Святогірська Лавра теж буде українською

Ексклюзив. До святогірських старців за духовною настановою та пастирським словом приїжджали десятки тисяч паломників. Вважали необхідним відвідати монастир на Дінці й володарі дум тодішнього суспільства, зокрема відомі письменники. Тут бували в різні роки Федір Тютчев, Антон Чехов, Іван Бунін, Олександр Купрін, Аркадій Аверченко, Максим Горький, Володимир Немирович-Данченко.

Період 1850-1910 років — час її розквіту (після того, як княгиня Тетяна Голіцина-Потьомкіна домоглася від Миколая Першого відновлення монастиря) так, що вже тоді перед Синодом не раз ставили питання про те, щоб дати монастирю Лаврський статус, як одному з найбагатших, що мають давнє походження та високе духовне значення. І до початку XX ст. кількість насельників тут досягла 600. Відомо, що стародавня обитель приваблювала десятки тисяч паломників. Ось як пише про обителі побував тут письменник Антон Чехов (до речі, людина, налаштована швидше атеїстично): «місце надзвичайно красиве та оригінальне: монастир на березі річки Дінця, біля підніжжя величезної білої скелі, на якій, нависаючи один над одним, нагромаджуються садки, дуби та вікові сосни. Здається, що деревам тісно на скелі та що якась сила випирає їх вгору і вгору… сосни буквально висять в повітрі та того й гляди зваляться. Зозулі та солов’ї не замовкають ні вдень ні вночі… Брав участь у хресній ході на човнах…».

Стійким було також матеріальне становище обителі: тут працювали млини, майстерні, лавки, де продавали церковні предмети.

Але все-таки для віруючих людей головним в обителях завжди було те, що в них жили особливі люди — старці, люди непорочного святого життя, часом дивували оточення не тільки благочестям і мудрістю, а й чудесами. Наведемо список святих (канонізованих для місцевого шанування) подвижників Святогірського монастиря.

1. прпспов. Іоіль (Озерянський), архімандрит Святогірський († XVII) — 24 вересня

2. прп. Фадей (Кокуйлович), архімандрит Святогірський († 1758) — 7 червня

3. прп. Рафаїл (Мокренський), архімандрит Святогірський († 1765) — 23 лютого

4. прп. Арсеній (Митрофанов), архімандрит Святогірський († 1859) — 25 жовтня

5. прп. Герман (Кліца), архімандрит Святогірський († 1890) — 26 квітня

6. прп. Софроній (Смирнов), архімандрит Святогірський († 1921) — 1 серпня

7. прпспов. Трифон (Скрипченко), архімандрит Святогірський († 1939) — 14 травня

8. прпспов. Михаїл (Галушко), схіархімандритСвятогірський († 1961) — 24 березня

9. прпспов. Іоан (Стрельцов), ігумен Святогірський († 1970) — 24 вересня

10. прп. Феодосій, ієромонах Святогірський († 1850) Христа ради юродивий — 2 листопада

11. прп. Іоан (Крюков), ієросхимонах, затворник Святогірський († 1867) — 24 серпня

12. прп. Кипріан (Манько), ієромонах Святогірський († 1874) — 8 липня

13. прп. Лонгин (Грифцов), ієросхимонахСвятогірський († 1882) — 27 липня

14. прп. Іоаникій (Аверкієв), ієромонах Святогірський († 1882) — 23 лютого

15. прп. Ісаакій (Головін), ієромонах Святогірський († 1903) — 8 серпня

16. прп. Паїсій (Москот), ієромонах Святогірський († 1937) — 15 грудня

Детально викладати їх житія ми не станемо, але звернемо увагу на те, що майже всі вони (судячи з прізвищ) — етнічні українці, що тільки підтверджує нашу тезу про те, що з самого свого зародження ця обитель була саме українською.

Одним з відомих подвижників був преподобний Іоанн (Крюков), відомий як Затворник Святогірський, він прийшов на Святі гори з міста Курська. 17 років він провів у затворі, в серці крейдяної скелі. Сучасник описував його подвиг так: «уявіть собі, читачу, тісну та низьку келію, склепіння якої не вище зростання людського, посічену в крейді, світло в яку проникає через вузьку свердловину, пробуравлену назовні скелі на досить великій відстані. Атмосфера келії різко холодна і сира, нагадує собою льодовик: вона як би біля вас та збуджує в тілі озноб гарячковий. Все оздоблення келії становить дерев’яну відкриту труну з великим надмогильним дерев’яним хрестом у головах, на якому написаний розп’ятий Господь; в гробі трохи соломи, і в такому вигляді служив він ложем заспокоєння затворнику».

Святий Іоанн помер у 1867 році, але з того часу на його могилі у монастирі та поруч з нею стали відбуватися чудеса зціленнь. У 1995 році УПЦ зарахувала Іоанна Затворника до лику святих. Неординарна його особистість та явлені на мощах його чудеса у свій час дозволили серед іншого дати монастирю звання Лаври. Це відбулося у 2004 році, про це ми скажемо у наступному нарисі.

З початком Першої світової війни обитель прийняла та розмістила кілька сотень біженців. У Святогірській пустині була розміщена українська братія евакуйованої з Волині Почаївської лаври,а також частина чернецтвуючих київських монастирів.У 1915 р. на території обителі почав функціонувати лазарет, розрахований на 60 поранених. Деякі ієромонахи Святогірської обителі вступили в діючу армію, ставши полковими священниками (військовими капеланами). Згодом багато з них були нагороджені за заслуги під час військових дій наперсними хрестами та навіть орденами.

Події 1917 року та прихід нової радянської влади трагічно вплинули на подальшу долю Святогірського монастиря, розграбування якого почалося з січня 1918 року. Для братії обителі відібрання церковних цінностей місцевою владою, більшовицькі грабежі та вбивства були абсолютно несподіваноюта приголомшливою подією.

У смутний час громадянської війни, коли монастир займала Біла армія, а тоді особлива слідча комісія склала «Акт розслідування про злодіяння більшовиків», скоєних у цей час у Святогірській обителі. Можливо, що для настоятеля з братією недовге, але згубне перебування більшовицьких загонів здавалося вже чимось минулим, що ніколи не повинно повернутися, про що можна тільки згадувати, як про страшні хвилини, але — долі Божі несповідимі. Архів зберіг до наших днів цей Акт.

Навесні 1919 року в монастирі була розміщена колонія дітей з Петрограда, виховання яких проводилося у відповідному комунізму дусі. Поступове витіснення чернечої громади завершилося у 1922 році повною ліквідацією монастиря, замість якого був утворений будинок відпочинку для трудящих Донбасу.

Частина братії, на чолі з настоятелем архімандритом Трифоном, була притягнута до суду Донецьким ГубРевТрибуналом за звинуваченням у приховуванні церковних цінностей, речей і продуктів. Винесений вирок був напрочуд м’який для того часу: всі засуджені ченці, крім одного ієродиякона, отримали умовне покарання.

Настав довгий період запустіння та осквернення святої обителі. Більшовиками були збиті куполи з церков, їми були понівечені розписи та благоліпність архітектури. Соборний храм перебудований під кінотеатр, а в церкві Покрови Божої Матері влаштована водолікарня, причому грязьова ванна стояла у вівтарі на місці престолу — самого святого місця в храмі. Пізніше були зруйновані дощенту церкви Преображення Господнього, преподобного Арсенія Великого в «Святому місці», Охтирської ікони Божої Матері на лікарняному хуторі та Храм всіх святих на монастирському кладовищі.

Після насильницького вигнання з обителі, що супроводжувався побоями та вбивствами, ченці, що залишилися в живих, оселилися в довколишніх селах, а невелика частина перейшла жити до Всіхсвятської цвинтарної церкви. Інші нелегально оселилися в сусідньому місті Слов’янську, причому деякі з них взяли на себе подвиг юродства, під прикриттям якого їм вдавалося поширювати в народі душекорисні твори з передбаченнями про падіння антихристової влади та відновлення Святогірської обителі.

Один зченців, що перенесли гоніння, ієродиякон Авраамій з 1913 року вів особистий щоденник, у який заносив як історичні події свого часу, так і свої роздуми. Частина цього щоденника (1930-1962 рр.) збереглася до наших днів та була передана до архівуСвятогірського монастиря. Сумні його сторінки оповідають нам про 20-ті роки минулого століття, коли в Україні була встановлена нова влада — храми, церкви та монастирі нещадно знищувалися.

У долі обителі чималу роль зіграв Федір Сергєєв, який мав звичай підписуватися ім’ям Артем. На честь цього політичного діяча названо багато об’єктів у Луганської та Донецької областях. Одна з центральних вулиць Донецька до сих пір носить його ім’я. За пропозицією Сергєєва деякі монастирі не були повністю зруйновані, але використані, звичайно, вже в зовсім інших цілях.

Підіб’ємо сумний підсумок: богоборча радянська влада знищила українську обитель, а ім’я ініціатора другого закриття монастиря отримало українське місто Бахмут, яке московити все ще по-радянськи називають Артемівськ. Якщо вже вони вдають із себе православних, то могли згадати, що саме він знищив ту святиню, що тимчасово перебуває у складі їхнього Московського Патріархату.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky