Історія Києво-Печерської Лаври. Під Ордою та в Литовській Русі

Ексклюзив. Більш ніж тисячолітня історія Києво-Печерського монастиря мала також чимало трагічних сторінок. У 1096 році його розграбували половці, а в 1240 році – орди монголо-татар (Київ перебував під їх владою приблизно 80 років). Починаючи з 40-х років XIII ст. та до початку XIV ст. Києво-Печерська Лавра була свідком татаро-монгольських навал та разом з народом зазнавала лиха. Золотоординські хани, розуміючи значення Києва та його духовної культури для східних слов’ян, всіляко перешкоджали відродженню міста. Однак, життя в обителі незабаром відновилося. Про складну долю монастиря в період монголо-татарського ярма та про його відродження за часів Литовсько-Української держави ми розповімо в даному нарисі.

Восени 1240 році частина братії була вбита монголами, а іншим вдалося врятуватися в навколишніх лісах. Напередодні нападу монголів на обитель ченці зуміли замурувати всі входи в ближні та далекі печери, завдяки чому були врятовані головні святині Києво-Печерського монастиря: мощі святих, частина ікон і рукописних книг.

За наказом монголів в середині XIII століття ченці і кияни, що залишилися в живих, розібрали укріплення Києво-Печерського монастиря, включаючи стіни. Після розорення 1240 року на території обителі збереглася кам’яна надбрамна Свято-Троїцька церква. Богослужіння в ній, очевидно, не переривалося протягом тривалого часу. Вціліла й Іоанно-Предтеченська церква, в якій теж, мабуть, відбувалися богослужіння. Разом з братією загинули, або були відведені в рабство, монастирські ремісники. Їх майстерні, розташовані за огорожею Києво-Печерського монастиря, були зруйновані монголами та вже більше не відновлювалися. Нові ремісничі споруди з’явилися в обителі лише у кінці XIII-XIV ст.

До отримання в 1267 році митрополитом Кирилом III, ханського ярлика, що звільняв церковних людей від сплати податків, монахи обкладалися податками нарівні з іншими жителями Києва та часто потрапляли в рабство за недоїмки. Відомості про те ми знаходимо в матеріалах папського дипломата, отця Плано Карпіні, та навіть у Марко Поло.

В50-х-60-х рр. XIII століття, коли Київ знову став місцем тимчасового перебування Київського митрополита (Кирила III), почалося відродження монастирського життя на регулярній основі. Очевидно, саме в цей час настоятелем Києво-Печерського монастиря став архімандритом Серапіон (в 1273 про нього згадується у зв’язку з поїздкою митрополита Кирила III в північно-східні колони Русі (тобто на Залісся) з метою поставлення Серапіона на єпископа Володимирського. Фрагментарність збережених джерел не дає можливість встановити ім’я його наступника, відомо лише, що в 1288 році на похоронах володимиро-волинського князя Володимира (Іоанна) Васильковича був присутній Києво-Печерський архімандрит Агапіт.

Коли в кінці зими — навесні 1299 року Київ та його околиці зазнали особливо сильного ординського розорення, митрополит Київський і всієї Русі святитель Максим, як і значна частина населення міста, покинув Київ і попрямував до Брянська.

Джерел, що повідомляють про життя Лаври в цей період, збереглося мало. У зв’язку з тим, що Чингізхан та його наступники, в силу свого забобону (вони шанували божества різних релігій), проявляли віротерпимість, є підстава вважати, що життя і богослужіння в монастирі не припинялися.

Митрополит Макарій (Булгаков), випускник Могилянки та шанувальник Лаври, вважав, що ченці жили не в самій обителі, а навколо неї, «по нетрях і лісах, у відокремлених печерах, і таємно сходилися в один вцілілий від розорення боковий вівтар церкви для здійснення богослужіння». Тобто повторилася ситуація, яка була у період заснування монастиря.

Отже, з часу Батиєва навали і до 2-ї половини XIV століття життя братії було малозабезпеченим та вимагало значних праць: датовані цим періодом землянки-келії, виявлені археологами в XX столітті в митрополичому саду (немов підтверджуючи здогадки митрополита Макарія, відомого церковного історика Синодального періоду), містять дуже скромні побутові предмети, там же були розкопані ремісничі майстерні, цілком ймовірно костореза та майстри по металу.

Іншими словами, монастир пережив навалу, але життя ченців стала надмірно аскетичним та скромним. Богослужіння, наскільки можна судити по нечисленних джерелах, відбувалися тільки у двох згаданих вище храмах.

Треба відзначити, що татарські баскаки (представники монгольського хана в завойованих землях), сподіваючись на підтримку місцевих церковних діячів, лояльно ставилися до Православної Церкви, надаючи їй всіляку підтримку. Тому, монастир не тільки продовжував діяти, а й знову став центром підготовки вищого духовенства.

Нова сторінка в діяльності монастиря почалася, коли Україну було звільнено від монголо-татарського ярма. Згадаймо основні віхи.

У 1362 р. (існують інші датування цих подій) литовський князь Ольгерд розгромив монголо-татар у битві на Синих водах та зміцнився в Києві. Між литовськими правителями та керівництвом монастиря зав’язалася тісна співпраця. Литовська аристократія, а також представники власне давньоруської еліти, що вціліли, жертвували на розвиток монастиря величезні кошти у вигляді цінностей, земель та навіть кріпаків. Тому, друга половина XIV-го століття стала його розквітом: будувалися нові церкви та відбудовувалися колишні, приводилася в порядок територія.

Незважаючи на те, що литовський князь Ольгерд (він хрестився з іменем Дмитро майже перед смертю), якому підпорядковувалися київські землі, сповідував спочатку язичницьку віру, а потім після прийняття Кревської унії (1385 р.) між Литвою і Польщею, з його сприяння почалося посилене насадження католицизму, Печерська обитель жила в цей період повнокровним життям. Про це свідчить, зокрема, такий факт: юнак Арсеній, родом з Твері, прийняв у другій половині XIV ст. постриг Києві. Джерело того часу так описує цю подію: він «зрадів духом, знайшовши в Києво-Печерському монастирі ченців, які сяяли чеснотами, як зірки на тверді небесній, і, намагаючись наслідувати їм, протягом багатьох років проходив різні ступені послуху».

Відродження Києво-Печерського монастиря як одного з духовних і економічних центрів Православ’я у звільненій від татарського ярма Україні пов’язане з періодом правління в Київському Великому князівстві спочатку в якості батьківського намісника (до 1377), а потім і самостійного правителя Володимира (Василя) Ольгердовича (бл.сер. 60 – х рр. XIV ст. – 1395). На формування його особистості та стилю правління, вплинула його мати, княгиня литовська українська аристократка Іуліанія Олександрівна, яка булла нащадком тверських (по батькові, вбитому в Орді) тагалицьких (по матері) князів.

Час князювання в Києві Володимира Ольгердовича характеризується помітним військово-економічним та культурним підйомом Південного Подніпров’я. За допомогою литовських військових сил Володимиру Ольгердовичу вдалося поступово відтіснити ординців за Дніпро, на південно-східному кордоні Київського князівства були відтворені оборонні укріплення по річці Сулі. Відновлювався ряд знищених в середині XIII столітті київських передмість, зокрема містечко Юр’єв-на-Росі, що було в XII – середині XIII століття центром окремої єпархії. За князя Володимира Ольгердовича в Києві пожвавилося життя на території Верхнього міста, тут на горі (пізніше – Замкова гора) був побудований дерев’яно-земляний замок, що височів над Подолом. Князь та його благочестива мати відновили домонгольську білокам’яну князівську резиденцію (Київська ротонда). За Києвом, в районі сучасної Вигурівщини, знаходилися заміські дерев’яні замок та двір нового князя Володимира.

Варто особливо відзначити, що під час його князювання поновилися регулярні богослужіння у відновленому Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, були відбудовані інші обителі: Видубицький Всеволож в ім’я Архангела Михаїла, з XIV століття він став митрополичим; київський на честь Вознесіння Господнього і Флора і Лавра; Золотоверхий в честь Архангела Михаїла; діяв Кирилівський чоловічий монастир. В цілому завдяки старанням Володимира і його матері Іуліанії у 2-й половині XIV століття богослужіння відбувалися в Софійському, Георгіївському, Ірининському і Феодорівському соборах, Спаській і Трьохсвятительській (Василівській) церквах.

Під час його князювання у кам’яних будівлях обителі були проведені реставраційні роботи.Очевидно, вироблені роботи були пов’язані не тільки з тимчасовим зниженням військової небезпеки від набігів ординців на середньому Подніпров’ї, а й зі збільшенням числа паломників, які приходили на прощу в Києво-Печерський монастир.

Треба сказати ще кілька слів про повністю забуту діячку української історії. Велика княгиня Іуліанія Олександрівна, мати короля Владислава-Ягайла та Володимира Ольгердовича (вірніше було б його іменувати Володимиром Новим) підтримувала Православну Церкву в Литві, до кінця свого життя зберегла добрі стосунки з київським князем та провела при його дворі останні роки. Духівником великої княгині був архімандритом Києво-Печерського монастиря Давид, в Києві перед смертю вона прийняла чернечий постриг з ім’ям Марина і була похована в монастирських печерах, тобто у самій Лаврі.

Володимир Ольгердович став родоначальником впливових магнатських родів на території Великого князівства Литовського – князів Слуцьких-Олельковичів і Бєльських, разом з ним записаних у синодики Києво-Печерського та інших монастирів.

У кінці XIV століття у фортеці, побудованої в Києві на Замковій горі, було відновлено «облогове місце» (подвір’я на випадок військової небезпеки) Києво-Печерського монастиря. Воно відоме за згадками в джерелах XVI-XVII ст. згідно ілюстрації 1552 р., тут знаходилося 9 дворів, які належали обителі.

Восени 1399 року новим великокнязівським намісником у Києві Литовський великий князь Вітовт призначив свого найближчого соратника та родича князя Іоанна Ольгимонтовича Гольшанського († після 1401). Бувши православним, цей князь підтримував місцеві обителі, включаючи Києво-Печерський монастир, з яким у його сім’ї встановилися довірчі відносини. Князь Гольшанський став одним з його найщедріших вкладників. Києво-Печерський монастир користувався увагою його синів Андрія та Симеона, які на початку XV століття також великокнязівськими намісниками в Києві.Треба відзначить, що праведна діва, свята княжна Іуліанія Ольшанська, чиї мощі перебувають в Ближніх печерах Лаври, походила з цього роду. Ім’я вона можливо отримала на честь своєї пращурки, що надихнула Володимира Ольгердовича оновити Київ та його храми після монголо-татарської навали.

Печерський монастир справив певний вплив і на розвиток Церкви в суміжних землях в тяжкий для них час. Так, у другій половині XIV ст. постриженик Києво -Печерського монастиря, святий преподобний Стефан, Мохринський Чудотворець, заснував на Заліссі Мохринський, а на Вологодській землі – Авнезький монастирі. Тверський єпископ Арсеній (теж колишній лаврский чернець) заснував у своїй єпархії Жовтоводський Успенський монастир. Наприкінці XV ст. печерський постриженик святий преподобний Косьма Яхромський, заснував монастир на річці Яхромі у Володимирському повіті (теж на Заліссі).

У цей період Печерський монастир користувався такою славою, що нерідко деякі українські князі приходили в Лавру та залишалися жити в ній назавжди, причому деякі з них і самі прославилися як знамениті подвижники. Зокрема, тут у 1439 р. чернецтво з ім’ям Феодосій прийняв відомий полководець, святий князь Феодор Острозький (прадід Костянтина Острозького), що передав обителі свої багатства.

Але загроза зовнішніх навал не минула, саме тому литовські правителі Київського князівства притримувалися відповідних засторог. І, як виявилося, не дарма.

У 1399 році, скориставшись ослабленням Литовського князівства, орди кримських татар наблизилися до Києва. Однак, не зумівши оволодіти містом, татарам все ж вдалося отримати викуп: «тисячу червінців» з киян та «тридцять червінців»з монастиря. Потім вони повернулися до Криму. У 1416 р. татарська орда на чолі з ханом Єдигеєм знову з’явилася біля стін Києва. Цього разу вона завдала великої шкоди монастирю.

Попри це, він продовжував своє існування, завдяки матеріальній підтримці з боку правлячих прошарків. Князь Федір Данилович, постригшись у ченці, віддав монастирю всі свої величезні статки. Востаннє монастир тероризували степові номади в 1483 році. Він був спалений і пограбований кримським військом, але завдяки великим пожертвам обитель швидко оговталася. На той момент монастирю вже належало близько 65 сіл і 2 міста – Васильків та Радомисль.

У результаті у XV-му столітті монастир став важливим культурним центром. У монастирській бібліотеці зберігалися літописні, богословські та художні твори. Серед ченців було багато освічених людей, які займалися переписуванням книг, створенням оригінальних творів. Розвивалися художні ремесла і живопис. У цей час подібне відбувалося у всіх країнах – так і в Німеччині, і в Австрії та Голландії збереглися до наших днів прекрасні монастирі з їх старовинними книгами, малюнками і гравюрами.

До кінця XVI-го століття монастир перетворився на великого землевласника: йому належали не лише вже згадані міста Васильків з замком, місто Радомишль з замком, але й50 сіл, 8 селищ, 5 садиб, 2 рибних угіддя, рудник, пасіки, річкові перевезення, водяні млини, медівні.

Період з другої половини XIII-го до кінця XVI-го століть в історичній науці залишається маловідомим, що пояснюється поганим збереженням письмових джерел.

Окремі свідчення, що дійшли до нас, відносяться в основному до XVI-го тапочатку XVII-го століття. Вельми цікаві описи Лаврських печер, такими мандрівниками, як чернець Зосима (1420 рік), барон Сигізмунд Герберштейн (1486-1563), Олександр Гваньїні (1538-1614), Мартін Груневич (1559 — після 1606), Станіслав Сарницький, що жив приблизно в ці ж роки.

Але особливо цікаві записки Еріха Лясоти (народився приблизно близько 1550-го року), який перебував на службі в імператора Рудольфа II та за його дорученням їздив в 1594-му році з посольством до запорізьких козаків. Перебуваючи в Києві, він відвідав Печерську Лавру, залишивши про це спогади. Зокрема, він пише, що печери мають багато ходів, «які бувають в зріст людини, а подекуди такі низькі, що треба нагинатися, але вони такі широкі, що двоє можуть розминутися… вхід оброблений майже так само, як це буває при входах в шахти». У Ближніх печерах Еріх Лясота звернув увагу на дві підземні церкви, «в яких щосуботи служиться обідня». Він окремо згадав й про шанування святого Іллі Муромця, богатиря, який тал ченцем.

Цікаво й те, що в Писанні розмірів печер іноземцями зустрічаються і явні перебільшення. Так, італієць Олександр Гваньїні в 1581-му році писав, що в Києві, крім слідів минулої величі, є підземні печери, викопані на величезні відстані, «як свідчать деякі, на 80 миль». А літописець і географ Станіслав Сарницький стверджував, що печери тягнуться «аж до Новгорода Великого». Гіперболи такі в них вийшли.

Найцікавіші відомості про лаврські печери залишив український письменник першої половини XVII століття Афанасій Кальнофойський у книзі «Тератургіма». Він докладно описав печери та додав до свого опису схематичні плани. Хоча ці плани не мають масштабу і не вказують напрямки та точної довжини печер, вони являють собою безсумнівну історичну цінність, через те, що є першими відомими науці картографічними зображеннями лаврських печер. Фактично з цього часу починається картографічний літопис печер Києво-Печерської Лаври.

У висновку відзначити, що Лавра пережила монголо-татарську навалу і відновилася, продовжила ті святі традиції, що були закладені в колишні періоди її славної історії.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky