Грузинська Церква: між євроінтеграцією та азійськими страстями

Протягом століть країна і земля, відома як Грузія, перебувала на перехресті як географії, так і історії, і нинішня епоха не є винятком. Вона коливалася між європейським та азійським мисленням, але завжди залишався християнською. Як і вся інша історія Грузії, історія Грузинської Православної Церкви (ГПЦ) була бурхливою, в постійному круговороті влади та переслідувань, але завжди формувала грузинську ідентичність.

Мало хто сьогодні знає, що ГПЦ є однією з найдавніших у світі і що сама Грузія після V століття є країною зі своєю автокефальною Церквою. Про це в VI столітті згадує відомий візантійський історик Прокопій Кесарійський: «івери-християни, вони дотримуються правил віри краще, ніж будь-хто, кого ми знаємо». Навіть такий впливовий священнослужитель та богослов, як архієпископ Тельмесский Іов (Геча), який заявляє, що «православні автокефалії, крім найдавніших, створені завдяки Томосам, дарованим Константинопольською Церквою, і тільки вони можуть вважатися істинно автокефальними Церквами» певно не включає Грузії в число цих «найдавніших». Але ще він згадує, що: «автокефалія кожен раз проголошується по ряду політичних причин, наприклад, внаслідок здобуття національної незалежності, як це сталося в Грузії, Чехії та Словаччині»(курсів мій – І.В). Причиною такої недооцінки Грузинської Православної Церкви є банальне незнання історії.

Тому в цьому нарисі ми коротко розглянемо основні історичні моменти та проблеми сучасності. Історія становлення православ’я в Грузії заслуговує на особливу увагу, оскільки всі події, пов’язані з хрещенням грузин, мають конкретні історичні дати. Ці факти взяті не з легенд та переказів, а з реальних подій, свідками яких стали очевидці.

За переказами, Грузія (Іверія) – це апостольський уділ Божої Матері. Після Вознесіння Христа апостоли зібралися в Сіонській світлиці та кинули жереб, в яку країну повинен відправитися кожен з них. Пресвята Богородиця побажала взяти участь в апостольській проповіді. Їй випав жереб йти в Іверію, Але Господь звелів Їй залишитися в Єрусалимі. Замість Неї туди відправився апостол Андрій. Він взяв з собою мантію пророка Іллі, збережену юдеями, гнаними Навуходоносором в VI столітті та безшовний Хітон Христа, велику святиню всього християнського світу. За переказами, тут же вели свою проповідницьку діяльність апостоли Матвій, Тадей, Симон Каннаїт, який прийняв тут мученицьку смерть.

Не дивно, що проповідь св. апостолів не залишилася непоміченою. Їх подорожі описані в грузинських літописах, а також у грецьких та латинських авторів. Наприклад, Іриней Ліонський згадує іверів, тобто грузин, серед християн в II столітті. В цілому ж поширення християнства було непростим. На самому початку свого розвитку воно піддавалося гонінням майже триста років. Цар Фарсман в I столітті влаштував жорстокі гоніння на християн, які посилалися на каторгу в Тавриді.

А за правління царя Міріана та цариці Нані (IV століття), завдяки зусиллям святої рівноапостольної Ніни християнство було оголошено державною релігією у Східній Грузії. Це ознаменувало новий етап в історії країни. Єпископи, священники та диякони, послані візантійським імператором Костянтином Великим, хрестили народ. Свята Ніна була племінницею Георгія-Побідоносця. За її порадою царственої четою був закладений перший храм Дванадцяти Апостолів (Светіцховелі), де зберігалися мантія пророка Іллі і Хітон Христа, привезені до Грузії апостолом Андрієм.

З цього часу Православ’я стало офіційною державною релігією. Після Хрещення країна більше не поверталася до язичництва. Періодично з’являлися короновані відступники, які намагалися організувати гоніння на віруючих у Христа. Але грузинський народ ніколи не відступав від віри.

Спочатку Грузинська Церква перебувала у підпорядкуванні Антіохійського Патріархату, але вже в V ст.за усталеною думкою, вона отримала автокефалію. Цьому, мабуть, сприяло і те, що Грузія була незалежною християнською державою поза межами Візантійської імперії. З XI століття Предстоятель Грузинської Церкви носить титул Католікоса-Патріарха.

З моменту проголошення християнства державною релігією Грузинська Церква, попри трагічну історію країни, завжди займалася просвітницькими справами. Територія країни сповнена церков і монастирів. Тільки на честь Святого Георгія, який завжди користувався повагою народу та вважався покровителем грузинів, були побудовані сотні церков. Багато церков і монастирів стали освітніми центрами. У XII столітті святий грузинський цар Давид IV, прадід нашого короля Данила Галицького, заснував монастир Гелаті (поблизу Кутаїсі), а при ньому академію, яка була визнана у всьому православному світі найбільшою богословською і науковою школою.

Грузини будували церкви і монастирі не тільки в Грузії, але і в Палестині, Сирії, Кіпрі, Болгарії. З цього боку Хрестовоздвиженський монастир в Єрусалимі (нині у віданні Єрусалимського Патріархату), монастир Св.Якова (у віданні Вірменської церкви), Івірон на Афоні, Петрицоні в Болгарії.

З часу прийняття християнства (і раніше) грузинському народу протягом століть доводилося практично постійно боротися із зовнішніми ворогами-завойовниками. Перси й араби, турки-сельджуки та хорезмійці, монголи та турки-османи, поряд із завоюванням країни, намагалися знищити та християнську релігію. Грузинський народ у важкій боротьбі зміг зберегти державність та відстояти Православ’я. Протягом століть боротьба за державність ототожнювалася з боротьбою за Православ’я. За віру Христову прийняло мученицьку смерть безліч людей, як священнослужителів, так і вірян. Серед прославлених святих Грузинської Церкви багато мирських людей, правителів, які своїм героїзмом та християнською самопожертвою подають приклад не тільки своїм поданим, але і в цілому християнському народу. Мученицьку смерть прийняли свв. князі Давид і Костянтин (VIII ст.), цар Арчіл (VI ст.), цар Деметрій II (XIII ст.), убитий монголами, цар Луарсаб II (XVII ст.), загиблий від рук персів, і цариця Кетеван (XVII ст.), замучена персами.

Заради збереження нації та віри, грузинські царства на рубежі XVII-XIX століть увійшли до складу Російської імперії. Головне завдання – захистити народ від знищення персами вдалося реалізувати, але, як відомо, будь-які пакти з росіянами, не залишаються без наслідків. Грузинське царство віроломно було позбавлене автономії, а дім Багратіонів не визнавався в царственній гідності. Не обійшли стороною ці явища і ГПЦ. У 1811 році імперія незаконно скасувала (природно, звернення до Антіохії з цього питання не проводилося) автокефалію Грузинської Церкви, скасувала патріарше правління та на правах екзархату підпорядкувала грузинську Церкву Синоду Російської Церкви.

Тільки в березні 1917 року була відновлена автокефалія Церкви і знову введено патріарше правління. Після відновлення автокефалії першим католікосом-патріархом був обраний відомий діяч церкви Киріон II.

Підводячи підсумок нашому історичному огляду відзначимо, що, по-перше, хоча ГПЦ виникла так само, як і інші східні Церкви, будучи в залежності від світської системи влади, поступове ослаблення останньої дозволило їй розвити значну самостійність. По-друге, за перші століття грузинської державності Грузинська православна церква набула статусу творця національної культури і похідної від неї національно-історичної ідентичності.

Російська Церква спочатку не визнала відновлення автокефалії, в результаті чого стався розрив молитовного спілкування двох Церков. Зв’язок був відновлений лише в 1943 році під безпосереднім тиском з боку І.В. Сталіна при червоному «патріарсі» Сергії (Старгородському) та Католікосі-Патріарсі Каллістраті (Цинцадзе). З 1977 року Католикосом-Патріархом всієї Грузії є Святіший і Блаженніший Ілля II. У 1990 році Вселенська (Константинопольська) Патріархія підтвердила автокефалію Грузинської Церкви.

Через сто років після відновлення автокефалії ця подія була урочисто відсвяткована у всій країні. У своїй проповіді, Грузинський Патріарх Ілля Другий висловив величезну подяку Господу. Зокрема він нагадав, що в 467 р. за царя Вахтанга I ГПЦ стала незалежною від Антіохії, набувши статусу Автокефальної Церкви з центром у Мцхеті (резиденція Верховного католікоса). За словами Патріарха: «Грузинська Церква отримала автокефалію в п’ятому столітті. Велика заслуга в цьому належить святому Вахтангу Горгасалі… Якою була б Грузія, якби у нас не було автокефалії? Важко уявити, але ми дякуємо Господу за те, що він забажав встановити в Грузії автокефалію. Побудовані храми, написані книги, створена на ґрунті християнства культура – все це результат нашої автокефалії».

Але другий автокефальний період (з 1917 року по теперішній час) ознаменувався великими коливаннями між не завжди розумним консерватизмом та необхідністю, не втрачаючи своїх досягнень і фундаментальних засад, відповідати новій епосі. Ще у радянські часи ГПЦ було запропоновано приєднатися до Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ) у 1961 році. Однак, екуменістична діяльність не мала успіху. Внутрішній тиск з боку гіпер-консерваторів сприяв рішенню грузин вийти з ВРЦ та інших екуменічних організацій навесні 1997 року.

Хоча радянська влада дозволяла сповідувати релігію, її охоплення було сильно обмежене. У 1917 році в Грузії було 2455 діючих церков, а до середини 1980-х їх було всього 80, а також кілька монастирів і семінарія. За часів комунізму церква вважалася чимось застарілим, чимось для розваг стареньких осіб.

Це ставлення швидко змінилося після здобуття незалежності в 1991 році, коли обраний президент Звіад Гамсахурдіа підтримав філософію етнічного націоналізму, яку підтримала Церква. Саме тоді уявлення про те, що справжні грузини – це православні християни, поширилося дуже швидко.

У незалежній Грузії національна церква відіграє видну держава-утворюючу і націє-утворюючу роль. Привілейований статус ГПЦ закріплений у статті 8 Конституції Грузії: «поряд зі свободою віросповідання і релігії держава визнає видатну роль Апостольської Автокефальної Православної Церкви Грузії в історії Грузії та її незалежність від держави. Відносини між грузинською державою і Апостольською Автокефальною Православною Церквою Грузії визначаються Конституційним договором, який повністю відповідає загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права в галузі прав і свобод людини». Даний конкордат було підписано 14 жовтня 2002 року тодішнім президентом Едуардом Шеварднадзе та католікосом Ілією II. Він підтверджує (серед іншого), що храми, в тому числі ті, що знаходяться в руїнах і що не існують, знаходяться у володінні Церкви. Ця угода надала ГПЦ особливі права в галузі освіти та культурної спадщини, а також привілеї, включаючи звільнення від податків.

У пострадянський період також мали місце серйозні переслідування не-православних релігійних громад, в тому числі баптистів, п’ятдесятників та свідків Єгови, деякі з них були досить жорстокими. Православні, винні в цьому переслідуванні, зазвичай є особами, відлученими від церкви грузинською церквою. Члени Римо-Католицької церкви також є об’єктом ворожості. Протести та звинувачення в прозелітизмі, хоча і абсолютно безпідставні, були висловлені під час двох папських паломництв до Грузії: Папи Івана Павла II в 1999 році та Папи Франциска у 2016 році. (Останнє паломництво зустріло ще більш різку критику, тому що в той час ГПЦ була сильнішою, ніж півтора десятиліття тому; жодна офіційна делегація ГПЦ не була присутня на папській месі, хоча сам католикос зустрічався з понтифіком). У Грузії римо-католицькі церкви захоплюються православними парафіями, спостерігається зростання релігійного переслідування працівників, а також зростання числа нападів – в основному словесних – на групи паломників і табори, організовані католицькими священниками та ченцями.

Православна церква Грузії зіграла вирішальну роль у формуванні ідентичності країни та відновленні втраченої державності в 1990-х роках. Сьогодні Грузія повинна примирити свої консервативні погляди зі своїми прагненнями до європейської інтеграції. Позитивна репутація національної церкви в Грузії пов’язана, перш за все, з винятковою історичною роллю, яку вона зіграла в становленні грузинської державності та збереженні грузинської культурної й духовної ідентичності. Грузинська православна церква залишиться великим політичним гравцем, з яким завжди необхідно буде рахуватись державній владі.

Однак, не виключено, що вона далі не зможе так само ефективно маневрувати (як всередині країни, так і на міжнародній арені), коли йдеться про визнання автокефалії ПЦУ. Не виключено і те, що при новому лідері ГПЦ поступиться тиску з боку РПЦ МП імені Сталіна та в підсумку відмовиться визнати українську автокефалію. У цій ситуації залишається неясним, як буде розвиватися зовнішня політика Тбілісі, та чи не стане вона більш проросійською.

А тим часом співвідношення між консервативними поглядами та релігійністю найбільш яскраво проявляється у ставленні людей до моральних питань. Однією з тем, яка щорічно привертає увагу засобів масової інформації, є спроби організувати гей-паради в Тбілісі. Як ми вже писали раніше, з подібними проблемами зіткнулася Сербська православна церква.

17 травня 2013 р. організований ЛГБТ-спільнотою захід, присвячений Міжнародному дню боротьби з гомофобією, трансфобією і біфобією, був розігнаний православними активістами на чолі зі священниками (28 осіб отримали поранення). Хоча поняття гомосексуалізму широко не розуміється і не приймається в цій глибоко традиційної кавказької нації, більшість грузинів були вражені сценами, що розгорнулися в Тбілісі 17 травня 2013 року. У 2016 році фотографія священика, нападаючого на учасників параду зі стільцем, потрапила на перші шпальти газет, а в 2018 році парад був скасований з міркувань безпеки. У липні 2021 року ГПЦ, інші релігійні лідери Грузії і деякі члени уряду закликали організаторів скасувати Тбіліський прайд. 5 липня 2021 року в Тбілісі були вчинені акти насильства, коли радикальні консервативні групи увірвалися в офіс групи ліберальних активістів «Tbilisi Pride and Shame Movement» і напали на журналістів, які намагалися висвітлювати події дня. У своєму пасхальному посланні 2021 року патріархІлля ІІ заявив, що одностатеві шлюби є суворим табу та що «традиційні ідентичності, що визначають людину – «чоловік» і «жінка», «сімейні цінності» – стерті».

Це один із прикладів, але боротися демонстрацією проти демонстрації безглуздо. Нині лише 20 відсотків грузинів вважають, що антизахідна риторика ГПЦ перешкоджає шляху Грузії до європейської інтеграції, а 29 відсотків вважають, що цей наратив не впливає на цей процесс.

Рухаючись вперед, вплив церкви в грузинському суспільстві, схоже, слабшає в міру того, як зростає нове, більш світське і неупереджене покоління. Однак, як показує недавній арешт лідера прозахідної опозиції Ніки Меліа, майбутнє Грузії далеко не вирішено. Що б не трапилося, ГПЦ як і раніше готова боротися за майбутнє душі нації. А для цього варто не робити демонстрації та гучні заяви, а займатися катехізацією та вихованням толерантності.

В ході євроінтеграції можливо буде переглянутий статус ГПЦ, можливо буде скасований, або змінений конкордат 2002 року. Не виключено, що до антикорупційних заходів буде знято податкові пільги з ГПЦ. Це може викликати опір з боку праворадикального крила, представники якого почнуть співати старі пісні про Євро-Содом та змови атлантистів-глобалістів й підступи масонів з рептилоїдами на новий лад. Навряд чи їхня творчість буде володіти будь-якої художньою цінністю. Серйозні зміни чекають ГПЦ після виборів нового патріарха – не зрозуміло, який саме буде його зовнішньополітичний курс. До того ж мабуть, буде потрібно припянити переслідування неправославних. В цілому, проблем доведеться вирішувати дуже багато. Однак, незалежно від можливих майбутніх проблем, ключове значення Церкви в історії Грузії, в тому числі в самі неспокійні її періоди, її участь в побудові культури і самобутності Грузії не викликає сумнівів.

Ексклюзив

Іван Верстянюк, оглядач