Болгарська церква: троянди і терни

На території сучасної Болгарії і на сусідніх з нею землях Христове вчення почало поширюватися досить рано. Згідно з переказами Болгарської Церкви, учень св. апостола Павла — Амплій очолював єпископську кафедру в одному з міст на території Болгарії. Перший церковний історик, архієпископ Євсевій Кесарійський, повідомляє, що в II ст.тут вже були єпископські кафедри в містах Дебелт та Анхіал. Серед учасників Першого Вселенського Собору, що відбувся в 325 році, був і Протогон, єпископ Сардики (сучасна Софія).

У V і VI століттях християнство проникало до балканських слов’ян завдяки активним контактам з Візантією — багато з них служили в якості воїнів-найманців. Перебуваючи серед християнського населення, воїни-слов’яни приймали хрещення і після повернення додому нерідко ставали благовісниками святої віри. У другій половині VII століття в східній частині Балкан утворилася Болгарська держава. Творцем нової держави був прийшов з північних берегів Чорного моря войовничий народ тюркського племені — бо(у)лгари. Підкоривши на Балканському півострові слов’ян, болгари з плином часу повністю змішалися з місцевим населенням. Два народи — болгари і слов’яни — злилися в один, отримавши від першого ім’я, а від другого мову.

У 865 р. болгарський князь Борис I (852-889) приймає хрещення від візантійського єпископа, і незабаром відбувається масове хрещення болгарського народу. Молода Болгарська церква стає на деякий час каменем спотикання між Римом та Константинополем. Питання про підпорядкування Болгарської Церкви активно обговорювалося на що проходив в 870 р. Помісному Соборі в Константинополі. В результаті було прийнято рішення про підпорядкування болгар візантійської Церкви, при цьому вони отримали деяку церковну самостійність.

Св. князь Борис робив все необхідне для зростання і зміцнення Болгарської Церкви. Велике сприяння його просвітній праці надали учні святих просвітителів слов’ян Кирила і Мефодія — свв. Климент, Наум та багато інших. Прибувши до Болгарії, вони зустріли тут привітний прийом з боку благочестивого правителя та під його заступництвом змогли розвинути широку благовісницьку діяльність. Почався славний період в історії слов’янської писемності, який з не меншим успіхом тривав і під час правління сина св. Бориса — царя Симеона Першого (893-927). За особистою вказівкою князя Симеона був складений збірник «Златоструй», до якого увійшли переклади творінь святителя Іоанна Златоуста.

У X столітті церква зіграла значну роль у підвищенні могутності Болгарської держави. Вона сприяла консолідації державних правителів і підняттю їх авторитету, прагнула об’єднати болгар як націю. Внутрішня фортеця болгарської країни дала можливість князю Симеону значно розширити межі своїх володінь і оголосити себе «царем болгар і ромеїв». У 919 р.на церковному соборі в Преславі була проголошена автокефалія Болгарської Церкви і зведення її в ранг патріархату. Але Константинополь тільки в 927 році визнав главу Болгарської Церкви — архієпископа Доростольського Даміана — патріархом.

Імператор Василь II Болгаробійця, який завоював в 1018 — 1019 рр. Болгарію визнавав автокефалію Болгарської Церкви, але вона була позбавлена Патріаршого рангу, і зведена до архієпископії. Охридські архієпископи призначалися указом імператора і були, за винятком архієпископа Іоанна, греками. Одним з видатних церковних діячів цієї епохи був святитель Феофілакт, архієпископ Болгарський, який залишив після себе в числі багатьох літературних праць відомий «Благовісник», тобто тлумачення на всі книги Нового Завіту, яке не втратило актуальності і донині; більш того, воно і в наші дні неодноразово перевидається. Після повстання 1185-1186 рр. та відновлення незалежності Болгарської держави була знову організована незалежна церква на чолі з архієпископом. Цього разу резиденцією предстоятеля Болгарської Церкви стає Тирново.

Перший Тирновський архієпископ Василій не визнавався Константинополем, але незабаром архієпископія настільки зміцнила своє становище, що постало питання і про зведення її предстоятеля в ранг Патріарха. Ця подія відбулася в 1235 році після укладення болгарським царем Іоанном-Асеном II з Нікейським імператором Іоанном-Дукою військового союзу, однією з умов якого було визнання Тирновського архієпископа патріархом. У цьому ж році церковний Собор, що пройшов під головуванням Константинопольського Патріарха Германа II і за участю грецького і болгарського духовенства визнав Патріаршу гідність за Тирновським архієпископом Іоакимом. З рішенням Собору погодилися всі східні патріархи.

Друга Болгарська Патріархія проіснувала 158 років (1235-1393) до самого підкорення Болгарії турками. За ці роки вона досягла повного розквіту своїх духовних сил і залишила церковній історії імена своїх славних Предстоятелів. Серед них не можна не згадати і святителя Євфимія. Цей ревний архіпастир віддав всі свої сили на благо Церкви і народу.

Патріарх Євфимій зібрав навколо себе цілу школу церковних письменників з болгар, сербів і українців і сам залишив кілька творів, серед яких життєписи болгарських святих, похвальні слова і послання. У 1393 р.під час кровопролитної війни болгар з турками він, за відсутності царя, зайнятого війною, був правителем і опорою бідного народу. Святитель показав високий приклад християнської самопожертви відправившись до табору турків просити їх про помилування ввіреної йому пастви. Сам турецький воєнноначальник був здивований цим подвигом Патріарха, прийняв його досить ласкаво і відпустив з миром. Після взяття Тирнова турками Патріарх Євфимій був засуджений до смерті, але потім відправлений у довічне заслання до Фракії, де і помер.

З падінням Другого Болгарського царства Тирновська кафедра була підпорядкована Константинопольській Патріархії на правах митрополії. Наш історичний огляд показує, що у владі апостольських патріархатів (насамперед, Константинопольського), по-перше, не тільки давати, а й за певних умов (у нашому випадку ліквідація болгарської державності) анулювати автокефалію. По-друге, зводити предстоятеля дочірньої церкви в сан патріарха, а також (не) визнавати самочинне возведення його в даний сан. Це не просто історичні замальовки, а ще й проекція на Москву. Москвини за сумнівних обставин під час царювання Федора Івановича, сина Грозного, при правлінні Бориса Годунова в 1589 році отримали автокефалію від Константинопольського Патріарха. А при цьому не враховують того, що Царгород може відкликати Томос та оголосити їх розкольниками і відщепенцями…

Турецьке ярмо тривало понад 500 років, супроводжувалося воно переслідуваннями, репресіями, численними спробами насадити Іслам. Але в цей складний період під безпосереднім керівництвом церковних діячів розвивалася болгарська національна самосвідомість. Під час турецької окупації болгарам доводилося боротися не тільки з жорстокими утисками з боку турків, але і з грецьким впливом. Греки, особливо турецькі попихачі-фанаріоти, прагнули тримати народ в невігластві, скрізь насаджували еллінізм. Богослужіння, що раніше проводилося слов’янською мовою, стало проводитися тільки грецькою. Слов’янська Літургія збереглася тільки в селах.

Одним з видатних просвітителів Болгарської Церкви XVIII століття був преподобний Паїсій Хілендарський (1722–1798 рр..). В молодості він відправився на Афон, де в монастирських бібліотеках почав вивчати матеріали, що стосувалися історії рідного народу. Такого ж роду матеріали він збирав під час поїздок по країні в якості монастирського проповідника і провідника паломників, які прагнули відвідати Святу Гору. У 1762 р. св. Паїсій написав «Історію Слов’яно-Болгарську про народи, і про царів, і про святих болгарських», в якій навів факти минулої слави болгарського народу.

Після успішної російсько-турецької війни 1828—1829рр. зміцнилися зв’язки болгар з Росією. Болгарські ченці стали навчатися в духовних школах, переважно на території України, де утворилася велика Болгарська діаспора. До початку другої половини XIX ст. болгари наполегливо висловлювали вимогу про відновлення болгарської церковної автономії. У зв’язку з цим в 1858 р.на скликаному Константинопольським Патріархом Соборі болгарські представники висунули ряд вимог щодо влаштування болгарської церковної організації. У зв’язку з тим, що ці вимоги були відкинуті греками, єпископи болгарського походження вирішили самостійно проголосити свою церковну незалежність.

Наполегливість болгар у вирішенні домогтися церковної самостійності змусила Константинопольський Патріархат з часом піти на деякі поступки в цьому питанні. 28 лютого 1870 турецький уряд оприлюднив султанський фірман про заснування незалежного болгарського екзархату для болгарських єпархій, а також тих єпархій, православні жителі яких побажають увійти в його юрисдикцію. Екзархату пропонувалося поминати Константинопольського патріарха за богослужінням, ставити його до відома про свої рішення і отримувати для своїх потреб святе миро у Константинополі. Як не парадоксально, але за принципом «розділяй і володарюй» фактично через султанський фірман відновлювалася незалежність Болгарської Церкви.

Але через кілька років після цього в ході чергового греко-болгарського конфлікту Константинопольський Синод оголосив екзарха відлученим від Церкви і оголосив Болгарську Церкву схизматичною. Ця подія стала початком тривалої греко-болгарської схизми (до 1945 року).

Гаряча фаза тривала близько десяти років. Болгари категорично не хотіли приймати грецьке духовенство, яке користуючись заступництвом султанського двору проводила протягом майже 150 років політику еллінізації болгарського народу. Іншими словами, гніт щодо болгар здійснювався не тільки з боку турків, а й з боку підкорених ними греків. Частина болгар тоді прийняла унію з Римом, щоб зберегти свою національну ідентичність.

Нацьковуючи одних на інших, султан пробував зберегти баланс, до цього додалося і грецьке чванство по відношенню до «варварів», якими вони вважали болгар. Греки впроваджували думку про другосортність болгар що до них. Почався опір, справа доходила до того, що обидві сторони наймали в якості кілерів турецьких башибузуків («головорізів») і, таким чином, усували конкурентів. Про це «цнотливо» мовчать церковні історики, як слов’янські, так і грецькі, але пишуть світські.

В цілому, ХІХ століття — це період максимальних провалів в політиці Константинопольського Патріархату, перш за все по відношенню до негрецьких народів. У ХХ столітті становище кардинально змінилося, але в ХІХ столітті народи Балкан отримували більше користі від російського імперського Синоду, ніж від материнської церкви. Такий ось історичної парадокс.

У 1921–1922 рр.був скликаний II-й Церковно-народний Собор, який вирішив багато питань, що стосуються пристрою Церкви, виробив Статут Болгарської Православної Церкви. У 1945 р.за правління митрополита Софійського Стефана відбулося довгоочікуване припинення схизми. Велику роль у вирішенні цього питання зіграло клопотання РПЦ МП (хоч цього разу повели себе гідно, не стали роздавати, як після цього свої псведо-Томоси іншим помісним церквам, зокрема польській) перед Константинопольським Патріархом Веніаміном.

Отже, 13 березня 1945 року представникам Болгарської Церкви був вручений Томос, підписаний патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким скасовувалася схизма і визнавалася втретє автокефалія Болгарської Православної Церкви. На це потрібно звернути увагу: автокефалію дарують тільки апостольські церкви, в тому числі і Константинопольська.

Деякий час Болгарська церква управлялася намісником-головою Священного Синоду, поки 10 травня 1953 на III-му Церковно-народному Соборі не був обраний і урочисто інтронізований болгарський патріарх Кирило, видатний церковний історик і письменник. Відразу після цього знову виникли непорозуміння з Константинопольською Церквою, представники якої не взяли участі в інтронізації нового патріарха. Тільки лише в 1961 р.за клопотанням РПЦ МП Константинополь визнав, нарешті, гідність болгарського Патріархату.

7 березня 1971 р. помер Святіший Патріарх Кирило. З 4 по 8 липня 1971 р.в Софії відбувся Патріарший виборчий Церковно-народний Собор Болгарської Православної Церкви, на якому був обраний новий предстоятель Церкви. Ним став митрополит Максим. Інтронізація новообраного болгарського Патріарха відбулася 4 липня в Олександро-Невському Софійському Патріаршому соборі.

В останнє десятиліття XX століття Болгарську Православну Церкву спіткали серйозні проблеми. Після усунення від влади комуністів, новий уряд став не менш активно, ніж комуністичний, втручатися у справи Церкви. Зі схвалення влади, під час візиту в 1991 році Константинопольського патріарха Димитрія «Християнський союз порятунку», очолюваний ієромонахом Христофором (Сабєвим), провів демонстрацію протесту проти «священства в партійному мундирі». Сабєв, будучи депутатом парламенту та головою парламентської комісії з віросповідання, спільно з чиновниками комітету у справах релігій при Парламенті оголосив про повалення Патріарха Максима, який співпрацював з комуністичною владою, і про розпуск Синоду.

Навіть якщо з’ясується, що серед священнослужителів було чимало тих, хто співпрацював з органами держбезпеки, — все одно правди боятися не треба. Публікація таких даних не зможе похитнути авторитет Церкви: Церква за своєю природою не збори святих, а скоріше духовна лікарня, куди приходять каються грішники. І лікарем, який лікує наші душі, є не священик, а сам Бог. А Бог приймає сповідь, навіть якщо вона виголошена перед священиком, що співпрацював з КДБ. А приклади такої співпраці були, і не так уже й нечасто: в нього були залучені, може бути, 10–15%, але не більше 20% всіх священнослужителів. Звичайно, це приблизна оцінка, оскільки спеціальною статистикою, ніхто не займався. На жаль, зараз такі архіви стають все більш закритими і недоступними. Тому навряд чи ми найближчим часом дізнаємося всю правду про життя тих років.

Але повернемося до справ болгарських. 9 травня 1992 болгарський уряд прийняв рішення про відставку патріарха Максима. Деякі члени Св. Синоду підтримали це рішення, але інші твердо стояли на тому, що канони не дозволяють зміщувати Патріарха через втручання держави. Наступного дня Святіший Патріарх Максим зустрівся з президентом Болгарії та заявив, що не має наміру залишати свій пост. З 30 вересня по 1 жовтня 1998 року в Софії під головуванням Константинопольського патріарха Варфоломія пройшло засідання розширеного Синоду Болгарської Православної Церкви. Крім Константинопольського, в засіданні брали участь ще 6 патріархів та 20 митрополитів. Синод знову підтвердив законність обрання Патріарха Максима і примирив протилежні сторони. Єпископи, які перебували в розколі, розкаялися у своїх діях, і вони знову, як і співчуваючі їм священики і миряни, були прийняті в лоно Православної Церкви.

Сучасна історія Болгарської церкви ще раз свідчить, що крах політичної системи на сході Європи, зміна форм влади в православних країнах, призвели в деяких з них до критичного перегляду віруючими своєї церковної ієрархії. Так, вже значна частина православних України вийшла з підпорядкування Москви, а частина православних Болгарії відмовилася коритися «комуністичному» Патріарху і Синоду (свої схеми «нестроенія» мають і інші православні церкви — Сербська, Молдавська, Естонська тощо). Такий стан справ можна вважати тільки природним, враховуючи, з одного боку, тісне (занадто тісне) співробітництво Православних Церков з комуністичними режимами, а з іншого — той вплив, який ці церкви надають на уми своєї пастви.

В ході інтеграції Болгарії в Євросоюз, можливо, відбудуться зміни в церковно-державних відносинах: буде проведена люстрація духовенства (серед тих, хто ще живе), винних можуть відправити на покаяння по монастирях. Наступним кроком може стати зрівняння всіх християнських конфесій (включаючи і греко-католиків) у своїх правах перед законодавством. Будемо спостерігати, до чого призведуть нові події в тисячолітній історії болгарської Церкви.

Ексклюзив

Іван Верстянюк, оглядач