Православ’я у Королівстві Русі за нащадків великого Данила

Ексклюзив. Після смерті Данила Галицького корона перейшла до його сина Лева I Даниловича (1264–1301), але правив він тільки галицькою частиною своїх володінь. Його дядько Василько до своєї смерті у 1269 р. вважався (і був) старшим у роду, інші сини першого короля – Мстислав у Луцьку, Шварн у Холмі з Дорогочином (певний час, після того як його тесть – православний литовський князь Войшелк – пішов у монастир, він правив і Литвою), – також майже не залежали від влади племінника. Король Лев у 1268 р. під час банкету вбив Войшелка. Становище Шварна у Литовській землі похитнулося, він невдовзі помер, і його галицькі володіння дісталися Левові.

У 1272 р. Лев Данилович переніс столицю Галицько-Волинських земель із Холма у Львів. Тут, зокрема, було побудовано церкву в ім’я Миколая Чудотворця, вона у значно перебудованому вигляді збереглася до наших днів. Після кончини князів Волинського Володимира-Івана Васильковича й Луцького Мстислава у 1292 р. Лев узяв усю Волинь під свою руку, знову, таким чином, відновивши єдність у Галицько-Волинських землях. Він, постійно воюючи з Польщею, зміг приєднати до Галицько-Волинського князівства частину Закарпаття з містом Мукачеве (близько 1280 р., Ужгород йому не вдалося захопити) та ще й Люблінську землю. Незадовго до смерті Лев знову ходив разом із тататрами на Польщу і повернувся «с большой добычею и полоном». Відомо, що його дочка Святослава († 1302) була черницею.

Помер Лев I у 1301 р., передавши корону та ще не досить зміцнені володіння своєму старшому синові Юрію I Львовичу. Незадоволений переїздом Київського митрополита Максима із розореного монголо-татарами Києва у Володимир-на-Клязьмі в 1299 р., Юрій добився у Константинопольського патріарха встановлення у своїй державі особливої митрополії. Видатний історик Церкви А. В. Карташов так описує цю подію: «Із грецьких пам’яток ми дізнаємося, що греки, які взагалі неприхильно ставилися до поділу руської митрополії, цього разу були чимось переконані, й у 1302 чи 1303 р., при імператорові Андронику II Палеологу Старшому і патріархові Афанасію, Галицька єпископія отримала ступінь митрополії. За свідченням пізнішого документа (грамота короля Казимира 1371 р.), першим Галицьким митрополитом був якийсь Ніфонт. У новій митрополії опинилися, звичайно, усі ті шість єпархій Галицька, Перемишльска, Володимирська, Луцька, Холмська, Туровська, які були у межах великого князівства Галицько-Волинського». Митрополія проіснувала недовго. До 1305 р. померли обидва митрополити – Київський Максим і Галицький Нифонт.

Спадкоємцем останнього з волі короля повинен був стати святитель Петро, засновник та ігумен Ратського монастиря на Волині видатний іконописець, творець ікони Божої Матері «Петровська».

Однак у червні 1308 р. Константинопольський патріарх Афанасій поставив Петра на Київську митрополичу кафедру з титулом «всієї Русі». А. В. Карташов: «…сталося так, що ті ж самі – імператор Андроник II і патріарх Афанасій, які незадовго до того влаштували поділ Руської митрополії, тепер цей поділ скасували, імитрополитом Київським і всієї Русі поставили Петра…». Як Галицький митрополит пізніше згадується Гавриїл, жодних відомостей про діяльність якого не збереглося. Святитель Петро після недовгого перебування у Києві, як і його попередник, переїхав у Північно-Східну Русь, до Володимира, а згодом – і до Москви.

Перша Галицька митрополія, очевидно, була остаточно скасована митрополитом Київським і всієї Русі Петром у 1323 р., після загибелі в тому ж році королів Галицьких, братів-співправителів Лева II Юрійовича (престол у Галичі) і Андрія (престол у Володимирі-Волинському), у битві чи то з татарами, чи то з литовцями. Через два роки бунтівні бояри прикликали на престол замість сина Лева II, останнього Галицького короля-Рюриковича, Володимира, – його родича Болеслава, сина Мазовецького князя Тройдена Пяста і Марії Юріївни, дочки Юрія I Львовича. Прийнявши Православ’я з іменем Юрій, він відомий історії під іменем Юрія II Болеслава. Був отруєний, як вважає частина істориків, у1340 р. боярами за спробу ввести у Галицькому королівстві католицтво. Він, у зв’язку з відсутністю спадкоємців, заповів престол польському королеві, ревному католикові Казимирові Великому, тоді як боярами на Волинь був покликаний княжити православний Любарт-Дмитрій, син великого князя Литовського Гедиміна, що спричинило кровопролитну польсько-литовську війну за галицько-волинську спадщину, що тривала понад півсторіччя – від 1340 до 1392 р.

21 грудня 1326р. спочив у Господі святитель Петро Ратський, митрополит Київський і всієї Русі. Удень його кончини в Москві у справах своєї єпархії перебував Луцький єпископ Феодосій, який відспівав святителя. Новий Київський митрополит святий Феогност утравні 1328 р. поставив на Галицьку кафедру єпископа Феодора. Святитель Феогност у наступні сім років кілька разів здійснював пастирські поїздки на південь Русі, де перебував довгий час.

Близько 1331р., ймовірно на прохання Галицького князя Юрія II Болеслава, Константинопольський патріарх Ісайя знову надав Галицькому єпископові Феодору титул митрополита, але невдовзі це рішення було скасовано через протест святителя Феогноста. Юрія II, який ще в перші роки свого правління висловював бажання повернутися в лоно католицизму, папа Іоанн XXII своїм особистим листом переконував залишитися при цьому «спасенному» намірі; писав понтифік і до польського короля Владислава І, прохаючи його посприяти поверненню родича в католицтво.

Скінчилося це для «князя й господаря Русі, князя всієї Малої Русі» погано: у квітні 1340 р. його отруїли. І причина полягала не лише у невдоволенні бояр прозелітизмом князя: польський літописець розповідає, що Юрій «занадто жорстоко поводився зі своїми підлеглими, ув’язнюючи та грабуючи їхнє майно, викрадаючи їхніх дружин і дочок й гвалтуючи їх, а також надаючи перевагу іншим народам, як, наприклад, німцям і чехам».

Цей вчинок бояр став поштовхом до події, відомої як війна за галицько-волинську спадщину, яка півстоліття роздирала Малу Русь (центральну, Rusiae Minoris, калька з Малої Греції, тобто, власне, Греції) – так відтоді нерідко називали галицько-волинські землі. Син Литовського великого князя Гедиміна та його другої дружини Ольги, дочки Смоленського князя Всеволода, Дмитрій-Любарт за підтримки бояр закріпився на Волині та претендував на все Галицько-Волинське князівство. У цьому намірі він стикнувся з могутнім суперником– королем Польщі Казимиром ІІІ Великим (1333–1370), який також заявив про свої права на спадщину. Великий князь Волинський Дмитрій-Любарт (1340–1383) і єпископ Феодор, скориставшись державними й церковними неладами в Константинополі («ісихастські суперечки» святителя Григорія Палами та його супротивників), ненадовго домоглися відновлення Галицької митрополії.

Проте 1347 р. новий імператор Іоанн VI Кантакузин, новий патріарх Ісидор І і Константинопольський Собор на прохання великого князя Московського Симеона Гордого й митрополита Київського Феогноста знову скасували її. У листі волинському князеві імператор пояснив свій вчинок: «Ти знаєш, що відтоді як народ руський пізнав Бога і просвітився святим Хрещенням, ствердилося як звичай і стало узаконеним, щоб на всю Русь, Велику (зовнішню) й Малу (центральну), був один митрополит Київський і щоб він висвячував єпископів на всі єпископії.»

Проте наближалось нове випробування, значно тяжче. В 1349 р. Король Казимир ІІІ захопив Галичину, й у наступні роки почав наполегливий, зі змінним успіхом, наступ на Волинь. Галичанам у межах Королівства Русі він надав певну автономію, утому числі й релігійну, однак сприяв, як і в Польщі, заселенню її німцями та поляками. Разом із поселенцями-католиками прийшов і латинський клір. «Прииде король Краковский, – пише про той час літописець, – со многою силою, и взяша лестию землю Волынскую и Галицкую и много зла христианам сотвориша, а церкви святыя претвориша на латинское богомерзкое служение». На території колишнього Галицько-Волинського князівства в 1361р. було відкрито Львівську й Галицьку римо-католицькі єпархії, а дещо пізніше спеціальною буллою папи їх об’єднано в митрополію. Тогож року у Львові розпочалося зведення кафедрального собору начесть Успіння Пресвятої Діви Марії, що зберігся до сьогодні, перший камінь у підмурівок якого поклав сам король…

Незадовго до смерті Казимир ІІІ здійснив чергову спробу відродження Галицької митрополії під приводом того, що митрополит Київський святитель Олексій, який перебував у Москві, через затяжний конфлікт з великим князем Литовським Ольгердом багато років немав змоги відвідувати свою паству в Південно-Західній Русі.

Через погрозу короля «перехрестити» галицьке населення у католицизм патріарх Константинопольський Філофей змушений був у травні 1371 р. задовольнити його прохання, поставивши митрополитом Галицького єпископа Антонія, про що писав митрополитові Київському: «Нехай буде тобі відомо, що оскільки ти стільки часу залишав Малу Русь і не оглядав її, король польський Казимир, який володіє і Малою Руссю, надіслав сюди до нашої мірности з іншими князями єпископа і з ним грамоту. … Змушені такими обставинами, ми рукоположили того, кого він прислав. Ми віддали йому Галич у митрополію та єпископії: Володимирську, Перемишльську і Холмську, що перебувають у володінні короля польського».

Наполегливо домагався окремої Литовської митрополії й Ольгерд. Патріарх Філофей зробив інакше – угрудні 1375р. він рукоположив свого вихованця Кіпріана, вихідця зі знатного болгаро-сербського роду Цамблак, у сан митрополита «Київського, Руського і Литовського» з правом і на всю Русь після смерті митрополита Олексія.

Суперечності між великим князем Московським Дмитрієм Донським і святителем Кіпріаном стали причиною того, що останній зміг остаточно утвердитися у Москві лише на 12‑й рік після смерті святителя Олексія й уже після кончини самого князя – у1390 р. Перед цим він багато років змушений був перебувати в Литві, маючи резиденцією – Київ. Митрополитові Кіпріану багато вдалося зробити для впорядкування церковного життя в литовських володіннях, незважаючи на різке погіршення для цього умов – у 1385 р. було укладено Кревську унію між Литвою і Польщею…

Великий князь Литовський Ягайло, взявши шлюб з польською королевою Ядвигою, став тепер і польським королем Владиславом II Ягелло. Він прийняв католицтво сам і охрестив литовців, переважна частина яких до того була язичниками. У підвладних Литві землях Русі він виявляв терпимість, чого не можна сказати про польські володіння, у тому числі й Галичину.

У 1390 р. до раніше створених католицьких єпархій тут додалася Перемишльська, а 1428 р. – Луцька. Також, у православній Галицькій митрополії король виявив самоуправство, всупереч волі Константинопольського патріарха поставивши сюди свого кандидата Луцького єпископа Іоанна (Бабу), котрий пізніше обіцяв королю, що, якщо той допоможе йому зійти на Галицький митрополичий престол, 200 «гривень руських» і 30 коней. Кіпріан позбавив Іоанна Луцької кафедри, 1396 р. разом з ним приїжджав до Москви Луцький єпископ Феодор, а ще раніше взяв під свій омофор Володимир-Волинську й Туровську єпархії.

Святитель Кіпріан, який давно прагнув підпорядкувати собі всі єпархії історичної Русі, також не визнавав іншої окремої митрополії в її межах, що теж спричинило між ним і патріархом незгоду, мабуть, зумів досягнути своєї мети. Свідчення про Галицьку митрополію з кінця XIV ст. зникають. У 1411/12 і 1420/21 рр. новий Київський митрополит Фотій здійснив подорож до Галича, що було б неможливим, якби місто не перебувало в його юрисдикції. Однак влада святителя Фотія над єпархіями в межах Польщі, очевидно, була номінальною, враховуючи події тих років.

Городельський сейм 1413 р., що посилив польсько-литовську унію під польським верховенством, позбавив православних багатьох прав, якими користувалися католики. А 6 жовтня 1423 р. Владислав‑Ягайло надав католицькому Львівському архиєпископові право наглядати натериторії його діоцезу за «єретиками» і «схизматиками» (православними). «Оскільки, – йшлося в королівській грамоті, – у підвладних нам землях Русі, де живуть схизматики, послідовники грецького обряду, відбувається, нажаль, багато такого, що суперечить Римській Церкві, то для того, щоб римо-католицька віра не зазнала шкоди, ми дали Іоанну, Архієпископові Львівському, і його наступникам, і нині надаємо цілковиту й повну владу покарання будь-яких єретиків і порушників християнської релігії, якого б стану та статі вони не були, якщо такими їх визнає їхній згаданий архієпископ». Близько 1434 р. король Владислав III Варненчик видав привілей, який зрівнював у правах галицьких бояр з польською шляхтою, але замість «Королівства Русі» було тепер створено адміністративно-територіальну одиницю Польського королівства з центром у Львові – «Руське воєводство».

Доля Православ’я залишилась складною, про це ми ще апишемо у наступному нарисі.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky