Слово на Торжество Православ’я

Ексклюзив. Ми звикли до ікон і картин. Ми знаємо, що у стародавніх християн ікон не було. Старий Завіт спеціально забороняє будь-які знакові зображення. «Я — Господь, твій Бог, Який вивів тебе з Єгипетської землі, з дому рабства. У тебе не буде інших богів, крім Мене. 4 Не робитимеш собі ідола ні будь-якої подоби того, що на небі вгорі, чи на землі внизу, чи у водах під землею» (Вих.20: 2-3). Тому фундаментальні протестанти посилаючись на це місце Писання заперечують культове використання релігійних зображень. Про всяк випадок вони відмовляються від релігійних зображень у богослужінні взагалі. Ортодоксальні протестанти, лютерани та англікани, використовують релігійні зображення в богослужінні, хрести ікони й картини. А православні (всіх патріархатів і помісних церков) та католики та мають форми шанування релігійних зображень, які виглядають саме як культ. Особливо з урахуванням традиції «чудотворних зображень» (чудотворних ікон).

Будемо розбиратися.

Свято відновлення шанування ікон на соборі 843 року. Але до його встановлення йшли довго. Коли християнська громада почала приймати безліч віруючих з язичників, вони принесли з собою і свою греко-римську культуру. А в цій культурі були речі незвичні для юдея. Наприклад, культура зображення людини та культура естетизації людського тіла. Багато наших сучасників саме так собі так і уявляють античність, ніби все поголовно стародавні греки і римляни були фітнес моделями в білих ганчірочках на талії. Це було звичайно не так. Але факт в тому,статуї й фрески, що дійшли до нас, зображували ідеалізовані тіла; не такими якими вони були, а такими якими їх хотіли б бачити. І з цією культурою жили поруч стародавні християни. У катакомбах можна знайти фрески стародавніх християн. І це саме античне мистецтво. Що пророк Іона, що пророк Данило в рові зі левами представлені прекрасними (а часом навіть голими) атлетами. Причому обидва сюжети це відсилання до Воскресіння Христового. Але Церква живе ще в тій культурі, яка навколо.

Не створює своєї культури.

Тільки коли змінюється кілька поколінь Церква починає створювати свою культуру. У тому числі й культуру зображень. І фрески цього періоду в катакомбах — це спроби спіритуалізації людини. Святих зображали з великими очима і піднятими до неба руками та ще з нарочито спотвореної анатомією. Може розчарую багатьох, але частина цих зображень, найпопулярніша Оранта — це найчастіше зображення конкретних похованих людей, а зовсім не образ Діви Марії в момент Благовіщення.

Хоча зображення саме Благовіщення та поклоніння волхвів теж зустрічаються. Ці зображення не були ще тоді предметом культу. Найчастіше вони лише прикраса гробниць та молитовних залів. Віддання почестей зображенням прийде пізніше.

Тут треба сказати про важливу культурну дистанцію. Для язичників статуї богів не були тотожні самим богам, хоча народне «благочестя» звичайно ототожнювало статуї богів з самими богами. І за допомогою нехитрих механізмів жерці створювали статуї рухливі, або такі, що «говорять». Але якщо була потреба, статуї легко переробляли. Була статуя одного божества, після творчого доповнення, стала іншого. Скинули імператора ввечері, вранці вже всім його статуям приробили голови з обличчям нового володаря Риму. У цьому не бачили жодної проблеми. І у цьому світі жила Церква.

До статуї Меркурія приробили іншу голову та ось тепер це статуя святого Дмитра на колоні у Венеції. У такому підході немає ніякої профанації.

Точніше якась профанація була б, якби статуя була тотожна зображеній особі, але це не так. Шанування зображення особистості не позначало шанування речовини. Але на сході імперії ставлення і язичників до статуй богів було більш «благоговійним», і до різного роду матеріальних святинь вони теж ставилися більш благочестиво, ніж на Заході. І ототожнення конкретної святині та божества було набагато більш вираженим ніж на Заході. Тому саме з приходом безлічі звернених на сході імперії з’являється проблема іконо-латрії — поклоніння (не шанування) зображень.

Тут всім слід відрізняти шанування («дуліа») від поклоніння («латріа»). У цьому сенсі поклонятися ми можемо одному Богу. Саме факт служіння, тобто посвячення всього життя, покладання всієї надії і розуміється під терміном поклоніння Богу в сенсі другої заповіді Декалогу.

Поклоняємося ми тільки Богу, а шанування, яке ми проявляємо по відношенню до Божої Матері і святим — справа, безумовно, корисна для спасіння души, ця справа не підлягає ніякому осуду.

Тут важливо зауважити, що грецьке слово «Ейкон» — це зображення взагалі. Будь-яке. Рельєф, статуя, картина на дошці, фреска. І почалося буквально поклоніння зображенням. З ікон зішкрібали фарби та додавали в ліки і їжу і навіть у Святе Причастя. Тобто стали саме почитати сам матеріал ікон. Ікони брали у свідки при угодах. Призначали хрещеними немовлятам та складали на них заповіти. Ще до початку іконоборства Анастасій Синаїт (VII століття) писав: «багато хто думає, що хрещення досить шанується тим, хто, увійшовши до церкви, перецілує всі ікони, не звертаючи уваги на літургію та богослужіння». Минуло століття і навіть півтора тисячоліття, але мало що змінилося.

Природно з середовища освіченого духовенства та аристократів сформувався кістяк, який бажав церковної реформи, під гаслом «назад до витоків». Крім того, на Арабському Сході виник іслам, який помилково спочатку вважали черговою христологічною єрессю. Іслам категорично відкидав зображення живих істот, зокрема людей та тварин.

Після перших воєнних перемог мусульман над Візантійською імперією, греки стали намагатися домовлятися, шукати компроміс. А потреба компромісу з мусульманами підштовхувала до відмови від шанування ікон. Ще один фактор, імператори Константинополя переймалися авторитетом Церкви. Самостійна церква була їм незручним фактором. Волею чи неволею ієрархія заважала всевладдю імператора. Тому бажання «притиснути церкву» за допомогою реформ теж було.

І тоді починається епоха «іконоборства» (ейконо-махії). Найжорсткіший «культуркампф». Величезну кількість творів мистецтва було знищено в цей період самим варварським способом. Шанована статуя Христа на колоні в Константинополі була скинута і розбита, а на її постамент поставили статую перегонника на колісницях, улюбленого імператором. Масове знищення релігійних зображень викликало заворушення. Відрубування рук художникам за створення релігійних зображень — це самий м’який епізод з хроніки терору, який творився на території Східної імперії.

Саме тоді папа Римський, св. Григорій Великий, коли іконоборство було ще тільки ініціативою окремих священників та єпископів, так сформулював потребу в релігійних зображеннях, — «ікона це Біблія для неписьменних». Коли іконоборство було в розпалі, папа Григорій III в 731 році піддав анафемі імператора Лева та всіх іконоборців. Тільки через покоління, в 787 році Вселенський собор у Нікеї відновив шанування ікон з такою формулою: «бо честь, що віддається образу, минає до первісного, і шанування ікони є шануванням суті зображеного на ній». Але це було політичне замирення ворогуючих сторін.

Потім буде другий іконоборчий період. Але тільки в 843 році на соборі в Константинополі буде повністю відновлено іконо-шанування. До Константинополя були урочисто перенесені мощі знаменитих сповідників св. Феодора Студита та св. Патріарха Никифора, постраждалих за свою віру і померлих у вигнанні. На зустріч реліквій вийшли імператриця Феодора з сином і весь двір, несучи в руках свічки. Пішки вони йшли слідом за реліквіями до базиліки Дванадцяти Апостолів.

Якщо говорити про святині, то в християнській теології ікони — тільки зображення, але не святині. Бог не «живе» в іконах. На жаль тут нам серйозну підніжку роблять дякі православні богослови ХХ століття, які розвивали теологію саме присутності Бога у святинях. Де при поверхневому прочитанні виходить, що Божественна благодать як би акумулюється в іконах.

Отцям Сьомого собору звичайно таке богослов’я невідомо. Але навіть якщо розібрати цю теологію, то побачимо, що відповідно до неї Бог не присутній у святинях по суті, а тільки дією — «благодаттю» або «енергією». На жаль багато сучасні християн — це жертви радянської матеріалістичної школи і під благодаттю і енергією розуміють щось на зразок доброчинної радіації. У візантійському богослов’ї це безсумнівно не так. Отже, об’єкт поклоніння в християнському культі — це Бог і тільки Він.

Всі релігійні зображення тільки покликані нагадувати людині про Бога. У цьому сенсі Біблія — теж ікона. Образ Бога, описаний словами, який допомагає людині зачепити свою увагу на Бога.

Адже і з Біблією теж саме. Людина легко може почати молитися не Богу, а образу Бога, який вона створила собі сама у своїй голові. Образ створений навіть на основі Біблії. Дуже важливо усвідомити цю дистанцію.

Якби Ісус Христос зустрів художника, а тоді вже було цілком собі реалістичне мистецтво, ми б знали як Він виглядав. Але Слава Богу цього не було. Ми б стали рабами конкретного зображення образу, довжини носа та кольору очей. Ми б стали поклонятися саме образу, а не особистості. Нам дуже легко «роздрібнити Христа». Може Тому Бог і не допустив жодному художнику зробити хоча б скетч.

А як же «Туринська Плащаниця»? На щастя особу на цьому полотні досить розмито. Навіть в негативі це зображення не несе конкретної портретної характеристики. Існує безліч реконструкцій з Туринської Плащаниці, які один на одного схожі тільки довжиною носа, волосся і бороди. Ще є так званий «середній житель Палестини першого століття», обличчя якого намагаються вставляти у релігійні зображення. І це теж несерйозно. Але це все показує нам наскільки ми схильні до ідолопоклонства. Саме про це і мова у Божій заповіді Мойсея. Чи не поклонятися нічому і нікому крім Бога.

Але як поклонятися Богу невидимому, незбагненному? В ідеалі звичайно хочеться досягти повного духовного споглядання Бога, де поклоніння пов’язане з глибоким захопленням величчю Бога. Є віруючі, які пережили такі стани, але коротко (навіть сам великий пророк Мойсей).

Але в своєму звичайному житті ми йдемо до Бога через розум та емоції. А ще біда в тому, що в пошуку споглядання Бога ми можемо легко і невимушено обдурити самі себе і зробити собі вкид серотоніну у мозок та переконати себе, що доторкнулися до таємниці Божества, і це буде ідолопоклонство. Ми матеріальні, ми потребуємо формі. Ми одягаємо почуття в думки, думки в слова. Словами надаємо форму. І творимо обряд.

Обряд походить від слова «рядно», тобто одяг. Одяг нашої релігійності, розуму, віри і почуттів. Вони повинні врятувати нас від самообману. Такий ось парадокс.

Що б врятуватися від ідолопоклонства, потрібна ікона. Головне лише усвідомлення, що ікона — це не Бог. Як табличка 220W — це не електрика. І Бог тут дає нам свободу творчості.

Ми прийняли від античності біблійні символи присутності Бога, світло — свічки, лампадки, запашний дим ладану, вода. І форми поведінки тіла людини в присутності Бога, поклони, стояння і підняття рук, як у фігурок на фресках у катакомбах. А що ж Мікеланджело? Чи згрішив зобразивши м’язистого старого, коли зображав Бога-Творця?

Варто розуміти, що існує і символічне мистецтво. Стародавні євреї були захищені від такої складності, як розрізнення жанрів та видів мистецтва. Але ми розуміємо, як вважати те послання, яке нам адресував маестро Буонаротті. Якщо уважно придивитися, то Бог-Творець на фресці створення Адама укладений у плащ, що повторює обрис оболонок людського мозку. Через розум на думку маестро Бог звертається до людини. Можна сперечатися про цю ідею, можна просто помовчати. Ми прекрасно розуміємо, що це лише символ далекий від Бога, але звернений до нашого розуму. З древніми юдеями так би не пройшло. Тоді людство було молодим, а будь-яке зображення Бога автоматично ставало ідолом.

Але ми — народ Божий, ми росли та розвивалися. Пережили і іконо-поклонників, які перетворили ікони в ідоли, і безліч ще інших напастей. Переживемо і ті, що ще будуть. Прекрасне свято сьогодні, свято Торжество Православ’я.

Розв’язували ми вже питання з культом ікон. Але постає ще важливе духовно моральне питання. А чому вчить нас ця вся історія з іконоборством?

Вона вчить нас «не вихлюпувати немовляти з водою з купелі». А кажучи науковою мовою, вчить розрізняти те, що повинно бути — норму, і те що по дурості і гріховності вийшло — ексцес. Відрізняти вживання та зловживання. Зрозуміти, що зловживання не повинно служити приводом для заборони вживання. Що заборона використання релігійних зображень на кшталт ідеї ніби якщо в світі заборонити всі гострі предмети — зникнуть вбивства. Ні не зникнуть. Тому що причина вбивств — не наявність гострих предметів, а зло, яке живе в серці людини.

І причина ідолопоклонства зовсім не в наявності ідолів. Причина ідолопоклонства в людському бажанні приватизувати Бога. Зробити Бога своєю власністю. А це бажання — це сублімація невіри та відсутність любові. Любов не бажає нікого приватизувати.

Це бажання приватизувати Бога висміювали старозавітні пророки. Саме це рухає тим, хто поклоняється створеному образу, таким людям, які хочуть, щоб Бог був зобов’язаний бути з ними. А це помилка. Торжество Православ’я — це торжество любові.

Коли ми любимо Бога, ми хочемо бути з ним, а не хочемо його приватизувати. Ми хочемо бути його дітьми, а не бажаємо привласнити Його, саме це і є Православ’я.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький, доктор богословських наук