Але Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі? (Лк. 1: 18)

Процитую для початку виступ студента теологічного факультету у Варшаві Михайла Шавельського, який загинув у лавах Захисників України. «Віра означає рішення». Віра — не просто інтелектуальний акт згоди з вченням про Бога. Віра — це акт волі спрямований на актуалізацію свого бажання. Михайло цитує Дитриха Бонхеффера: «Твоє „так“ Богу вимагає твого „ні“ „всякій несправедливості, всякому злу, будь-якої брехні, всякому гнобленню та образі слабких і бідних, всьому безбожництву та глузуванням над Святим. Твоє „так“ Богу вимагає сміливого „ні“ всьому, що коли-небудь буде тобі перешкоджати служити Богу єдиному, чи це твоя робота, твоє майно, твій будинок, твоя честь перед світом. Віра означає рішення».

Віра — це вибір, віра — це рішення, віра — це прийняття способу життя. Говорячи арабською мовою, віра — це «іман» (араби-християни є, і їх досить багато). Однокореневе з єврейським «амінь». Не просто проголошення «істинно так», але саме активна, навіть смілива дія. Бог бажає, щоб ми молилися. Але Бог все одно закликає нас до молитви та до збереження надії, що бажана нами зміна на краще можлива. Але для цього необхідна віра. Знову-таки я не про інтелектуальну згоду.

Для християн Символ віри — це набагато більше, ніж читання догми. Це публічне визнання того, що істини віри стали змістом їхнього життя. Чи усвідомлюємо ми, що насправді проголошуємо щоразу, коли повторюємо слова «Вірую в єдиного Бога…»? Символ віри — це мапа, яка може допомогти нам дослідити місцевість, тобто це інструмент, який дозволяє нам наблизитися до великих питань віри, особливо до трьох божественних особистостей. Він вказує нам головний шлях, шлях, вказаний Церквою, який, як і будь-який шлях, необхідний не сам по собі, а з тієї мети, до якої він веде.

У моєму дитинстві слово «віра» позначало саме поєднання набору інтелектуальних істин та практик релігійного благочестя (наприклад, «православна віра», або «єврейська віра»). Як у пісеньці Псоя Короленка
«Єврейська віра», де, спочатку перераховуються ритуальні приписи з пісеньки кантоністів, а потім репом набір інтелектуальних штампів сучасного постмодерніста…Строго кажучи, до поняття «віра» ні те ні інше не має відношення. Богу правда все одно, як рано ви встаєте та як миєте нігті. І скільки пальців для хресного знамення. Ці різниці для Бога не існують.

Але Богу не все одно як Ви приймаєте рішення важливі для способу життя та який ваш іман. Саме це має значення в словах «спасіння по вірі в Сина Божого». Тому існуючі випробування війни та відлуння тоталітарної диктатури, як це моторошно не звучить, малий Суд Божий, що показує реальну віру кожного. Хто відкинув Бога та почав поклонятися державі під гаслом «Батьківщина завжди права», а хто залишився вірним саме Христу Богу та Його Євангелію. Саме в сенсі великого «амінь» по відношенню до правди Божої.

І слідом за Бонхеффером треба визнати. Віра в Бога — це не тільки відповідати «так» Богу, а й говорити «ні» дияволу. Долати зло, дуже часто не тільки не творити зла, або творити добро, а й перешкоджати злу. У тому числі і всім разом, спільно. А останнє занадто складно. А ось останнє важко. Особливо якщо всі розбіглися по своїх нірках та виходять звідти тільки по нужді. Причому, як показали події 2022 року, можна розбігтися по нірках від відчуття відповідальності, але не можна бігти від самої відповідальності, вона все одно накриє всіх незалежно від ступеня ізоляції у нірці. Тому ніякого іншого виходу крім як виходити з норок і самим вирішувати свою долю — немає.

І, нарешті, найголовніше. Я хотів би приділити цьому найбільше місця. На віру можна дивитися по-різному, визначати і визначати її по-різному. Я повернуся до того визначення, з якого ми сьогодні почали: «віра — це рішення». Віра — це рішення вибрати Ісуса Христа та пов’язати з Ним своє життя. І це цінне визначення, оскільки воно вказує на кілька важливих речей.

Перш за все, рішення стосується нашої волі. Повинно бути, звичайно, знання, про яке ми говорили заздалегідь, тобто дія розуму, але саме рішення є акт волі: «Хочу, вибираю, роблю крок». Якщо це акт волі, це також означає, що це не робота емоцій. Емоції зіграють свою роль — вони допоможуть або завадять, але рішення все одно за волею. У вірі найважливіше воля. Знати недостатньо, бути порушеним благодаттю недостатньо, потрібно ще й хотіти, треба благати.

Якщо ми говоримо сьогодні про кризу віри, то розуміння того, що віра є рішенням, дозволяє виявити витоки кризи віри. У нас криза віри, тому що людська воля в кризі, тому що людська воля розм’якшується та слабшає.

Подивіться, як це. Якось так вийшло, що сучасне покоління, особливо молоде, не хоче приймати рішення, відкладає прийняття рішень, перекладає їх на інших. Ми не хочемо бути пов’язаними рішеннями.

Проте апостол Яків писав, що «віра без діл мертва». Сьогодні так багато хрещених людей намагаються заявити, що вони належать до віруючих, незважаючи на те, що вони відкидають релігійні практики, а іноді навіть моральні принципи Декалогу. Потім їх потрібно запитати, де плоди їхньої віри. По плодах пізнають віру та приналежність до Христа. Це Він Самий встановив.

Віра жива, вона як дерево. Якщо воно живе, воно ще й приносить плоди. Ніхто не питає про життя дерева, гілки якого згинаються під вагою плодів. Ми захоплюємося плодом, а не деревом. У Бога такий же підхід до людської віри. Він насолоджується плодами віри в наших серцях та не чекає, поки ми проголосимо свою віру своїми устами. Плід віри — це послух Богу і Його заповідям.

Святий апостол Яків нагадує, що «віра без діл мертва». То ж — не існує. Так само, як мертве дерево — це лише спалене дерево, і ніхто не може очікувати від нього плодів.

Зображення дерева, живого і мертвого, одне вкрите плодами, інше засохле, а під ним фраза св. Якова: «віра без справ мертва», слід ставити при вході в кожну церкву. Він відповідає на питання: «чи віруючий Я?». Перед таким чином розбиваються всі ілюзії. Якщо ми принесемо на вівтар плоди віри, зібрані за минулий тиждень, то подяка буде природною посмішкою радості для подавача дарів, а також для Бога, який їх приймає.

Недільна Євхаристія — це завжди пісня подяки, яку співають ті, хто приносить плоди живої віри.

Так часто намагаються звести віру до декларації. Тоді це ніяк не впливає на життя. Така віра мертва і нікого не врятує. Отже, за словами святого Якова, сатана вірить та тремтить. Багато хто з хрещених сьогодні (особливо в Швабростані), хвалячись своєю мертвою вірою, навіть не тремтять перед Богом. Вони думають, що така віра їх врятує. Тим часом мертва віра нікого не врятує. Святий Іоанн чітко говорить: «Кожен, хто не вірить, вже засуджений».

Якби люди поєднували свою віру з перспективою вічного життя, вони соромилися б мертвих і приховували б це, як приховують найбільші скандали в житті. Вони будуть дискредитовані в очах світу, людей та ангелів. Це одна з найбільших ілюзій нашого покоління.

Перш ніж відповісти на питання, чи належимо ми до віруючих, необхідно перевірити, жива наша віра або мертва. Якщо вона мертва і не приносить плоду, то не слід цього визнавати, тому що ми засуджуємо себе. Заява: «я віруючий і не практикуючий» — ганьба для тих, хто це робить. Віра — це життя, повне добрих плодів.

Ми часто чуємо такі слова, як віра та вірити. Але як правильно розуміти ці слова, щоб не заплутатися в емоціях і порожніх почуттях. На початку Ви повинні відповісти, в кого вірите: чи вірите в Бога, чи, як кажуть деякі сповідники, ви вірите в ідолів, яких пропонує всім нам сучасний світ. Це важливо, тому що сьогодні робляться спроби замінити віру різними ідеологіями (як в РФ та і в ЄС), які хочуть переконати людину в тому, що вона у всьому самодостатня та що Бог їй абсолютно не потрібен.

Але ми добре знаємо, що цей шлях є таким, що веде до загибелі людини. Тим не менш, люди, особливо молодь, нерідко запитують: «Чому я повинен вірити?». Коли я чую таке питання від своїх учнів, я теж відповідаю питанням: «А навіщо вам дихати?» Наша віра схожа на дихання для нашого життя. Можна, звичайно, жити зі штучною вентиляцією легенів, але ми-то добре знаємо це не буде довго. А далі потрібно буде зцілитися (в нашому випадку повірити), або померти. Те саме стосується нашого життя та віри. Якщо ми хочемо жити по-справжньому, а не тільки в ілюзії, яка закінчується нашою смертю, то у нас немає іншого вибору, окрім як вірити в Бога.

Ця потреба у вірі виявляється тим виразнішою у нашому житті, коли ми стикаємося з хворобою чи особистою трагедією. Парадокс нашого часу в тому, що в багатих суспільствах, які втратили віру, спостерігається епідемія депресії. Нерідкі порожні храми та каплиці, а заодно і черги в кабінети психоаналітиків або персональних тренерів, які надають допомогу у внутрішньому розвитку. Ці випадки показують нам, що коли людина як духовна істота зустрічає у своєму житті порожнечу, вона завжди захоче заповнити цю порожнечу. Але при цьому треба пам’ятати, що без Бога це буде лише тимчасове заспокоєння настрою, а не рішення важких життєвих проблем. Тому що в житті людини бувають такі моменти, що без віри в Бога просто неможливо жити далі.

Про це добре говорить подія, що сталася через кілька років після закінчення Другої світової війни. Журналіст поговорив з рабином Гіршем, який пережив Голокост. Він запитав рабина: «як ви можете ще вірити в Бога після того, що сталося з євреями?». На ці слова рабин відповів: «Як ви можете не вірити в Бога після того, що сталося? Сьогодні тільки віра дає сили жити після всього цього».

Ще одна важлива річ, про яку слід згадати, полягає в тому, що віра — це не просто особиста справа. Було б помилкою дублювати позицію, висловлену колись одним з банківських клерків, який сказав, що наші переконання, з якими ми живемо кожен день , залишаються в холі офісу, який ми наймаємо. Церква — це не банк, а віра — це не діяльність на який-небудь обмежений проміжок часу.

Ми не можемо цього зробити, тому що тоді ми впадаємо в духовну шизофренію. Переконання, що віра — це особиста справа кожної людини, безглуздо, тому що релігією ніколи не живуть індивідуально. Віра, не проголошена словом чи особистим свідченням, помирає. І якою буде наша особиста віра, такою буде і віра нашого суспільства і нації.

У наш час цей заклик особливо сильний. Світ, людство все більше і більше заходить в глухий кут, а тільки люди істинної віри можуть змінити цей світ та дати йому надію.

Народи, які втрачають віру, вмирають духовно і морально. Ми можемо бачити це недавно на прикладі Франції, де спорожніли храми, і нація французів практично вимерла, а місто Марсель стало арабським. Ситуації, які ми спостерігаємо у Франції, трапляються, коли людям тривалий час кажуть, що віра — це лише особиста справа. Ось чому від кожного з нас — від нашої молитви, свідоцтва життя і перш за все від якості нашої віри зададуть майбутні покоління питання: «що ви зробили зі своїм Хрещенням і зі своєю вірою?»

Приклад деградації віри та нації ми спостерігаємо на сході від нас. Я знаю, що багатьом і дуже багатьом моя активна політична позиція не подобається. Зовсім, дуже не подобається. Аж до слова «політота». І я впевнений, що вони помиляються. За тридцять років церковного життя замкнутого на себе, з презирливо заперечуючим ставленням до політичного життя, церковники в Швабростані дали місце та час діяти силам орієнтованим не на благо людей, а на досягнення своїх корисливих цілей, які привели їх до скоєння всіх страшних злочинів. У цьому сенсі вважаючи політику «брудною справою» вони віддали всі сфери публічного життя суспільства в руки злочинців, які творять геноцид і масу інших злочинів.

Одна з причин цього, в атомізації життя суспільства, де немає прагнення шукати мир і злагоду. Де навіть невеликий рух миттєво розколюється на кілька конфліктуючих між собою угруповань. І ця тенденція, теж важка спадщина «дітей війни». Людей не здатних адекватно сприймати інших людей взагалі, людей, що не вміють співпрацювати і допомагати іншим. Бачимо, як багато замикається на чисто богословське питання.

Я + інший Я, = я + інші я =Я + Бог…

У цьому сенсі соціальне життя настільки ж важливе, як і індивідуальне приватне життя з Богом.

Щодо християнства у РФ: на жаль, мені необхідно визнати повне місіонерське фіаско всіх більш-менш масових конфесій з числом парафіян більше 200 тис. осіб. Навіть в гітлерівській Німеччині Лютеранська Церква змогла «народити» такий феномен як «церква, яка сповідує»; а в Католицькій Церкві були публічні спікери, публічно критикували Гітлера, такі як кардинал Клеменс фон Гален.

У сучасній же Росії політику злочинів путінізму не критикує ніхто. Жодна конфесія не породила своєї «сповідуючої церкви».

Окремі спікери, які критикують політику схвалення путінізму є, але навіть їх менше десятка. А я нагадаю, що схвалення вбивств та заклики до вбивств і тортур над полоненими які дозволяють собі клірики РПЦ це:

1. тяжкий гріх, який будучи нерозкаяним робить їх таїнства «у множення гріха і смерть вічну».

2. тяжкий канонічний злочин який карається великою (повною) екс-комунікацією.

3. тяжкий кримінальний злочин згідно міжнародного права.

Тобто плоди цього фіаско ще не настали. І коли це все буде викрито перед невіруючими, то на всі християнські конфесії РФ чекає масовий відхід віруючих, який буде супроводжувати «ренесанс» публічного атеїзму.

І вже зараз варто задуматися про те, що робити, коли це почнеться. Робити треба вже зараз, тому що пізно вже (приблизно з 2012 року). Щоби місіонер був успішний він повинен не розповідати інформацію «про віру», а давати відповіді на актуальні питання і допомагати у вирішенні проблем. Проблема християнства в Росії в тому, що всі церкви постійно відповідають на питання,які ніхто не ставив, проблем вирішувати не хочуть, і лікують те чого не болить. А останнім часом тупо змагаються за гранти від держави

Російське суспільство — не суспільство християн і не суспільство віруючих, це суспільство атеїзованих в радянський період людей. Християнські норми сприймаються як культурний артефакт, яким немає потреби слідувати. А релігійний істеблішмент (митрополит-бюро на чолі з тов. Гундяєвим) — звичайна номенклатура своїх великих і невеликих корпорацій.

Саме тому, глянувши на приклади Франції та Орди, ми чітко повинні усвідомити, що звернення до Христа про множення віри — найголовніша молитва. Тому що, якщо не буде благодаті віри, ми будемо абсолютно безпорадні і безсилі. Ми пам’ятаємо слова, якими Ісус Христос запевнив Петра: «я молився за тебе, щоб не збідніла віра твоя». Якщо ми молимося про зміцнення нашої віри, ми хочемо приєднатися до цього прохання Спасителя, щоб і наша віра не ослабла.

Яка міра, зрілість нашої віри? Бути може, серед нас є ті, хто по молитві і благодаті Божої стали друзями Божими, а також мають міцну віру.

Давайте думати, що нам потрібно хоча б достатньо віри кожен день, щоб прийняти волю Божу, прийняти план любові, який Бог приготував для нас у своїй щедрості. Але цей план не завжди є нашим планом, іноді він може бути важким і болючим, іноді здається, що Бог жорстокий і забув нас.

Якщо ми перебуваємо в складній ситуації, чи достатньо у нас віри, щоб не скаржитися, не тупати ногами, а прийняти те, що приносить життя, з прийняттям, смиренням і, перш за все, з вірою, що те, що Бог призначив для нас, справді у Його нескінченній любові та мудрості. Якщо ми ще не в змозі зайняти таку позицію, помолимося, як апостоли: «Господи, примножи нашу віру, зціли нашу невіру»!

Ексклюзив

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,
доктор богословських наук