Слово про поклоніння Богу

Почну з несподіваного питання. А навіщо треба поклоніння Богу? Хіба Бог не все-доскональний, що б у чомусь потребувати? Особливо в акції захоплення з боку Ним же створених істот? Він же самодостатній у своїй досконалості, навіщо Йому чиїсь похвали? Це було б безглуздо тільки в одному випадку, якби акт хвали Богу був просто набором слів, що промовляються. І якщо це просто слова такі, то вони самі по собі досить безглузді.

Якщо ж за ними стоїть глибоке почуття, хоча б інтелектуальне, або емоційне захоплення Богом, то це вже не просто слова. Це акт обміну дарами. Причому людські дари-переживання, досить незначні та потрібні більше самій людині. А ось дар божественний — це великий дар. Якщо завгодно, то дуже синергійний акт. Тому, що в поклонінні Богу людина знаходить себе самого. Тому всі богослужіння і проповіді зазвичай починаються з посвячення «в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» та містять у собі вже й елемент славослів’я.

Всюдисущість Божа, що є загальним скарбом людства, в Ісусі Христі стала для християн присутністю Божим з нами (Мф. 1, 23). Саме Він, пожертвувавши собою, відкрив для всіх нас новий та живий шлях (Євр. 10, 20) в небесне святилище Боже. Оскільки сама по собі християнська віра є живим проявом Божественної любові, це своєрідний дар Бога людям. Саме тому ми залишаємося в рамках її рятівної дії, яке теж є обдарування Бога людині. Приймаючи і схиляючись перед цим даром, ми стверджуємо, що ми є дітьми божими у Єдинородному Сині Божому, Ісусі Христі. Водночас ми зізнаємося, що Він для нас важливіший за все, що Він знаходиться у центрі нашого серця та життя.

У поклонінні Богу людина примножує свою віру. «І сказали апостоли Господу: Додай нам віри! А Господь промовив: Коли б ви мали віру, хоч як гірчичне зернятко, і повеліли б цій смоківниці: Вирви себе з корінням і посади себе в морі! — то послухала б вас» (Лк. 17: 5-6).

Тут треба відразу сказати, що мова жителів Близького Сходу, і особливо Палестини, і всього що навколо насичена такими оборотами. Потрібно розуміти специфіку мови конкретної місцевості, яка судячи з усього майже не змінилася за дві тисячі років.

І про віру теж. Коли Господь наш говорить «амінь, амінь кажу вам» це не просто мовне (стилістичне) посилення жителів Близького Сходу. І не «істинно-істинно» як це у нас перекладено. Це можна перекласти як «увіруйте та живіть, як я кажу вам».

Просто у нас віра — це такий пасивний акт, щось на зразок того, що, наприклад, я дізнався сьогодні про якийсь факт, і повірив мовчки. Погодився з інформацією. Мовою тієї культури віра — це активний акт.

Це не просто згода з інформацією. Це активне бажання, що б воно так і було і стало якщо ще не існує саме зараз. Зверніть увагу що в молитві «Отче наш» є відразу кілька «хай буде», «хай прийде». А це значить, що я вірю, що це прийде, і я хочу, що це б прийшло, і я буду робити все доступне що б прийшло Царство Твоє та все було б на землі, як на небі.

Тому далі в Євангеліії від Луки (розділ 17) іде притчі Спасителя про раба, який повертається з поля «Хто з вас, маючи раба, який оре або пасе, скаже йому, коли він прийде з поля: Негайно йди та сідай до столу? Але хіба не скаже йому: Приготуй щось поїсти, підпережися і прислуговуй, поки я наїмся і нап’юся, а потім ти їстимеш і питимеш? Чи подякує він рабові, який виконав наказане? [Не думаю].Так і ви, коли зробите все наказане вам, кажіть: Ми, нікчемні раби, зробили те, що повинні були зробити!» (Лк. 17: 7-10). Між фрагментом, де мова було про запитання апостолів щодо віри та притчею про раба, який повернувся з поля немає ніякого смислового розриву. Віра — це активна дія.

У ап. Луки ідеться це те, що повинно саме по собі бути. Тому віра в Бога найбільш яскраво проявляється через поклоніння та славослів’я. А головне через спосіб життя: я вірю в те, що Бог мені відкрив та я хочу, щоб це виповнилося, тому я буду робити все доступне мені, що б реалізувати це. Головним чином цією вірою жити. Без способу життя по вірі, все поклоніння і славослів’я — це просто такі слова.

Крім того, Сам Господь Ісус Христос дає нам приклад. В Євангеліях часто згадується, що Він поневірявся по пустельних місцях та навіть цілими ночами молився Отцю. Він, який вийшов з Отця, постійно шукав можливості бути з Ним. Навіть те, що Він став людиною, Він прийшов на землю для нашого спасіння. А це не було перешкодою, тим більше приводом, щоб не бути з Отцем Небесним.

Це має бути переконливим аргументом для нас, щоб почати, або продовжити поклоніння: бо Ісус Христос молився своєму Отцю, ми також повинні поклонятися Ісусу Христу, Який приносить нам любов, бажає дати її нам.

Нам потрібно підтвердження першості Бога у нашому житті, як повсякденному та й соціальному, тому що ми живемо під великим тиском активності, споживання, різного роду інформації та різноманітних вражень. У ситуації безлічі обов’язків, погоні за матеріальними благами, різних можливостей провести вільний час надзвичайно важко постати перед Богом в акті релігійного поклоніння та щирої серцевої молитви.

Перешкодою для всього цього може стати банальна спокуса: навіщо витрачати час, коли можна зробити так багато хорошого. Втеча від поклоніння та молитви також пов’язана з втратою здатності зберігати мовчання. Хаос та шум заважають нам зустрітися з Богом.

Щоб краще уявити собі, що таке насправді поклоніння, звернемося до біблійного оповідання про пророка Мойсея та кущу вогню. Там наведені важливі моменти виходу ізраїльтян з Єгипту, вихід з полону на свободу. Хоча в строгому сенсі це відноситься до однієї унікальній людині, пророку Ізраїлю, яким був великий Мойсей.

У цій старозавітній сцені Бог довіряє Мойсею, і Мойсей відкриває таємниче і невимовне Ім’я Бога. Коли Мойсей пас овець свого тестя Йофора, священника мадіанітянского, він повів одного разу овець в пустелю та прийшов до гори Божої Хориву. Тоді з’явився йому Ангел Господній в полум’ї вогню з середини куща. Мойсей бачив кущ, що палав вогнем, і не спалив його. Тоді Мойсей сказав собі: я піду подивитися на це незвичайне явище. Чому кущ не горить?. Але коли Господь побачив Мойсея, що йде подивитися, він покликав його з середини куща: «Мойсею, Мойсею. Він відповів: Ось я. Бог сказав йому: „не приходь сюди. Зніми сандалі твої з ніг твоїх, бо місце, на якому ти стоїш, є земля свята“. Господь також сказав: „Я — Бог Отця твого, Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Якова“. Мойсей закрив обличчя своє».

Ця коротка сцена спочатку вчить, що Господь Бог чекає нас «у пустелі», тобто в безмовності, де людина може більше концентруватися, де полегшується процес споглядання, де можна заглибитися у себе, людина може слухати серце, легше відкрити власну життєву задачу. З досвіду пустелі починається підготовка до громадської (точніше, проповідницької) діяльності не тільки Мойсея, а й Іоанна Хрестителя та навіть Самого Христа. Іноді весь народ треба було вивести в пустелю, щоб зрозуміти волю Господа, відкрити його любов («через це ось Я дам їй заблукати, приведу її в пустелю та заговорю до її серця» Осія 2:16).

Зазвичай в напружених буднях, коли дедлайни (а зараз і «богомерзькі» онлайни) женуться один за іншим, коли багато хто з нас дуже часто переходить від однієї справи до іншої, намагаючись виконати свої власні обов’язки, важко зустріти Бога. І все ж Мойсей саме в розпал своїх повсякденних справ, поки він пас вівець — можливо, тому, що ця діяльність була пов’язана з очікуванням, роздумом, заспокоєнням, — у нього був глибокий, таємничий досвід зустрічі з Богом.

Увагу Мойсея привернув той факт, що кущ не горів. Це приводить його не стільки до теоретичного факту існування Бога, скільки до Його конкретної присутності в світі; можливості спостерігати Його дії тут і зараз, можливості дива. Вогонь,що палає, символізує природу Бога, до якого не можна наблизитися, не ризикуючи власним життям («Адже Господь, твій Бог, — нищівний вогонь, ревнивий Бог» — Повт. 4:24).

Зустріч з Богом для деяких людей може бути так само небезпечна, як гра з вогнем. Як шипи не можуть чинити опір дії вогню, так і людська природа не може винести божественності. Але протиотрути від вогню одне на всі віки, на всі часи — це молитва, покаяння, благоговіння.

Бог відкрився Мойсею як ангел, тому що одкровення Самого Бога Мойсей не зміг би пережити: «людина не може побачити Моє обличчя і залишитися живою» (Вих. 33:20). З іншого боку, ангел може врятувати життя, як це зробила рабиня Агар, побачивши ангела («Та її знайшов ангел Господа Бога біля джерела води в пустелі, біля джерела…І прикликала Агар Ім’я Господа, Який розмовляв із нею: Ти — Бог, Який побачив мене. Оскільки вона сказала: Побачила перед собою Того, Хто з’явився мені» — Буття 16: 7, 13).

Хоча Бог першим проявляє ініціативу, коли побачив Мойсея, людина не може залишатися пасивною стосовно цієї ініціативи. Бог очікує, що людина буде представляти мінімальний інтерес;а у Мойсеї заінтригований незвичністю спостережуваного явища, проявив такий інтерес, підходячи до куща, («я підійду подивитися на це незвичайне явище. Чому кущ не горить?»). Таким чином, пророк вчить нас, що наша зустріч з Богом зазвичай починається з подиву.

Серед дня Бог кличе на ім’я: «Мойсею, Мойсею»; він відповів: «Ось я». Таким чином виявляється, що Бог не відкривається тільки людському розуму. Мойсей всім своїм єством відгукується на внутрішній голос, який закликає, завдяки чому дає нам усвідомити, що поклоніння є, по суті, не що інше, як зустріч тварі та її творця. Одкровення Боже стосується всієї нашої особистості: «ось я». Шлях, якого потрібно досягти, — це не звичайний фізичний шлях, а внутрішній шлях. Людина — крок за кроком — внутрішньо наближається до Бога, починає впізнавати Його, стає Його другом. («Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його пан; вас же назвав Я друзями, оскільки сказав вам усе, що почув від Мого Отця. — Ів.15:15). Як говорить апостол Павло в посланні До Галатів: «а оскільки ви — сини, то Бог послав у наші серця Духа Свого Сина, Який кличе: Авва, Отче! Тому ти вже не раб, а син, а якщо син, то [через Христа] й спадкоємець Божий» — Гал 4: 6-7).

Це все поглиблює відносини, які були ініційовані нашим вільним вибором. Ще не до кінця дізнавшись нашого співрозмовника, ми відповідаємо: «ось я».

Бог є незбагненною таємницею, Він охоче відкриває нам Свою особистість. Представляючись, Він дає визначення Самого Себе; ключ до ваших відносин з Самим Собою. Звернемо увагу на те, що в цій сцені з кущем, що палає, Бог іменується двома різними іменами («Я Бог твого батька, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова» і «я такий, який я є»). Перше ім’я («Я Бог Отця твого, Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова») — за Його словами — визначає благодать. Бог хоче вшанувати віру патріархів, що шукали небесної істини (пор: Євр. 11) та хоче називатися «їх Богом». Друге ім’я («Я є те, що є»), своєю чергою, визначає природу Бога.

Завдяки цьому ми знаємо, що поклоніння є вічний діалог, який Бог веде з людиною, а людина з Богом; від падіння Адама, від болісного крику Бога-Отця до першої людини: «де ти?» (Бут. 3: 9) до відповіді сина, кричущого: Ось Я, що можу виконати волю Твою, Боже (Пор: Євр. 10, 5-7). Це момент, під час якого учень стикається з Божественним Учителем; хворий зустрічає лікаря душ. Бідні просять допомоги у багатих. Спраглий п’є з рясного джерела. Слабкий постає перед Всемогутнім Богом. Біженець шукає безпечний притулок. Сліпий шукає світло. Друг йде до справжнього Друга. Загублену вівцю знаходить Божественний Пастир. Заблукале серце знаходить шлях. Дурень знаходить мудрість. «Ніщо» знаходить «Все». Людина у розпачі знаходить Утішителя.

Згадаймо те, що ми живемо в часи шуму. Ми чуємо шум, де б ми не йшли. Всюдисуща музика, автомобільний трафік, різні види робіт: дорожні, ремонтні, будівельні. Шум завжди присутній у наших будинках та в телевізорі. Мобільні телефони дзвонять постійно.

Важко знайти тишу, в пошуках тиші одного разу я відправився в гори. Я йшов по наших чарівних українських Карпатах. Я вже підійматися по гребеню вершини, коли почув за спиною якусь музику, абсолютно не відповідну гірській тиші. Ця музика невблаганно наближалася до мене. Коли я стояв на гребені та хотів насолодитися красою гірських вершин, мене застав шум: це турист, який підіймався за мною. У його рюкзаку була включена зла музика, і вона була такою гучною, що мені на стежці доводилося її слухати. Задоволений, він виліз на вершину та навіть не звертаючи уваги на красу гір, пішов далі, погойдуючись в такт мелодії.
Де-де, а ми очікуємо тиші, особливо в церкві. Однак ми можемо бути розчаровані. Тут теж церква не вільна від шуму, особливо від звуку мобільних телефонів, які можуть включитися, коли найменше цього очікують. Саме тому маємо боротися за тишу, щоб могли почути голос Бога. Я нагадаю, що вогненному та полум’яному соціальному реформатору, пророку Іллі, Господь з’явився не в шумі міста, не в блискавках і спалахах грому, а у подиху тихого вітерця.

Таку боротьбу, боротьбу за тишу, повинен особливо зробити той, хто хоче добре випробувати поклоніння Богу у тихій молитві серця. Однак потрібно пам’ятати, що ми не маємо великого впливу на той шум, який знаходиться поза нами, джерело якого знаходиться поза нашою досяжністю.

По-перше, ми повинні самі все зробити, щоб подбати про тишу при виході на поклоніння Богу, щоб не бути джерелом шуму для себе та для оточення. Тут важливі такі справи, як відключення або повне виключення телефону, який у нас з собою. Тоді це не буде нас турбувати. У нас не буде проблеми, що наш телефон дзвонить та заважає не тільки нам, а й іншим.

Варто подумати та про інші способи створення шуму: шарудінні сумок, одязі, поведінці, яке може відволікати оточуючих тощо. Однак пам’ятайте, що це лише зовнішні обставини, які можуть нам перешкодити та порушити таку необхідну для поклоніння Богу тишу.

Однак правда в тому, що саме гучне місце на землі — це саме людське серце!

Саме тут виникає величезний шум, викликаний переживаннями недавнього часу, новинами з полів війни, важкими справами, з якими ми не знаємо, як впоратися, людьми, з якими ми зустрічалися та з якими повинні були зустрітися, або переговорити. Все це може бути настільки цікаво для нас, що буде найгучнішим галасом у серці.

Ось чому так важливо заспокоїти своє серце, зробити так, щоб все залишилося зовні. Коли наше серце спокійно, безмовно, тоді навіть найбільший зовнішній шум не буде перешкодою для поклоніння та молитви.

Серце людини, завдяки схилянню перед величчю Божою, може стати оазисом безмовності, в якому людина чує голос самого Господа Бога. І в цьому мета роботи, боротьби, яку потрібно зробити, коли хочеться увійти в ту унікальну тишу, яку Бог пропонує людині під час глибокої серцевої молитви.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,
доктор богословських наук