Короткий путівник 2016: Слобідська Україна на шляху до новітньої історії

 

Юрій ЧЕРНЕЦЬКИЙ (Житомир — Харків),

доктор соціологічних наук, автор книги «Україна. Історія, природа, мистецтво» (2009), збірки «Листування з Долею: 111 поезій різних років» (2012) і більш ніж 100 статей з питань українознавства — спеціально для журналу NEWSSKY.COM.UA

 

Вельми короткий путівник 2016: Слобідська Україна на шляху до новітньої історії: захід Центральної Слобожанщини. Частина І, Валківська

Подорожуючи Слобідською Україною губернської доби, ми з вами, шановні читачі, відвідали Центральну Слобожанщину та східну й південну частини регіону. У цьому нарисі повернемося до Центральної Слобожанщини, до двох її західних повітів — Валківського й Богодухівського. Одразу наведу маршрут чергової уявної «поїздки», що пропонується: Рокитне — Валки — Кантакузівка — Перекіп — Високопілля — Богодухів — Краснокутськ — Шарівка — Володимирівка — Пархомівка.

 

 

Традиційно за допомогою віршів підсумуємо вже сказане та перекинемо місток до того, що чекає на нас у найближчому майбутньому. Отже, наприкінці 1796 року імператор Павло І повернув губернії назву Слобідсько-Української:

 

Хай інший царську пам’ять дьогтем маже,

а нам — плекати вдячність до Павла:

за назвою ще сорок років майже

земля ця Українською була!

 

Розкинулися вшир її повіти,

мов дерева зелені руки-віти,

і Харків — цей взірець губернських глав —

короною верхівку увінчав.

 

З повагою до всіх шарів-прошарків

«місцевого суспільства» про святе

скажу: як осередок думки Харків —

це в першу чергу Університет;

 

його майданам, вулицям, проспектам

передувало — одчинись, сим-сим! —

сполучення культури з інтелектом

у вищім закладі освіти цім.

 

Та про «село» дурних не треба слухів

повторювати — злих породжень мли:

багато Зміїв, Валки, Богодухів…

усі повіти краю див дали!

 

Нагадаю, що місто Зміїв — колишній центр слобідського козацького полку, населення якого взяло активну участь в Антимосковському повстанні 1668 року,— ми вже відвідували.

 

 

Нову мандрівку почнемо зі східної частини Валківського повіту Слобідсько-Української (згодом — Харківської) губернії. Тут на лівому березі вельми мальовничої річки Мжа (Мож) розташовано село Рокитне, відоме з 1699 року. Його засновником вважається Федір Григорович Донець-Захаржевський — на той момент харківський полковник. Проте в ряді джерел зазначають, що село заснував ще раніше батько Донець-Захаржевського, визначний історичний діяч Слобожанщини Григорій Єрофійович Донець, як сказано в біографічній статті з «Довідника з історії України» [В.Маслійчук (2002): с. 219—220] — найвідоміший харківський полковник. Донець обійняв цю посаду 1668 року. Підкреслюється, що він відіграв значну роль у захисті краю від татар, зокрема, керував будівництвом укріплень у межах Харківського та Ізюмського полків. Також «осадив» кілька поселень, включаючи Нову Водолагу — нинішній центр району, у якому знаходиться Рокитне. Утім, не слід дивитися на діячів минулого крізь рожеві окуляри. Зосібна, Донець, подібно до багатьох інших слобідських полковників, «був досить жорсткою і свавільною людиною», до того ж інтенсивно проштовхував на старшинські уряди родичів і «своїх людей». Як на мене, трохи додає привабливості образу полковника Донця те, що особливо він відзначався утисками московських служилих людей, забираючи їхні землі у «свою вотчину». Ще цей харківський полковник відомий меценатською діяльністю, з якої й сам одного разу скористався. 1673 року він став фундатором Курязького Преображенського монастиря, на створення якого надав свої землі, млин і велику суму грошей. А 1690 року прийняв у цьому монастирі чернецтво, наступного року помер і був похований.

Рокитне ж Донець-Захаржевські пізніше, вже у XVIII столітті, продали липецькому (не подумайте нічого «офшорного»: цей прикметник походить від цілком кошерної назви українського населеного пункту Липці) сотнику Черняку. Після смерті сотника його вдова вийшла заміж за такого собі підполковника Куликовського. А після її смерті 1746 року село дісталось у спадок останньому чоловікові, і надалі аж до буремного 1917 року Рокитним володіли Куликовські [ЕІУ, т. 5 (2008): с. 465—466] — шляхетський рід молдовського походження. Його представник Прокіп (Прокопій) Васильович Куликовський служив у молдовського господаря, а після поразки Петра І в Прутському поході 1711 року прийняв російське підданство.

 

 

Цей перший слобідсько-український Куликовський з кінця 1711 до 1713 року був полковником Харківського полку. Між іншим, у москалів, включаючи «Великого», він нічому доброму не навчився: місцева старшина «постійно скаржилася на його зловживання владою». Утім, це нікого не дивувало, хіба що дратувало іноземне походження чергового тирана… Ще одному представникові цього роду — Матвієві Прокоповичу Куликовському — судилося бути останнім полковником Харківського козацького полку (1757—1765).

Але до наших днів у Рокитному дійшли прегарні архітектурні витвори не полкової, а вже губернської доби, за якої воно з кінця XVIII століття стало селом Валківського повіту. На початку наступного, ХІХ століття тут збудовано в стилі класицизму досить привабливий садибний палац, ефектно вписаний у природне довкілля. У чудовому виданні «Архитектура Украины. Большая иллюстрированная энциклопедия» згадується все ж таки, мабуть, цінніша пам’ятка архітектури раннього класицизму — споруджений 1805 року храм Архангела Михаїла (щоправда, чомусь під назвою «Николаевская церковь») [Д.В.Леонтьев (2010): с. 173]. Зазначається, що дійсно унікальною особливістю храму є розміщення його несучих конструкцій: пілони, які підтримують баню, виконані у формі сегментів кільця та поділяють внутрішній об’єм на два концентричні приміщення — підкупольний простір і кільцевий периферичний коридор. Як на мене, вельми виразним є не лише інтер’єр церкви. Ззовні храмова ротонда, до якої зі сходу та заходу прилягають невеликі чотиригранні ризаліти, а вхід прикрашено чотириколонним портиком тосканського ордера, також має дуже ефектний вигляд.

Ще стосовно шляхетних власників маєтку в Рокитному волію додати наступне. «Цар» у вас таки «несправжній», «дорогі росіяни»! Є сенс терміново підшукати заміну, приміром, серед Куликовських-Романових у Канаді. Тамтешній прем’єр-міністр Right Honourable Justin TRUDEAU мені особисто обіцяв надати допомогу в цій благородній справі. Якщо Батьківщина пошле, піду — особисто виконувати це надзвичайно небезпечне завдання. На підтвердження моєї принципової рішучості дозвольте наново озвучити один популярний донбаський мотив:

 

Давно не бував я в Канаді.

Тягнуло і тягне туди.

Але москалі, надокучливі люди,

відкрили ТУТ скриньку біди…

 

 

Тож поки що, шановні читачі, давайте з Рокитного поїдемо на ближній захід — до центру сусіднього району Харківської області міста Валки (наголос на першому складі!). Воно розташоване вище за течією на тій же річці Мож (Мжа). На території сучасного міста ще в середині І тисячоліття до н. е. існувало скіфське поселення.

 

 

П.Т.Тронько сповіщає [ЕІУ, т. 1 (2003): с. 428], що нинішні Валки засновані 1646 року як фортеця Московської держави на її південному кордоні. Укріплення було оточене валами (звідси й пішла назва міста) та стінами з баштами, найвища з яких сягала 12 метрів. Надалі Валки продемонстрували ще один типовий варіант розвитку й супутньої «українізації» населених пунктів Слобожанщини. 1660 року фортецю передали саме українським переселенцям, які зобов’язалися нести сторожову службу. Неодноразові — у 1661, 1667, 1673 і 1689 роках — спроби кримських татар оволодіти цією фортецею були безуспішними.

За губернської доби історії Слобідської України від 1780 року Валки були повітовим містом. Варто відзначити наступний факт: у ті часи щороку в цьому місті відбувалося п’ять ярмарків.

 

 

Шановні читачі, відвідуючи Валки, не забудьте підійти до пам’ятника видатному поетові, публіцистові, перекладачеві, політичному діячеві Павлу Арсеновичу Грабовському (1864—1902) [ЕІУ, т. 2 (2004): с. 182]. Між іншим, синові саме Слобідської України: він народився в селі Пушкарне Охтирського повіту Харківської губернії (нині село Грабовське Краснопільського району Сумської області) у сім’ї сільського паламаря. Наукою Грабовський також завдячує Слобожанщині: спочатку навчався в Охтирській бурсі, а потім — у Харківській духовній семінарії. Але 1882 року він був виключений із третього класу семінарії за причетність до харківської групи знаменитої організації «Чорний переділ», заарештований і висланий до рідного села під нагляд поліції. Трохи згодом, навесні 1885 року Грабовський повернувся до Харкова, де працював коректором у популярній газеті «Южный край». Восени того ж року був мобілізований до армії та, як повідомляє ЕІУ, відправлений у Туркестанський військовий округ.

Але спочатку до життя й долі Грабовського ввійшли Валки! Саме тут 1885 року він «одягнув солдатську шинелю», продовжуючи свій ненастанний протест проти імперської деспотії, доповнений «відчайдушними» виступами проти царської військової муштри. А вже в червні наступного року в Оренбурзі Грабовський був удруге заарештований, після чого повернувся до Слобожанщини. Щоби відбути дворічне ув’язнення в тюрмах Ізюма та Харкова… 1888 року він був засуджений до п’ятирічного заслання в округ Іркутської губернії із символічною назвою Балаганський. Однак уже в наступному році Грабовського втретє заарештували та ув’язнили до Іркутської тюрми — за участь у складанні й поширенні протесту-відозви «Русскому правительству» у зв’язку з масовим самогубством політв’язнів у сумнозвісній Карійській тюрмі, відомим як Карійська трагедія 1889 року. 1893 року поет був переведений на поселення у Вілюйськ, де народилися сповнені смутку рядки вірша «До України»:

 

Сиджу я в неволі та марю тихенько:

Чи знов тебе вбачу, Україно-ненько,

Чи знов рідну землю в сльозах поцілую,

Чи вік протиняюсь отут по Вілюю?

 

За земного життя Грабовському судилося повернутися в Україну лише словом. Але ж це для письменника, мабуть, найголовніше! І завдячують цим поверненням Україна та Грабовський — Галичині, де його твори публікувались у виданнях «Зоря», «Народ», «Життя і слово», «Літературно-науковий вістник» (sic!), а наприкінці ХІХ століття вийшли друком збірки власних віршів «Пролісок» (1894), «З півночі» (1896), «Кобза» (1898) і збірки поетичних перекладів «Твори Івана Сурика» (1894), «З чужого поля» (1895), «Доля» (1897). Саме єдність, соборність, злуку Галичини та інших українських земель мав на увазі Грабовський, наступним закликом-побажанням завершуючи поезію «До Русі-України»:

 

Щоб Русь порізнена устала

З-під віковічного ярма

І квітом повним розцвітала

У згоді з ближніми всіма!

 

Стосовно «згоди з усіма ближніми», на жаль, не склалося… Зосібна, держава-спадкоємиця Золотої Орди утримала у своїх ведмежих обіймах Грабовського. З Вілюйська він переїхав до Якутська, а звідти — до Тобольська. У Тобольську український Поет-Громадянин і помер та був символічно похований поряд із могилами кращих синів Росії — декабристів. А для нас звучить його заповіт у прозі — заклик розглядати літературу як «живу творчу силу громадського руху» — і в уславлених віршах:

 

Борців не лякають пригоди:

Шлях, мочений кров’ю та потом,

Нас виведе в панство свободи

Не нині, не завтра, так потім!

 

Насамкінець давайте наново розчуємо любовне освідчення Грабовського з поезії, що має таку ж назву («До України»), як і перша з процитованих:

 

І випливаєш ти над мене

У тій збагніченій красі,

Що не зруйнують, серце-нене,

Твої пекельники усі!

 

 

Продовжуючи мандрівку Валківщиною, є сенс заїхати до розташованого неподалік від райцентру села Кантакузівка — відвідати етнографічну садибу, яка відтворює обстановку козацького хутору. Або податися на північний захід, до села Перекіп: дорога між ним і сусіднім селом Високопілля (де слід помилуватися, зокрема, вельми ошатним Свято-Миколаївським храмом) побудована на Перекопському, або ж Турецькому, валу. Його було насипано, починаючи з 1680 року, під керівництвом харківського полковника Донця, про якого йшлося в цьому нарисі, з метою перекрити сумнозвісний Муравський шлях.

 

 

А як дивний храм, що в селі Високопілля, дивно вписано у вельми мальовниче довкілля!

 

 

Вкотре впевнюємось: у минулому можемо знайти і гідні приклади для наслідування, і перспективні шляхи, і надійні дороговкази.

Слава Україні!

Фотоілюстрації взято з різномовних Вікіпедій.