Слово про святителя Григорія Паламу

Ексклюзив. Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Православна Церква в усьому світі святкує пам’ять святителя Григорія Палами, архієпископа Салонікського XIV століття, одного з найвидатніших отців Православної Церкви. Свято святителя Григорія Палами святкується двічі на рік, у другу неділю Великого посту, наступне за тижнем Торжества Православ’я, і в день його кончини 14 (27) листопада. Особистість святителя Григорія Палами, який жив в далекому XIV столітті, поставлена святою Церквою орієнтиром всім нам для того, щоб ми навчилися чогось дуже важливого в його подвигу і в його вченні. Чим же важливий для Церкви досвід та свідчення великого Солуняна?

Зараз свт. Григорій вважається грецьким святим, проте країна, де пройшло його життя, тоді називалася інакше — Візантійська імперія, з IV-V ст. — по суті, єдина світова держава, правонаступниця імперії римської. Втім, за часів Григорія велика імперія вже хилилася до великого занепаду, піддаючись нападам турків-мусульман та хрестоносців. Настільки ж складною була і духовна обстановка, в якій довелося жити й відстоювати праву віру святому.

Святитель Григорій народився в Константинополі в 1296 році. Його батько, помер, коли Григорію було всього сім років, займав чільне становище при імператорському дворі як член Сенату та радник царського двору. Імператор довірив йому бути наставником свого онука, який став наступним імператором. Попри смерть батька, св. Григорій жив у привілейованих умовах, виріс поруч з імператором та здобув освіту у найобдарованіших філософів і богословів того часу.

Після цих занять святитель Григорій пішов на Святу Гору, де став ченцем. Водночас його мати та дві сестри також поїхали до монастирів у Салоніках. У 1325 році Григорій був висвячений у сан ієромонаха.

У 1335 році він був обраний настоятелем Есфігменівського монастиря, але згодом пішов у відставку і вів ісихастське життя, поки його не попросили захищати афонських ченців від звинувачень, висунутих Варлаамом Калабрійцем.

Цей конфлікт зазвичай називають ісихастською суперечкою. Пізніше він був висвячений на архієпископа міста Салоніки. У цей період він був відправлений до Константинополя, де потрапив у полон до турків. Після викупу він весь час проводив зі своєю паствою в Салоніках, і від цього періоду у нас збереглася значна частина проповідей, які він виголошував.

Помер святитель Григорій, коли йому був 61 рік. Останні слова Його були: «до висот!». Був канонізований через 9 років після того, як відійшов до Бога. Мабуть, найшвидша канонізація в історії Православ’я. Ікони святителя з’являються у Візантійській імперії, відразу, з моменту його прославлення, в 1368 році. Св. Григорій зображується на них зрілим чоловіком, з коротко обстриженим, темним волоссям, з великою темною бородою. Облачення його являють собою традиційні єпископські шати того часу: візерунчасту або фелон та омофор. У лівій руці у святого, священного Писання (Євангеліє, іноді зі сувоєм), правою рукою він робить жест, що благословляє.

Існують більш пізні, що належати до часу після розпаду Візантійської імперії, образи, на яких святитель постає в еппанокаллімахоні — особливому головному уборі святителів, що знаходяться в чернечому сані. Робиться акцент на його подвижницькому (аскетичному) подвигу.

Найдавніші відомі зображення святого Григорія Палами знаходяться у Салоніках. У головному соборному храмі монастиря Власодон представлений фресковий живопис: напівфігура святого в розвороті три чверті, з німбом, в руках він тримає розкрите Євангеліє. Існує і більш пізній розпис храму розташована в його південному боковому вівтарі, замість традиційних для цієї частини приміщень, фігур чотирьох євангелістів, іконописець помістив в них зображення святителя, разом з великими богословами та вчителями Церкви — апостолом Іоанном Богословом, св. Григорієм Богословом, і Св. Симеоном новим Богословом, який теж багато писав на теми теозісу. Такого роду фрескові ікони святителя добре відомі в багатьох грецьких монастирях.

Саме вчення про божественну благодать, богословськи обґрунтоване, догматично вивірене, належить Святителю Григорію Паламі. І не випадково його пам’ять припадає на другий тиждень великого посту, відразу ж після тижня Торжества Православ’я. Тому, що мета Православ’я — це залучення благодаті Божої, тобто божественним нетварним енергіям, Фаворському світлу, тобто обоженню людського єства. Цей тиждень можна ще назвати тижнем про Фаворське світло, тому що Преображення Господа нашого і спасителя Ісуса Христа на горі Фавор відбулося приблизно за місяць до Його хресних страждань.

Свт. Григорій Палама вчив і практикою власного життя у Христі довів, що Бог, не пізнаваний по суті, пізнаваний за Своїми енергіями, що ці самі енергії благодаті Божої були видні учням в Преображенні Господа; а нетварне світло Божества, і спасіння наше — це плід преображення віруючого християнина благодаттю Духа Святого.

Тільки гріховне розслаблення наших душ заважає їх шляху до перетворення у Бозі. Коли душа людини підпорядкована плоті, гріховним пристрастям, насолодам, задоволенням, то вона стає паралізованою та нездатною послужити ні Богу, ні ближньому та ще й не може піднятися у молитві. Закрита така душа і для благодаті Божої. Велике зусилля потрібно їй, щоб зміниться і повстати від духовного розслаблення. Необхідно від неї вольове зусилля, звернення до Христа.

Саме з цієї причини Св. Григорій Палама повертає нас до ранних отців Церкви, які в простоті вчили, що Христос став людиною, щоб люди могли стати богами. Під цим ми не маємо на увазі нісенітницю Нью Ейдж про те, що люди стають Богом та узурпують Його силу та буття, оскільки Бог перевершує все, чим ми коли-небудь можемо бути. Тому ми маємо на увазі, що під аскетичним подвигом преображення себе, ми стаємо особливим народом, відокремленим від світу, ми приймаємо риси Христові і стаємо, як говорить нам Писання, «причасниками Божого єства», або, перекладаючи грецький оригінал на сучасну українську мову, «спів-учасники Божественної природи». І знову ми досягаємо цього смиренням, аскетизмом, молитвами, постом, життям, зосередженим на Євхаристії і головне — любов’ю до Бога.

Святий Григорій був не просто проповідником, а й аскетом. У Греції за містом Кавалла недалеко від Салонік досі можна побачити печеру у скелях — це був будинок Григорія Палами до того, як він був висвячений в архієпископи. Саме в цій печері він провів роки в пості та молитві. І там він отримав дари Святого Духа, пізнав благодать Бога.

У той самий час, як святий Григорій жив у крайньому пості та молитві, жив-був розумний філософ, теж грек, еллініст, ім’я якого було Варлаам. Він сказав, що логічно неможливо пізнати Бога, адже Бог за визначенням непізнаваний і недоступний людському розуму. Святитель Григорій визнав у так званій «логіці» Варлаама блюзнірство, єресь. Він визнав, що Варлаамові не вистачало чистоти серця і, отже, гнучкості розуму, і що його логіка була логікою безбожника, який довіряв лише власним розумовим силам і уяві, розумовим силам, а не допомозі Творця всього видимого і невидимого.

Бо якби Варлаам мав рацію, то вся справа Христа для нас, від Його зачаття і народження людиною, Його обрізання, Його хрещення, його Розп’яття, Його Воскресіння, Його вознесіння, марні, всі вони марні. На відміну від Варлаама, свт. Григорій говорив, що з тих пір, як Христос-Творець став людиною та частиною творіння, він зробив людську природу потенційно святою — як і свою власну людську природу. Даруючи благодать, Він дав усім нам у нашій людській природі доступ до святості. Як сонце відомо нам через його енергії тепла і світла, так і Бог може бути відомий нам через нетварні енергії Святого Духа.

Простіше кажучи, якщо ми відкидаємо вчення св. Григорія про це, ми відкидаємо всю роботу Христа і, отже, також відкидаємо Зішестя Святого Духа.

Підхід Варлаама означав би, що ми не можемо пізнати Бога, що у пості та молитві немає сенсу. Насправді «філософія» Варлаама була запереченням Бога і, отже, наріжним каменем для атеїзму та невіри ХХ століття з усіма його масовими вбивствами та геноцидами з їх сотнями мільйонів жертв. Дійсно, підхід Варлаама лежить в основі всіх тих недавніх ідей, які говорили, що Бога немає, що людина стоїть самотньо на чолі Всесвіту, бо немає нічого вище людини.

Святитель Григорій стверджував протилежне Варлааму. Він стверджував, що людина носить в собі два прагнення, одне до добра, інше до зла. Однак схильність до добра може розвинутися в людині тільки через набуття благодаті Божої, Божественної енергії, посланої нам від Бога, доступною остільки, оскільки наші серця та уми досить чисті, щоб прийняти цю благодать. Але ця просвіщає і просвітлює нас благодать може прийти до нас лише в тому випадку, якщо ми покаємося, якщо приймемо процес посту і молитви, сліз і самопожертви.

Нам важливо зрозуміти, що думки святителя Григорія, докладно виражені в його писаннях, не просто думки, не просто чергова доктрина, як у Варлаама, але вони були засновані на його досвіді, вони були натхненними Христом. Святий Григорій говорив не про ідею, а про реальність, яку він пережив як подвижник у тій печері, яку можна відвідати й сьогодні. І річ у тому, що саме чудотворні мощі святителя (та частиці цих мощей) Григорія носять і в наші дні хресним ходом по вулицях Салонік, а не безблагодатний прах кісток Варлаама.

Перед нами реальність Церкви, це благодать енергій Божих, це святість, досвід і Богопізнання, не уявне, не плід фантазії та занять розуму. Але ця реальність богопізнана переживається тими, хто чистий серцем і розумом. Бо як написано: «Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать». І саме це є метою всіх справжніх християнських сердець і умів.

Григорій Палама не побудував богословської або філософської системи, не був він і вчителем, який писав трактати у дусі академічного богослов’я. Він сам був молитовником, який присвятив себе молитві, а коли на церкву напали учні того Варлаама (вчителя Петрарки), саме святителя Григорія покликали використати свої таланти для її захисту.

Центральним у полеміці, в яку був залучений св. Григорій, є питання «Яка мета християнського життя?» У найпростішій відповіді ми можемо сказати, що це теозіс, грецьке слово, яке зазвичай перекладається на українську мову як обоження. Це слово виражає добровільний союз християнина з Богом.

Ще більше підкреслюючи цей союз, видатний румунський теолог, о. Думітру Станілоае пише, що «духовність спрямована на вдосконалення віруючих у Христі. Ця досконалість не може бути досягнута у Христі без участі в його Боголюдському житті. Тому мета православної духовності є вдосконалення віруючого через з’єднання його з Христом».

За століття людської історії людина змогла переконатися природним шляхом, що тіло людини слабо, болісно і врешті-решт смертно і що навколишній світ не добрий. У лісі тваринки їдять один одного, а інакше і не виживуть. А ще бувають повені, землетруси та виверження вулканів. Така ось біда. При цьому Божественне Одкровення прямо говорить, що Творець — Благий, а світ — прекрасний. І тут виникає проблема яка багатьох людей веде до відриву від віри, і ця проблема релігійно-філософська. Буття неприємного і не комфортного світу, включаючи людське тіло.

Релігійні філософи Індії прийшли до ідеї, що «буття є страждання», а тому треба припинити бути. З’явився буддизм.

Релігійна філософія і богослов’я християнства прийшли до ідеї, що світ прекрасний і людина прекрасна, але тільки … у Бозі. Тобто Всесвіт та головним чином людство, яке ми спостерігаємо — це якась мить в процесі творіння. І цей світ, і головним чином людина продовжує бути об’єктом творіння.

Бог продовжує творіння людини через спокуту та спасіння. Через теозіс-обоження. Особливими своїми діями, які називають «благодать» Бог веде людину до преображення, тобто до Свого вічного світла.

І тут важливо сказати ось про що. Вчення Григорія Палами про «божественні дії» у східних церквах в ХХ столітті піддалося матеріалістичної вульгаризації, яке вилилося в уявлення про Божественну благодать як про «корисної радіацію», якусь субстанцію, що має суб’єктність окрему від Бога (тобто «накопичується в іконах і мощах» і т.д.) хоча слово «нетварна» в працях самого Григорія Палами має значення, що Божественна не має ніякої окремої від Бога суб’єктності. І з усім тим Божественна дія присутня у світі, працює з цим світом.

А головне працює з людиною і співпрацює з людиною. Не тому, що людина, яка відвідала якісь священні місця, поцілувала ікони, або реліквії та набралася доброї «радіації». Ні, ні та ще раз ні. Але саме внутрішня відкритість людини Богу, її покаяння та бажання співпраці з Богом роблять людину співучасницею божественної дії. Рух внутрішньої волі свого слабкого его, відкриває людину для дії благодаті. Це основна тема сьогоднішніх роздумів.

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький,

доктор богословських наук