Три кити остаточної перемоги України

Зізнаюся, замолоду я дуже цікавилася усілякою езотерикою і таємними спільнотами. І масонами зокрема, аякже. З тих пір іронічно ставлюся до конспірологічних теорій. Не тому, що це модна ознака раціонального розуму, а тому що усі ці течії мали, та й мають обмеження. Навіть адепти Cмарагдової скрижалі. У порівнянні із ними вчення Христа упевнено виграє в сенсі трансформаційного потенціалу для людства.

Проте деякі методики запам’яталися. Наприклад, текст про те, як одна з масонських лож виготовляла крепких бойових масонів з наївних адептів.

Адепта приводили до чорної-чорної кімнати, оздобленої символами смерті. Різними черепами-скелетами-поховальною атрибутикою. Спускали Орфея до пекла і лишали там самого, подумати, так би мовити, про тлінність буття. Опинившись у такій нерадісній атмосфері, людина відчувала увесь спектр гранично негативних емоцій: страх, відчай, безнадію, ненависть, депресивну пригніченість, могильний холод. І варилася у цьому концентрованому бульйоні, проживаючи пекельні борошна, декілька діб. Аж поки мозок не відмовлявся страждати далі і не звертався до свого істинного Я. В цей момент пекельні емоції перегоряли і адепт отримував просвітлення. Щось подібне оповідав Екхарт Толле, описуючи, як за одну ніч від глибокої депресії він перейшов до якісно іншого стану. Масони це просто технологізували.

Думаю, нині подібну трансформацію колективно проходить українська нація.

В ідеї сатаністів задушити в нас світло, якщо подумати, є глибокий філософсько-прикладний сенс. Ми вийдемо з цих бід якісно іншими.

Важкі часи народжують сильних людей.

А сильні люди генерують хороші часи.

Освіта — наша релігія

Так, я читаю усі ці зойки вітчизняних філософів про те, що Україна після всього застрягне у ресентименті. Повторить долю біснуватих істот у прагненні помсти — зовнішньої і внутрішньої. Проте ці аргументи видаються мені безпідставними.

Бо я виразно бачу різність культур.

Популяція, культурно нездатна до конструктивної діяльності, буде мріяти поневолити інші народи, щоб примусити їх працювати на себе («Ельцин, заставь хохлов накормить Россию»). І отримувати блага, що вони генерують, паразитуючи на них. У такому розкладі імперіалістична війна стає священною, бо вона гарантує такій популяції виживання на тлі культурних середовищ, які підтримують розвиток.

У цьому випадку мілітарна свідомість не вибуває з голів, вона всіляко культивується на усіх рівнях — від владного до суспільного. Програли війну? Ну, нічого, ми ще відіграємося. Назбираємо більше зброї і війська і таки захопимо втрачене у попередній ітерації. Гукати в такі голови аргументи про «ви спочатку своїм територіям дайте ради» безглуздо. Якби могли, вміли — давно б зробили. Ото й увесь ресентимент.

Українці культурно якраз неімперська нація (про що із глибоким сумом муркочуть деякі публічні спікери). Жодного тобі бажання піти когось завоювати і примусити гарувати на Український Рейх. Навіть найагресивніші націоналістичні прояви не мають якогось тотального характеру і спрямовані на тих, хто дійсно історично являє собою загрозу. Як дотепно відповів один з українських дописувачів на закиди представників народу-бодуносця у русофобії: слухайте, якщо мене покусав бультер’єр і я тепер не люблю бультер’єрів, то хто я? Бультерфоб? Недолюблюють загарбників, навіть упакували цю нелюбов у гасло «Свобода — наша релігія».

Тут більше цінується вміння навести лад у власній хаті, і дуже важливо, щоб «не гірше, ніж в людей».

Щоб по-хазяйськи, щоб усім всього справедливо вистачало, щоб запаси на випадок чого. З сусідами жити мирно, брати участь у толоках (тимчасовий колектив за згодою, а не під проводом біснуватого вождя з батогом), скидатися на генерування спільних благ, віддячувати за добро.

Здорова селянська розсудливість без істеричних ривків на кшталт «наздогнати і обігнати сучий Запад». Звідси ж випливає ще одна цікава особливість українців.

Якщо вони чогось не можуть, бо не вміють, а в господарстві кров з носу потрібно — навряд чи підуть війною на сусідів з метою «затрофеїти» чи поневолити. Ні, будуть вчитися робити таке саме, а може й краще. Та й загалом історично на кризи українці реагують не зовнішніми війнами, а множенням освітніх ініціатив. Нація, яка згенерувала тезу «чого бідний, бо дурний», культурно здатна до вольової самотрансформації. Як на мене, важливо це зафіксувати, тому що якщо чогось немає у культурі — неможливо інсталювати це туди навіть інструментами граничного насильства.

Так що я вангую у повоєнній Україні не стільки культурний, скільки освітній вибух. Під гаслом «Освіта — наша релігія». Сильні люди, щоб згенерувати хороші часи, повинні бути ще й компетентними. Тим більше, на тлі зруйнованої економіки — знання, які дозволять швидко оговтатися і влитися до відбудови-побудови, будуть ой як потрібні.

Гра в «сапера»

Погодьтеся, зараз, годинами сидячи без світла і інтернету, важко прогнозувати, якою буде повоєнна Україна. Ми навіть не знаємо достеменно, що в нас лишилося і скільки нас лишилося. Складно навчитися чомусь новому, коли тобі недосяжні навіть безкоштовні онлайн-курси. Але цей «виживальницький етап» не буде безкінечним. І дещо ми все-таки можемо передбачити вже зараз. Відкрити, як у грі в «сапера», кілька просторів для прийняття рішень і хоча б у них здійснити освітньо-кар’єрне плануванняі з прицілом на майбутнє.

Деякі сфери очевидні.

Оборонна промисловість та військо. Очевидний напрям, особливо у світлі останніх заяв Столтенберга, що Україну приймуть до НАТО по завершенню бойових дій. Армія, як цільова аудиторія із чітко визначеними потребами. Одяг, взуття, спальники, палатки, харчування, товари особистої гігієни, перелік можна довго продовжувати. Окремо — виробництво дронів, до війни в Україні цей напрям не був представлений надто широко (принаймні — власний). Хоча вже помітно, що війна БПЛА — наступний логічний крок у веденні військових дій. Зрештою, невеликий коптер у мирний час може доправляти посилки споживачам, а у військовий — бомби ворогам. Окрім суто матеріального забезпечення у роботі на армію є місце для інформаційного і креативного супроводу. Коли вже іспанські вболівальники приходять на стадіон із прапором Азову, це потрібно підхоплювати і розвивати. Популяризація української армії у світі — чудовий трек для виробництва контенту усіх форматів. Прийшов час посунути самураїв.

Безпекові рішення у широкому сенсі. Про них я писала ще у квітні в статті Терористична війна. Перші висновки. На жаль, всі побоювання збулися. Збереження життя і здоров’я мирного населення не може бути задачею лише армії. Цивільне населення повинно мати інструменти дуже швидкого зосередження-розосередження у випадку загрози. А це накладає певні вимоги не лише на способи виживання в містах під час війни, а й на розселення, виробництво, дизайн критичної інфраструктури, транспорт, медицину, освіту — на усі сфери суспільного життя. «Порада: майте будинок з автономним опаленням, артезіанською скважиною та сонячними панелями. Подбайте про це вже зараз і не кажіть потім, що не попереджали. Завтра я повернусь із ще більш цінними порадами» ((с) — Антон Ходза). Цей саркастичний пост, тим не менше, відображує потребу більшості українців на сьогодні. До того ж одне лише «гібридне» розселення міського населення «на землю» (без втрати міського житла і переваг життя у місті) — новий і дуже цікавий ринок.

Будівництво. Тут усе зрозуміло. Відновлення інфраструктури і житлового фонду — задача №1 вже зараз. Гігантська ніша для фахівців будівельних і супутніх професій — від плиточника і зварника до опоряджувальника і ландшафтного дизайнера. А також для виробників меблів, продавців побутової техніки, будівельних матеріалів, сантехніки тощо.

Медицина. Максимально компенсувати українцям втрачене здоров’я — теж задача №1. Постраждалим внаслідок бойових дій в першу чергу. Але і в решти нації ще довго буде ПТСР, з усім букетом проблем, який він тягне за собою. Недарма в Ізраїлі медицина — одна з найкращих у світі, не лише армія і спецслужби. До речі, ще до війни у медичних колах велися дискусії щодо розвитку санології — як концепції про «здоров’я здорових», комплексу методик, які дозволяють залишатися здоровим якомога довше. А лікуватися лише у крайньому випадку. Ще один перспективний напрям, у якому Україна може стати світовим лідером, відкинувши пресінг фармацевтичних корпорацій. Контраргументи про геноцид українського народу ще довго будуть вагомими.

Альтернативна енергетика/автономні рішення. Сподіваюся, після пережитого цієї зими критична інфраструктура буде націоналізована. Це вже не питання комерційного надання послуг, це питання національної безпеки в контексті терористичної загрози. Елемент оборонної сфери. Підозрюю, це рішення також волошебним чином скасує незрозумілі обмеження на розвиток альтернативної енергетики, таке враження, що кимось турботливо пролобійовані. А сталий запит на таку енергетику формується на наших очах.

Це лише побіжний перелік найбільш очевидних сфер, які отримають розвиток після перемоги України. Підозрюю — їх більше, доповнення списку кожен може зробити самостійно. І спланувати або проекти у цих напрямках, або функціональні місця у таких проектах.

Передбачаю єхидне запитання: де ж узяти гроші на реалізацію подібних ініціатив? Відповідаю: скоріше за все ресурси на відновлення будуть виділятися у логіці європейських/міжнародних фондів і програм. Коли держава отримує макрофінансування, а громадяни — гранти і інвестиції під чітко згенеровані проекти і бізнес-плани. Докладніше про фінансові інструменти, на які ми можемо розраховувати, я писала у статті Україна: від єврооптимізму до єврореалізму. І звідси випливає наступний пул освітніх програм, які цими ресурсами дозволять скористатися.

Підприємництво: інноваційне, класичне, соціальне і персональне

Так чи інакше, повоєнна Україна приречена стати нацією підприємців. Думаю, поточна жорстка криза вже дуже трансформувала мислення найманих працівників і навіть держслужбовців. Судіть самі: у ситуації терористичної війни і так достатньо стресогенних чинників, які перевищують адаптивні можливості психіки. Якщо на них накладається ще страх втрати роботи — це взагалі пекло. Ще з часів Державної служби зайнятості пам’ятаю, що втрата роботи — другий за стресогенністю чинник, після втрати близької людини. Підприємці, навіть у цій нерадісній ситуації, почуваються упевненіше.

Інша справа, що «етап накопичення первинного капіталу» кінця 90-х початку 2000-х створив підприємцям репутацію цинічних бариг, які за гроші маму рідну продадуть. З тих пір змінилося, як мінімум, три підприємницьких «покоління», а імідж усе ще цейво, не тойво…

Якщо сформулювати поняття, хто такий підприємець, можна сказати так: підприємець — проактивна особа, яка вирішує проблеми певних цільових аудиторій або закриває їх потреби. Причому окрім бізнесменів, метою яких є отримання прибутків, бувають ще соціальні підприємці, які реалізують проекти за кошти фондів і програм. І самозайняті підприємці, які продають власні компетенції на ринку праці. Себто підприємництво — явище набагато ширше, ніж бізнес. Чому повоєнній Україні вигідно підтримувати розвиток підприємництва у широкому сенсі цього слова, я писала у статті Українське економічне диво чи пастка середнього доходу?

Мені відомі усі ці міркування про те, що «вроджених» підприємців — відсотків 5 від усього населення. Але я упевнена, що цьому можна навчитися. «Доточити» підприємницькі компетенції до чисто фахових. Тому я б радила звернути увагу на чотири теми.

Метод економного стартапу. Відносно новий метод, який, тим не менше, ефективно дозволяє запускати стартапи мінімальними ресурсами з мінімальними ризиками. Викладений у книгах «Метод економного стартапу» Еріка Ріса, «Створення ціннісної пропозиції» Остервальдера і Пінь’є і вже доступний в онлайн-курсах. Несамовито раджу. Тим більше — книжку можна скачати на телефон чи інший гаджет і читати під час відключень світла.

Бізнес-планування. Застосовується, коли стартап пройшов етап експериментів, сфокусувався на певному напрямку, має стабільні продажі і потребує систематизації. Себто — делегування функцій найманим працівникам і офіційної реєстрації. У цьому випадку найкраще пройти тренінг. Бо, на відміну від попереднього варіанту, тут вже присутній суттєвий підприємницький ризик.

Реалізація проектів за грантові кошти. Напрям буде розвиватися бурхливо, оскільки робота з недержавними установами дозволяє донору краще контролювати використання коштів. Тут потрібно мати відповіді на питання: де шукати донорів, як грамотно складати проектні заявки (враховуючи специфіку оцінювання), де шукати дофінансування, як реалізовувати проект, не вилітаючи за графік, як його висвітлювати в медіа і як писати звітність. Думаю, цей напрям ідеально пасує держслужбовцям, які ризикують потрапити під скорочення. Хоча б тому, що використання коштів європейських фондів і програм має дуже впізнавану бюрократичну обв’язку. Ну, і звісно ж — волонтерам. Але про економні стартапи раджу і тут. Оскільки, щоб проект був успішним, потрібно робити те, що людям треба, а не причиняти їм добро з суб’єктивної точки зору ініціатора проекту.

Фріланс/аутсорс/прекарні практики загалом. Ще один підприємницький напрям, який не потребує величезного стартового капіталу. Ну хіба що витратитися на курси з СММ, ведення бухгалтерії ФОПам на фрілансі чи будь-який інший напрям, до якого лежить душа. Тим більше, що в Україні усе це ще до війни розвивалося із третьою космічною швидкістю. І супутні освітні курси відповідно. Навчать не лише професійно виконувати роботу, а й шукати замовлення, планувати час, вести фінансовий облік, планувати кар’єру.

Кооперація. Напрям, не дуже розвинутий у довоєнній Україні, але, тим не менше, надзвичайно перспективний. Нещодавно я проводила фокус-групу за участі діючих кооператорів і була вражена рівнем учасників. Це дійсно дуже ціннісні люди, спрямовані на примноження суспільного блага і об’єднання довкола цієї мети українців. До того ж, саме у кооперації зосереджені методики, яких так бракувало Україні впродовж усіх років незалежності. Наприклад, управлінські компетенції, що дозволяють інтегрувати довкола спільної справи самодостатніх і незалежних людей. Сприяти налагодженню довіри між ними і тривалої співпраці. Чи варто згадувати, що сто років тому Андрей Шептицький вже сотворив диво на Галичині, організувавши кооперативний рух? Це може стати однією з «фішок» повоєнної України.

Розумію — пірнути у вир підприємництва лячно. Це як народитися знову і з нуля вчитися ходити-говорити. Але винагородою буде набагато упевненіша позиція навіть в часи кризи (яйця розкладені до різних кошиків) і швидкий професійний розвиток. Коли ви працюєте з різними замовниками і клієнтами — навчаєтеся дуже швидко, органічно «обростаєте» компетенціями і професійними лайфхаками, позбавляєтеся ілюзій. А сидячи на фуллтаймі — скнієте в рутині, емоційно вигоряєте і втрачаєте конкурентоздатність на тлі зубатих піраній фрілансу.

А там, можливо, і до влади дійде, що було б набагато крутіше, якби під час війни люди давали собі ради у проектному підході, мали ресурси на купівлю генераторів і самоорганізовувалися набагато швидше, бо це вже — органічний навик.

І, нарешті, шостий технологічний уклад

Ходять, ходять такі чутки, що Захід робить ставку на Україну, як на чергового регіонального лідера і навіть готовий посилити її одразу технологіями шостого технологічного укладу. Або, по-німецьки, технологіями індустрії 4.0. Не потрібно казати, що це — фантастика. Ні. Більше того — на нашій території подібні процеси вже відбувалися.

У 1930–1940-х роках американці збудували в СРСР близько 1500 заводів та фабрик. Всього за 10 років вони створили в СРСР хімічну, авіаційну, електротехнічну, нафтову, гірничодобувну, вугільну, металургійну та іншу промисловість, найбільші в Європі заводи для автомобілів, тракторів, авіаційних двигунів та іншої продукції. І підготували на рабфаках близько 300 000 фахівців, здатних ці підприємства обслуговувати. Фактично підняли з попелу зруйновану громадянською війною радянську імперію. А пізніше зробили те саме із повоєнною Німеччиною, Південною Кореєю, Японією, багато у чому — Китаєм. Чи варто відкидати варіант, що США можуть стати співавторами ще одного економічного дива?

Просто нагадаю, які базові технології несе нам наступна промислова революція.

• Аналітика великих даних;
• Штучний інтелект;
• Автономні роботи;
• Автономний транспорт та безпілотні літальні апарати (БПЛА);
• Хмарні обчислення;
• Квантові обчислення;
• Інтернет речей;
• Доповнена, віртуальна реальність та метавсесвіт;
• Моделювання та симулятори;
• Тривимірний друк;
• Друкована електроніка;
• Нанотехнології та нейротехнології;
• Блокчейн;
• Інформаційна безпека.

Власне, більшість цих технологій вже присутня у нашому житті. Так що доведеться усе це освоювати рано чи пізно. У наших інтересах бути одними з перших у світі. Хоча б тому, що Росія ще довго нікуди не подінеться і перемогти її остаточно можна лише вийшовши на недосяжний для неї цивілізаційний рівень.

Проте, як на мене, саме у цьому питанні можуть виникнути перешкоди.

По-перше, як казав Пітер Друкер, «культура їсть стратегії на сніданок». Якщо українці у масі своїй не сприймуть ці інновації, їхня імплементація унеможливиться або дуже сповільниться. Важливо зґенерувати метод органічного переходу на технології шостого укладу. І унеможливити маніпуляції суспільною думкою з боку бенефіціарів поки що домінуючої в Україні системи.

По-друге, надзвичайно важливо дотримуватися техно-гуманітарного балансу. Як ми переконалися на власному досвіді – дикунам не можна давати технологій, до яких вони не готові етично. Тому що ці технології можуть завдати шкоди як їм самим, так і оточуючим спільнотам. Отже, не менш важливо зґенерувати етичний, ціннісний фундамент «нової України» і твердо його дотримуватися. Хто б міг вирішити таку задачу — питання відкрите.

Фіналізуючи. Війна вже назавжди змінила кожного з нас. Позбавила усіх ілюзій і загартувала. Проте, щоб перемогти не лише ворога, а і на внутрішньому фронті, кожному доведеться додатково трансформуватися згідно із персональним сценарієм. За допомогою освіти, просвіти і етики.

Ексклюзив

Катерина Гладкевич, фонд Вільяма Д. Донована за міжнародний мир, для Newssky