Короткий путівник 2016. Слобідська Україна на шляху до новітньої історії. Частина ІІ

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник 2016. Слобідська Україна на шляху до новітньої історії: захід Центральної Слобожанщини. Частина ІІ, Богодухівська

Зі славетного міста Валки помандруємо на північ — до славетного міста Богодухова. Останнє є сенс відвідати хоча б з огляду на його лагідно-гучну назву. Нагадаю шановним читачам повністю той відтинок маршруту нашої уявної «поїздки», що його маємо подолати в межах цієї частини нарису: Богодухів — Сковородинівка — Городнє — Краснокутськ — Шарівка — Володимирівка — Пархомівка. Як напевно помітили найбільш уважні читачі, з двома доповненнями. Запевняю, що в межах Харківської області нам ще зустрінеться багато дивних див.

 

 

Богодухів [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 314—315], із відвідання якого починаємо, розташований на річці Мерло — притоці Ворскли. Спочатку тут існував прикордонний сторожовий пост Московської держави, під назвою Дяків Острог відомий з 1571 року. Але датою заснування міста справедливо вважається 1662 рік, коли сюди з Правобережжя прибули понад 1200 українських переселенців на чолі з отаманом Тимофієм Крисою і побудували фортецю Богодухів. Вже 1668 року богодухівські козаки дали гідну відсіч великому загону кримських татар. А невдовзі його населення взяло активну участь у селянській війні 1670—1671 років під керівництвом Степана Разіна, підтримавши разінського сподвижника — легендарного отамана-українця Олексія Хромого, відомого і як Лесько Черкашенін. До речі, народився майбутній провідник повсталих Слобожанщини в Опішні — тоді сотенному містечку Полтавського полку, спочатку був козаком у цьому полку, потім перейшов на Січ, а згодом на Дон. Стрімкому й успішному розгортанню селянської війни на теренах Слобідської України кінець поклала лише прикра нищівна поразка в битві на початку листопада 1670 року, у якій загинув і сам Олексій Хромий…

 

 

Протягом 1681—1765 років Богодухів був сотенним центром, зауважимо, Охтирського полку, пізніше якийсь час — просто слободою. 1781 року ця слобода одержала статус міста, було затверджено його герб. А від 1797 року Богодухів став уже повітовим містом Слобідсько-Української губернії. Варто зазначити, що з XVIII століття він згадується і як потужний центр ремісничого виробництва.

 

 

А розповів, зокрема, про Богодухів, зокрема, в академічній 10-томній «Енциклопедії історії України» (2003—2005, 2007—2013) Петро Тимофійович Тронько [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 157—158], який народився 1915 року в селі Заброди саме Богодухівського повіту Харківської губернії (нині Богодухівського району Харківської області). Цей визначний вчений-історик, державний і громадський діяч був головою редколегій 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР» і багатотомної серії «Реабілітовані історією», більше двох десятиліть — з 1990 аж до самої смерті у 2011 році — очолював Національну спілку краєзнавців України. За його безпосередньої участі було відновлено такі наші національні святині, як Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори в Києві. П.Т.Тронько — почесний громадянин Києва, Харкова, Кам’янця-Подільського, Переяслава-Хмельницького, Канева, Богодухова, Лебедина. Гідно вшановано пам’ять славного сина Богодухівщини. 2012 року була заснована благодійна організація «Фундація Героя України, академіка П.Т.Тронька», з того ж року його ім’я носить Центр краєзнавства імені академіка П.Т.Тронька (ТронькоЦентр) — науково-дослідний підрозділ Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна, директором якого є відомий вчений-історик і краєзнавець С.М.Куделко. 2015 року було відкрито меморіальні дошки П.Т.Троньку на фасадах Богодухівського ліцею № 3, ХНУ імені В.Н.Каразіна, Музею історії запорозького козацтва Національного заповідника «Хортиця», у Києві з’явилася вул. Академіка Тронька. Нарешті, вже цього року ім’ям П.Т.Тронька названо вулиці в Харкові та Богодухові. А ми з вами, шановні читачі, щоб запам’ятати правильний наголос у назві рідного села визначного історика та краєзнавця, рушимо, долаючи повітові й районні межі, за таким маршрутом:

З Богодухова через село Заброди
заїдемо в гості до Сковороди.

 

 

Тобто помандруємо до того великого мислителя, який уперше зробив мандрівку стилем чи навіть способом життя, присвятивши їй три завершальні десятиліття. Скориставшись із того, що про Григорія Савича Сковороду (1722—1794) все всім в Україні відомо, тільки скажемо, що неподалік від Богодухова, у східному напрямку, розташоване село Сковородинівка (у XVIII столітті воно називалося Пан-Іванівкою) Золочівського району Харківської області. Там 1972 року в будинку, де гостював і помер філософ, було засновано музей, нині — Національний літературно-меморіальний музей Г.С.Сковороди. Там зможете прогулятися липовими алеями замріяного парку XVIII століття, відвідати улюблені місця Сковороди — тепер уже 700-літній (!) дуб і криницю. Нарешті, там на хресті над могилою прочитаєте написане на прохання самого Великого Мислителя-Мандрівника:

«Світ ловив мене, та не впіймав…».

 

 

Я ж наведу деякі біографічні відомості з авторського вступного слова 1774 року до знаменитої збірки «Байки Харківські» (її чудовий переклад на сучасну українську мову здійснив чудовий сучасний письменник, літературознавець і публіцист, уродженець милого моєму серцю міста Житомира В.О.Шевчук): «На сьомому десятку нинішнього століття, полишивши вчительську посаду й усамітнившись у лісах, полях, садах, селах, хуторах та пісках, що лежать докруж Харкова, навчав я себе доброчинству і студіював Біблію; тоді ж добропристойними забавками розважаючись, написав півтора десятка байок… А сього року… примножив їх до половини». Тобто загалом байок у збірці стало тридцять. Як пам’ятають шановні читачі, написані вони прозою.

 

 

Скориставшись тим, що сам наш великий мислитель був дотепником, гумористом, а нерідко — сатириком, вирішив приховані в «Байках Харківських» віршові мотиви виокремити й актуалізувати, додавши своєрідні коментарі «на злобу дневі». Поки обмежився першими трьома творами збірки. Ось що з того вийшло:

1. Пси

Сучасна російська вищить пропаганда,

мовляв, навкруги всі фашисти; але:

«Собакою бути — це річ непогана,

…даремне брехати на кожного — зле».

2. Ворон і Чиж

«…Сидів на гілці й виспівував Чиж.

Поблизу нього… собі й Ворон…» «крякав».

Плекаймо і тут Україну; вони ж

хай крякають про — російський Харків…

3. Жайворонки

(Моє побажання Українському народові. — Ю.Ч.)

У глобальному бедламі

нам — лишатися орлами!

«Добрий намір і кінець —

всякій справі є вінець».

 

Ще додам, що, незважаючи на граничну близькість власної літературної мови до тодішньої російської, Сковорода чітко розмежовував мовні традиції, з одного боку, українців (малоросів), з іншого — росіян (великоросів). Продовжимо, приміром, цитувати вступне слово до «Байок Харківських»: «Я й сам не люблю мінливих масок тих людей і справ, про які можна сказати українською приказкою: «Стукотить, шумить, гримотить… А що там? Кобиляча мертва голова біжить». Кажуть і росіяни: «Літала високо, а сіла недалеко»,— про тих, що багато та красно говорять, а слухати нічого. Не любі мені ся порожня зарозумілість і пишна пустеля, а миле те, де зверху нічого, а під сподом — щось, зовні брехня, а всередині істина. Така річ і людина звалася у греків сілінос — картинкою, що зверху смішна, а всередині — красою велична».

Люблю Сковороду-прозаїка. Однак беру до уваги й Шевченкову оцінку, висловлену в передмові до другого — не здійсненого — видання «Кобзаря» 1847 року: «А Борнц (Роберт Бернс. — Ю.Ч.) усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина». Першим українським поетом світового масштабу судилося стати самому Шевченку…

 

 

Далі вирушаємо на південний захід — до Краснокутська. Проїжджаючи через село Городнє, не забудьте звернути й зазирнути на тамтешні уславлені «Співочі тераси». А на терасах заспівати від щирого серця нашої — приміром, «Червону руту». Гарантую: будете приємно вражені своїм голосом, принаймні його непересічною, як виявляється, силою.

 

 

Краснокутськ [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 299—300], що нині має статуси селища міського типу й райцентру, розташований, як і Богодухів, на річці Мерло — на її правому березі. Він веде початок від 1651 року. Тоді після Берестецької битви в одному з найкращих тутешніх кутів-закутків, на пагорбі неподалік річки, в оточенні лісових масивів, замешкала група переселенців із Правобережжя, а саме з Корсуньщини. Вже наступного 1652 року тут було збудовано острог і ченцями з того ж Корсуня засновано чоловічий монастир Святих Апостолів Петра і Павла. Протягом XVII та більшої частини XVIII століть поселення мало назву Красний Кут. До 1765 року воно було сотенним містечком знову-таки Охтирського полку, потім — повітовим містом Слобідько-Української губернії. 1780 року назву міста було дещо змінено — на Краснокутськ, а з 1798 року воно стало «заштатним».

 

 

Але саме від заштатного періоду своєї історії J Краснокутськ отримав у спадок дорогоцінну перлину, завдяки якій це селище міського типу знають по всій Україні та за її межами. Почалося все з того, що грек Назар Олександрович Караджі дуже прислужився Російській імперії під час війни з Туреччиною 1768—1774 років. Він був одним із найосвіченіших людей свого часу, знав п’ять мов і прославився як чудовий розвідник. Вийшовши у відставку, змінивши прізвище на Каразін та оселившись у Слобідсько-Українській губернії, на східних землях колишнього Охтирського козацького полку, одружився з представницею українського козацько-старшинського й дворянського роду Ковалевських — Варварою Яківною. Народилися в Каразіних два сини, що згодом стали знаменитими: Василь (1773) та Іван (1780). На початку 80-х років XVIII століття Катерина ІІ, закривши Краснокутський Петропавлівський монастир у селі Основинці, подарувала його землі Назарові Каразіну. Уславлений розвідник і військовик (під командуванням полковника Караджі росіяни взяли Бухарест!) невдовзі помер, а його дружина, вийшовши заміж за кузена Андрія Івановича Ковалевського, з дітьми перебралася до нього в Пан-Іванівку — нинішню Сковородинівку! За спогадами сучасників, Сковорода мав дуже потужний вплив на юного Василя Назаровича Каразіна.

Повертаючись до Краснокутська,  процитую абзац своєї книги 2009 року, де йдеться про Каразінський дендропарк, або ж парк-сад: «Особливе місце займає уславлений Краснокутський парк. Його заснував у родинному маєтку біля села Основинці (нині околиця Краснокутська) 1809 р. видатний вчений-ботанік Іван Каразін — брат засновника Харківського університету Василя Каразіна, чиє ім’я сьогодні носить цей навчальний заклад. Перед цим І.Каразін два роки мандрував країнами Європи (яка, нагадаємо, тоді починалася з Тернопільщини), звідки привіз у великій кількості насіння, живці та саджанці невідомих у підросійській Україні дерев. Його багаторічні зусилля з акліматизації рідкісних деревних порід принесли наочну користь не лише Харківщині, а й усій Україні. По країні з Основинців розійшлися тополя канадська, гінкго (сріблястий абрикос), різні види ялин, які сьогодні прикрашають площі, проспекти й вулиці наших міст, та ін. — загалом більш ніж 200 (!) видів дерев і кущів» [Чернецький (2009): с. 233—234]. Це місце — “must-see”!

 

 

Дотримуючись історичної послідовності, поїдемо з Краснокутська на схід — до селища міського типу Шарівка (наголос на першому складі). Тут зберігся разючий садибний ансамбль, що набув нинішнього вигляду наприкінці позаминулого століття після того, як 1881 року його власником став великий за масштабами діяльності поміщик і підприємець, німець за етнічною приналежністю Леопольд Єгорович Кеніг (1821—1903). Це йому ми завдячуємо можливістю помилуватися фантасмагоричним палацом у неоготичному стилі, іншими, нерідко також ефектними, будинками і спорудами Шарівського маєтку. Він же привів до ладу вельми привабливий садибний парк.

 

 

До речі, розташований неподалік знаменитий Гутянський маєток (Гути — раніше село Богодухівського повіту, нині селище міського типу в Богодухівському районі Харківської області) Леопольда Кеніга входив до групи добре впорядкованих, можна сказати, взірцевих поміщицьких господарств, що швидко розвивалися після Селянської реформи 1861 року. Виробництво сільськогосподарської продукції тут поєднувалося з подальшою її переробкою на власних підприємствах. Також варто згадати, що на початку ХХ століття сини Леопольда заснували найпотужніший у Російській імперії торговий дім «Товариство Л.Є.Кеніг — нащадки» (з головним представництвом у Петербурзі). А найпривабливішою, як на мене, рисою бізнесу Кенігів було те, що на заводських підприємствах коштом власників утримувалися школи, лікарні та житлові приміщення для робітників [ЕІУ, т. 4 (2007): с. 172].

 

 

Вже знайомий нам інший підприємець-цукрозаводчик, землевласник, доброчинець і меценат Павло Іванович Харитоненко (1853—1914), який надав сучасного вигляду Качанівській садибі, у своєму розташованому неподалік від Шарівки маєтку Наталівка створив напередодні Першої світової війни мистецький осередок, куди приїздило багато відомих представників творчої інтелігенції Російської імперії. Бачимо, що не випадково Харитоненко був обраний почесним членом петербурзької Академії мистецтв [ЕІУ, т. 10 (2013): с. 346]. А шановним читачам треба врахувати, що Наталіївський парк знаходиться у Володимирівці (нетиповий наголос на четвертому складі!) — нині селищі Краснокутського району Харківської області.

 

 

Окрасою Наталівки є прегарний Спаський храм, побудований у давньоруському стилі відомим російським архітектором Олексієм Вікторовичем Щусєвим. Як пам’ятаємо, метр опановував цей стиль, зокрема, реставруючи Василівську церкву в Овручі, що її спорудив великий Петро Милоніг.

 

 

Ззовні стіни церкви було декоровано за ескізами видатного російського скульптора Олександра Терентійовича Матвєєва. На замовлення Харитоненка двометровий барельєф «Розп’яття» виконав ще один визначний російський скульптор — знаменитий Сергій Тимофійович Коньонков.

 

 

Нарешті, завітаємо до розташованого в якомусь десятку кілометрів на захід від Краснокутська села Пархомівка.

 

 

Не з тим, щоби помилуватися витвором архітектури кінця XVIII століття — так званою Пархомівською садибою.

 

 

А з тим, щоби відкрити для себе одне з дивних див сільської України — розміщений у цьому будинку видатний Пархомівський історико-художній музей, який є автономним відділом Харківського художнього музею. Чи багато ви, шановні читачі, знаєте музеїв, в експозиції яких — роботи видатних українських художників Тараса Шевченка, Сергія Васильківського, Івана Їжакевича, Василя Касіяна, російських митців Карла Брюллова, Іллі Рєпіна (чи він усе ж митець русько-український?!), Михайла Врубеля, Валентина Сєрова, визнаних провідних майстрів світу Антоніса ван Дейка, Якоба ван Рейсдала, Каміля Пісарро, Едуарда Мане та багатьох інших?!

Подарував це диво Пархомівці, Харківщині та Україні великий українець (я не про такі дурниці-дрібниці, як формально-етнічна приналежність) Панас Федорович Луньов (1919—2004). Народився він у селі Щегольок Суджанського повіту Курської губернії, у старообрядницькій сім’ї, яка згодом переїхала на Донбас. Вищу освіту почав отримувати на історичному факультеті Київського університету, де провчився чотири роки. Потім життєві університети Луньова продовжили чотири роки німецьких концтаборів. 1945-го у віці двадцяти шести років приїхавши до Пархомівки, став працювати вчителем історії. Паралельно за два роки закінчив освіту на історичному факультеті вже Харківського університету. А потім почався період збирання творів мистецтва, який відобразити можна хіба що за допомогою слів великого російського поета, котрий народився на Українській землі, Миколи Олексійовича Некрасова. Подаю їх у своєму перекладі:

Воля і праця людини

Творять предивні дива.

А втім, за першої ж нагоди приїздіть до Пархомівки! Там усе на власні очі побачите та напевно почуєте від фахових екскурсоводів. Я свій коротенький вступ на цьому, якщо не заперечуєте, завершую.

Ага, ледь не забув.

 

НА ВДЯЧНУ ПАМ’ЯТЬ ПАНАСОВІ ФЕДОРОВИЧУ ЛУНЬОВУ

 

— Що таке воно — «сіль землі»?

— Прості люди, духом незламні.

 

Сіль землі — шкільні вчителі,

що насправді є Вчителями;

ті, які серця та уми

школярів плекають невпинно,

їх ведуть до Світла з пітьми;

ті, чий символ віри — Дитина.

 

Сіль землі — це Вчитель Луньов,

що створив музей із музеїв;

нам приходити знов і знов

до Медини-Мекки цієї

наших місць, на чиєму тлі

зрозуміло: смерті немає.

 

— Що таке воно — «сіль землі»?

— Запорука: Життя триває!

20.07.16

Фотоілюстрації, за винятком знімків, які зробила Тетяна ЧЕРНЕЦЬКА, взято з різномовних Вікіпедій.