Ступінчата ескалація сьогодні і проблеми України завтра: після Перемоги

Ексклюзив. Майже дев’ять років минуло з часу початку новітньої російсько-української війни, розв’язаної кровожерним московським аґресором. Війни без правил. Війни, від результатів якої залежить саме існування української нації.

Війна від початку 2014 року була внутрішньо подвійним конфліктом. Ставлення Росії до України як до природної васальної держави і боротьба України за незалежність збігаються з боротьбою Москви проти Заходу, який, на її думку, прагне послабити її або, принаймні, позбавити її впливу на колишні сусідні пост-радянські держави, існування яких Росія давно ставить під питання. Путін говорив та писав, що розглядає Україну як штучну конструкцію, залежну від Росії та пов’язану з нею.

Але ще до того, як Путін прийшов до влади, Кремль вважав порядок європейської безпеки після закінчення холодної війни несправедливим, що викликає роздратування, оскільки НАТО привітно вітала нетерплячі країни колишнього Варшавського договору та Прибалтики, а колишні радянські республіки прагнули встановлення зв’язків із Заходом.

Таким чином, вторгнення Росії в Україну найкраще розглядати як подвійне зусилля, спрямоване на те, щоб підпорядкувати Київ і водночас змусити західні держави переглянути умови європейської безпеки, щоб визнати вплив Москви на сусідні країни. Протистояння, що розпочалося за цим, ще більше спростило Росії завдання самоізоляції та захисту свого народу від західного впливу, який, у її трактуванні, підбурює і розриває Україну. Як зазначила Москва у запропонованих угодах, які вона доставила Брюсселю та Вашингтону на тлі невдалої дипломатії кінця 2021 року, вона хоче сильно послабити НАТО, не дозволяючи йому подальшого розширення.

Ні для кого не секрет, що, готуючись до збройної кампанії в Україні, кремлівська верхівка ретельно зондувала позицію «колективного Заходу», потенційно здатного відіграти вирішальну роль у війні. Росія давно й тісно співпрацювала з розвиненими країнами Європи, що енергетично від неї залежали, й цей чинник рашистські верховоди вважали надійною запорукою успішної реалізації своїх планів відновлення впливу Кремля, щонайменше, на всю територію колишнього СРСР.

На початку так і здавалося. Анексувавши Крим і створивши на південному сході України фейкові псевдореспубліки, рашисти чули від західних лідерів лише про їхню «глибоку стурбованість». Це породжувало відчуття безкарності, що особливо яскраво виявилося після збиття над Донеччиною пасажирського літака МН-17. А після укладання мінських угод фактично утвердилася парадигма щодо недопустимості відновлення територіальної цілісності України військовим шляхом. Зрозуміло, що Москву це цілком влаштовувало. Не лише тому, що питання фактичного статусу Криму та ОРДЛО відкладалося на невизначений термін, а й тому, що відкривалася перспектива захоплення нових територій.

Після семи років позиційної й територіально обмеженої війни рашисти розпочали активну підготовку війни повномасштабної, небезпідставно (до деякого часу) сподіваючись на пасивну позицію Заходу. Згадаймо, як у середині лютого 2022 року західні держави одна за одною евакуйовували з Києва свої посольства. Це було явною ознакою, щонайменше, їхньої невпевненості в можливостях України захищатися. Але водночас і власного небажання надавати нашій державі вагому військову допомогу. «Джавеліни», які були одними із символів початкового етапу повномасштабної війни, фактично призначалися для партизанських дій. Тобто, в урядах більшості великих держав вважалося майже доконаним фактом захоплення Києва «за три дні». Виняток становила Велика Британія, чий тодішній очільник Борис Джонсон не приховував своєї дієвої проукраїнської позиції й ще перед рашистським вторгненням ініціював утворення «троїстого союзу» за участю Британії, Польщі та України.

Героїчний опір захисників України, починаючи з перших днів широкомасштабної російської аґресії, змусив лідерів західних країн поступово переглядати своє бачення. Найповільніше цей процес тривав у Німеччині та Франції, які через свою енергетичну залежність від Кремля й деякі історичні нюанси надто боляче долали свої москвофільські стереотипи.

Після відступу рашистських військ із-під Києва всьому світові стало зрозуміло, що Україна встояла й надалі витіснятиме окупантів з усіх тимчасово захоплених територій. Але успіхи Збройних Сил України вселяли в багатьох світових лідерів, особливо президента США ДжозефаБайдена, побоювання щодо застосування загнаною в кут Росією ядерної зброї, щонайменше, тактичної.

Партнери Росії в Азії також закликали Москву виявляти стриманість. Можливо, найголовнішим є те, що Китай закликав міжнародних гравців запобігти ядерній кризі на континенті. За словами китайського лідера Сі Цзіньпіна, «міжнародне співтовариство має… спільно протистояти застосуванню чи загрозам застосування ядерної зброї, виступати за незастосування ядерної зброї та ведення ядерних воєн, щоб запобігти ядерній кризі в Євразії». Індіятакож чітко заявила, що ядерна зброя не повинна застосовуватись жодною зі сторін у російсько-українській війні.

Незважаючи на загалом широкий розкид думок за столом, «Група двадцяти» зайняла жорстку позицію з цього питання у своїй заяві на листопадовому саміті в Індонезії: «Застосування чи загроза застосування ядерної зброї неприпустимі».

На певному етапі війни ядерна фобія і стала головною причиною (принаймні, офіційно декларованою) ненадання або затримок із наданням Україні наступальної зброї та сучасних систем ППО.

В результаті поле битви залишається запеклим. Кремль, схоже, робить ставку на свою мобілізацію, щоб стримати подальший український наступ, оскільки зимові холоди, сира погода та багно ускладнюють операції для обох сторін. Втративши Херсон, Москва може очікувати, що Україна спробує перерізати сухопутний міст захопленої української території, який з’єднує райони Донбасу, що утримуються Росією, і власне Росію з анексованим півостровом Крим.

Війна завдає жахливої шкоди Україні й сіє хаос у світовій економіці та, певною мірою, у світових справах. Але держави НАТО дійшли висновку, що підтримка запеклих боїв в Україні і навіть невеликий ризик ядерної ескалації — це найкращий вибір для них і для всього світу, ніж розчищати шлях Росії до перемоги через жорстоку військову кампанію та ядерну загрозу. Їхній розрахунок полягає в тому, що ці витрати та ризики є необхідною ціною збереження суверенітету України, а також міжнародного миру та безпеки. Такий розрахунок зробити складно: якоюсь мірою він непокоїть інші частини світу.

Це, безумовно, потребує постійного перегляду. Якогось моменту логіка може змінитися залежно від подій на полях битв в Україні та в самій Росії. Але поки що це правильний підхід.

Україна така сама суходільна держава, як і Росія. Проте, Путіну також протистоїть коаліція морських (в основному західних) держав, які відстоюють свободу судноплавства, мають чудові військово-морські можливості і сильний вплив на світові морські справи. Це дозволяє Заходу можливість поступово задушити путінський режим, застосовуючи стратегічну морську міць.

Без сумніву, колективний Захід бажає, щоб Україна перемогла. Але для здійснення цього йому необхідно пройти між Сціллою та Харибдою, коли з одного боку — кремлівський ядерний шантаж, з іншого — небажання допустити монополії України на її майбутню Перемогу. Цим протиріччям і зумовлені темпи постачання зброї нашій державі її західними партнерами. Вони вичікують, коли Україна, маючи наявні засоби, відіб’є атаки рашистів і сама перейде до активних наступальних дій, але при цьому дедалі більше вичерпуватиме свій людський ресурс і, хоч, кінець-кінцем, перемагатиме у війні, але буде виснаженою.

Після захоплення Україною стратегічної ініціативи військова допомога Заходу нашій державі зростатиме. Так, як і до сьогодні вона зростала — ступінчасто, адже спочатку була «глибока стурбованість», далі — нелетальна зброя, згодом — «Джавеліни», «Байрактари», ще пізніше — HIMARS’и й ракети до них близького радіуса дії, потім — «Гепарди», засоби ППО IRIS-T, невдовзі очікуватимемо на «Леопарди»… Тривають дискусії щодо надання «Залізного купола», винищувачів F-16, високоточних ракет далекого радіуса дії, систем ATACMS для них… А що далі, в міру — так само ступінчастого — посилення переваги ЗСУ? Чи дозріють провідні західні держави до безпосередньої участі у війні з Росією, коли залишиться остаточно покласти її на лопатки? Аби мати підстави для участі в розподілі її мінерально-сировинної спадщини?

Нинішня історія протистояння світової спільноти аґресорам у принципі не нова. Згадаймо Другу світову війну — хіба одразу після нападу Німеччини на Польщу сформувалася антигітлерівська коаліція? Зовсім ні — спочатку були німецько-совєтський договір «про дружбу та кордон», «дивна війна» Британії та Франції проти Німеччини, запевнення президента Ф. Рузвельта в 1940 році про те, що «жоден американський хлопець не буде воювати» (те саме, що зараз каже Джо Байден)… Антигітлерівська коаліція в її загальновідомому вигляді сформувалася тільки в 1942 — на початку 1943 р. А Західний фронт відкрито щойно в червні 1944 р. Чи це не та ж сама ступінчастість, що стала класичною?

Чи означає допомога Заходу Україні його щире бажання підтримати нас? Так, але частково. Найбільш послідовні у своїй проукраїнській позиції Велика Британія, Польща, країни Балтії. Поляки, литовці, латиші, естонці, фіни найкраще усвідомлюють, що в разі падіння України вони — наступні. Британці, на відміну від континентальних європейців, практично ніколи не залежали від російських нафти й газу й водночас віддані ідеалам парламентаризму. Німці та французи також мали б засвідчити відданість цим ідеалам, але комерційно-бізнесові інтересистаютьна заваді. Американцям у їхньому послідовному сповідуванні принципів заважає страх перед путінською ядерною загрозою.

Згадувана вище ступінчастість у розвитку подій російсько-української війни, пов’язана з обсягами й темпами постачання Україні сучасного озброєння, дає приблизну відповідь на запитання — коли закінчиться війна? Але головну роль відіграють професіоналізм і мужність наших бійців. Саме українці сьогодні задають тон світові, а не навпаки.

2023 рік має стати вирішальним тому, що Росію треба дотиснути цього року; між тим, Росія грає на виснаження, «гарматного м’яса» у неї предостатньо, вона закидає трупами всю українську землю, і росіяни ніколи не скажуть: «Стоп! Ми не хочемо більше вмирати на чужій землі». В той час українці цінують життя кожного свого захисника та захисниці. І ми не можемо собі дозволити затягувати війну. «Ми тримаємося, але ця зима йде складно. І питання — як тоді пройде наступна зима?».

Варто звернути увагу і на те, що загалом світ не сприймає серйозно ідею розпаду Росії. Саме зараз поки що ідея того, що Росія може розпастися, є маргінальною у світі. Я цілком переконаний, що наша безпека у майбутньому, після того як ми вийдемо на кордони 1991 року, неможлива без демілітаризації Росії. Тому, що Росія — це імперія, яка не може існувати без завоювань, зовнішньої агресії, репресивного апарату і … без України у зоні свого впливу. Тому — лише розпад Росії на дрібніші утворення допоможе уникнути наступних атак. Чому цю ідею не сприймають? Бо неясно, що робити з ядерною зброєю, бо страшно, які сили будуть контролювати величезний регіон Азії після падіння Кремля.

Але я щиро вірю на слово Мирославу Мариновичу. Він сказав, що «відчуває трупний запах росії». А я йому вірю, бо ця Людина — дисидент та інтелектуал, який знає про російський режим все. («Я мав таке ж відчуття і наприкінці 80-х, перед розпадом СССР». Тож, якщо «союз нерушимий» розпався, то й Росію таке ж чекає).

Наша дипломатія має працювати більше, краще, охоплюючи всі регіони планети. Від Африки до Азії. Справді, немає в нас ще політики щодо країн Азії, Африки, а особливо Латинської Америки, і результат очевидний — яка позиція Бразилії, Арґентини, Мексики. От чим займається посольство у Таїланді чи в Новій Зеландії? Працювати, це значить мати чіткі завдання — що і як робити!Але слід відзначити, що за останній рік у міжнародній комунікації Україна зробила більше, аніж за попередні 20. І це так. Якщо такими темпами і надалі, то буде реальний прорив.А ще нам бракує фахівців. Бракує тих, хто знає мови, багато мов. Як зазначають політологи, сучасний міжнародник має володіти 5-6 мовами. Нам бракує знавців німецької і французької, про інших взагалі не говоримо.

Маємо велику демографічну проблему. Величезну. Тож, навіть якщо після Перемоги раптом станеться бейбі-бум, ми не зможемо її подолати. Тобто можна трактувати іміґрацію як засіб подолання демографічної кризи (думаю, для цього найкраще підходили б індуси — з одного боку, в них перенаселення, з іншого — вони індоєвропейці, арії, наші далекі родичі). Тільки, може, це вже крайній варіант — головне, створити умови для різкого підвищення народжуваності (закривши питання про т. зв. «ґендерну рівність») та формування численних фермерських господарств сімейного типу? Надавши їм землю, яку нині орендують уламки колишніх колгоспів?

Треба бути готовими приймати іммігрантів, давати їм умови для освіти, роботи, облаштування життя. Робота наших дипломатів має бути скерована ще й на те, аби молоді люди, наприклад, у Азії вивчали українську мову і їхали до нас.

Мені поки важко проаналізувати цю тезу, бо не усвідомлюю, яким чином буде йти відбудова. Але думка слушна — де брати людей для відбудови? Світ тільки відкриває для себе Україну. За 105 років (після гастролей Капели УНР Європою, коли усі були у захваті від «Щедрика» Миколи Леонтовича) мало що змінилося. Століттями він сприймав її крізь призму російського бачення, а зараз має шанс пізнати її справжню.

Але це процес не одного дня. Нам ще довго доведеться пояснювати світу — хто ми, які ми і про що ми?

Юрко Луганський, політолог