Православ’я на Галичині: життя під чужими прапорами ( XV-XX століття)

Ексклюзив. У минулих нарисах ми писали про початок християнізації Галичини та суміжних територій, а другий нариси про долю Православ’я при спадкоємцях великого короля Даниїла.

Релігійно-політична ситуація в цьому краї змінюється в п’ятнадцятому столітті через геополітичні, можна сказати причини. З одного боку, в результаті династичної кризи Галичина входить до складу Польського королівства, але також не менш важливим для її історичної долі стали проекти об’єднання Православної та Католицької церков. Одним з них стала Флорентійська унія.

Флорентійська унія була прийнята в 1439 на соборі у Базелі і у Флоренції у важких обставинах для Візантійської імперії. У 1430 році турки захопили Фессалоніки, і держава практично втратила території, від нього збереглася лише столиця, яка була оточена володіннями турків. Така складна ситуація призвела до того, що імператор Іоанн VIII Палеолог змушений був звернутися з проханням про сприяння до Євгена IV, Папі Римському, сподіваючись на організацію хрестового походу проти османських завойовників. Він зробив пропозицію почати переговори про те, щоб об’єднати Західну католицьку і Східну Православну Церкву. Папа охоче погодився на цю пропозицію. Це пояснюється можливістю здійснити багатовікове бажання підпорядкувати східну церкву, візантійський імператор отримав можливість шанс перемогти в протистоянні з учасниками соборного руху.

Флорентійська церковна унія зазнала повного краху й у галицьких землях, як і скрізь на Русі. Київський митрополит Ісидор, прийнявши унію, дорогою з Флорентійського Собору до Москви в 1440 р. проїжджав через Львів, де місцеві жителі не допустили його до своїх храмів, а, за словами польського хроніста Бартоломія Зиморовича, він вимушений був служити літургію в латинському кафедральному соборі, «на що русини дивилися скоса». Однак виконати дану новому митрополитові Київському Іоні обіцянку перепідпорядкувати йому православні єпархії у своїх польських володіннях король Казимир Четвертий не поспішав. Цьому сприяла й політика польської духовної влади, метою якої тоді було пряме насадження католицтва за латинським обрядом, а не підтримка унії. Після кількох невдалих спроб митрополитів, направлених Римом, утвердитися на Галицькій кафедрі, керування її справами здійснювали миряни (старости), призначувані польським королем, які нерідко перетворювали право опіки на предмет купівлі-продажу.

У жовтні 1458 р. у Римі Константинопольським (зазначимо це відбулося після захвату цього міста турками у 1453 році) патріархом-уніатом Григорієм Маммою на Київський митрополичий престол було поставлено Григорія Болгарина, який згодом повернувся до Православ’я й був утверджений православним Константинопольським патріархом. У такий спосіб відбувся розкол Руської Церкви на дві митрополії – Східну (Московську) і Західну («Київську», з центром у Новогрудку). Землі Галицької єпархії стали частиною Західноруської митрополії, але кафедра не заміщувалася. А у Галичі діяли намісники митрополита, фактично ж адміністративна влада над духовенством належала старостам. 1509 р. король Сигізмунд I надав право обрання намісників Київського православного митрополита у галицьких землях католицькому Львівському архієпископові, який негайно цим скористався з прозелітичною метою. Православний митрополит рішенням короля став титулуватися тепер Київським, Галицьким і всієї Русі.

Серед багатьох галицьких намісників, нерідко кількох відразу, своєю діяльністю на користь Православ’я виділяється Яцько (Іакінф) Гдашицький, у чернецтві Ісаакій, призначений у 1522 р. Сигізмундом і невдовзі зведений у сан архімандрита. Доручивши йому наглядати за «попами» та «синагогами руського обряду», як він іменував у своїй грамоті православні храми, монарх необережно призначив людину, яка, всупереч його очікуванням, взялася переконувати всіх, які відпали в латинство, знову стати православними. Тисячі людей середнього й нижчого стану, скаржився Львівський арцибіскуп Бернард, «на шкоду й поганьблення римської віри, прийнятої ними, поверталися до грецької схизми». Гдашицький відмовився від підпорядкування латинському архієпископові й перейшов під владу Київського митрополита, але на наполегливу вимогу арцибіскупа його було зміщено.

1 серпня 1535р. намісником митрополита в колишній Галицькій єпархії було призначено Макарія (Тучапського), який після довгих митарств через чотири роки за згодою королівської влади був хіротонисаний у Києві в «єпископа митрополії Галицької…Львівського і Кам’янця Подільського». 22 лютого 1540 р. на Соборі у Новогрудку відбулося наречення Макарія Тучапського єпископом. Присяжною грамотою він визнав себе «епископом дворным от рамени преосвященного архиепископа, митрополита Киевского, и Галицкого, и всея Руси», зобов’язавшись не відновлювати й не створювати нової Галицької митрополії. Зовсім іншим був його наступник, Марк (Балабан), який після прийняття чернецтва під іменем Арсеній зведений був у 1549 р. митрополитом у сан єпископа Галицької митрополії, Львівського і Кам’янця Подільського.

«Арсеній, – писав відомий церквоний історик, випускник КДА, митрополит Макарій (Булгаков), – з самого початку захотів взяти до своїх рук два монастирі з їхнім майном, Унівський і Онуфріївський, що перебували під опікою львівського братства та здавна вважалися митрополичими. Озброївши своїх родичів та слуг, наказав заволодіти монастирями силоміць. Ченців Онуфріївского монастиря, які виявили спротив, звелів схопити й спершу посадив до колодязя при своїй кафедральній церкві у Львові, а потім замкнув у самій церкві». Лише втручання короля, і то, не відразу, захистило монастир від цього «владики». І таких прикладів можна навести чимало.

Суцільне хабарництво влади, не рівноправний статус православних у католицькій країні спричинили їхнє об’єднання та спротив. Величезну роль у цьому відіграли братства. Крім відомого «Успенського братства» у Львові створювалися й нові «духовні», або церковні, братства – при храмі на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці та при храмі в ім’я святителя Миколая. У Львові заснував друкарню й у 1574 р. знову видав свій «Апостол» Іван Федоров. Також видатний просвітитель накладом 2000 екземплярів видав і свій «Буквар». Пізніше Успенське братство викупило друкарню Івана Федорова. У братському Унівському монастирі поблизу Львова деякий час подвизався видатний духовний письменник Західної Русі Іоанн Вишенський, автор яскравих антикатолицьких трактатів.

Галичина разом з Волинню чинила найбільш завзятий спротив Брестській церковній унії 1596 р. Двоє із семи західноруських єпископів – Львівський Гедеон Балабан і Перемишльський Михаїл Копистенський – відкинули рішення уніатського Собору.

Після чого бунтівних єпископів позбавили сану. Однак православний Константинопольський патріарх Мелетій підтримав їх і велів обрати нового митрополита замість Михаїла Рагози, який прийняв унію, а до його обрання призначив своїми екзархами єпископа Гедеона (Балабана), архімандрита Кирила (Лукариса), майбутнього Патріарха Константинопольского та священо-мученика, та князя Костянтина Острозького. Наступник Балабана на львівській кафедрі Ієремія (Тисаровський) з другого десятиріччя XVII ст. залишався єдиним православним єпископом у Речі Посполитій аж до визнання у 1634 р. новим королем Владиславом IV права православних на свою ієрархію.

Після Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького й приєднання Лівобережної України до Московії за умовами Вічного миру 1686 р. У тому ж році Константинопольський патріарх Діонисій IV дав згоду на приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату. Галичина ж, як і вся Правобережна Україна, ще майже століття перебувала у складі Речі Посполитої. Місцева шляхта, бажаючи зберегти свої анархічні вольності, масово переходила в католицизм та ополячувалася.

Впродовж XVII ст. у Львові та його околицях не з’явилося жодного уніатського храму, тепер же, за енергійного сприяння польської влади, унію у 1691р. офіційно прийняла Перемишльська єпархія, у 1700 р.  – Львівська, в 1702 р. – Луцька. Львівський єпископ Іосиф (Шумлянський) очолював цей процес. Єдиною святинею, до якої так і не змогли дістатися уніати, залишався Манявський скит у Карпатських горах, де подвизалося чимало православних ченців, які напівлегально опікувалися галицькою паствою.

У 1772 р., згідно з Першим поділом Речі Посполитої, Галичина дісталася імперії Габсбургів (з 1804 р. – Австрійська імперія, з 1867‑го – Австро-Угорщина). У 1785 р. православні домоглися від австрійської адміністрації дозволу на створення у Львові православної громади, що об’єднувала б русинів (українців), греків і румунів. Понад сторіччя поневірялися православні львів’яни по приватних будинках і тимчасових церковних спорудах. Лише в 1901 р. вони отримали свій храм – Свято-Георгіївську церкву. До 1890 р. у Галичині, де тоді налічувалося 226 православних родин (1089 осіб), існувало ще два православних храми: при жіночій в’язниці у Львові і при чоловічій – у Станіславі (сучасний Івано-Франківськ).

Наприкінці XIX ст. у краї розвертається колосальний за масштабами суспільно-політичний рух – так зване москвофільство, – що ставило собі за мету возз’єднання з Росією, частиною «єдиного народу», якої марно та безглуздо вважала себе тоді більшість галицьких русинів. У ХХ ст. перед Першою світовою війною, у Православ’я почали масово повертатися не тільки миряни, але й уніатські священики, серед них раніше чільні представники греко-католицького духовенства – Яків Головацький, Іван Наумович, священномученик Максим Сандович. Влада Австро-Угорщини намагалася знайти склад злочину в діяльності русофілів, але гучний Львівський судовий процес 1914 р. його так і не виявив – усі обвинувачувані були визнані невинними за всіма пунктами.

У часи Першої світової війни понад 30 000 «москвофілів», оголошених «п’ятою колоною», стали жертвами концтаборів – Талергофа й інших. Тисячі з них було розстріляно, заморено голодом, померло від непосильної каторжної праці. Серед жертв Талергофа близько 800 священиків – православних і співчуваючих Православ’ю греко-католиків. У період між війнами Галичина перебувала у складі Польщі, тоді також відбувався масовий перехід українців у Православ’я, особливо на Перемишльській землі, населеній лемками. Більше третини покинуло уніатську церкву й перейшло у Православ’я, незважаючи на всілякі перепони з боку уряду Пілсудського. Через це у 30‑х рр. владою у Перемишльській та Холмській землях було знищено або примусово перетворено на римо-католицькі костьоли сотні православних храмів.

Восени 1939 р. Галичина була зайнята радянськими військами та примусово приєднана до УРСР. Репресій НКВД місцеві віруючі всіх конфесій у передвоєнні роки зазнали нарівні з усім населенням СРСР. А на початку 1946 р. було під чуйним керівництвом спецслужб СРСРС було створено Ініціативну групу з «возз’єднання» Греко-Католицької Церкви з РПЦ МП імені Сталіна на чолі з доктором богослов’я, скандальним священником, прот. Гавриїлом Костельником. Саме тоді під кервіництвом НКВД собор уніатського духовенства відкрився 8 березня 1946 р. у Свято-Юр’ївському храмі м. Львова. На Соборі головував отець Гавриїл Костельник, який і виголосив рішення про скасування Брестської унії 1596 р. та про «повернення до Православ’я», тобто сталінськой РПЦ…

У лютому 1990 р. Греко-Католицьку Церкву було легалізовано, але ще раніше розпочалося повернення її прихильниками храмів та іншого церковного майна, що було нелегально передано РПЦ МП після ДСВ. Після проголошення незалежності України за активного сприяння місцевої влади цей процес посилився.

Сьогодні, на Галичині залишилося вже небагато православних. Більшість галичан залишилися вірними УГКЦ, і це непогано, оскільки це сприяє тому, щоб українці були українцями, а не піддавалися намовлянням московських пропагандистів у рясах, як це було під час проведення ганебного собору 1946 року, який тільки номінально ліквідував унію в краї.

Православні єпархії Галичини являють собою меншість від населення краю. Це великий парадокс, що саме тепер, коли, здавалося б, українське Православ’я в Галичині кволе, майже не присутнє, ми є свідками, що ПЦУ і тут виконує свою основну місію.

У цьому контексті важливо відзначити і те, що після Об’єднавчого собору 2018 року та повномасштабної агресії Швабростану проти України, саме Галичина стала першим регіоном, який майже повністю звільнився від наявності у ньому храмів РПЦ МП імені Сталіна. Івано-Франківщина вже повністю вільна, на Львівщині є кілька храмів, але головне: церква окупантів стала на Західній Україні явищем маргінальним, а справжню духовність українського народу зберігають там примножують УКГЦ та ПЦУ.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky