Повчання з притчі про царя та боржника

Притчі про царя і боржника його передувало питання апостола Петра, звернене до Господа Ісуса, про те, скільки разів він повинен прощати брата, який згрішив проти нього; відповідь Господа була така: «Не кажу, тобі до семі разів, але аж до сімдесяти разів по семі» (Мт. 18:22). У біблійному символізмі сім та їхні кратні числа вказують на повноту. Таким чином, слова Господа Ісуса є закликом до безмежного прощення. Ми не повинні ставити жодних обмежень у прояві милосердя до людей. Однак тут виникає питання про справедливість в міжособистісних відносинах та її стосунок до милосердя.

Спаситель розповів нам притчу про те, як заборгував одного разу умовний чоловік умовному цареві величезну суму грошей. Час минав, а боржник не платив по рахунках. В один «чарівний» момент прийшли за ним вірні слуги царя, які притягли боржника до монарха. Боржник поскаржився на брак коштів, розповів, що платити поки нічим. Цар же вирішив продати в рабство боржника, але не тільки його, але і всю його сім’ю. Зрозумівши що справи його погані боржник просив хоч якийсь час, щоб розрахуватися зі своїми боргами. Він упав ниць перед царем та благав його про відстрочення боргу. Мабуть цар був людиною благочестивою. Він вирішив пробачити борг тій людині та негайно повідомив йому за це. Радісна людина вийшла від правителя свого. І що ж він побачив?

Він побачив людину, яка повинна була вже йому. Але набагато меншу суму, ніж пробачив йому незадовго до того моменту милосердний цар. Підійшовши до свого боржника той самий колишній царський боржник став вимагати з нього борг. Але і тому було нічим платити в даний момент часу. Більш того, звернувшись до влади домоглася зла людина того, що її боржник був посаджений у в’язницю. Але варто звернути увагу на те, що другий боржник був набагато менше йому винен, ніж він був винен цареві. Дізнався про це цар і дуже сильно розгнівався. Тоді цар знайшов першого боржника та віддав його катувальникам-колекторам, знову нагадавши йому про суму боргу, а вони стали катувати його.

Саме в такий спосіб Господь Ісус Христос так наполягає на необхідності прощати інших, що саме це місце з Євангелії (Мт. 18: 21-35), яке означає, що християнин повинен вміти прощати всіх і кожен раз. Звичайно, саме настільки великодушно випрошене прощення не руйнує об’єктивних вимог справедливості. При правильному розумінні справедливість в деякому роді є метою прощення. Ніде в Євангельському посланні ні прощення, ні милосердя, як його джерело, не означають поблажливості до зла, до скандалу, заподіяних образ тощо.

У всіх випадках ідеться про те, що необхідно виправити скоєне зло, подолати скандал, загладити образу, а все це є обов’язковою умовою (а якщо треба і вимогою) прощення. Саме тому милосердя здатне наповнити правосуддя новим змістом-прощенням. При численних актах прощення люди сходяться в одному пункті — людській гідності, тобто високої сутнісної, актуальної для любої доби, християнської цінності. В ім’я цієї людської цінності ми покликані прощати.

Отже, щоб показати апостолу Петру необхідність прощати людям гріхи їх, Господь Ісус Христос розповів притчу, у якій ідеться про побудову відносин між умовними царем та слугою. А це спрямовує нашу увагу на відносини між нами та Предвічним Богом. А сам використаний там термін слуга трактує людей як слуг Бога.

Варто ще зазначити, що загалом біблійна доктрина про Царство Боже вчить як про милість Божу, так і про Божий суд. Бо підкреслення Божого милосердя не може видалити свідомість Божого суду.

Один із слуг був винен цареві 10000 талантів, або близько 60 мільйонів динаріїв (динарій — це оплата робочого дня). Таким чином, можна сказати, що борг неймовірний; щорічна винагорода царя Ірода «Великого» його слугам становила близько тисячі талантів. Отже, у цій притчі можна побачити безсумнівне перебільшення. Однак використане в притчі перебільшення було покликане показати надзвичайну доброту іншого монарха.

У притчі наші провини перед Богом порівнюються з десятьма тисячами талантів, а провини нашого ближнього перед нами — з сотнею динаріїв, сплачених за більш ніж три місяці роботи найманого працівника. Різниця величезна. Борг у сто динарів — ніщо перед десятьма тисячами талантів.

Навіть з урахуванням похибки при перерахунку цієї стародавньої одиниці маси і грошей одночасно виходить приголомшлива сума близько 340 тонн дорогоцінного металу, золота або срібла. 340 тонн золота (сьогодні — вартість понад 20 мільярдів доларів, або євро) — це неймовірний борг, а тим більше якщо підлягає погашенню для середньої людини.

Спочатку біблійної книги Буття серед нащадків братовбивці Каїна згадується чоловік на ім’я Ламех. Його менталітет — хороша ілюстрація морального стану охопленого злом допотопного (а також частково сучасного, зокрема російського) світу, населеного морально занепалими людьми. Кредо Ламеха — це нестримна помста. Нащадок Каїна проголошує: «я вб’ю людину, якщо вона заподіє мені біль, і дитину, якщо вона заб’є мене»; та ще загрожує: «якщо за Каїна помститься сім разів, то за Ламеха сімдесят сім разів».

Перед притчею Ісус Христос сказав апостолу Петру, що потрібно прощати до седмижди сімдесяти разів. На думку ряду богословів, іудейські мудреці того часу закликали прощати кривдника до трьох разів на день. Петро піднімає цю планку до семи разів, показуючи Христу свою готовність бути більш милосердним, ніж вчать рабини. Але Ісус задирає цю планку до нереального розміру 7×70=490 разів. Явно, що тут Господь не ставить кінцеву межу, після якої можна нарешті забути про прощення, а вказує на нескінченність прощення. Також з притчі ми бачимо готовність безмежного прощення Бога. Хоч, повторимо, цар у даній притчі це прообраз Бога, але його милосердя покликане ілюструвати величину прощення Господа в порівнянні з людською жадібністю і жорстокістю. Такі наші гріхи перед проступками наших побратимів, друзі, сусідів, ворогів тощо. Якщо Бог прощає нам все, дарує і не пам’ятає про це, то тим більше ми зобов’язані бути милостивими по відношенню до своїх близьких, які винні тільки в «сотні динаріїв».

Притча попереджає, що бажання винести вирок ближньому, засудити його, або звинуватити його, як це було в сцені перед царем, може виявитися тонкою пасткою, оскільки ставить в положення безстороннього слуги, тобто заперечує норму Царства Божого. Обвинувачений, забувши про милосердя, звертається до справедливості і тим самим провокує Бога проявити до нього сурову справедливість, а не милосердя. Тим часом Молитва Господня («Отче наш») наставляє, що якщо ви не пробачите людей, і Отець Небесний не простить вам ваших проступків перед Ним.

Це не тільки посилання на жахливу логіку, представлену старозавітним Ламехом. Це заклик завжди прощати. Слова Ісуса Христа — не просто хороша порада. Вони показують логіку, за якою живе Спаситель світу. Логіка милосердної любові. Нескінченно всепрощаюча любов.

Притча про царя, що розплачується зі своїми боржниками, розказана Ісусом Христом, прекрасно ілюструє цю істину. Важко уявити, яку суму поверне правителю його слуга. Боржник винен своєму панові десять тисяч талантів.
Ісус Христос навмисно (як він часто робив у своїх притчах) вводить елемент, що вражає публіку. Це показує абсолютну безпорадність боржника по відношенню до господаря. І в той же час — нечувана щедрість правителя. У відповідь на благання «пан зглянувся над цим слугою, відпустив його і пробачив йому борг» — читаємо в притчі.

Притча про нещадного боржника ілюструє істину, викладену в інших місцях Євангелія. Якою мірою ви вимірюєте, такий і Вам буде відміряно. Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть. Віруюча людина повинна бути великодушною, тому що така природа її оновленої душі. Вона повинна робити це і для свого ж блага. У Святого Івана Золотоустого є такий вислів: «Не прощаючи іншого, ти не стільки засмучуєш його, скільки завдаєш собі шкоди». А Святий Августин писав, що той, «хто живе в незгоді з людьми, не може бути в спілкуванні з Христом». Святий Амвросій Медіоланський каже: «Коли творять нам добро, подяка вимагає пам’ятати про це; а коли творять зло, любов наказує відпустити це в небуття».

Притча про нещадного боржника кожен раз нагадує нам відому, але не завжди усвідомлену істину; що суд над нами Бог як би віддав в наші руки. Від нас самих залежить, чи будемо ми ще за життя домагатися остаточного рішення над нами. Як ми вчинимо з ближніми та дальніми нашими, так і Бог вчинить з нами.

Зараз в той час, коли відбуваються жахливі злочини проти більшості з нас, говорити про прощення дуже важко. Легко пробачити Хрестові походи. Геноцид неандертальців кроманьйонцями пробачити взагалі не проблема нікому. Але грандіозна проблема пробачити загибель власної двоюрідної тітки 90-ста років, яка жила в Харкові, або в Бучі. Пробачити всіх цих біснуватих ватників, які закликають до геноциду моїх ближніх та мене самого.

Як християнин, богослов та священик я звичайно повинен сказати, що всякий заклик до геноциду — це заклик вбити мене. Але це просто слова такі. Конкретний заклик вбивати моїх родичів, що саме по собі завжди набагато болючіше. І ось це я повинен пробачити. Причому не просто пробачити формально, а від серця. Тобто щиро і не згнітивши зубами, не роблячи насильства над своїми думками та емоціями. Коли я дізнався про перші бомбардування я від злості зціпив зуби з такою силою, що навіть зуб зламав, а потім довелося його лікувати. Зауважте, своєю агресією я нікому крім себе не нашкодив.

Ми повинні бути дуже дбайливими в наших відносинах з людиною, тому що нам легко один одного образити та не так вже й легко пробачити. Але ще більш дбайливими ми повинні бути в наших відносинах з Богом. Проступки проти один одного нам легко виправити, тому що вони малі і поверхневі. Одного слова вибачення від скривдившої людини, нам достатньо. Але те, що ми здійснюємо над своєю душею, над самими собою, коли чинимо проти заповідей Божих, проти тієї надії, яку Бог на нас покладає, не просто виправити.

Ось чому Господь повчає сію притчею:

1) гріхи наші перед Богом численні і тяжкі;

2) Бог прощає їх нам за Своїм милосердям, якщо ми молимося йому про те;

3) гріхи наших ближніх проти нас незначні, порівняно з гріхами нашими перед Богом;

4) отже ми повинні їх прощати ближнім нашим;

5) Якщо ми не прощаємо їх, то і Бог не простить нас, і тоді ми повинні за це піддатися вічним мукам.

Ми так багато грішимо і стільки винні Богу, що нам самим неможливо ніякими справами цього спокутувати. Але, тим не менш, якщо людина вдається до покаяння, якщо він обіцяє Богу зміна свого життя, то Господь прощає йому цей безмірний, величезний, астрономічний борг. Покаяння — це початок шляху. Це зернятко, яке ми кидаємо. А плід покаяння — це прощення.

Як говорив святий преподобний Серафим Саровський, роздавати духовні повчання — це метати дрібні камінчики з дзвіниці, а ці ж повчання виконувати — це валуни на дзвіницю затягувати. Для здобуття такого прощення необхідна величезна духовна робота з поєднанням всіх трьох необхідних для порятунку чеснот.

Віри в Бога, у світу цьому існує та діє Його промисел про кожну людину, навіть про злочинця та лиходія.

Віра у вічне життя. Що всі наші померлі — живі. Це для нас вони мертві, а для самих себе вони живі. Живі у Бозі.

Надія на реалізацію всього того, у що ми віруємо. Що наша віра, реалізацію якої ми не спостерігаємо. Хіба тільки окремі елементи і то як виняток — дива.

І звичайно Любов, або божественне Αγάπη зі Святого Письма. Гостре бажання справжнього блага для не лише когось, а для всіх. Навіть і для лиходія-злочинця, гідного всіх кар (ну хоча б він покаявся). Тільки союз всіх трьох чеснот дарує нам можливість прощати. І тут є ще одна маленька таємниця (розгнівавшись, цар його віддав злого боржника катувальникам, поки не віддасть йому всього боргу). А це теж варто пам’ятати.

Більшість з нас за життя не досягне такого рівня чеснот Віри, Надії та Любові, що б прощати як Отець Небесний (заклик Ісуса Христа тут м’яко кажучи важкий, — «Будьте як Бог»), але з божественною силою та через усиновлення в Ісусі Христі для синів Божих (тобто гідних християн) за дією Бога Отця (благодаті) це можливо. І є ще одна таємниця. «доки не віддасть всього боргу» більшість з нас не досягає тієї святості.

І це одна з підстав не впадати у відчай від споглядання власної вкоріненості у злі. Церква яка складається не тільки з грішників, які рятуються на землі, але і з самого Ісуса Христа та безлічі Святих Божих на Небесах, дає нам надію на заповнення недоліків наших чеснот. На їх удосконалення і після нашої фізичної смерті, але перед загальним Воскресінням. Тому навіть бачачи недоліки своєї віри поспішимо її вдосконалити і розвивати.

Все це дуже необхідно культивувати, як ніжну рослину, троянду садову, якщо завгодно. І Церква у цьому допоможе. Не тільки через наставництво апостолів і їх наступників, в також пастирів, вчителів та усіх святих Нашої Церкви, бо через їх молитовне клопотання з’єднується з нашим духовним життям. Це важко, але можливо, тому що для Бога немає нічого неможливого.

«Мораль» цієї притчі, яку Ісус ставить в кінці розповіді, звучить дуже страхітливо: те ж саме зробить і Отець Мій Небесний з вами, якщо кожен з вас не пробачить від серця свого братові своєму. Пізніше майже дослівно повторює ті ж слова св. апостол Яків у своєму листі: невблаганний суд не зробив милості (як. 2:13). За те, що ми не прощаємо ближнього, нам загрожує вища кара: Бог не простить наших гріхів. Відсутністю милосердя до наших братів та сестер ми обмежуємо Божу милість до себе і змушуємо свій обов’язок перед Богом падати на нас.

Подібно слузі в притчі, ми теж не можемо спокутувати свої гріхи. Однак Бог не залишає нас без рішення. Він дає нам дуже конкретний спосіб заслужити його милість: це пробачити гріхи нашим боржникам. Церковний письменник, який жив на межі IV і V століть, святий преподобний Іван Кассіан, торкаючись цього прохання, пише у одному зі своїх гімнів: «О Невимовна Божественна благодатє! Милосердний суд Божий, ти дав нам владу скасувати суд Судді нашого, тому що наш власний приклад змушує Його пробачити нас, коли ми говоримо Йому: прости нас, як і ми пробачили, прости тих, хто поблажливий до боржників своїх».

Прохання про прощення гріхів в молитві «Отче наш» і сьогодні стає звинуваченням для тих, хто ненавидять, для всіх незгодних зі своїми братами, для тих, хто і не бажають примирення з ними. Милосердний Бог — як і цар в притчі — перетворюється для них на суворого суддю та вважає їх злими рабами, тому що вони не можуть оцінити благодаті Господньої. Але Бог — Суддя не карає їх; Він тільки дозволяє наслідки їх власних гріхів падати на них самих, подібно до того, як наслідки великого боргу спіткають нечестивого раба. «Так, ненавидячи інших, ми караємо себе, а знову люблячи інших, робимо собі добро» (свт. Іван Златоустий).

Перш за все попросимо в Бога глибокого пізнання великого зла, що походить від власного нашого гріха, яким ми несемо неоплачений борг перед Богом. Попросимо також дізнатися всі малі і великі образи, які ми зазнали та відчуваємо від людей, щоб ясно бачити необхідність їх прощати. «Помилкова ввічливість», яка боїться назвати отримані від людей образи, часто має своїм найглибшим джерелом боязнь зізнатися у власних гріхах. «Отже, якщо маємо гріхи, браття, простимо тим, хто просить. Не будемо тримати ворожнечі ні до кого в серці своєму, бо коли багато ненависть накопичується в серці, вона губить» його (св.Августин). Щодня молячись в молитві Господній: «і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо тих, хто грішить проти нас», помолимося за дар розуміння шляхів Божих та за великий дар прощення.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан (Скоробогатов) Полоцький,
доктор богословських наук