Про життя Ніфонта, першого митрополита Галицького. Ексклюзив

У кожного народу є заповітні імена, які ніколи не забуваються, навпаки чим далі розвивається історичне життя народу, тим яскравіше, світліше стає в пам’яті потомства моральний вигляд тих діячів, які, віддавши всі сили на служіння своєму народові, встигли надати йому суттєві послуги. Такі діячі стають улюбленими народними героями, складають його національну славу, їх подвиги прославляються в пізніших переказах і піснях.

Це-як би зірки на історичному горизонті, що висвітлюють весь подальший історичний шлях народу. Ще вище значення тих діячів, життя яких осяяне ореолом святості, які вміли робити справу служіння своєму народові в Бозі. Тоді вони стають ангелами-хранителями свого народу, предстателями за нього перед Богом, до них у важкі години народ звертається з молитвою про допомогу, їх небесної захисту приписує щасливі події та випадки позбавлення від різних лих.

Одним з таких діячів для українського народу став перший митрополит Галицький, святитель Ніфонт. Але чим вище значення священної особистості в історії і пам’яті народної, тим важче для пізнішого біографа відтворити її світлий образ.

Про походження святителя Ніфонта і його дитячі роки, юність, покликання до чернечого життя та священицького служіння нам нічого не відомо. До 1303 року він був єпископом. Висвячений Константинопольським патріархом Афанасієм I в 1303 році за наполяганням благочестивого галицько-волинського короля Юрія Львовича, внука та послідовника знаменитого короля Данила Галицького.

Династія Галицьких князів і королів і споріднений із нею Тверський княжий дім увійшли в історію як піклувальники церкви. Ці благочестиві правителі активно сприяли поширенню віри та добрих християнських звичаїв серед своїх поданих. Вони ж старалися про затвердження святительського чину. Тут ми бачимо рідкісний приклад, реально колишній в історії, а не вигаданий черговими міфотворцями, добрий приклад симфонії влади. Розкриємо цей аспект трохи докладніше.

Виходячи з боговстановленої природи держави, Церква не тільки приписує своїм чадам коритися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, але й молитися за неї, «Щоб провадити нам життя тихе й мирне у всякому благочесті і чистоті» (1Тим. 2: 2). Аби правильніше представити належні відносини між Церквою та державою, треба ясно усвідомлювати відмінності їх природ. Церква заснована безпосередньо Самим Господом нашим Ісусом Христом; богоустановленість ж державної влади опосередкована історичним процесом, який здійснюється з волі Творця та Промислителя Бога.

Відносно територіальних масштабів з державою порівнянна не Вселенська, але помісна церква, яка також має свою територію, але помісна церква на відміну від держави, що має повний суверенітет і незалежність від інших держав, являє собою у відомому сенсі лише частину Вселенської Церкви.
Господь Ісус Христос, володіючи землею і небом, у своєму земному житті підкорив Себе земному порядку речей, корився Він і носіям державної влади. Розпинателю своєму Пилату, римському прокуратору в Єрусалимі, Господь сказав: «Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі згори » Ін. 19: 11), словами цими позначивши небесне джерело всякої земної влади. У відповідь на штучне запитання фарисея про дозволеність давати мито кесарю, Спаситель сказав: «віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богу» (Мф. 22:21).

Держава при симфонічних відношеннях з Церквою шукає в ній моральну, духовну підтримку, шукає молитви за себе і благословення на діяльність, спрямовану на досягнення цілей, які служать благополуччю громадян, а Церква отримує від держави допомогу у створенні умов, сприятливих для благовістя й для духовного окормлення своїх чад, які є одночасно громадянами держави.

Реалізацію даного благого принципу ми знаходимо в Житії святителя Ніфонта. На початку XIV століття (1303-1309), при імператорі Андронику II, Константинопольський патріарх Афанасій Перший звів галицького єпископа в статус митрополита з дорученням йому єпископів Хелма, Турова, Перемишля, Володимира та Луцька.

Фактичний перехід Київського митрополита на північ, із збереженням назви титулу «Київського», послідовне занедбання керівництва на українських землях, змусило Галицько-Волинських правителів дбати про створення власної митрополії в Галичі. Так в 1301 році король Лев призначив галицького єпископа Нифонта кандидатом на митрополита Галицького.

У Notitia episcopatum Андроніка II митрополит Галицький вказаний на 81 місці серед інших митрополитів. Ім’я Ніфонта як першого митрополита Галицького згадується і в посланні польського короля Казимира Великого, написаному святителю Філофею Кокину в 1370 році.

Це свідчить про те, що святителя цінували земні володарі. Більш того і король Казимир, імператор Андронік та король Юрій залишили по собі добру пам’ять серед нащадків. Користуючись розташуванням монархів, митрополит Ніфонт продовжив свою просвітницьку, місіонерську діяльність в галицьких землях, святитель подорожував по краю, відшукував здатних до місіонерства серед напів язичницького населення священиків, дбав про відкриття нових храмів. Святитель особисто займався місіонерською діяльністю серед племен єпархії, послідовно знищуючи предмети язичницьких культів і проповідуючи православ’я, у чому вельми досяг успіху.

В Галицькій землі він був з великою любов’ю і радістю прийнятий віруючими, яких сам же він колись, ще до свого висвячення на єпископа приводив до Христа. Так на славу Божу і працював митрополит Ніфонт до самої своєї блаженної кончини, набуваючи все більш любов своїх духовних дітей, які за життя владики вважали його прозорливим, молитовником та сміливим. Помер близько 1307 року (або до грудня 1305 року). Його блаженна кончина залишила глибокий слід у свідомості народу, який бачив у ньому угодника Божого.

Після смерті Ніфонта кандидатом на Галицьку митрополичу кафедру був запропонований ігумен Ратьського монастиря Петро, затверджений патріархом Афанасієм і його синодом в травні-червні 1308 року. В історичних джерелах святитель Ніфонт поминається як перший митрополит на новоствореній Галицькій митрополії, що відокремилася від Київської митрополії.

Після смерті митрополита Галицького Ніфонта галицькі єпископи обрали Петра Ратенського його наступником та відправили до Константинополя на затвердження. Але в той же час помер митрополит Київський Максим. Тому одночасно до Константинополя прибув із Півночі ігумен Геронтій — кандидат від тверського князя Юрія. Через суперечки та вимоги північних князів скасувати Галицьку митрополію справа про затвердження митрополита тривала кілька років. Зрештою, Патріарх вирішив об’єднати разом 2 митрополії. Петру було надано титул — митрополит Київський і всієї Русі. Ні галицьким князям, ні духовенству таке рішення не сподобалось — тим більше, що митрополит Петро поїхав до північних князівств. Так святий Патріарх Константинопольський Афанасій І об’єднує митрополії і наставляє Петра Ратенського митрополитом Київським і Галицьким. Він керував Руською Православною Церквою в період монгольського свавілля та княжих усобиць, мирив ворогуючих князів, ставав на перешкоді братовбивчим розбратам. 1325 року митрополит Петро, на прохання великого князя Івана I Калити, переніс митрополичу кафедру з Владимира-на-Клязьмі до Москви. З його благословення у Московському кремлі заклали Успенський собор.

Отже, друга спроба Юрія Львовича поставити нового Галицького митрополита не увінчалася успіхом: обраний кандидат, майбутній святитель Петро († 1326), був висвячений у 1308 році на митрополита Київського і всієї Русі.

Однак у 1370 р. польський король і великий князь литовський Казимир звернувся до патріарха Філофея з проханням поновити митрополію. Він писав, що «від віків Галич був знаний усім країнам як митрополія, митрополичий стіл тут був з віку віків. Першим митрополитом був з благословенням Вашим Нифонт, другим митрополитом Петр, третім митрополитом Гавриїл, четвертим митрополитом Теодор. Усі вони були на галицькім столі».

Казимир заявляв, що новий митрополит вже обраний — єпископ Антоній. Врешті владар-католик погрожував: «Поставте Антонія митрополитом, щоб не зник і не пропав закон русинів. А якщо не буде Божого і Вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалуйтеся на нас: прийдеться хрестити русинів на латинську віру…».

Патріарх на початку 1371 р. відновив Галицьку митрополію. Антоній отримав право висвяти єпископів. Галицька митрополія проіснувала до 1401 р., коли стала намісництвом осібного Київського митрополита, який відтоді почав титулуватися «митрополит Києва і Галича».

У 1401 році Київський митрополит Кипріян нарешті домігся ліквідації Галицької митрополії. Наступник невизнаного митрополита Івана — Сава був скинутий у тому ж році на соборі в Москві. З 1414 року Галицька єпархія була перетворена на намісництво, предстоятелем якого був не єпископ, а намісник Київського митрополита. У 1458 році, після самовільного відокремлення Московської митрополії, Константинопольський патріарх провів реорганізацію Київської митрополії, зокрема, надавши Київським митрополитам титул «Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі».

Упродовж XV ст. до Галичини призначали намісників київcьких митрополитів, а від 1509 — архієпископів латинського обряду. Галицька мітрополія була відновлена 1807 на підставі угоди між папою Пієм VII та австрійським урядом, охоплювала Львівську, Перемишльську та Станіславівську (від 1885) єпархії. У 1900–44 роках титул митрополита мав Андрей Шептицький, 1944 — Йосиф Сліпий. У 1946 році після Львівського собору митрополія заборонена в УРСР. Після офіційного визнання у грудні 1989 легально діяльності УГКЦ в Україні Галицька митрополія діє як Києво-Галицька митрополія; титулом митрополитів користуються верховні архієпископи УГКЦ.

Нині приймачами та наслідниками історичної Галицької митрополії є православні єпархії ПЦУ. Отже, по молитвах її засновника вона згодом відродилася та існує донині.

Ієромонах Феофан Полоцький (Скоробогатов),
доктор теології