Гей-лобі в Ординській церкві: витоки, сучасність, перспективи. Частина перша. Ексклюзив

08.01.2021 0 Редакция NS.Writer

Эти игры патриотов
Запустил владыка Ротов
А нынче ОВЦС
Постулирует процесс

(рос. ОВЦС-отдел внешних церковных сношений связей)

Московська Патріархія завжди перебувала в центрі гомосексуальних скандалів. Ще з радянського часу. І це не дивно. Більшість критиків цієї організації не розуміють самої феноменології даного явища. До нього застосовують невідповідні історичні аналоги при описі, або користуються неадекватною методологією при вивченні. А тим часом давно вже гомосексуалізм у МП — це давно вже один із системних параметрів.

Масштаби содомії останнім часом вражають. Якщо раніше була сотня архієреїв, то тепер цифра ця потроїлася. І кожному блакитному єпископові треба по келійнику для фізіологічних потреб та «емоційного» розвантаження після спілкування як зі справжніми християнами, так і агностиками-чиновниками. Але не треба забувати, що у келійників, або особистих секретарів, які в основному є ченцями, теж є фізіологічні та ще «духовно-моральні«потреби, і вони, один раз спокушені, шукають задоволення, але вже на стороні, особливо тоді, коли їм вже знайшли заміну з більш молодцюватих.

Досліджуючи цю проблему з точки зору психології, треба сказати, що відсоток з вродженими відхиленнями в бік нетрадиційної орієнтації — невеликий. В основному все «блакитне лобі» в РПЦ МП — це люди з набутими нахилами, тобто спокушені при тих, чи інших обставинах. Біда ще в тому, що серед них є і сімейні священики, які в пошуках кращої парафії, або з яких-небудь інших причин потрапляють в залежність від єпископів та змушені перебувати між двох вогнів — єпископа та власної жінки.

У дореволюційний період російська церква, природно, налічувала в рядах своїх кліриків людей з нетрадиційною сексуальною орієнтацією. Однак, гомосексуалізм був, так би мовити, екзотичним гріхом. Але він існував. Так, достеменно відомо, що фактичний засновник («отець» та батько сталінської церкви) і ідейний натхненник МП — митр. Сергій (Старгородський), той, що став «патріархом всієї Русі» з волі Вісаріонича в 1943 році, був переконаним гомосексуалом з тривалим стажем. У нас немає точних даних за те, коли, де та яким чином він став таким. Але вже в 1893 році, при призначенні інспектором МДА, він був зафіксований як банальний гей. Він приховував свої нахили не дуже ретельно, що дивно, чому інформація за це поширилася в широких церковних та політичних колах ще задовго до 1917 р.

Безсумнівно, що історії, які потрапили в пресу, є лише верхівкою айсберга. У церковному середовищі нам доводилося чути усні, але стійкі звинувачення в гомосексуалізмі, що стосуються ще не менш ніж півтора десятка єпископів, включаючи трьох постійних членів Священного Синоду МП, трьох постійних членів Синоду УПЦ МП та одного з керівників Синодальних відділів МП. За інсайдерськими даними, близько 120 єпископів з 300 належать до «блакитного лобі». І зараз у цих гомо-ієрархів утворилася така спайка, якої раніше в історії не ніхто зустрічав. Прям таки 300 спартанців, що люблять один одного ночами та б’ються з люттю вдень, але ось тільки живуть ці ієрархи РПЦ МП зовсім не по-спартанськи, а вельми гламурненько.

Зайвий раз говорити не хочеться за їх кричуще лицемірство: ці ієрархи вночі беруть участь в гомосексуальних іграх, а вдень вони ж з кафедри викривають «гейропу». Але саме зараз конфлікт між священиками нетрадиційної орієнтації та священиками-«натуралами» досяг особливої гостроти та вже вихлюпується у ЗМІ. Справа не в так званій гласності.

Так, в загальних рисах ситуація склалася нині. Але звідки взялося гей-лобі в Ординській церкві? Треба нам для вирішення цього питання глибоко пірнути в історію.

Сам по собі гомосексуалізм — це антропологічний феномен, тобто його поширення не пов’язане з націями, освітою, або професією. А Церква-це модель суспільства. Так само і з гомосексуалістами: скільки їх у суспільстві-майже такий же відсоток буде і серед воцерковлених християн. Тому саме по собі їх наявність в церкві не повинна дивувати.

Характерно, що героями більшості «блакитних» скандалів стають священнослужителі з ченців. Монастир давав таким людям укриття: зроби вигляд, що любиш Христа, піти в монастир, і там ти зможеш зустріти собі подібних. Церква пропонувала гомосексуалістам відмовитися від того, що для них не мало цінності, — гетеросексуального шлюбу, а натомість надавала шановний спосіб життя, доступ до грошей і кар’єри. Що ще треба? З одного боку, постриг дає шанси для більш швидкого кар’єрного росту: в православ’ї саме ченці стоять на найвищих щаблях церковної ієрархії. З іншого боку, життя в монастирі чимось схоже на життя на «зоні». Дефіцит жіночої статі компенсується за рахунок «власних ресурсів», в даному випадку — силами, точніше, задами юних послушників та семінаристів-кар’єристів.

Публічно церковні ієрархи цієї теми уникають. РПЦ, як було колись сказано в «Основах соціальної концепції«вважає гомосексуалізм «гріховним пошкодженням людської природи». Але представники РПЦ більше схильні викривати в цьому гріху іноземців (одностатеві шлюби в Європі та ін.), ніж своїх колег. Найрадикальніше, на що вони готові, — це вказати на те, що в церкві теоретично є механізм для боротьби з содомським гріхом.

Однак назовні це обурення практично не вихлюпується — боротьба йде всередині і не з явищем, а лише з фаворитами, що зарвалися.

Маршова содомізація РПЦ МП відбулася за спадкоємців того самого сталінського посіпака, «патріарха» Сергія (Страгородського). А справа була так. Після закінчення Великої Вітчизняної війни церква, яку Сталін офіційно створив в 1943 році, складалася переважно з духовенства та єпископату, що пройшли гоніння і якщо не табори, то були вражені в правах.

Патріарха Олексія (Симанського) Першого сучасники описують як наляканого репресіями, але при цьому, як і належить православним, він із повагою ставився до нового комуністичного лже — царя, що розсунув межі нової імперії до половини Європи. Він став патріархом відразу ж по кончині Сергія. Олексій був собі на зразок російського пана з російським благочестям та розпещеністю властивою старій аристократії в стилі «золотого віку Катерини». Серед православних архієреїв того часу виділявся і митрополит Миколай (Ярошевич), який намагався догодити новій владі та при цьому зберегти та відновити церковну структуру, в якій він міг би займати гідне становище. Так, він зокрема клятвенно визнавав, що розстріл польських офіцерів у Катині здійснили не гебешники, а німці.

Після ВВВ відкрилися нові парафії, семінарії відчинили свої двері для студентів, раз на місяць почав виходити журнал, присвячений справам в РПЦ МП. Але все це робилося під м’яким, але негласним контролем держави. І, звичайно, здійснювати такий контроль було доручено своїм же людям, які також м’яко були впроваджені в середу віруючих. А з часом вони стали не тільки парафіянами, а й зайняли певні пости в ієрархії РПЦ МП.

Могли б цьому протистояти шановні єпископи, архієпископи, митрополити? Скоріше за все, ні, оскільки самі перебували під ковпаком всевидючого ока держави. Новоспечені архієреї, що знаходяться на службі НКВС швидко вивчили богослужіння та навіть основні догмати християнства, але тут виникло питання з аскезою — боротьбою з плотськими потягами. Ворог, як відомо, не дрімає. Статутом НКВС не передбачено віддаватися плотській аскезі, це ж не християнські подвижники. Питання стало ребром та його треба було вирішувати. З жінками мати справу небезпечно. Вони істоти скандальні: мало того, що можуть завагітніти, так ще по секрету розкажуть всім своїм подружкам, та й не тільки подружкам. Тоді і з’явився інтерес до молодих послушників, які прийшли до церкви та іподьяконів з гнучкими тілами.

Ці юнаки відразу потрапили в дуже складне становище. Оскільки Радянський Союз люто боровся з мужолозтвом, і ще в 1935 році була прийнята кримінальна стаття за це. Тому будь-яка заява з їхнього боку в міліцію насамперед кидала тінь на них. Також відомо з психології, що перший сексуальний досвід має великий вплив на переваги протягом усього життя. Але був інший вихід. Зробити блискучу кар’єру в РПЦ. І багато хто пішов тим шляхом, який, як їм уявлялося «вказав бог», точніше той, хто хоча і марно, але дуже довго замінював Творця та Судію на території СРСР, тобто генсек.

Ось такий привіт залишив нам незабутній Йосип Віссаріонович, семінарист, який недовчився. А після його смерті в 1953 році, Хрущов, що зайняв трон в Кремлі, часто та відкрито висловлював свої безкомпромісні погляди на майбутнє країни та обіцяв побудувати комунізм в 1980 році і показати останнього попа по ТБ.

Тоді ж органами держбезпеки спільно з Комітетом у справах релігії був розроблений та затверджений вищим керівництвом план поетапного знищення церковних структур, починаючи з парафій, які перебували в прокрустовому ложі радянського оподаткування та у необхідності збору нескінченних дозволів на свою діяльність від радянської бюрократії. В результаті вжитих заходів парафії почали масово вимирати. У місці зі зменшенням кількості парафій зменшувалася і кількість єпархій, які укрупнювалися, наприклад, Іркутсько — Сибірська, що займала половину території Совдепії. Владики вмирали, на їх місце майже не з’явилися нові, у зв’язку з тим, що скорочувалися кафедри. Єпископат, що в більшості своїй пережив табори та страх розстрілу, ставився до нововведень радянської влади з глухим невдоволенням, але смиренно та дуже часто по-холуйськи виконував вказівки партії та уряду.

В цей час в родині з ерзянським корінням (що зовсім вже архетипово для «високодуховних» московитів) другого секретаря рязанської компартії ріс юнак по імені Борис Ротов (1929-1978). Книга «Людина Церкви», яка складена митрополитом Ювеналієм (Поярковим), за батька майбутнього митрополита говорить так: «батько, Георгій, працював у Рязанському Губернському Земельному управлінні інженером-землевпорядником». Мати, Єлизавета Сіонська, була донькою священика Рязанської єпархії. Сам Борис після закінчення середньої школи вступив у 1947 році в Рязанський педагогічний інститут (нині Рязанський державний університет) на факультет природознавства.

Молодий Борис ріс серед друзів свого батька, партійних функціонерів, поведінка яких відрізнялося навмисною брутальністю, так як тупо копіювала поведінку вищого керівництва Компартії СРСР. Борис відчував себе глибоко чужим та нещасним у цьому середовищі. Взагалі, в повоєнний час доля молодої людини, що відчувала себе содомітом, була вельми незавидною. І тим більше, якщо батьки бачили його як майбутнього активного комсомольського та партійного функціонера. І це була одна з причин, що привели Бориса до церкви, звичайно тут була і зустріч з духівником, і глибоке враження від знайомства з першоджерелами.

Але подальше життя Бориса показує, що церква для нього була в тому числі і можливістю соціальної адаптації в суспільстві, в якому мати таку орієнтацію була дуже некомфортно. І тут по стрімкій церковній кар’єрі ченця Никодима, як тепер стали звати Бориса, можна зрозуміти, що радянська влада його сприймала вже не як ворога, а як свого агента в таборі глухої та вічно незадоволеної маси священнослужителів.

Співпраця з гебнею ченця, а потім єпископа Никодима (з 1960 року), не викликає жодних сумнівів, матеріали комісії, яку очолив останній з могикан радянського (реального) дисидентства, отець Гліб Якунін, дозволяють ідентифікувати його як Агента «Адамант».

Безумовно, він був дорогим каменем та великим скарбом для КДБ. Зайнявши в 30 з гаком фактично другу позицію в МП, а при Олексії Першому і реально першу, питрополит Никодим зміг переконати вище патркерівництво відмовитися від планів повної ліквідації Церкви. Він запропонував подивитися на церкву не під кутом безумовно вмираючої архаїчної структури, але звернути увагу на те, що вона могла бути корисною для подальших домовленостей із Заходом. У числі перших церковних ієрархів з СРСР, саме він проголошував на міжнародних конференціях та самітах світових релігійних лідерів, про те, що нібито церква в СРСР не піддається ніяким гонінням. І соціалізм як наступний за ним комунізм і є пристроєм ідеального християнського суспільства на землі. Ми розуміємо, що це мерзенна єресь, це лже-пропроцтво земного раю, повна протилежність Святому Письму та святим отцям. Але тоді навіть ті, хто це прекрасно розумів та усвідомлював, змушені були мовчати собі в ганчірочку.

Ситуація із заохоченням гомосексуалізму виникла з кінця 60-х років не без допомоги КДБ. Тому що гомосексуалісти були людьми, свідомо скомпрометованими і перед церковним правом, і перед законами країни. Раз люди скомпрометовані, то вони добре керовані. Якщо ж раптом така людина зробила не те, що їй сказали, — його легко було заарештувати, причому не за проповідь християнства, а за такою статтею. А потім Заходу сказати, що у нас свобода віри не порушується, а проповідник засуджений у звичайній кримінальній справі. Це не означає, що гомосексуалісти спеціально засилалися комітетом до церкви. Просто спецслужби ставилися до них дуже доброзичливо, підставляли своє могутнє плече для кар’єрного росту. І тут потрібно було думати не тільки головою, а й дупою.

Для пропаганди переваг радянського способу життя на Заході потрібні були релігійні діячі, тобто єпископат, який ні за яких умов не буде говорити правду за реальне становище віруючих в Радянському Союзі. Безумовно, православний єпископ на Заході сприймався не як ідеологічний агент КДБ, а як пастир церкви, що викликає довіру та навіть співчуття, як цілком собі нормальний член радянського суспільства.

Але у співробітників КДБ, що були налякані в той час зрадами, які тільки починалися, безумовно виникала думка, якщо молодий митрополит, що катається Заходом, можливо, захоче залишитися там назавжди, розповість правду про стан справ, про вербування під загрозою життя та про справжнє становище православних віруючих у Радянському Союзі. Митрополит Никодим ніколи, напевно, ніколи не викликав таких побоювань.

Необхідно сказати пару слів за те, як закінчив свою кар’єру Никодим (Ротов). Після обрання на престол папи Іоанна-Павла Першого (чий понтифікат тривав близько місяця), митрополит полетів у вічне місто привітати нового понтифіка, але саме звідти він відправився у вічність. На прийомі йому піднесли якийсь напій, випивши який він відчув себе погано (був серцевий напад), тоді Папа прийняв у нього передсмертну сповідь та дав повне відпущення гріхів (абсолюцію). Можливо, хотіли отруїти понтифіка. Якщо Христос прийняв цей акт у свого земного намісника, то ми можемо зустріти Никодима в чистилищі, коли самі там опинимося, але скоріше за все, йому там перебувати аж до Страшного Суду.

А на землі при загальній гомофобії, що панувала тоді на Заході, особливо в церковно-консервативних колах, їм можна було вміло маніпулювати. А якщо він захотів би сказати там правду, західна преса, напевно опублікувала величезну кількість фотографій та звинувачень від молодих людей та підлітків, що вступали з ним в протиприродний за мірками тодішнього Радянського права зв’язок. А це, як показав час, і було залізобетонною та термоядерною гарантією, що дозволяє використовувати єпископат для пропагандистських, зовнішньополітичних цілей.

Частина друга.

«Гайворонский»Іван Верстянюк


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: