Святогірська Лавра теж має стати українською. Продовження

28.05.2023 0 By Writer.NS

Ексклюзив. У минулому, вступному нарисі нашого циклу розкрили давню, напів легендарну історію Святого Лаври. Ми відзначили, що з самого свого зародження вона не мала ніякого відійшла до Московії і була суто українською обителлю. Продовжимо розгляд її історії. Але спочатку розглянемо, а що таке Лавра та скільки Лавр існує зараз в Християнському світі, тому що після публікації того нарису до нас кілька осіб особливо, паралельно один одному звернулися до нас з таким запитанням.

Лаврами називаються особливо відомі великі та шановані монастирі.

Присвоїти монастирю статус лаври може Патріарх, або інший перший ієрарх. Лаври зазвичай підпорядковуються безпосередньо Патріарху. Саме це слово грецького походження; і в давнину воно означало пристрій чернечого життя, середнє між суворим відлюдництвом (скит) і суворим загальним життям (монастир): спільне поселення, не пов’язане суворим статутом.

Лаври — це обгороджені поселення, всередині яких є різні види будівель. У центральній частині завжди знаходився собор, а перед ним розташовувався двір. Імена соборів зазвичай даються на честь якого-небудь свята Православної церкви, наприклад Успінню Богородиці (як це відбулося у трьох Українських лаврах). А в бічних прибудовах зазвичай знаходяться келії, де живуть ченці, трапезна, майстерні, готель, бібліотека та інші приміщення, в тому числі і господарські будівлі. Також на території монастиря є город, сад. На території Лаври може знаходитися кладовище. Вся територія обнесена стінами, встановлені ворота.

В історичній Палестині знаходяться руїни двох Лавр, а в наш час діє Лавра Сави Освяченого. У Греції Калавритська лавра — це найдавніший монастир Пелопоннесу, заснований в 961 році, який неодноразово руйнується і відновлюється, який зіграв значну роль в грецькій революції 1821 року. Знаходиться він зараз у церковній юрисдикції Елладської Православної церкви. Єдиною діючою Лаврою Афона є Велика Лавра (лавра святого Афанасія Афонського) — це головуючий монастир на Святій Горі Афон, заснований в 963 році.

У Польській Православній Церкві найменування Лаври присвоєно Супрасльскому на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці монастирю (Ławra Supraska), заснованому в 1498 році і розташованому в м. Супрасль на сході Польщі (Білостоцька єпархія). Титул «Лавра» обитель стала носити під час намісництва архімандрита Сергія (Кінбара, 1532-1565). Настоятелі Супрасльської Лаври на Соборах Київської митрополії підписувалися слідом за архімандритами Києво-Печерськими.

Але зараз рідко хто згадує ще про одну Лавру — Давидо-Гареджійську. Вона розташована на кордоні Грузії та Азербайджану і є вже багато років спільною культурною спадщиною, хоча і належить Грузинській Православній Церкві.За багатовікову історію чернецтва жоден жіночий монастир офіційно не називався Лаврою. Однак формальних заборон або обмежень для присвоєння титулу «лавра» жіночим монастирям не існує.

В цей час у Росії існує всього дві лаври: Олександро-Невська — в Петербурзі. Троїце-Сергієва лавра — під Москвою.В Україні їх три: Києво-Печерська, Почаївська та Святогірська. З часів СРСР на Західній Україні існує Греко-Католицька Унівська Лавра. Отже, ми можемо говорити про 10, або 11 Лаврах, якщо враховати і Унівську.

Продовжимо огляд історії Святогірської Лаври.У XVI ст. Святогірська обитель, бувши самим передовим українським поселенням в степу, служила державі у якості сторожового поста: оскільки південні околиці країни постійно піддавалися набігам кримських і ногайських татар, метою яких було захоплення бранців для работоргівлі. Головне призначення Святогірської сторожі було не в обороні монастиря від татарських орд, а в спостереженні за пересуваннями кочівників. Функцію оборони з успіхом виконувала неприступна з усіх боків крейдяна скеля, всередині якої й знаходився монастир. Під час татарських нападів братія також захищалася рушницями та пищалями.

В кінці XVII ст. ченці заклали перші наземні храми біля підошви скелі: в 1679 році був побудований храм на честь апостолів Петра і Павла, а в 1708 році — новий кам’яний Успенський собор.

Отже, у козацькі часи Святогірський Успенський монастир був не тільки сакральним центром, але і фортецею, яку захищали козаки українського Слобідського Ізюмського полку від татар. Відомі мінімум 5 великих спроб кримців захопити монастир — 1664, 1679, 1680, 1691 і 1737 роках, однак, кожен раз вони були неуспішними. Хоча сусідня фортеця Тор (нині — Слов’янськ) кілька разів була спалена татарами

У XVIII ст. зменшилася небезпека з боку татар: 1737 р. — дата останнього, відомого нам кочівницького погрому. Але мирне життя в монастирі порушувалася вже іншими лихами — морова хвороба приносила спустошення не менш значні, ніж татарські набіги. Тим часом попри несприятливі умови, монастир ніколи не відмовляв нужденним у моральній та матеріальній допомозі.

Деякі з настоятелів обителі славилися своєю освіченістю, з часом ставали членами духовної консисторії, навіть займали єпископські кафедри. Наприклад, архімандрит Іларіон (Григорович), який був настоятелем з 1733 рю, був згодом архієпископом Крутицьким та здобув на Москві славу благодатного святителя.

Зі Святогірських настоятелів XVIII ст. особливо яскравими були архімандрити Тадей (Кокойлович, 1738-1758 рр.) та Рафаїл (Мокренський, 1758-1765 рр.). За свідченням монастирського літописця, при цих настоятелях Святі гори знову процвіли духовними подвигами ченців, які, наслідуючи древнім подвижникам, жили в поодиноких печерах, прихованих між крейдяних гір.

Крім того, архімандрит Тадей (Кокойлович), відомий своєю вченістю, указом Святійшого Синоду в 1741 р.був направлений до Москви для участі у виправленні слов’янського перекладу Біблії за наказом самої імператриці Єлизавети.

Монастир жив своїм скромним життям до катерининських часів. Тоді, в епоху масового закриття монастирів у Російській імперії, він припинив своє існування приблизно на 70 років. Всесильний Григорій Потьомкін випросив у «матінки імператриці» тут на кручах собі маєток.

У 1787 р за указом імператриці Катерини II Святогірський монастир був скасований, а села, землі та угіддя, якіналежали йому, були відібрані в казну. У 1790 р.новим власником Святогір’я став князь Таврійський — Григорій Потьомкін. За указом Святійшого Синоду монастирські храми Успіння Божої Матері та святителя Миколая на скелі звернені в парафіяльні, а інші (дерев’яний храм свв. Петра і Павла і неосвященний храм в («Святому місці») розібрані та відвезені. У скасованому стані обитель перебувала майже 57 років.

Після смерті князя землі стають власністю його племінника Василя Енгельгардта (батька поміщика, в рабстві у якого перебував Тарас Шевченко). Рід Потьомкіних продовжував володіти територіями закритої обителі. Але через пару поколінь відбулася значуща подія: потомки вирішили виправити наслідки гріхів своїх предків. І саме цим же людям монастир зобов’язаний своїм відновленням. Саме княгиня Тетяна Потьомкіна, відома благодійниця, домоглася дозволу Синоду на відновлення тут чернечого життя, більш того, активно допомогла відновити храми, келії власними коштами.

З цією метою в 1844 році княгиня Тетяна Потьомкіна подала клопотання імператору, в якому просила відновити роботу монастиря. Миколай I її прохання виконав. Він зрозумів її інтенцію — необхідно було спокутувати провину предків, адже саме його бабуся закрила цей монастир. В результаті рішенням імператора та доброю волею княгині Потьомкіної обитель була відновлена, а за наступні сімдесят років досягла небувалого розквіту. Монастир став одним з найбільших в імперії.

Розглянемо коротко історію його храмів.

Про первісну історію підземного храму преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських майже нічого не відомо, крім того, що вже в XVIII ст. він був загублений. Відкриття та відновленя храму відбулося лише у 1845 році, коли його місце розташування було вказано одним столітнім старцем, який ще у своїй молодості чув переказ, ніби там є підземна церква. У 1846 р. новознайдений храм був освячений на честь преподобних Антонія і Феодосія Печерських, — через те, що народна легенда зберігало пам’ять про зв’язок печерного ходу з крейдяної скелі до знайденої церкви з печерами преподобних Антонія і Феодосія.

У цей період свого існування, що охопив 2-у половину XIX ст. та початок XX ст., свята обитель мала особливе Боже благословення. Число насельників її доходило до 700 осіб, у всьому вона рясніла, зростала, прирасилася новими храмами та будівлями.

Замість старих і напівзруйнованих були заново побудовані наступні корпуси: ієро-монашеський, просфорніческій, економічний, скарбничий та настоятельський. На південному схилі Святих гір був влаштований окремий економічний хутір, на якому знаходилося монастирське господарство, поруч —лікарня з церквою та бджолина пасіка. У самій обителі брати завели багато корисних майстерень: столярну, слюсарну, малярську, ковальську, шевську, живописну та інші, які приносили двояку користь: братія працювала, уникаючи неробства, і обитель скорочувала свої витрати на покупку багатьох речей.

У 1879 р. старанням архімандрита Германа в монастирі почала працювати своя власна фотостудія, якою завідувавчернець Тимон, який ґрунтовно знав фотографічне мистецтво. Багато видів обителі, зроблені в ній в той час, збереглися до нині і як і раніше вражають своєю якістю навіть досвідчених фотографів.

Була відома Святогірська пустель і освіченими ченцями: ієромонахи Тихон, Іларіон, Юстин та ієродиякон Іриней за указом Святійшого Синоду в 1900 р. увійшли до складу Єрусалимської Духовної Місії.

У навколишніх селах (Гола Долина, Банне і Пришиб) були заведені школи, в яких свято-гірці викладали грамоту, церковний спів, прикладне мистецтво та інше. Число учнів в них перевищувало 300 осіб. Багато сприяла процвітанню обителі гостинність, коли запрошували благочестивих віруючих людей всякого стану: монастир годував та поїв безплатно, приймаючи всіх, хто б не відвідував його. Звичаї та порядки були такі прекрасні, що серед місцевого населення ходила приказка: «добре, як у Святих Горах». Церковне богослужіння і статут були взяті з Глинської пустелі та відрізнялися чинністю, тривалістю служб, а Братський хор славився древніми наспівами та якістю голосів.

За час настоятельства архімандритів Арсенія і Германа обитель процвіла, «яко крин сільський» та стала однією з упорядкованих і найбагатших обителей краю. Був оновлений древній храм святителя Миколая в крейдяних печерах, переосвячений на честь Різдва Іоанна Предтечі, а також Нікольський храм на скелі; споруджені величний Успенський собор, Покровський храм з дзвіницею, двоповерховий Преображенський на одній з гір, яка називалася «Фавором», скит з храмом прп. Арсенія Великого на «святому місці», Охтирська церква на лікарняному хуторі та Спасів скит на місці аварії царського поїзда в 1888 р. біля станції Бірки. У 1861 р., після смерті архімандрита Арсенія, братією був викопаний новий печерний храм на честь преподобного Алексія, людини Божої, покровителя покійного настоятеля (ім’я Алексій він носив до постриження в чернецтво).

У 60 км від Святогірського монастиря, на хуторі Гаражівка, в подарованому вдовою Марфою Правицькою маєтку був відкритий в 1868 р. скит і влаштована дерев’яна церква, присвячена іконі Божої Матері «Неопалима Купина», а в селі Височинівка (близько 300 км від Святогірської пустелі) старанням отця Германа влаштований окремий Височинівський Казанський чоловічий монастир, який отримав свого настоятеля зі Святогірської братії. Крім того, в селі Катеринівка знаходилося монастирське підсобне господарство з церквою на честь ікони Божої Матері «Знамення».

У XIX ст. Святі гори стали центром богомілля не тільки для України, Дону і Кавказу, але і для півночі імперії, звідки також приходило безліч паломників і прочан, які заходили в обитель по дорозі з Воронежа до Києва. Колись запустіла, Святогірська обитель за короткий період була прикрашена багатьма царськими дарами (як свого часу ми пам’ятаємо її протегував, рухомий християнським милосердям, ще засновник династії, цар Михайло Федорович), збагачена вкладами різних жертводавців та благодійників і стала відомою й славною по всій імперії.

9 серпня 1861 р. Святогірська пустинь урочисто приймала імператрицю Марію Олександрівну з дітьми. Гостей біля святих воріт зустрічав ігумен Герман з братією зі свічками в руках. У ці дні, з 9 по 12 серпня, государиня з дітьми відвідали багато монастирських храмів, а також скит преподобного Арсенія Великого. 12 числа, в суботу, в Іоанно- Предтеченської церкви вони слухали Божественну літургію, за якою причастилися Святих Христових Тайн. У той же день, о 4 годині пополудні, для довершення великої радості братії обителі та народу в Святі Гори прибув Олександр II, який з сімейством відвідав кілька храмів монастиря та печери.

13 числа, в неділю, царська родина слухала Божественну літургію в домовій церкві князів Потьомкіних, яку звершував отець ігумен. Після закінчення літургії государ вручив отцю Герману золотий хрест, прикрашений алмазами і смарагдами. В цей же день імператор з сімейством відбув до м. Харкова. Але і після від’їзду Олександр Другий та його дружина Марія Олександрівна неодноразово обсипали Святогірську обитель своїми дарами. Про враження, зроблене на Романових Святими Горами, можна судити за словами Олександра III: «Матінка дуже любила Святі Гори та часто їх згадувала». Згодом архімандрит Герман неодноразово зустрічався з царськими особами та був відзначений від них багатьох нагород.

У висновку даного нарису варто звернути увагу на дві речі: по-перше, нащадки (князі Потьомкіни та представники династії Романових протягом трьох поколінь) своєю діяльною участю спокутували провини своїх предків, в слідстві чого обитель була відроджена та навіть розширилася, розбагатіла. По-друге, перебуваючи у складі Синодальної церкви, вона все одно залишалася українською, бо сприяла задовольненню духовних та матеріальних потрібностей саме українського населення, а не служила цілям імперської пропаганди.

Звернувши увагу на ці моменти, задумаймось про те, як ми зможемо спокутувати провину наших предків (якою б вона не була) і як нам посприяти тому, що ця Лавра знову стала українською, знову стала тим форпостом,який буде захищати неньку від навали вже не кочіників зі степів, а від впливу московитської ідеології, яка не меньш для України шкидлива.

Про історію монастиря у ХХ столітті ми поговоримо у наступному нашому нарисі.

ВерстянюкІван Верстянюк, оглядач Newssky


Підтримати проект:

Підписатись на новини:




В тему: