Про святителя Мстислава Скрипника

Ексклюзив. За радянських часів пропаганда, церковні історики сформували про нього негативну думку, характеризуючи патріарха Мстислава, як «петлюрівсько-гестапівського годованця», як «буржуазно-націоналістичного зрадника». Сьогодні його називають духовним лідером нації, однією з найвизначніших постатей двадцятого століття, великим сином України, який усе життя присвятив українському народові та його церкві.

Мстислав Скрипник

Батько Степана Івановича походив з роду полтавських козаків. Мати Маріанна була сестрою Симона Петлюри. Сім’я була глибоко релігійною. Патріарх згадував, що у його родині по лінії матері було сім дядьків-священиків. Серед його найближчих родичів було чимало духовних осіб: двоюрідний дядько-священномученик Сильвестр (Ольшевський) став архієпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) був фундатором Іонинського скиту в Києві, бабуся матері ігуменя Антонія та її внучка Гавриїла заснували Покровський монастир біля Феодосії. Крім того, дід і батько були в Полтаві старостами цвинтарної й Воскресенської церков відповідно.

Разом із тітками Феодосією та Маріанною Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Сім’я і рідні дали Степану глибоке духовне виховання, яке було важливим у цій родині, навчили його шанувати православні традиції.

Навчаючись у гімназії, систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі, допомагав під час богослужінь. Зокрема, прислужував вікарному єпископу Полтавської єпархії Юрію Ярошевському, який пізніше стане митрополитом Варшавським і буде вбитий за українізацію православ’я в Польщі.

Навчаючись у гімназії, Степан вступив у таємний гурток, який проводив патріотичну роботу серед молоді. За приклад для наслідування у хлопця завжди був його дядько — Симон Петлюра, який прищеплював племіннику любов до української історії, культури, літератури

Ця обставина визначила подальшу долю юнака — на початку 1918 року він добровольцем вступив до Армії УНР. Воював за незалежність України у складі полку імені Костя Гордієнка та 3-ї Залізної стрілецької дивізії. У березні 1919 року дістав поранення у бою з більшовиками. Після одужання деякий час служив особистим ад’ютантом свого дядька, який очолював Директорію і всі військові формування УНР. Отримав ранг хорунжого, що відповідає сучасному званню лейтенанта. З 1917 по 1921 роки Степан Скрипник служив переважно в діючих частинах Української армії, а в 1918 році брав участь у поході Запорізької дивізії в Крим.

У липні 1918 року він був заарештований німцями разом із Петлюрою. Понад чотири місяці провів у Лук’янівській в’язниці у Києві.

Після війни він потрапив до табору інтернованих у польське місто Каліш, де займався культурно-освітньою роботою. Після звільнення з табору, жив у Луцьку, що відійшов до складу Польщі, де восени 1922 року польська поліція заарештувала його за громадсько-просвітницьку діяльність. Степан Скрипник року одружився з Іванною Вітковицькою, яка походила з родини галицьких інтелігентів і працювала вчителькою у Стрию. У подружжя народилося троє дітей — Ярослав, Тамара і Маріанна. Тоді Скрипники переїздять до Галичини.

У 1926 році у Польщі відбувається переворот і до влади приходить Пілсудский. Він у 1920 році підтримав Петлюру у війні з більшовиками. Це дало українцям надію, що він зможе відновити попередню, сприятливішу для українського населення Польщі політику. І Степан Скрипник знову повертається до Волині. Він займається там активною культурно-масовою роботою серед селян.

Від 1925 року Степан Скрипник вчився на факультеті православного богослов’я Варшавського університету. від 1926 — у приватній вищій школі політичних наук у Варшаві, яку успішно закінчує в 1930 році.

У 1930 році Степана Скрипника було обрано депутатом до Польського сейму від Волині й Полісся (до 1939 року ця частина України, нагадаємо, знаходилася під владою Польщі). Як депутат сейму Скрипник палко відстоював інтереси православного населення Волині. Він набув слави визначного парламентарія, захищаючи національні, соціальні, освітні права виборців. Також він брав активну участь в українському громадському житті. На засіданнях парламенту у Варшаві рішуче захищав інтереси українського населення та православної церкви у Польщі. Зокрема, виголосив близько 20 промов з питань розвитку освіти й культури, з протестом проти примусового окатоличування православних українців. На початку німецько-польської війни в 1939-му заявив, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка впродовж двох останніх десятиліть була для України мачухою. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком.

У боротьбі за дерусифікацію церковного життя на Волині, де українці становили майже 70% віруючих, організував 10 вересня 1933-го так звану «Почаївську маніфестацію», на яку зібралося близько 20 тисяч прочан. Під час мітингу було розгорнуто жовто-блакитні прапори та транспаранти з вимогами українізації церкви. Багато пізніше, вже у 1991 році, в одному з інтерв’ю владика згадував: «Ми за Почаїв боролися, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Я жив там 16 років — водив по дві, три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва…».

У результаті тривалої боротьби, українцям удалося закласти основи національної ієрархії, українізувати богослужіння у 2/3 парафій єпархії, створити й відновити авторитетні церковно-громадські інституції, взяти керівництво єпархіальним життям у свої руки.

Друга світова війна в 1939-му розлучила сім’ю Скрипників-Вітковицьких. Степан залишився в зоні генерал-губернаторства, а його дружина Іванна — у Львові. Пізніше патріарх Мстислав згадував: «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою».

Таємниця смерті Іванни Вітковицької-Скрипник і досі не розкрита. На надмогильному пам’ятнику вказано дату смерті — 6 травня 1940 р. Найімовірніше, це було політичне вбивство, бо почерк найманих катів виявився знайомим для родини Скрипника. Тим часом радянська влада, борючись із «петлюрівщиною», винищувала його родичів. 1939-го розстріляли брата, який був лікарем у Ромнах. Степанову маму Маріянну разом із сестрами Мариною та Феодосією Петлюрами — стратили. Братів Андрія та Сильвестра Скрипників — розстріляли, а молодшого, Валеріана, відправили в табори ГУЛАГу — концентраційні табори для «ворогів народу», якi широко застосовував режим радянської iмперiї, щоб нейтралiзувати тих, кого вважав своїми політичними опонентами.

Родинна трагедія спонукала Степана Івановича присвятити решту життя служінню церкві та боротьбі за автокефалію. Навесні 1942 року він прийняв чернечий постриг під ім’ям Мстислав, а невдовзі був рукопокладений на єпископа Переяславського Української Православної Церкви. Проте нацистська окупаційна адміністрація забороняла йому проводити богослужіння.

1940 року в окупованій німцями Холмщині його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив митрополит Іларіон (Огієнко). По відході з Волині радянських військ, у червні 1941-го, Степан Скрипник прибув до Луцька, де очолив видання газети «Волинь». Як редактору, йому вдавалося висвітлювати на сторінках часопису різні аспекти суспільно-політичного життя Волині, зокрема і релігійний.

У квітні-травні 1942-го він прийняв чернечий постриг з іменем Мстислав, священниче свячення, а згодом і архієрейське свячення із заміщенням посади єпископа Переяславського УАПЦ в Андріївському соборі у Києві (14 травня 1942 р.)

У жовтні 1942 року єпископ Мстислав взяв участь у соборі єпископів УАПЦ у Луцьку, який проходив нелегально через його заборону німецькою владою. На цьому соборі було підписано «Акт поєднання» між представниками Автокефальної та Автономної церков. Він означав фактичне визнання існування єдиної Української Автокефальної Православної Церкви. І одним із творців цього Акту був владика Мстислав.

Та це об’єднання викликало гнів німецької влади і вона розпочала репресії проти ініціаторів цього акту. 12 жовтня 1942 року єпископа Мстислава Скрипника заарештувало гестапо. За німецької окупації він відсидів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва…Пізніше сам владика розповідав:«Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. На коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в один напрямок, його — в інший, і він мені сказав: «Мене ведуть на розстріл!» А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим з таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить од Бога«. Лише завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943-го єпископа Мстислава звільнили із в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Служби Божі і проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає в Галичину, потім — до Польщі. Там він активно допомагає біженцям. Невдовзі владика переїжджає до Німеччини та Франції, а відтак до Канади.

В Польщі за дорученням митрополита Полікарпа в червні 1944 року єпископ Мстислав організовує евакуацію українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Йшлося про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Разом із ними Мстислав 1944 року емігрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944 — 1950 роках пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції й Канади.

У 1947 року на північноамериканському континенті Мстислав обраний першоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади. З 1949 очолив УПЦ в Америці та домігся об’єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

У 1971 році Мстислава обрали митрополитом Української православної церкви у США. Однією з найбільших його заслуг вважається створення «Українського Єрусалиму» в Америці — церковно-меморіального комплексу у містечку Саут-Баунд-Брук біля Нью-Йорка, де церква спромоглася придбати собі велику ділянку. Відтоді тут постав осередок усього українського церковного життя в США. Сюди було перенесено консисторію та ін. духовні установи. 10.10.1965 у Бавнд-Бруці постав величний храм: Церква-Пам’ятник, а біля нього відкрито український пантеон — православний цвинтар, на якому знайшли вічний спочинок визначні українські діячі (урядовці, вчені, письменники, митці).

До комплексу також увійшли: музей, бібліотекака, архів, видавництво з власною друкарнею, українська православна семінарія св. Софії. Поряд із розбудовою комплексу владика Мстислав проводив активну громадську та політичну діяльність. Його полум’яні статті, протести і звернення в обороні автокефалії та захисту політв’язнів упродовж десятиліть поширювалися по всьому світу. Його слова сіяли зерна патріотизму, підтримували зневірених. Владика Мстислав став для багатьох співвітчизників символом нескореності українського духу. Багатолітню діяльність Скрипника високо оцінив надзвичайний Собор УАПЦ 1969, на якому владику Мстислава одностайно обрано митрополитом. З властивою йому енергією керував життям УАПЦ в Європі, Австралії та Північній Америці. Коли ж настав час — благословив третє відродження УАПЦ в Україні 1989. Саме в автокефальній церкві владика убачав символ та гарантію незалежності України.

05–06 червня 1990 року на Всеукраїнському Соборі духовенства і мирян був обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ (інтронізований 18 листопада 1990 у храмі св. Софії у Києві). Святитель Мстислав став не тільки першим патріархом в Україні, а й найстаршим за віком патріархом, з найбільшим часом перебування у сані архієрея в історії християнської церкви. Патріарх був щедро обдарований світлим розумом і чудовою пам’яттю.

Людей притягувала його простота і щирість при спілкуванні. У цьому пересвідчилося чимало віруючих Полтави під час зустрічей із святійшим у приміщенні обл. філармонії (трав. 1991), міській раді, урочистого церковного служіння в Успенській церкві на Соборному майдані (19 грудня 1992 року). Патріарх був глибоко переконаний що українська православна церква «заслужила своїм мучеництвом на повагу та пошану. І треба далі усім миром старатися, аби розбудувати цю криницю, яка дає дуже чисту воду для більшої сили і наснаги». У своїх промовах він закликав християн до діалогу й порозуміння.

За два з половиною роки Патріарх, попри поважний вік, відвідав Україну 7 разів і подовгу тут працював. Бував у Києві, Львові, Рівному, Івано-Франківську, Каневі, в рідній Полтаві.

У першу річницю незалежності Патріарх Мстислав Скрипник передав прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР новоствореній Українській армії. Незважаючи на вік, Патріарх Мстислав взявся за об’єднання православних Церков в Україні, але здоров’я та обставини не дали йому можливості продовжити цю справу. Через низку об’єктивних і суб’єктивних причин він не зміг в останні роки свого життя оселитися в Києві на постійно, однак тоді, коли перебував у цьому місті, старався закласти основи для духовного відродження Церкви.

Найбільшу цінність у спадщині Патріарха Мстислава Скрипника становить «Заповіт і моє благословення», який він написав 1993 року в Бавнд-Бруку (США) за декілька днів до своєї смерті. Автор «Заповіту…» закликає до об’єднання всіх православних Церков в одну-єдину, а потім «…на Соборі національному, таємним голосуванням обрати Одного Предстоятеля, Патріарха Київського і всієї України».

На Всеукраїнських зборах Народного Руху України в жовтні 1990-го він сказав: «Що б ми хотіли від політичних громад? Щоб вони розуміли роль Церкви в житті нашої нації… Церква — це є те середовище, навколо якого наростає моральна сила»

У розпал церковної кризи в Україні 11 червня 1993-го, на 96-му році життя, Патріарх Мстислав помер у місті Ґрімсбі (Канада). 21 червня труну з тілом спочилого перевезли до Саут-Бавнд-Бруку (США), що неподалік Нью-Йорка, і поховали біля церкви Св. ап. Андрія Первозванного, яка є центром життя українців у діаспорі. Поховали Святійшого в саркофазі у крипті збудованої під його керівництвом церкви Святого Андрія. Свято-Троїцька парафія Бриджпорта серед інших оплакувала Святійшого.

Парафіяни пригадували дні, коли архієпископ Мстислав Скрипник вперше прибув до США і, оселившись у Бриджпорті, огорнув своєю батьківською турботою розсіяних по світу земляків…Будь-яка нація здатна активізувати свої духовні й державотворчі прагнення не інакше, як приймаючи виклик часу відповідно до реалій суспільно-політичної доби. Наші історичні попередники чудово розуміли фундаментальну сутність релігії та її можливості в сприянні розбудові національної держави. Тож не маємо права забувати про те, що зробив для відродження України патріарх Мстислав Скрипник. Він був духовним лідером нації. Хай же його життя буде прикладом і світлим дороговказом для молодого покоління. Пам’ятаймо про своїх національних героїв і духовних провідників та не зраджуймо їх світлої пам’яті! А нині просімо Господа нашого Ісуса Христа, щоб дарував нашій Батьківщині — Україні — таких патріотів, самовідданих у боротьбі за національну ідею.

Іван Верстянюк, оглядач Newssky