Святогірська Лавра теж має стати українською. Інтро

Ексклюзив. Щоб обезголовити московську гундяївську гідру, необхідний перехід українських Лавр в ПЦУ, причому повний та безкомпромісний. Тут неможливо з-служіння в одному храмі, наприклад, але в різні години священнослужителів ПЦУ і РПЦ МП імені Сталіна. Така практика поширена в деяких храмах в Галичині, там по черзі співслужать представники то УГКЦ, то ПЦУ. Але в Лаврах таке неможливо, не з причин технічного плану, а з огляду на політичний, точніше морально-ідеологічний аспект. Не можна, щоб тривала присутність ворога в українських святинях, в тих святих, не повинні славити «матушку Росію» (ще і російською мовою), а повинні молитися про перемогу нашого воїнства над московсько-путінськими й гундяївськими окупантами та терористами.

Зазвичай, коли ми говоримо про українські лаври, згадуються Київська та Почаївська. Якщо в першій лід вже рушив, то друга на черзі: думається нам, що щодо другої зайнято вичікувальну позицію. Просто чекають, що частина ченців сама її покине, а з тими, хто залишився вірними не Христу, а лжепатріарху Гундяєву вже легше буде розібратися.

Але на відміну від «великої» Росії, де 2 лаври (Сергієво-Посадська та Олександро-Невська), в Україні, далеко не «малій», їх три. Нині так називаються зазвичай великі, шановані, що мають істотне історичне значення обителі. Отже, третя, про яку призабули — це Святогірська Успенська. Це один з трьох (разом з Києво-Печерським, Почаївським) монастирів РПЦ МП імені Сталіна, іменований Лаврою. У нашому нарисі ми покажемо, як вона виникла, і чому вона повинна стати українською не тільки за географічним положенням, а й за канонічною приналежністю. Для цього ми розглянемо географічні та історичні обставини.

Лавра розташована в дуже невеликому (близько 4000 населення) курортному містечку Святогірську, який іменується так знову ж по Лаврі, що стоїть на Святих горах. Це високий, крейдяний берег річки Донець. Територіально обитель, присвячена Успінню Богородиці, належить до Донбасу України, поруч з нею — межі трьох областей — Харківської, Донецької, Луганської. Зовсім поруч міста, ще кілька років тому колишні у всіх, що називається, На слуху — Слов’янськ, Горлівка. Саме за них точилися бої між патріотами України та проросійськими сепаратистами.

Окремо відзначимо, що розташована вона на території, підконтрольній Україні; але наскільки там сильні проукраїнські настрої, ми скажемо нижче, а поки відзначимо те, що і Почаївська Лавра, яка розташована на західних наших територіях, страждає «московським синдромом», там теж говорять російською мовою, не приймають записки за представників ПЦУ і УГКЦ, а також косо (а часом вельми злобно) дивляться на вишиванки та тих, хто звертається до них державною мовою. Це ще одна з причин, чому всі три ці оплоти «русского миру» повинні бути кардинально трансформовані.

А зараз мова піде про форпост «русского миру» на Сході, про Святогірьску Лавру.

Але чи завжди так було? Точної дати (навіть точних відомостей) про зародження чернецтва в цих краях немає. Але точно відомо зовсім інше: спочатку обителі, що передували Лаврі, були підпорядковані не Москві, де тоді ще жаби квакали, а Константинополю, де вже стояв храм святої Софії.

Точно не відомо, хто саме викопав тут перші печери. Церковні історики припускають, що першими насельниками Святих гір могли бути вихідці з Візантії, які прийшли на Донець ще до прийняття Руссю хрещення, може бути, близько VIII ст. Тоді імперія, Церква переживали важкий період панування іконоборчої єресі.

Православні ченці — іноді цілими чернечими громадами або мирськими парафіями, прямо зі своїми пастирями — йшли від переслідувань на межі імперії, несучи з собою святі образи, рятуючи їх від наруги. Пізніше, коли монастир склався, з’явилися храми, келії вже за межами печер, тут стали ховати покійних братів.

А ось реально найперша письмова згадка про місцевість «Святі Гори» відноситься до 1526 року. Зустрічається воно в записках німецького посла Сигізмунда Герберштейна, який писав про те, що російські воїни повідомили йому про наявність біля місця Великий Перевіз, у Святих гір, якихось мармурових і кам’яних статуй і статуй. Безсумнівно, що святість жила тут ще до XVI століття, чимало ченців і подвижників здобували і відповідну назву самому цьому місцю — Святі Гори. У документах XVI та XVII століть Святогірський монастир неодноразово згадується в Московській та інших російських літописах в якості південного сторожового поста.

Книга «Большого чертежа» (1547 рік) вказує: «від гирла річки Оскола на Дінці, з кримської сторони, Святі Гори». Одне з перших згадок про Святих Горах знаходиться у Львівській літописі 1555 року: «И как воеводы пришли верх Мжи и Коломака, и прибежал к ним сторож из СвятыхГор, да станичник Лаврентий Колтовский товарища прислал с тем: цар крымский Донец перелез со многими людьми и идет к Рязанским и ТульскимУкраинам».

У Никонівському літописі, в розписанні донецьких сторож князя Воротинського, в 1571 році згадана «п’ята сторожа Святогірська».

За давнім переказом «святе місце», що знаходиться недалеко від Святогірського монастиря, закрите з трьох сторін неприступними прямовисними горами і густим лісом, було також фортецею. Ще в XIX столітті там було видно сліди батареї, а у «Святогірському Синодику» 1710 року згадується монах-пушкар Яків.

Свідченням того смутного та кровопролитного часу, коли обитель піддавалася частим татарським розграбуванням, дотепер є грамоти Святогірських настоятелів, які завжди у важкі для монастиря часи зверталися за допомогою до московських государів за допомогою.

З Жалуваної в 1620 році грамоти відомо, що цар Михайло Федорович «пожаловал Святогорского монастыря, что на СеверскомДонце, ігумена Ефрема с братиею, двенадцать старцев, велел им давати своего Государева жалованья годовыя руги по 12 четвертей ржи, по 12 четвертей овса, по 10 рублей денег».

Одна зі Святогірських чолобитних XVII століття говорить про розорення монастиря в 1628 році: «Государское жалование, церковное строение, ризы и стихари, и книги, и сосуды церковные, и то у них все церковное строение поймали татарове, как приходили ко Святым Горам». Один з небагатьох уник татарського полону старець Олександр — і просив царя Михайла Федоровича виділити для розореної обителі різної церковного начиння і богослужбових книг. Крім річного грошового і хлібного платні обитель була забезпечена царською милістю та різними земельними угіддями, порохом і свинцем для гармат, що знаходилися в Святогірському гарнізоні.

Варто тут відзначити та обїєктивне віддати належне, що Михайло Федорович був реально християнином, він протегував цьому монастирю за покликом свого віруючого серця, а не заради політичного піару. Тим більше, що на відміну від слуг антихриста, що сидять на його місці в Московському Кремлі вже 105 років, він сприяв зростанню обителі, а не її знищенню. Про те, як представники сучасної Московії руйнували обитель ми розповімо у фінальній частині нашого нарису про неї.

Але з давніх часів монастир жив і своїми працями. Головним джерелом доходів був перевіз через річку Сіверський Донець, який знаходився в монастирських урочищах вище Святогірської обителі.

У XVI столітті цей перевіз, згідно з заміткою С. Герберштейна, носив назву «Великий Перевіз» і був, по суті, єдиною переправою в цих краях. Тому їм користувалися не тільки промисловики, мисливці, солевари, але навіть і посли іноземних держав, через що і проходила тут дорога носила назву «Посольський шлях». В середині 60-х років XVII ст.перевіз був переведений в новозбудоване містечко Маяцьке, а замість нього держава виплачувала обителі щорічну компенсацію.

До печерних споруд, що належать найпершому періоду життя обителі, які збереглися до нашого часу, відносяться печерна каплиця, дві усипальниці, що знаходяться на різних ярусах, печерний храм, освячений в XIX столітті на честь Різдва Іоанна Предтечі, храм святителя Миколая на скелі, Підземна церква преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських, келії всередині скелі і келарня (місце зберігання продуктів). За переказами, в стародавні часи, коли в печерах велися роботи, ченці збиралися в печерній каплиці і прочитували чернече правило. Ще в XIX столітті в усипальниці знаходилися кістки похованих 17 ченців — одних з перших насельників обителі.

Усипальниця біля Олексіївського храму має 12 довгастих ніш, які зовні закривалися крейдяними блоками. Всі вони зараз розорені, але в XIX столітті 4 з них ще зберігалися закладеними. Деякі ніші мають малі розміри і вміщують лише по кілька черепів — така традиція поховання (окремо складаються черепа і окремо — кістки) існує в багатьох монастирях Палестини, а також на Святій Горі Афон.

Вивчення архітектурних особливостей храму Різдва Іоанна Предтечі (серединний тримальний стовп, аркоподібна ніша в східній стіні) призводить до висновку, що в давнину первісне приміщення не призначалося для храму, а служило для монастирської трапезної. Підтвердженням цього служить і знаходиться неподалік келарня, де зберігалися продукти і стояла піч. Подібного роду архітектура трапезних палат відома в монастирському архітектурі з середини XV століття. За свідченням святителя Філарета (Гумілевського), в давнину тут, на крейдяному стовпі, був знайдений ченцями чудотворний образ святителя Миколая.

Всі нами тут наведені факти з ранньої (навіть напівлегендарної) історії Святогірської Лаври показують її явно не-московське походження, що її коріння сягають у Візантію, а через Київську Русь у Гетьманщину. Даний монастир у перші століття свого існування був саме українскою обителлю, форпостом, що захищав Україну від кочівників, а не форопостом «руського міра» в Україні. Про те, як обитель дійшла до життя такого, а що потрібно буде зробити, щоб вона повернулася до своїх витоків — ми розповімо у наступних нарисах.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky