Повчання з притчі про злих виноградарів

Сьогодні ми будемо міркувати про притчу про злих виноградарів (Мт. 21:33-42). Це розповідь про те, як Пан посадив виноградник та віддав його робітникам. Потім Він пішов, надавши їм самим працювати у цьому винограднику. Тільки час від часу Пан посилав туди своїх наближених, щоб отримувати плоди. Але злі виноградарі одних посланих били, інших взагалі вбивали. Тоді Пан послав до них свого сина, кажучи: «Матимуть пошану до мого сина». Але виноградарі, побачивши прийшов син, вирішили: «це спадкоємець… вб’ємо його й заберемо собі його спадщину».

Повчання з притчі про злих виноградарів

Отже, ми переходимо до цікавої теми, тому що це притча, тобто жанр, який трапляється в алегоричних, з використанням гіперболічних літературних форм, властивих для нашої релігії; іншою мовою, Господь розповідає про свідомо неможливу історію. З якого приводу? Важко собі уявити найманих робітників, які забувають, що це саме вони — наймані робітники, що довірене їм майно (у цьому випадку — виноградник) їм не належить; вони ще мають власникові, господареві бізнесу, віддавати належний йому виноград, плоди праці…

Розповівши цю притчу, Господь запитав фарисеїв: «коли прибуде господар виноградника, що зробить з тими виноградарями? …Лютих люто вигубить», — відповіли йому, — «а виноградник винаймить іншим виноградарям, що будуть давати йому плоди його своєчасно». І відповідь Спасителя була така: «а ви ніколи не читали: камінь, який будівничі відкинули як непридатний, — саме він став наріжним: від Господа це сталося, і воно є дивним у наших очах (Пс. 117:22-23)

Ми знаємо, що у цій притчі Пан, Господар виноградника — це Бог. Злі виноградарі — це старозавітний Ізраїль (таке традиційне розуміння), якому було доручене діло спасіння людства, щоб вони зберігали істину, виконували усе заповідане Богом та приносити плоди духа від цього духовного виноградника. Що найстрашніше та дивовижне для нас: злі виноградарі знали, хто прийшов до них — син, спадкоємець, — і саме тому вбили його, а не тому, що не знали, хто він. Про це виразно говорить Спаситель. Виноградник був віднятий у злих виноградарів, тобто у старозавітного Ізраїлю була віднята благодать та згодом була віддана іншим робітникам. Ми з вами і є спадкоємцями ось цих інших робітників, тобто колишніх язичницьких народів, що увійшли до церкви Божої та, таким чином, прийняли для обробітку виноградник Христовий.

Господь наш Ісус Христос хоче показати у цій притчі, що Бог терплячий, що Він дає кожному з нас час змінити своє життя. Зрештою власник виноградника відправляє свого сина до наймитів.

Що буде робити власник виноградника? Він прийде і знищить наймитів, а виноградник віддасть іншим. Однак Бог слідує іншій логіці, ніж люди… Він послав Свого Сина, щоб спасти нас. І саме через смерть Христа прийшло Відкуплення та Відновлення грішного світу. Бог завзятий у своїй боротьбі за людину.

Можна було б сказати: завзятий до «абсурду», до хреста. Хрест. смерть… ці слова нагадують кінець з остаточною поразкою; але це не для Бога. Святий Цар Давид-Псалмоспівець, на якого посилається Христос у цій притчі, говорить: камінь, який відкинули будівельники, той і став главою кута. Це зробив Господь, і це дивно в наших очах. Мерзенний камінь стає фундаментом майбутньої будівлі.

Повчання з притчі про злих виноградарів

Роз’яснюючи таємницю Церкви, Христос Господь згадує численні образи і притчі. Серед цих порівнянь та образів особливо глибоке порівняння Церкви з лозою: «Я є справжня Виноградна Лоза, а Мій Отець — Виноградар. Усяку галузку в Мені, яка не приносить плоду, Він відтинає, а всяку, яка родить плід, очищає, щоб рясніше родила. Ви вже чисті через слово, яке Я вам сказав. Перебувайте в Мені, а Я — у вас. Як галузка не може приносити плоду сама по собі, якщо не буде на виноградній лозі, так і ви, якщо не будете перебувати в Мені» (Ів. 15:1-4).

Йдеться тут про те, що лише зі Христом ми можемо бути певними у житті. Кожен із нас завжди шукає певності у своєму житті: хоче мати освіту, працю, житло, мати осіб, яким довіряє, та багато чого іншого. Ми хочемо бути впевнені у своєму майбутньому, тому чинимо те чи інше. Виходячи з цього, бачимо, як часто, хоч і називаємося християнами, шукаємо тієї певності в людях чи обставинах. Часто ми цілком не здатні повірити Господеві і не вчимо себе мати певність у Бозі.

Ніщо не є певним: люди, як і обставини, змінюються, політичні та економічні ситуації також. Жоден банк, жодна політична система не є певними, як і всі люди: сьогодні вони є нашими друзями, а завтра зраджують. Отже, нічого певного на землі знайти не можемо, тільки Господь є сталий і незмінний. Це для нас добра вказівка, щоб ми не покладалися ні на що, а в будь-яких обставинах училися шукати впевненості в Богові, довіряти Йому. Усе більше усвідомлювати, що саме наша віра в Спасителя — це єдине, що може дати нам певність у житті

Повернемось до притчі. Зазначу, що символ виноградної лози в першу чергу відноситься до нації Старого Заповіту. Обраний народ був прихильний до Бога та оточений Його любовною турботою. Однак Ізраїль, яким погано керують його релігійні лідери, не користується належним чином своїми привілеями. Добрий Бог посилає Своїх посланців-пророків, але Ізраїль не слухає їх, більше того, переслідує їх і навіть вбиває. В останньому та вищому пориві любові Бог посилає Свого власного Сина навчити людей Ізраїлю, як добре обробляти Божі виноградники, тобто, як добре жити. Вони ж нехтують цією найбільшою Любов’ю Божою, коли Син Божий відкинутий та засуджений ними на смерть, Бог вирішив довірити виноградник комусь іншому. Царство Боже буде відібрано від ізраїльтян та передано народу, який буде приносити плід. Загроза здійснилася, і місце євреїв зайняли християни.

Таким чином, спадкоємцем і продовжувачем обітниць Старого Завіту є поліетнічний народ Нового Завіту, відомий як Вселенська церква. І все ж Бог — люблячий власник виноградника. Засуджений Син Божий, Ісус Христос, через Своє Втілення, Життя, великі хресні Страждання, Смерть, Воскресіння та П’ятидесятницю вступає в дуже тісні відносини з цим новим Народом Божим, тобто з тими, хто увірує в Ісуса Христа та хто з вірою та з любов’ю приймуть від Нього дар спасіння.

Ці узи любові та вірності необхідні людині, щоб приносити добрі і корисні плоди. «Без Мене, — каже Ісус Христос, — ви нічого не можете робити», і ви не можете випробувати нічого глибшого, більш значущого, більш істинного.

Без Ісуса Христа, без благодаті Божої, без цих освіжаючих соків життя Божого ми — лише засохла гілка.

І тут повертається попередження: якщо сучасні орендарі Божого виноградника розірвуть узи віри та любові з Ісусом Христом, вони теж стануть засохлими гілками. Так, апостол Павло у своєму посланні до євреїв попереджає тих, хто скуштував Слово Боже і випробував чудові явища сили Божої, а потім відпав від віри, що вони як би вдруге розпинають Ісуса Христа.

Знаменитий художник Гаррі Андерсен написав картину під назвою «Христос стукає в ООН». На картині Господь Ісус зображений в образі Доброго пастиря, Який з пастушою палицею в лівій руці і правою рукою стукає у величезну будівлю ООН. Нижче ви можете бачити проїжджаючі автомобілі та людей, які кудись у своєї марноті поспішають. Це осмислена картина сучасного світу, де немає місця Христу, Його Євангелію, Церкві, а є місце злочинним організаціям, порнографії, пияцтву, корупції, хитрості, політичним дебошам, вбивствам ненароджених дітей і релігійним гонінням. Там, де людина віддаляється від Ісуса Христа, від цієї лози, вона вже не може приносити добрі плоди.

Повернімося знов до нашої притчі. Там ідеться не лише про Старий Ізраїль, але і про нас з Вами. Там згадується вежа (ясна справа, не лише та, що підштовхнула митця до створення картини про ООН), на цій вежі нема охорони, це вежа-сховище, так би мовити. А точило, яке згадується — це басейн, зазвичай камінний, вирубаний із суцільного моноліту чи складений із каменю, басейн для витоптування з винограду соку. Тобто, перед нами не просто виноградник, обкладений стіною, як зазвичай, щоби чужі люди туди не приходили, а й з обладнанням для зберігання вина, інвентарю, винограду і вичавлювання соку та зберігання вина. Тобто, ціле підприємство.

Повчання з притчі про злих виноградарів

І коли ми ось цей притчовий момент читаємо, чи слухаємо в храмі, ми не замислюємося над тим, що Господь постійно пропонує якісь нереальні ситуації для роздумів: то цар, який по два бюджети Римської імперії якимось рабам роздає й потім ще з них вимагає стільки ж, то ще щось таке незвичне, то божевільний, який зводить свій будинок на піщаному березі річки без фундаменту. Це символи й образи, що мають на меті показати нам безумство й абсурдність багатьох речей, які нам здаються природними, здається, що образ нашого життя, образ якихось наших духовних інтуїцій, наших духовних звичок — він природній.

Нам здається, наприклад, що ми — хазяї, власники свого життя, чи нам здається, що ми володіємо церквою; ми кажемо «наша церква» з таким самим ставленням до слів, як «наш Макдональдс». Він не наш, і церква не наша. І це справді про церкву можна сказати, саме порівняння цього виноградника з церквою, але ми дуже часто розширено тлумачимо поняття «нашого» на якісь речі, що нам не належать, ми не замислюємося над цим. І з церквою це навіть більшою мірою.

Коли ми через якісь причини — а кожен із нас, ми звикли до загального тлумачення, я його спершу скажу; звісно ж, мовиться про служителів церкви, і старозаповітні релігійні лідери, які раптом відчули себе господарями народу Божого, і почали ним командувати. І до них Господь, звичайно ж, каже: «Ті, хто має віддавати плоди вчасно» (мається на увазі, слуги — це пророки), і, зрештою, про Сина, ми кажемо це про Сина Божого.

Але якщо ми трішки вглиб поглянемо на цей текст, то виявимо, що Господь каже нам про виноградники нашої душі й тіла вкупі, нашого буття, яким ми покликані віддавати Господеві плоди його вчасно, а натомість ми розглядаємо це як нашу власність, і, відповідно, вимагаємо від Бога, щоби він зважав на це, і вбиваємо ті добрі бажання, ті звернення Бога до нас, аж до того, що вбиваємо в собі Сина Божого, Який до нас приходить зі своїми гріхами, і кажемо «ось це спадкоємець, уб’ємо його, і все буде нашим». Як важко собі уявити якихось найманців, які кажуть: «Ой, зараз спадкоємця вб’ємо, і здобудемо у власність спадщину господаря». Щось безглуздіше важко собі уявити. Та насправді, безглуздіше важко собі уявити, навіть, наприклад, ніж відоме феміністське гасло «Моє тіло — моє діло».

Ми відповідальні за наші тіла, але ми — не господарі їх із погляду християнської віри. Ми відповідальні не лише перед самими собою, а й перед Богом і нашими близькими за те, як ми поводимося зі своїм тілом. А надто це стосується «жінка при надії», коли це не одне тіло, а два. Й одне з них точно не її. Просто ось те, друге, без неї впродовж якогось часу, цих 9 місяців, жити не може, й опісля народження також потребує опіки, підтримки, і саме собою не вижило б, позаяк не може себе забезпечувати. Ось це дуже важливий момент.

Ми у своєму крайньому індивідуалізмі звикли замикатися самі в собі так, що не помічаємо дуже багатьох речей, що наші таланти, здібності, наша інтуїція, освіта, фізична сила, здоров’я дані нам згори, і дані нам не у власність, а на час. Цей час має кінець. І з якими плодами нашої праці ми увійдемо до Царства небесного, у вічність, уже буде написано на роду. Ця вічність буде для нас Царством Небесним, або ж місцем вічного покарання.

Церква як зібрання, і кожен голова родини, кожен чоловік у чомусь є головою церкви своєї родини, і кожна одружена сімейна людина, і кожна людина, що живе в якомусь сенсі в тій церкві, у тій своїй системі зв’язків із Богом, є в ній священником, є в ній патріархом, потребує того, не просто потребує того, аби з одного боку служити, а з другого боку — є відповідальним за те, як він сам у цих відносинах плодиться, працює, обробляє даний йому виноградник його власної душі, його власних почуттів, емоцій, його духу й тіла.

І в цій системі відносин надзвичайно глибоку і важливу вагу має розуміння нами присутності божого в нашому житті, і потреба віддавання плодів, тобто того, що всі наші зусилля покликані не замикатися в самих собі, а служити ближнім нашим, служити іншим людям, служити всьому суспільству і якимось конкретним близьким (ну, для чого люди одружуються, родину створюють — не для того, щоби мати якісь соціальні милиці, хоча, звісно, родина — це, скажімо так, величезна соціальна допомога людині, соціальна опора, і втілюється в ній), але і для того, щоби послужити (ця концепція праці, концепція, якщо бажаєте, найманої праці, тобто, ось ці найманці у винограднику — не його господарі). І це обіграється риторично в жанрі притчі, у жанрі проповіді з таким парадоксальним сюжетом. Але ми покликані до того, аби бути дітьми Божими, тими, кого Бог закликає до цього служіння, закликає до того, щоби віддавати плоди своєчасно.

Повчання з притчі про злих виноградарів

Поглянемо на своє життя — як багато ми витрачаємо не на себе, а на якісь дурниці, навіть на руйнування себе, коли віддаємося якомусь неробству чи розпусті, то не обов’язково це може бути розпущення чийогось розуму замість того, щоби навіть відпочивати, творячи свій розум, свої душу й тіло, відпочиваємо, руйнуючи їх. Й ось це саме та ситуація, коли одних слуг господарі побили, а інших убили.

Попросимо Господа Бога, щоби Господь дарував нам мудрість—один із необхідних інструментів нашої праці, нашого служіння. Мудрість, я нагадаю, у Біблії багатоповерхова, тобто там виділяється житейська мудрість, премудрість (те, що перекладають як найвищу мудрість), і те, що можна було б назвати «житейською тямовитістю».

Ось ця житейська тямовитість нам теж іноді дуже потрібна. Нам, звісно, потрібні всі — дух премудрості, дух розуму, дух житейської тямовитості й усвідомлення відповідальності за свої справи, за свої вчинки, за свою працю й навіть за свій відпочинок, розуміння того, що ми в цьому світі у якомусь сенсі тимчасово, прибульці, тимчасові робітники, які покликані покращити цей світ, і світ не в сенсі «природу», а в сенсі «систему відносин між людьми», систему наших відносин із Богом, нашу внутрішню церкву, наш внутрішній замок, за словами святого Августина та не лише його.

Тому що у нашому повсякденному житті ми дуже часто ми розділені самі в собі: в одних випадках чинимо добро, а в інших — схильні до зла. Ми таким чином дуже часто стаємо подібні до злих виноградарів з цієї притчі. Одні люди знають нас з доброго боку, а інші можуть за нашою поведінкою не розгледіти, що ми Христові учні.

Називаємо себе християнами, проте часто дозволяємо злу існувати в нас. Однак маємо бути в цьому принциповими, не дозволяти собі бути внутрішньо розділеними, бо ж ми храм Святого Духа, а не місце злих думок і намірів. Бо все це зло, якому дозволяємо перебувати в нас, віддаляє нас від Бога, наближає ж до диявола.

Якщо навіть не можемо побороти своїх слабкостей, немочей у певну хвилю, то завжди маймо бажання їх позбутися. Просімо Божої помочі й ніколи не погоджуймося з думкою, що маємо право мати деякі гріхи, що з цим можна жити. Маємо прагнути святості, тоді неминуче щоразу більше нас буде сповнювати світло, щоразу більше будемо жити нероздільним внутрішнім Царством Небесним.

Ми покликані бути дітьми Божими, ми покликані бути робітниками в божественному винограднику, ми покликані бути виноградарями свого власного життя, своєї власної душі.

Ексклюзив

Ієромонах Феофан (Скоробагатов) Полоцький, доктор богословських наук