Святогірська Лавра має стати українською. Радянська доба

Ексклюзив. Успішне відродження Святогірського монастиря на початку XX століття на довгі роки безжально перервала революція, яку здійснили войовничі атеїсти. З утворенням в 1922 році на території Святогірської обителі санаторію печери та печерні храми також випробували на собі руйнівну руку нової влади. Реліквії та святині Святогірського монастиря тоді були знищені. На щастя, більшовики не підірвали історичні споруди. Адже на території Святогірського монастиря в Донецькій області був утворений «Дім відпочинку», призначений для «трудящих Донбасу».

Отже, в 1922 році радянська влада закрила монастир. Приводом послужив епізод кампанії з вилучення церковних цінностей, що йшла по всій країні навесні того року. Архімандрит Трифон добровільно здавати цінності відмовився, відкрито сказавши більшовицьким грабіжникам: «Ви сила і влада, беріть самі, але ми добровільно нічого не здамо». Висновки влада червоних шакалів зробила. Як лапідарно зауважує офіційна історія монастиря, «з цього моменту монастир припинив своє існування. Колишні монастирські будівлі почали освоюватися Домом відпочинку»

У жовтні 1922 року братія обителі, намагаючись зберегти від наруги хоча б один з монастирських храмів, направили до Києва прохання про дозвіл відкриття парафіяльної церкви у скасованому Святогірському монастирі. Але і в цьому їм відмовили. На засіданні ВУЦІКу, що відбулося 18 жовтня 1922 року, головою тов. Петровським було прийнято рішення «клопотання відхилити». А через три дні тим же ВУЦІКом монастир, у якому з серпня розташовувалися вже два дитячих будинки, остаточно переданий Донецькому Губсоцстраху для влаштування Дому відпочинку.

З цього моменту монастир припинив своє існування. Колишні монастирські будівлі почали освоюватися «Домом відпочинку». У 1925 році в лісових околицях колишнього монастиря почали влаштовувати окремі пансіонати для відпочинку робітників, піонерські табори, будинки для матері й дитини.
В результаті настав довгий період запустіння та осквернення святої обителі.

Нові правителі не просто використовували монастирські будівлі та храми, але намагалися поглумитися над святинями, і, як було заведено, у радянській «традиції», на місці вівтарів влаштовували відхожі місця. Були збиті куполи з церков, понівечені розписи і благоліпність архітектури. Соборний храм Успіння Божої Матері перебудований під кінотеатр: в лівому боковому вівтарі був влаштований санвузол, в правому — гримерна, в центральному — сцена та оркестрова яма, у вестибюлі — кімната сміху.

У церкві Покрови Божої Матері було розміщена водолікарня з вуглекислими ваннами, солярієм, стат-душами, причому одна з ванн стояла у вівтарі на місці престолу — самого святого місця в храмі.

У 1927 р. як символ тимчасової «перемоги» революції та панування комунізму на одній з гір, що називалася Єрмоном (на пам’ять однойменної гори в Палестині), споруджено пам’ятник одному з лідерів сепаратистської Донецько-Придніпровської Республіки — Артему (Сергєєву); 28-метрова статуя виконана у стилі кубізму відомим скульптором Кавалерідзе.

Смолистый дух сосны, лесная ширь,
Как продолженье неприступной кручи.
Шеломом золочёным монастырь
Взметнулся под. всклокоченные тучи.
Но даже выше храмов над Донцом,
В затянутые вглядываясь дали,
Артём с непроницаемым лицом
Шагнул вперёд, застыв на пьедестале.
В военной форме при любой поре,
Сжав кулаки, идейно остолблённый,
Что он забыл на меловой горе —
Квадратный, железобетонный?
И кажется, вот-вот с горы крутой
Он ступит тяжкой каменной стопою
На маковки Успении святой —
И хрустнут те яичной скорлупою.

Так образно описав «святогірського командора» донецький поет Борис Белаш. Ось вона, страшна історія нашої країни, що застигла в камені: на Святих горахстоять одночасно красень-храм та «ідейноостовплений» кат Артем. Але маківки церков, що здаються тонкою яєчною шкаралупою перед кам’яною масою командора, встояли. Бо сила в Божій правді, а не в комуністичній ідеології.

На превеликий жаль, і сьогодні над монастирем та над усією округою височить на скелі величезний кам’яний пам’ятник Артему (Сергєєву) — комуністичному діячеві, який встановлював у краї радянську владу. Він не тільки сприяв закриттю Святогірського монастиря, а й власноруч розстрілював ченців. Новомученики піддалися страшним випробуванням тільки за те, що служили Богу. Старожили розповідають, що червоний садист Артем з «товаришами» виводили ченців взимку на лід та розстрілювали. Води Донця ставали червоними від крові. Не дивно, що досі статую не демонтували, а московити, як і раніше, ім’ям цього ката називають наше українське місто Бахмут.

А ось на сусідній горі височить двоповерховий храм Преображення Господнього, у якому у свій час розмістили електростанцію.

Трохи пізніше прийшли в запустіння та були по-варварському зруйновані храми в Арсеніївському, Спасовому та Охтирському скитах. На базі останнього функціонував Дім відпочинку «Степовий», а поруч знаходився піонерський табір на 300 місць.

У стінах колишньої обителі були влаштовані три музейні виставки: санітарно-гігієнічна, антирелігійна та краєзнавча. Антирелігійна виставка розташовувалася у крейдяних монастирських печерах, які також випробували на собі руйнівну руку нової влади. Печерні церкви були розграбовані, іконостаси розбиті, ікони знищені, усюди панувало запустіння.

У підземній церкві преподобних Антонія і Феодосія Печерських у цей час адміністрація будинку відпочинку влаштувала овочесховище, що проіснувало до 1986 р., а в печерах крейдяної скелі в 1932 р. почав діяти антирелігійний музей.

А як склалася доля ченців, які жили в монастирі? Історія зберегла для нас і цю інформацію. Після закриття монастиря Святогірська братія була змушена жити в миру, займаючись різними ремеслами, працюючи «за наймом». Деякі втекли на Кавказ; так кисловодський старець Стефан (Ігнатенко), як свідчить єпископ Аліпій (Погребняк), що відвідував його в 1970-х рр, мав спілкування з тими святогорцями, які після закриття обителі віддалилися гори Абхазії, де проживали ще дуже довгий час.

Частина ченців оселилася в довколишніх селах, деякі на чолі з ієромонахом Михайлом (Галушко) залишилися жити біля Всіхсвятської цвинтарної церкви, інші нелегально жили в сусідньому місті Слов’янську.

У другій половині 30-х років сталінські репресії досягли величезних розмірів. Кривавий терор, апогей якого настав в 1937-38 роках, захопив всі верстви радянського населення. У ті роки були розстріляні зі Святогірської братії ієромонахи Мелхиседек (Соловьйов), Паїсій (Москот), Амвросій (Малінкін) та багато інших.

Імена багатьох святогорців, що жили після закриття монастиря в місті Слов’янську і прилеглих селах, відомі завдяки щоденниковим нотаткам Святогорця архідиякона Авраамія, який після смерті кожного з них завжди писав короткий некролог, а також спогадами сучасників та духовних чад.

У червні 1942 року на Святі Гори прийшли війська Німеччини. На завойованих територіях Радянського Союзу німецьке командування прагнуло проводити політику виправлення діяльності більшовицької влади, яка всі попередні перед ВВВ роки цілеспрямовано знищувала православне духовенство, руйнувала храми та монастирі Православної Церкви. Намагаючись завоювати симпатії місцевого населення, німецьке керівництво не перешкоджало віруючим відновлювати храми та відновлювати духовне життя в розорених обителях.

У результаті, 14 липня 1942 році під головуванням благочинного Слов’янського округу протоієрея Костянтина Ружицького в Троїцькому соборі м. Слов’янська відбулося засідання ченців, на якому було вирішено відкрити Святогірську обитель на правах парафії. Для початку богослужіння були обрані два ієромонахи: отці Каллістта Мелітон та два архідиякони: Іринейта Авраамій. Заступником настоятеля заочно призначили отця Михайла (Галушка).

Березень 1943 року виявився останнім місяцем життя братії в Святогірській обителі. До Святих гір все ближче та ближче підходила нова лінія фронту. Зіткнення німецьких і радянських військ, які в черговий раз «звільняли» (точніше здійснили чергову окупацію) України, унеможливили перебування ченців у монастирі. До кінця березня 1943 рокусвятогірським братам велено було покинути святу обитель.

Після війни руйнування монастиря продовжилося. У 1947 році був підірваний Всіхсвятський храм. У 1960-х рр. — знищені монастирські кладовища.

Але цілі були різні: радянська влада не прагнула зберегти обитель як релігійний об’єкт, але використовувала її для економічних цілей. І тому у післявоєнні роки цивільна влада відновила монастирські будівлі, частково зробили ремонт храмів, а в травні 1955 року на території обителі відкрили санаторій для лікування легеневих захворювань (з 1957 року — для лікування серцево-судинних захворювань та функціональних розладів нервової системи). В Успенському соборі розміщувався «Палац культури» з кінотеатром, в Покровській церкві була влаштована бібліотека, лікувальні та спортивні зали.

У 1970-х в одному з корпусів колишнього монастиря розмістився краєзнавчий музей, директор якого В. М. Дєдов багато зробив для збереження монастирських будівель як пам’яток історії та культури.

Частина монастирських будівель, печери, Миколаївська церква, Андріївська каплиця перебували в аварійному стані, руйнувалися часом та туристами, поки не увійшли у відання утвореного в 1979 році місцевого історико-архітектурного заповідника. До честі його співробітників, передані їм пам’ятники не залишилися у запустінні, але були частково реставровані та використовувалися як об’єкти для відвідування.

Під час реставраційних робіт 1980-х років на стінах храму фахівці виявили сліди живопису, що належить до часу функціонування музею. За спогадами очевидців, розписи були антирелігійного змісту. Разом з відповідними зображеннями весь інтер’єр храму був пристосований радянськими ідеологами під «кімнату тортур»: ризниця тапономарка видавалися за камери-одинаки, а залишки залізних гаків для кріплення іконостаса — за дибу. У переліку предметів, що належали цьому музею, згадуються Євангеліє, інша викрадена богослужбова утварь та навіть воскові статуї ченців.

Можна припустити, що воскові фігури чорноризців покликані були служити наочними прикладами нібито «інквізиторського духу» православного чернецтва. Причому потрапити до «музею нездорових фантазій» можна було тільки пройшовши з культпрацівником по печерах, «прикрашеним» плакатами з висловами К.Маркса, В. Леніна та інших безбожників-сатаністів.

Але часи мракобісся для обителі навряд чи закінчилися разом з радянською владою. Про те, що було далі — y нашому наступному нарисі.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky.