переклад житія св. Григорія взагалі здійснений не у нас, а в Сербії. Щодо інших творів, то відносити їх до творчості прп. Антонія Печерського також нема жодних підстав. В житії прп. Агапіта, учня прп. Антонія є вказівка, що прп. Антоній був вшанований від Бога даром зцілення.

Нам відомо, що св. Антоній був направлений своїм ігуменом в Русь, вірогідно, як місіонер. Таке посилання на Русь місіонерів слов’янського походження було, очевидно, нормальним явищем. Проте, прп. Антоній був за характером своїм анахоретом, а, отже, перш за все, шукав місця для усамітнення.

Обійшовши київські монастирі, він визнав їх непридатними для високого чернечого подвигу, і, не без участі нового митрополита поселився в печерці, раніше викопаній Іларіоном. Деякі історики вбачають у цій дії митрополита якусь політико-пророчу роль — буцім він з самого початку мав на увазі можливість організації якогось особливого чернечого культурного осередку, який би став у майбутньому центром освіти та місцем, звідки мали походити єпископи-русичі. Та, подумаймо, чи міг Іларіон, бачачи перед собою смиренного анахорета (причому, найвірогідніше — без священного сану й бажання його набути) думати про перспективу організації якогось культурного центру?

Прп. Антоній був старцем, міг стати вчителем та духовним наставником братії (чим і став). Але, анахорет за натурою, він не мав ні якостей, необхідних керівнику великого монастиря, ні бажання тим займатись.

Крім того, постає взагалі питання: невже можна оцінювати заснування Лаври — Дому Пресвятої Богородиці лише з точки зору тих політичних, чи, навіть, культурних переваг, якими пізніше вповні скористався наш народ? Промислом Божим і за безпосередньої участі Пресвятої Богородиці в українській землі народилася Святиня, що була покликана акумулювати в собі все найдуховніше, найчистіше, найпрекрасніше, що міг створити український народ.

Невелика печерка в густому лісі стала тим ядром, тією основою, з якої походить вся Києво-Печерська лавра. Літопис повідомляє: «зібралося братії до нього числом 12, і викопали печеру велику, і церкву, і келії, які є і до сьогодні в печері під старим монастирем. Як зібралася братія, каже їм Антоній: «Ось Бог вас, братіє, зібрав і єсте від благословення Святої Гори, оскільки мене постриг ігумен Святої Гори, а я вас постригав; та буде благословення на вас перше від Бога, а вдруге — від Святої Гори». Ми не можемо нині назвати навіть імена усіх цих першо-посельників. Проте, деякі з них, хто зіграв значну роль в подальшій історії Лаври, нам відомі. Це — прп. Никон Великий, прп. Феодосій Печерський, прп. Мойсей Угрин.

Про життя в печерці прп. Антонія — ядрі майбутнього Печерського монастиря — нам нині відомо не багато, лише те, що зафіксовано прп. Нестором в житії прп. Феодосія Печерського: «… спершу жили вони в печері, а скільки скорботи та печалі прийняли через тісноту місця цього — тільки Богу відомо, а людськими вустами оповісти неможливо. До того ж, і їжа їхня була — тільки хліб і вода. В суботу ж та в неділю кашу вживали. Часто ж і на ті дні не було круп, а тому варили лише овочі й так їли. Ще ж і руками своїми працювали: взуття плели чи шапки, чи іншим рукоділлям займалися. І, понісши до міста, продавали, а за гроши зерно купували й ділили, щоб кожен уночі частку свою змолов для випічки хліба. По тому, відслуживши ранішню службу, далі займалися рукоділлям. Інші ж у городі копалися, вирощуючи овочі, доки не настане час Божественного славослов’я, коли, зійшовшись усі докупи в церкві, співали часи, Святу Службу правили. І після того, поївши трохи хліба, знову за діло своє брались. І так щодня трудилися, перебуваючи в любові Божій».

В кінці 50-х — на початку 60х років XI ст. община, що налічувала тоді вже 12 членів, стає відомою киянам і київським можновладцям. «Антоній же прославлений був в Руській землі. Ізяслав, дізнавшись про життя його, прийшов з дружиною своєю, просячи у нього благословення та молитви».
Поступово до прп. Антонія збирається все більше й більше учнів. Двоє з них, що походили з вищих владних ешелонів, принесли новозаснованому монастирю певні переваги, але й достатньо неприємностей. Першим з-поміж них був юний син великого київського боярина Іоанна.

Часто приходячи на бесіду до прп. Антонія, він загорівся бажанням покинути світ і присвятити себе Богу. І ось одного дня, «одягнувшись в ошатний та славний одяг і так сівши на коня, поїхав до старця, і воїни його їхали коло нього, а інші вели перед ним коня у багатій упряжі. І так, зі славою великою, приїхав до печери отців тих. Вони вийшли і поклонилися йому, як належить кланятися вельможам, а він також поклонився їм до землі. Потім же зняв із себе одяг боярський і поклав його перед старцем, а також коня в багатій упряжі поставив перед ним, кажучи: „Це все, отче, прекрасні зваби світу цього, і що хочеш, зроби з ними, я бо вже все це відкинув і хочу бути мнихом та жити з вами в печері цій. А тому не повернуся більше додому“. Старець же відказав йому: „Пам’ятай, дитя, Кому обіцянку даєш і Чиїм воїном хочеш бути! Бо тут невидимо пристоять янголи Божі, приймаючи обіт твій. А що, коли батько твій, прийшовши з великою силою, забере тебе звідсіля? Ми бо не зможемо допомогти тобі, ти ж станеш перед Богом брехуном та відступником“. І говорить йому отрок: „Вірую Богові моєму, отче, і коли навіть мучити мене почне батько мій, не скорюся, повернувшись до миру! Молю тебе, отче, пострижи мене швидше!“ Тоді звелів преподобний Антоній великому Никону постригти його та убрати в чернецький одяг. Той же, як належить за звичаєм, помолився і постриг його, і в чернечі ризи убравши, нарік йому ім’я Варлаам».

Дослідники датують постриг прп. Варлаама 19 листопада 1060 р. Після постригу юнака, його батько звернувся по допомогу в поверненні сина до князя. Та Ізяслав не поспішав із висновками. Так пройшло два місяці… І ось на початку наступного, 1061 року, сталася подія, яка змусила князя підтримати вимоги Іоанна і вжити до чернечої общини репресії.

28 січня 1061 р. в печері постригся під іменем Єфрема любимий князів управитель-скопець. Розлютований князь наказав привести до себе винуватця. До нього привели прп. Никона. «Князь же, гнівно глянувши на Никона, питає його: «Чи ти постриг боярина та скопця без мого повеління?» Никон же відповів: «Благодаттю Божою, я постриг їх, за велінням Небесного Царя, Ісуса Христа, Котрий покликав їх на такий подвиг». Князь же каже: «Або умов їх повернутися додому, або ув’язню тебе й тих, які з тобою, а печеру вашу завалю!». Відповів на те Никон: “Що тобі завгодно, властителю, то й роби! Мені ж негоже відвертати воїнів од Царя Небесного!«.Слід відзначити деяку особливість цього повідомлення. Строго кажучи, як видно з тексту, винуватцем постригу був прп. Антоній, який наказав це зробити Никону, котрий був ієреєм.

Дізнавшись про арешт прп. Никона, інші ченці «зібравши пожитки, пішли зі свого місця, бажаючи перебратися до іншого князівства. Князь ще гнівався та докоряв Никонові, коли зайшов один із воїнів і повідав, що Антоній і ті, що з ним, ідуть в іншу землю. Тоді каже йому жінка його: „Послухай, пане, і не гнівайся! Таке ж бо було і в країні нашій, що повтікали через одну біду чорноризці, й багато зла сталося у землі нашій через те. Отож, гляди, пане, щоб не було так і в твоєму князівстві“. Почувши те, злякався князь гніву Божого, і відпустив великого Никона, велівши йому йти до печери. По інших же послав, прохаючи, щоб ішли назад. Та лише через три дні, погодившись, повернулись до своєї печери, ніби сміливці з битви, перемігши супостата свого врага-диявола. І постійно молилися Господу Богу вдень і вночі». Так закінчився перший (але ой який не останній!) конфлікт Печорської братії з можновладцями. «Але не дрімав і враг, що боровся з ними».

Батько прп. Варлаама зробив спробу повернути сина силою. Він із своїми пахолками напав на печеру, силою виволік звідти юного подвижника і силоміць завіз додому, до Києва. Та міцний спротив юнака змусив Іоанна примиритися з його жеребом і відпустити його назад до печери.

Про подальшу долю преподобного Варлаама та його роль у розвитку монастиря ми поговоримо в наступному нарисі. А зараз загостримо увагу читача на аспектах хронології. Ми спеціально досить детально розглянули різні версії про прихід преподобного Антонія до Києва та заснування ним великої обителі. А справа в тому, що швидше за все, реально ця доленосна для України подія відбулася в 1040-50-тих роках, коли ні про яку Москву мови ще не було. Як своєрідне КПП (пункт збору данини з навколишніх фіно-угорських племен) дане місто було засноване Юрієм Долгоруким в 1147 році та в найближчі років 200 принципіального значення не мало. Московський Патріархат був заснований завдяки інтригам тодішнього «правителя Росії» (саме такий був його титул) Бориса Годунова, з порушенням канонічного права (московіти без цього не можуть) у 1589 році. Київську митрополію Москва анексувала в 1686 році.

Іншими словами, в цілому до історії українських святинь, морквини, за великим рахунком, мають відношення тільки як узурпатори. А коли на Київських пагорбах святі ченці творили свої молитви, на болотних пагорбах московських жаби квакали.

 Іван Верстянюк, оглядач Newssky