Сенс чудес і вчинків Христа, або ще раз про справжню віру. Ексклюзив

Ми читаємо про Христа, який дозволяє Петру йти по воді. Дуже гарний образ. Жити по вірі….це буквально йти по воді…Начебто просто сформулювати принцип морального життя. Шукайте добра і уникайте те зла. Але що просто сформулювати, дуже важко виконати. Для цього необхідно розрізнення добра та зла. Навіть там, де відповідь може здаватися очевидною, вона може не бути очевидною. І здається ось воно добро, хеппінінг і радість, а за цією маскою ховаються брехня та ганебне лицемірство. Або начебто ось воно зло лиходійське. Відірвав та кинув, і… зламав чиєсь життя… Розрізнення добра і зла, це найважче завдання. І людина сама з нею впоратися може не більше ніж пройти по воді. Фокусник звичайно може показати трюк, ілюзію як ніби він йде по воді…

Можна злукавити, згадати що крига це всього лише агрегадний стан води, і піти по льоду. Але все одно ці хитрощі не скасують тієї правди, що в звичайному стані по воді не ходять. Якщо це сталося, це порушення законів фізики. Це диво… І вірний моральний вибір людини, це теж диво. Може навіть більше ніж прогулянки по воді. Розпізнання добра і зла, — не просто якість людини, а його якщо завгодно надприродна здатність, яку нам дає Бог. І тільки дивлячись на Христа, можна не потонути в цій воді.

Згадаймо наступне диво. Спаситель примножує їжу. Прийнято в цьому читанні бачити прямий сенс. Люди, які отримали чудово здобуту їжу, захотіли зробити Ісуса з Назарету земним царем, а Він не став. Відкинув земне царство, тому що… дуже добре мати царя який лікує хворих і примножує їжу, але не в цьому порятунок. І багато хто робить висновок ніби їжа сама по собі — щось погане. Роблять цей висновок, незважаючи на те, що Ісус Христос все-таки примножив їжу. Він знав, що народ невірно витлумачить цей сигнал, але все одно зробив. Для нас це дуже важливий знак. Бог знає наші нагальні потреби і готовий їх задовольнити, навіть знаючи, що ми можемо це витлумачити перекручено. Царство Боже не від світу цього, але це не означає, що потрібно всім вмирати з голоду. Царство Боже не від світу цього, але це не означає, що можна залишити голодного без їжі. Царство Боже не від світу цього. Але воно всередині нас.

Бог є володарем матерії та всього сущого. І ми можемо і повинні дякувати Йому і за хліб наш насущний навіть і вирощений своїми руками, як дар Бога, що дарує нам хліб насущний, не дивлячись на те, що «не хлібом єдиним жива людина…». Знову-таки зауважу, що і ця фраза не ставить протиріччя між хлібом земним та хлібом небесним-Словом Божим. Але множення земного хліба, земного продукту, закликає нас до бажання множення і хліба Небесного. Чи не множення в сенсі збільшення кількості, а множення в сенсі поширення між людьми…Слово Боже — Хліб Небесний, Логос божественний, який поширися серед людей.

Пропоную далі не з традиційних позицій поглянути на Вхід Господній у Єрусалим. Це дуже «старозавітний» сюжет. Прямо з життя великих пророків Ізраїлю. І ось чому.

У Стародавньому Римі існував звичай тріумфу, урочистого в’їзду вдалого полководця у місто. Коли він, у золотому лавровому вінку та пурпуровій тозі, на колісниці запряженій четвіркою білих коней в’їжджав до Риму на закінчення урочистої процесії, в якій несли військові трофеї, золото і предмети розкоші, і вели в ланцюгах захоплених царів завойованих народів, ну або хоча б їх манекени. Крокували, брязкаючи зброєю легіонери, блищали фалерами (аналог майбутніх медалей та орденів) ветерани битв. Гриміли барабани і литаври, дзвеніли горни та фанфари. Жерці вели жертовних тварин, прикрашених квітами. Народ радів, розмахуючи пальмовими гілками та славив тріумфатора.

Потім тріумфатор піднімався на Капітолій, де приносив урочисті жертви богам, іноді людські, присвячував їм свій золотий вінок. Так Цезар пожертвував храму Юпітера три тисячі золотих вінків та приніс у жертву вождя кельтів Верцінгеторікса.

Не будь-який полководець удостоювався Сенатом такого урочистого в’їзду в Рим, це було винятковим видовищем. Наприклад, полководця Марцелла за взяття Сіракуз, того самого, коли загинув Архімед, присудили вшанувати лише овацією, урочистим пішим входом до Риму без ходи війська та демонстрації трофеїв, але не тріумфом.І ось Ісус Христос поводиться у стилі старозавітних пророків. Він організовує пародію на імперський тріумф. Верхи на віслюку, — символі бідності і миру. Слово «осел» на арамейському звучить схоже на слово мир. Слова пророка Захарії «ось цар твій лагідний і рятує сидить на ослянці» — для стародавнього світу звучали настільки ж парадоксально як для сучасності: було би дивно, якби президент приїхав на інавгурацію на велосипеді, або навіть на скейтборді.

Для ізраїльських пророків була характерна форма проголошення слова Божого у формі, яку зараз би назвали перформанс або «акціонізм». Символічне дійство покликане звернути на себе увагу. Як аукціоніст Крисевич, який інсценував своє «розп’яття» на Луб’янській площі, бажаючи показати нелюдський характер сучасної державної системи в екс-Мордорі, що став нині Швабростаном. Як пророк Єремія пропонував ізраїльтянам їсти коров’ячі «коржі» бажаючи показати їм глибину їх морального розкладання. У Православ’ї, наприклад, у діях «Христа заради юродивих», Христос діє як «художник», Він здійснює пародію на імператорський тріумф бажаючи показати, що «царство Його не від світу цього».

Причому його «акція» не обмежується пародією на урочисте дефіле імператора. Якщо тріумфатор сходив на Капітолійський пагорб та приносив жертви богам жертвуючи храмам скарби, то Ісус сходить в Єрусалимський храм і … громить базар, який створився в храмовому притворі. Таке собі Єрусалимське прихрамове «Софріно». Де сиділи міняли і торговці жертовними тваринами. На жаль, «свічки придбані не в нашому храмі ставити не благословляється» було вже тоді, саме як зараз у еретичному Московському патріархаті. А тоді не можна було вдома виростити барана, або теля, і привести його в храм для жертвопринесення. Жертовні тварини продавалися у притворі храма та коштували в сотні разів дорожче звичайних. Бізнес і нічого особистого… на жаль, саме… «нічого особистого».

Відмінний девіз для воріт пекла. Завдання зла в цьому світі знеособити людину, позбавити його особистості, вивести туди де «нічого особистого». І Господь здійснює символічне очищення цього місця. Звичайно, цей базар може відновився в цей же день. Важлива символічна акція. Може серед рабинів та храмових служителів було засудження цього базару, але ніхто не робив нічого що б припинити це неподобство. Чому ж нас вчить весь цей «акціонізм» Ісуса Христа? Перше: вся влада та блиск царів земних — пил перед Богом. Вся велич великих держав та блиск імперської слави — дурниця, не варта уваги і поваги. Друге: храм — це місце молитви, а не вертеп розбійницький.

І це особливо важливо в наше століття, коли все продається і все купується. Бога не можна купити. Бог не продається. Храм нашого духу це місце споглядання та благоговійного спілкування з Богом, а не «ти мені, а я тобі». Ти мені, дай, Боже, допомогу з придбанням нерухомості, а я тобі сто тисяч свічок… Саме тому (як нас і вчила матінка Тереза Авільська) ми покликані очистити наш внутрішній Храм від шлаку торгівлі, міни, ганебного конформізму та іншого бруду гріховного. Для цього треба впустити в нього Ісуса Христа верхи на віслюку… а це важко. Але з Божою допомогою можливо.

У зв’язку з цим я нагадаю благослклонним читачам один з принципів пастирської етики, «лікувати треба те, що болить». Бачимо, як Спаситель явно дотримується цього принципу. Він приймає і зцілює хворе людство. І це зцілення відбувається через Хрест. Спаситель приймає на себе біди людини, головним чином самі образливі. Несправедливе засудження, тортури і ганебну смертну кару.

Розглянемо наступні моменти даної теми. Отже, перед нами вибір між Ісусом, Сином Отця Небесного, і розбійником Бар-Кохба, або більш відомому під ім’ям Варрава (до речі теж свого роду політичний, або суто по-єврейськи «месіанський» персонаж). Вибір на користь «борця за батьківщину» і відкидання борця за Людину. «Царство моє не від світу цього». А зараз спробую пояснити, що це таке ” лікувати те, що болить«. Справа в тому, що в нашому суспільстві (ширше — і пострадянському) «хворобою» вже давно стало постійне бажання втекти в християнство від реальності життя. Церква розглядається як місце дозвілля, де легко приховати власне боягузтво. Болить у нас небажання запрошувати Ісуса Христа у наше життя.

Священик мислиться не як глашатай правди Божої, а як одна дитина у мене на парафії сформулювала «батюшка — це Дід Мороз для дорослих». Казковий персонаж потрібний для розради інибито «духовності», точніше для поганих ігор в дусі постмодернізму, а не для праці над собою. Тому і про Страсті Христові проповідник говорити повинен якось приємно. На жаль, приємного в цьому нікому нічого немає. Тому що вони-біль. Вони — скорбота і страждання. Наш егоїзм вимагає збереження «приємності». Ми хочемо бачити тільки хороше, а біди, халепи, лиха і проблеми воліємо не помічати. Нам не потрібен живий та діючий Ісус Христос, нам потрібен «Дід Мороз для дорослих» і це хворе місце нашого суспільства.

І це той же самий вибір між Ісусом — «царем юдейським» і Бар-Аббою (Варравою). І ми вибираємо Бар-Аббу — «Діда мороза». Доброго, приємного і головне такого, що не вимагає від нас співчуття. Готового на будь-які компроміси з будь-яким злом цього світу. Нам з ним добре. Але чи врятує нас Дід Мороз? Впевнений, що ні. Тому що ключове поняття тут «співчуття».

Де був Бог, коли нацисти вбивали дітей у концтаборах? Відповідь, — разом з жертвами в газових камерах. Бог співчуває людині. Бог, а не недільний «Дід Мороз» потрібний для втечі від реальності. Від багатьох негод цього світу можна легко втекти до світу церковної субкультури. У світ пісень і псалмів, інтелектуальної краси богослов’я та т.д; але п’ять хвилин банального зубного болю покажуть, що це все вкрай негідний притулок від реальності. Реальність полягає в тому, що хворе треба лікувати. Кожну хворобу — відповідним ліками. Хворий зуб — стоматологією, несправедливий вирок суду — правовими механізмами, дурість — розумом, вічну смерть — вічним життям.

Ясно і очевидно, що від болю реальності в мрії добре тікається якщо це не наш біль. Чужий біль можна красиво ігнорувати, попутно звинувачуючи страждальця в «бездуховності» (любимий вислів наших неосвічених кухонних інтелегентів). А це шлях до пекла. Спаситель ясно показав, що шлях в Царство Небесне лежить через співчуття ближнім. Через вміння бути з ними. Просто бути. Як Він був, є, та буде завжди з нами.

Чому Христос не залишився на землі що б керувати Церквою? Чому Він доручив це людям? Які з надто перемінним успіхом стали реалізовувати Його задум? Відповідь надзвичайно проста. Він хоче щоби люди стали співучасниками свого власного порятунку. І навіть таїнства Він доручає не ангелам, а людям. Святитель Іоанн Златоуст дає дуже цікавий коментар на зречення ап. Петра. На думку Златоуста, Бог попускає Петру пережити зречення, відчай та покаяння, аби всі розуміли, що навіть посада в церковній ієрархії, навіть посада лідера в апостольській громаді не є гарантом від гріхопадіння. Що б ми — грішники, розуміли те, що сповідуємося перед священиком, який сам теж грішник.

Бог не побажав насильства над людьми, оскільки через насильство людей не можна зробити доброчесними. Людина не може стати кращою просто підкоряючись насильству. Те, що сидячи у в’язниці злодій не може красти і тому не краде, не робить його виконуючим заповідь. Тому Господь покидає апостолів та обіцяє їм надприродну допомогу. Обітниця Святого Духа, Який підкаже і направить до добра, але не примусить. І тільки тоді людина буде дійсно доброю (благою), коли виборе це благо добровільно. Бог чекає від людини любові і тому не творить насильства. Йому слава на віки віків.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор теології, для Newssky