Гей-лобі в Ординській церкві: витоки, сучасність, перспективи. Частина друга. Ексклюзив

09.01.2021 0 Редакция NS.Writer

Частина перша.

Эти игры патриотов
Запустил владыка Ротов
А нынче ОВЦС
Постулирует процесс

(рос. ОВЦС-отдел внешних церковных сношений связей)

Будь-яка людина, що цікавиться групами впливу всередині РПЦ МП, спілкуючись з духовенством та воцерковленими мирянами, неминуче зіткнеться з розповіддю за існування у Церкві «блакитної мафії». Про це ми писали в нашому першому нарисі на цю тему. Прихильники цієї теорії стверджують, що деякі з єпископів та священиків є гомосексуалами і допомагають своїм партнерам та партнерам партнерів у просуванні по службових сходах, укритті від викриття і т. п. А деякі апологети цієї теорії доходять до тверджень, що «блакитні» прагнуть захопити владу в Церкві.

Інформація про «блакитне лобі» в РПЦ пішла з часів Митрополита Ленінградського та Ладозького, ієрарха Російської Православної церкви Никодима (Ротова). Тобто приблизно з 60-х років минулого століття. Це не просто плітки про те, що Ротов, мовляв, «любив хлопчиків» — так стверджували пташенята його гнізда, співученики майбутнього Патріарха Кирила (Владика Никодим був і його наставником, учителем і покровителем) так ці люди говорили про орієнтацію владики абсолютно виразно — але без диктофона та записів. Зробити велику церковну кар’єру в ті часи можна було тільки через ліжко, як вони розповідали.

Особливо поганою репутацією користувалися відділи Московської Патріархії (зокрема, Відділ зовнішніх справ), де вільно оберталися номенклатурні ченці, для яких чернечі обітниці були лише кар’єрним моментом їх біографії, сходинкою до єпископства. Це були абсолютно світські люди, позбавлені нормального сексуального та сімейного життя з усіма наслідками, що випливають звідси наслідками, зокрема, в їх середовищі процвітав гомосексуалізм.

Багатьом молодим неофітам духівники також не радили йти і в монастирі. Особливо страшна ситуація була в Псково-Печерському монастирі. Ченці скаржилися, що настоятель, користуючись своєю дружбою з уповноваженим Ради у справах релігій, безкарно закочував справжні оргії, а незадоволених цим ченців бив і просто виганяв з монастиря. Та й в Загорську (а там розташована МДА), чесно кажучи, теж було багато чого. За версією дослідника Миколи Мітрохіна, гомосексуалізм в церкві — це не відхилення від норми, а, власне, сама норма: «на практиці для гомосексуалів РПЦ — це досить відкритий і доброзичливий світ». Молода людина з нестандартною орієнтацією, відкидається однолітками «знаходить теплий прийом в храмі» та швидко починає робити тут кар’єру.

Екс-протодиякон всієї Орди, Андрій Кураєв опублікував статтю про самогубства в Тобольській семінарії РПЦ. Про це було відомо і без нього, але саме протодиякон взявся «викривати виразки», детально описуючи зарозумілість та патологічну впевненість у власній непогрішності керівників семінарії. Однак, невже раніше ніхто в РПЦ не узагальнював інформації про сексуальні домагання до послушників і семінаристів? Про «систему» виховання кандидатів у священство, яка більше нагадує ГУЛАГ, із тотальним стеженням, сексотством, і ставленням до людей як до бруду? Про свавілля архієреїв, що ставлять гарненьких ієро-мажорів настоятелями багатих парафій? Що ігумені багатих монастирів воліють відпочивати на Сейшелах та роблять підтяжку повік в елітних клініках пластичної хірургії?

Знали, обговорювали в приватній обстановці «за чарочкою, один з одним, навіть з інославними», але не більше. І поки не було Кураєва з його виступами, всі мовчали або робили вигляд, що нічого страшного не відбувається. Тобто серед чад РПЦ панує політика тотальної апології. Що б не відбувалося «все добре», причому на всіх поверхах структури : «ми праві завжди і в усьому, неправі ми бути не можемо, Амінь». Але політика тотальної апології — найгірша реклама.

Втім, «блакитне» лобі в церкві-це не тільки гомосексуалісти. Це і ті «нормальні» ієрархи, які знають правду та, незважаючи на це, підтримують статус-кво. Або навіть посилюють перебіг хвороби. Вони ховають під сукно скарги, гасять розслідування, дають хороші рекомендації та просто забувають про церковні закони в «незручних випадках». Помилково поняте «спокій» вони розуміють як вище церковне благо.

Адже широко відомо, що Митрополит Никодим в Ленінградській академії та семінарії створив буквально кузню кадрів для майбутнього радянського єпископату. Старі архієреї потроху вмирали, або йшли на спокій в далекі монастирьки (не завжди добровільно), а нові молоді випускники духовних шкіл, що пройшли, як тодішні семінаристи, говорили між собою «Никодимове випробування», займали єпископські кафедри, згуртованим хором співали осанну радянському керівництву на численних релігійних форумах та сантимах. Всі вони були безумовними агентами КДБ, що підтверджують вони самі.

Але можемо ідентифікувати їх за псевдонімами, що вони отримували від КДБ з матеріалів розслідувань того ж отця Гліба Якуніна. І можемо констатувати, що без залізобетонної впевненості у своїх агентах, КДБ за межі СРСР їх не випустив би. А впевненість будувалася на тому, що ми говорили вище. З тих пір гомосексуалізм у російській церкві став чи не основною можливістю для серйозної кар’єри. Оскільки юність Кирила Гундяєва пройшла в никодимівському гуртку, вважаємо, йому добре відомі особливості поведінки людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Тому, мабуть, такі люди не викликають у нього гидливості. З досить численних джерел відомо і за гомосексуальні контакти Гундяєва. Але факт є факт: його кар’єрний ріст і власне середовище невіддільні від теми одностатевої «любові». І якщо нинішній лжепатріарх Кирило Гундяєв — найближчий учень та навіть келійник Никодима, то сумніви якось самі по собі відпадають.

Але і сам Никодим зіграв відому роль з майбутнім лже-патріархом Кирилом: Гундяєв був його особистим секретарем, потім був посвячений Ротовим у сан архімандрита, а після призначений ним же на посаду ректора Ленінградської духовної академії. А решта вельми літні нині митрополит Лев (Цирпицький) та Ювеналій (Поярков, або «баба Юва») і так далі можуть бути в цьому сенсі оголошені духовними дітьми митрополита Никодима, то надалі завдяки своїй гомо — або-бі-орієнтації, вони породили як духовних онуків, так і правнуків митрополита Никодима (Ротова).

На даний момент статтю за гомосексуальність скасувано, але західне суспільство стає толерантним, російське ж — ні. Але «Никодимове випробування» продовжує працювати. Тому ми бачимо безліч прикладів, адже періодично спалахують скандали. І це все найсумнішим чином впливає на життя та розвиток церковного апарату. Питання призначень через це вирішується не по талантах, а по кумівству (зрозуміло, якому саме, гламурному). І ми знаємо, до чого, наприклад, кланове кумівство призводить в управлінні регіонами та розподілі держбюджету. Подібне (але засноване на інших параметрах) ми спостерігаємо в РПЦ МП.

Тобто таким чином, в мордорській церкві склалася свого роду бісівська пародія на апостольську спадкоємність. Найурочистішій хіротонії в храмі передувало «посвячення» в Никодимових покоях, яке гебня фіксувала. Тобто содоміти ставили на святительські престоли содомітів. І до теперішнього часу вже виникла четверта генерація осіб, особливо посвячених. І якщо у одного з них, як у розбійника з відомої балади «совість Господь пробудить», то прийде до нього (єпископа, що вступив на дорогу покаяння) молодший лейтенант, хлопчик молодий, не для того, щоб з ним потанцювати, але тактовно нагадати, що у відомій конторі є аудіо-відео-матеріали, оприлюднення яких в Ютубі, наприклад, зламає всю кар’єру владиці N…. І буде єпископ мовчати, як зграя партизанів, і слухняно виконувати волю нової гебні.

Залишається сподіватися, що сучасні православні в Орді-Мордорі (ті люди, у кого є реальна віра в Христа Воскреслого) перестануть сприймати священиків як безумовний авторитет, перестануть боятися міркувати про Бога та церковь вільно. А також почнуть називати речі своїм іменами. Адже в протестантському середовищі гомо-орієнтація давно вже не проблема. І, напевно, тому вона не стала соціальним, або кар’єрним ліфтом.

Але можливий і інший розвиток подій. Цей варіант ми вважаємо більш імовірнісним, враховуючи те, що російським лідерам вдалося занурити колись одну з найбільш читаючих країн у морок, наповнений середньовічними уявленнями про сакральне та створити відчуття своєї винятковості «богообраності» (а це вже відкат в дохристиянські часи, в до-раввіністичний іудаїзм, якщо точніше) та інше можна припустити, що Росія так і залишиться країною, де буде величезна прірва між істиною Христовою та «правдою» соціальною; як каже єпископ у фільмі «Левіафан»: «істину знаємо тільки ми, а правд багато, тому що Бог нас обрав».

І глибоко нещасні російські діти, яким випало народитися з іншою сексуальною орієнтацією будуть страждати, набуваючи неврози, знаходити себе в залежностях та наркотиках, або же знаходити собі компенсацію в церковній кар’єрі, кар’єрі в мордорській церкви, де давно вже не істини та немає правди. І від християнства залишилася тільки назва. Тобто стан речей тільки погіршуватиметься.

Дуже може бути, що багато чого з цього правда. Але не варто забувати, що священики і люди кліру — теж люди. У них так само є дві ноги, дві руки і одна голова. І вони теж небезгрішні, тому що всі люди мають гріхи. І те, що вони священики, їх ніяк не виділяє з числа всіх інших звичайних людей. Так, у них є свої закони, правила та заповіді, які вони покликані дотримуватися. І не всі дотримуються цих заповідей. Але хіба менше в будь-якій країні світу чиновників, які не дотримуються загальнодержавних законів? Так чому ж погляди громадськості так спрямовані на»попов«?! Хіба їхні гріхи більш шкідливі для оточуючих? Хіба своїми відступами від букви закону вони чимось шкодять іншим, як це роблять світські чиновники? І чому плітки з приводу правопорушень світських бюрократів вже всім набридли, і ніхто до них не ставиться серйозно, а про церковний клір говорили, говорять і будуть говорити постійно?

Цим людям відповімо просто: фізіологію людини ніхто не скасовував. Якщо процесами не управляти-як слід не постити, не молитися, не вести активний (аскетичний, само собою) спосіб життя, то це пряма дорога до содомії, або пияцтва, а слідом за нею — до бездуховності, повного розкладання моральної складової людини.Не дивно, що церква сьогодні відчуває дефіцит подвижників. А звідки їм взятися? Де живі приклади для наслідування? Люди скучили за чистотою! Хочуть бачити в Церкві острівець духовності! І, не знаходячи її в стінах численних свіжоспечених храмів, проходять повз.

Чи варто дивуватися, що кількість віруючих в Росії неухильно скорочується? Визнайте що ви такі ж люди як всі, з проблемами, помилками, і мріями, а не іконки з медово-єлейних житій святих. І самі зможете свої проблеми вирішити, нехай важко і важко, і народ вас полюбить. А поки ніяких підстав.

Адже мало прийти до церкви-треба вміти вижити в ній, залишитися. А рожеві окуляри мають звичку розбиватися стеклами всередину, ранячи очі. Можна залишатися в церкві навіть після того, як її лубочний імідж злиняв. І нікому не можна здавати свою совість та голову на безвідповідальне зберігання. Люди, дивіться самі. У вас є свої очі, своя голова на плечах. Спробуйте не тільки розчулюватися. Не будете зачаровані — уникнете розчарування.

І у висновках скажемо головне: гріхи (навіть важкі) священиків не скасовують святості Бога. Це дуже важко зрозуміти та прийняти, але це потрібно усвідомити для нашого спасіння. Жителі України можуть перейти в ПЦУ (або в УГКЦ) та знайти там нормальних пастирів, а ось жителям Росії складніше. Але і тут є вихід: можна ходити до церкви тільки за таїнствами (сповіді, причастя, соборування), адже без них немає спасіння. І вчитися за прикладом героїв Біблії «ходити перед Богом», сподіватися на Його милість та мудрість, сподіватися на те, що Він приведе Вас до гідних пастирів, а негідних покарає, якщо не в цьому житті, то в наступному. І так віра ваша хай спасає Вас. Амінь.

«Гайворонский»Іван Верстянюк


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: