Божа присутність під час війни. Священики та війна

Ексклюзив. Образи війни в Україні, показані в ЗМІ, провокують релігійні та метафізичні запитання.Чому Бог погоджується на війну? Це питання є дуже важливим сьогодні в контексті того, що ми переживаємо, страху, який ми відчуваємо, хвилі біженців, яку ми бачимо, і реакції людей дуже різні.Є люди, які задають собі це питання і кажуть: немає Бога, якщо Він на це погоджується. А є люди, які бачать ситуацію війни і повертаються до Бога, щоб висповідатися.

Бог може вивести «добро навіть із найбільшого зла – у цьому випадку війни. Він Всемогутній. Велика сила Бога полягає в тому, що Він може вивести для нас щось добре зі зла. Багато хто прозрів під час війни. Ще недавно казали, що, може, прийдуть до церкви, коли подорослішають. Раптом Бог показав нам, що ми повинні бути готові сьогодні, тому що ми не знаємо, чи настане завтра взагалі. Сьогодні ми повинні відкрити свої серця та запитати себе, де ми є, чи ми на шляху, який веде до спасіння», – сказав римо-католицький єпископ, владика Ян Собіло, єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії в Україні. Бог показує нам, що складні ситуації призначені для вирішення. Християнин повинен прийняти ситуацію такою, якою вона є. Одна людина не може зупинити війну та повинна жити в тих умовах, які вона має. Ми повинні підтримувати один одного, щоб надія в нас не вмерла.Ті, хто хвилювався і виїхав, а потім повернувся, підкреслюють, що війна показала їм, що вони сформулювали способи реагування на певні речі, але насправді все це було теоретично. Війна показала нам усі наші слабкі місця і те, що для є важливим.

Українці – «це нація, яка має свою містику, але, на жаль, Україна була в Радянському Союзі, а аборти, наприклад, прийшли з Росії …. Вся російсько-радянська ідеологія була побудована на неповазі до людини, тому людська гідність була так принижена з моменту зачаття. Про людей похилого віку теж ніхто не дбав. Зараз йде війна за нову цивілізацію, тому що зло пустило коріння. Потрібно багато працювати в храмах, церквах, душпастирському служінні, щоб подолати зло, яке дрімає у всьому погляді на спосіб життя»– сказав владика Ян Собіло, настоятель сантктуарія Бога-Отця в Запоржжі.

Можна зазначити, що зараз настає час для викриття користі людської молитви, але це також виражає глибоку істину: коли основи життя розсипаються на порох, трапляється, що людина згадує про Скелю спасіння. Водночас війна є випробуванням віри не лише для тих, хто живе під обстрілом, але й для нас, релігійних публіцистів та проповідників, які намагаються якось вписати те, у що ми віримо, у те, що ми бачимо в новинах щодня. Багато з нас мають складні питання: про присутність Бога в житті людей, які зараз гинуть, чи про сенс молитися за мир. Це питання, на які непросто відповісти, і не кожна теоретична відповідь (наприклад, та, що стосується поваги Бога до людської свободи) екзистенційно не задовольняє.

Здається, є один надійний спосіб поєднати наш сьогоднішній досвід з вірою в доброго Отця. Треба повернутися до суті християнства, тобто до Самого Ісуса Христа. Саме в Ньому безодня Божої таємниці поєднується з безоднею наших страхів та страждань. Ми маємо дивитися на Нього, щоб не загубитися в тумані війни. У Того, Хто «з великим голосінням і слізьми ревно молився і благав до Того, Хто міг спасти Його від смерті і був вислуханий» (Євр. 5:7) – хоча багато хто, дивлячись на Його осквернене тіло, що висіло на Хресті, поспішно відповів, що його просто не чують.

Коли ми заглиблюємося в історію і дивимося на жорстокість Другої світової війни, ми запитуємо себе: де був Бог? Дивлячись на ситуацію на Східному фронті, мабуть, багато хто з нас досі запитує про це. У моєму житті бувають ситуації, коли хтось каже, що має образу на Бога. Він звинувачує Його в невдачах, смерті близької людини або різноманітних нещастях, які відбуваються у світі. Проблема страждань та смерті супроводжує людство споконвіку. Нам важко змиритися з такими ситуаціями. Так само в розмові про існування Бога закрадається питання Другої світової війни, того, що відбувається в Україні, жорстокості та смерті, які спіткали мільйони людей.

Висувається теза: «якби Бог існував, він би не допустив, щоб стільки людей страждало». Щоразу, коли я чую таке речення, я задаюся питанням: а де тоді була людина? Бог дав людині свободу волі. Сама людина може самостійно, без будь-якого тиску вирішити, чи хоче він жити згідно з Божими заповідями таЙого волею, чи відкидає все це. Коли ми проаналізуємо історію Європи та світу загалом до початку збройного конфлікту, то помітимо, що такі злочинці, як Гітлер, Сталін та Муссоліні, мали величезну підтримку у своїх націях. Незважаючи на те, що вони мали диктаторські нахили, люди дозволяли їм робити багато шкідливих дій, які сприяли знищенню багатьох людей. Провину та відповідальність людини за такі мерзенні дії не можна покласти на Бога.

Незважаючи на багато страждань і несправедливості, ми бачимо велику довіру до Бога серед тих, хто був убитий у таборах смерті чи на фронті. Наприклад, отець Максиміліан Марія Кольбе – сьогодні святий – знав, що за всім цим стоїть не Бог, а людина, яка відкинула Божу любов і Його заповіді. Варто процитувати слова Бенедикта XVI які він сказав під час свого візиту в Аушвіц у 2006 році: «Ми не можемо проникнути в таємницю Бога – ми бачимо лише її фрагменти та робимо помилки, коли хочемо стати суддями Бога та історії. Таким чином, ми не захищатимемо людину, а навпаки – сприятимемо її знищенню.

Ні – зрештою, ми повинні наполегливо, смиренно, але й наполегливо закликати Бога: Пробудись! Не забувай людину, яку Ти створив! Наше покликання до Бога має одночасно проникати в наші серця і трансформувати їх, щоб пробудити в нас приховану присутність Бога, щоб Його сила, яку Він вклав у наші серця, не була придушена і не похована в нас брудом егоїзму, страху. людей, байдужість і опортунізм. Бог не несе відповідальності за злочини, скоєні людьми. Саме людина зловживає своєю свободою, таким чином протистоїть Богові і несе смерть».

До цих слів покійного Папи Римського можна додати, що людське сприйняття обмежене тимчасово – просторовим характеристиками, іншими словами, в акті сприйняття світу цього ми – свого роду «заручники» нашої обмеженої природи. Ми не бачимо далі, ніж ми можемо бачити. Бог – є Царем не лише над нашим світом, але і над світом позамежним, Він знає стан душ і сердець всіх людей та кожного з нас, як у ретроспективі, так й в перспективі.Тому питання нагороди та покарання можуть бути вирішені зовсім не так, як ми це припускаємо, і це стосується, як жертв війни, так і воєнних злочинців. Другі все одно отримають своє, якщо не на цьому світі, то вже в тому, в світі позамежному, але обов’язково. Від Божого суду ніхто і нас не піде. Тому нам практично неможливо, без молитовного натхнення міркувати про долі світу взагалі, сенс даної війни зокрема.

Особливо, коли ми забуваємо, що для віруючих існує інша реальність, і ті, хто тут страждає, отримають велику винагороду в іншій реальності. З точки зору віри, це єдине і недосконале пояснення існування зла і страждань у світі. Виходячи з досвіду, ми не можемо визначити чи пояснити значення хвороби чи смерті дитини. Залишається лише довіра до Бога і віра в те, що Він – мабуть, тільки Він – бачить цей сенс. Деяким стороннім це справді може здатися божевіллям. Хрест також здавався божевіллям багатьом людям протягом історії. Однак я заперечу, що християнство не заохочує і не сприяє стражданню. Воно закликає нас терпеливо зносити страждання, але не шукати їх. Повторюю, Христос у Саду погоджується з волею Отця, але не просить, щоб Його увінчали терном, бичували, несправедливо засудили і врешті вбили.

Багатьом людям сьогодні важко зберегти віру. Особливо коли читаємо, наприклад, що українські військові, звільняючи свої міста від росіян, знаходять тіла вбитих дітей, зґвалтованих жінок тощо. Багато хто запитує: хіба Бог не міг зупинити ці злочини? Звичайно міг. Але Він ризикнув із самого початку, поважаючи людську свободу до кінця. Простіше кажучи, війна, яка триває в Україні, є результатом дій божевільного і тих, хто його слухав. Як ми вже сказали, є і завжди були божевільні люди, які використовують свою вільну волю, щоб заподіяти страждання іншим, які потрапляють під вплив сатани. І Бог її шанує. Це нелегко зрозуміти.

Чим довше триває війна в Україні, тим більше актів жорстокості, тим більше – також в Інтернеті – проявів зневіри: І Бога знову немає – пишуть інтернет-користувачі. Питання, де Бог у ГУЛАГу та в інших місцях, де панує зло, завжди є дуже гострим. Бенедикт XVI на запитання про Бога в Аушвіці сказав, що він тоді був на хресті. Ефективно сказано. Але як це зрозуміти?Що Бог солідаризувався з жертвами, а не з кривдниками. Але я розумію, що не всіх це переконає. Досвід війни та жорстокості змушує одних втрачати віру, а інші повертають її в таких драматичних обставинах. Ми точно не знаємо, чому це відбувається. Ми торкаємося таємниці.

Молитва у важкі часи має бути наполегливою. Дещо схоже на допомогу, яку багато хто з нас зараз надає жертвам війни: швидка та спонтанна мобілізація важлива, але справжня готовність допомогти має бути довгостроковою. Блаженний Стефан Вишинський, примас Польщі часів соціалізму (та лише він,ще й, наприклад, православний митрополит Антоній Сурозьский) вчать нас так само дистанційного підходу до молитви – за мир, за свободу, за справедливість. Ми повинні постукати у ворота раю, навіть якщо ніщо не віщує близької перемоги. Навіть якщо наші слова часом набувають такого драматичного відтінку, як слова псалмоспівця: «Устань, чому спиш, Господи? Підіймись, не відкинь назавжди!Чому відвертаєш Своє обличчя, не пам’ятаєш про нашу убогість і наше поневолення? Адже нашу душу втоптали в порох, наше нутро прилипло до землі. Устань, Господи, допоможи нам, визволи нас — задля Свого Імені!» (Пс 43:24-27).

Молитва у важкі часи має бути наполегливою. Трохи схоже на допомогу, яку багато хто з нас зараз надає жертвам війни: швидка та спонтанна мобілізація важлива, але справжня готовність допомогти має бути довгостроковою. Молитва, яка є боротьбою. Молитва є джерелом розради, але молитва також є боротьбою. Можливо, варто додати, що боротьба молитви є також внутрішньою боротьбою: проти власного страху чи спокуси байдужості; з сумнівами або ненавистю, що зростає в серці до виконавців злочину. Це боротьба за те, щоб не втратити правильне ставлення до Бога в досвіді:«Через молитву прохання ми виражаємо усвідомлення наших стосунків з Богом: як створіння, ми не вирішуємо про своє походження, ми не господарі своєї долі; ми не самі собі цілі; Крім того, як християни, ми знаємо, що як грішні люди ми відвертаємося від нашого Отця. Прохання – це вже повернення до Нього» (ККЦ 2629).

Намагаючись зрозуміти сучасні події у світлі віри, не можна забувати про іншу нитку, надзвичайно присутню в пророчих книгах Старого Завіту. Ізраїльтяни завжди пов’язували поразки та нещастя, які їх спіткали, з Божою карою за гріхи та закликом до навернення. Це правда, що з нашим набагато більш індивідуальним поглядом на людину важко думати так: важко знайти пропорцію між особистим гріхом людини та інколи неймовірними стражданнями, які вона зазнає. Тим не менш, спокутний характер страждань є тенденцією, від якої Церква ніколи не відмовлялася. У кожній ситуації варто поєднати власні страждання зі спасительними стражданнями Розп’ятого і взивати до Бога: «Заради Його болісних Страстей, помилуй нас і весь світ».

Війна не є частиною Божого плану в тому сенсі, як цього хоче Бог. Конфлікт в Україні не потрібний Богу, як і не потрібний тим, хто через нього страждає. Війна є результатом дій Божих вільних створінь, які зрадили Бога. Лише Бог має таку силу, якою не володіє ні людина, ні будь-яке інше створіння, щоб він міг витягнути добро з досвіду зла. Він ніколи не втрачає контроль над тим, що відбувається. Навіть якщо якісь дії вільних створінь суперечать Божій волі, Бог допускає це та Він здатний здійснити Свої плани. Сам Ісус Христос, коли його запитали, чому Він зволікав і дозволив Лазарю померти, або за чиї гріхи постраждав сліпонароджений чоловік, відповів, що це сталося для того, щоб була відкрита слава Божа або діла Божі.

Ставлення Християнського кліру всіх конфесій під час війни (будь-якої, Другої Світової, зокрема), вірність і стійкість у часи переслідувань, аж до мученицької жертви, виросли з духу мужнього і жертовного служіння Богу і людям. Тоді, у рокові сорокові роки священики вистояли з Христом і з людиною в часи терору, ненависті та приниження людської гідності. Вони й сьогодні допомагають нам сміливо свідчити віру та бути завжди поруч із Богом та іншими людьми.

А тоді священики, які зазнавали переслідувань та страждань чи то від рук фашистів, чи то від сталінських катів, не були індивідуальними, випадковими жертвами нелюдської жорстокості. Вони були переслідувані та страждали, тому що вони були християнським духовенством, тому що вони належали до Церкви. Вони були солідарні у стражданні з тими, кому служили. Вони розділили жорстоку долю переслідувань і страждань, вони пішли разом з тими, хто був приречений на знищення і знищення. Саме з їхнього духу мужнього та жертовного служіння Богу та людям виростала постава духовенства під час війни, вірність і незламність у часи переслідувань, аж до мученицької жертви. Вони не взялися «нізвідки», але вони були наслідком любові до Бога і людини.

Саме духовенство, на думку як німців, так і радянської влади, було особливо небезпечною групою. Це стало результатом їхнього знання дуже добре організованої душпастирської та соціальної роботи Церкви в тоталітарних державах. Сучасні священики можуть навчитися сили духу та жертовності тогочасного духовенства. Сьогодні, коли таких обставин немає, коли ми насолоджуємося свободою, варто священикам, які інколи легковажно ставляться до свого покликання і з будь-якої причини відмовляються від нього, побачити, що таке справжнє священство.

Легше прийняти страждання і зло, які ми можемо раціонально пояснити. Коли це результат недбалості або рішення поганої людини. Але страждання невинних людей незбагненні. Це загрожує неправильним сприйняттям реальності. Згадаймо Йова. Його друзі були переконані, що Бог допускає його страждання через те, що Йов вчинив щось не так і був покараний. Йов знає, що він не винен. І все, що він може зробити, це довіритися Богові. Навіть незважаючи на те, що йому каже дружина, яка критикує його молитву до Бога, який, на її думку, завдає Йову шкоди. З людської точки зору впевненість Йова є ірраціональною.

З точки зору віри, це єдине і недосконале пояснення існування зла і страждань у світі. Виходячи з досвіду, ми не можемо визначити чи пояснити значення хвороби чи смерті дитини. Залишається лише довіра до Бога і віра в те, що Він – мабуть, тільки Він – бачить цей сенс. Деяким стороннім це справді може здатися божевіллям. Хрест також здавався божевіллям багатьом людям протягом історії. Однак я заперечу, що християнство не заохочує і не сприяє стражданню. Він закликає нас терпеливо зносити страждання, але не шукати їх. Повторюю, Христос у Саду погоджується з волею Отця, але не просить, щоб Його увінчали терном, бичували, несправедливо засудили і врешті вбили.

Святий Павло каже, що через хрещення ми були поховані з Христом, щоб воскреснути з Ним до нового життя. У хрещенні наша єдність з Христом була досягнута, навіть у Його стражданнях і смерті. Це, мабуть, найважчий елемент християнського життя, найважче вчення Євангелія. Христос переміг смерть і воскрес із мертвих. Як святкувати в тіні війни в Україні?

Якщо хтось має м’яку, солодку віру і очікує негайного задоволення від Бога за свою хорошу поведінку, досвід війни похитне або зруйнує цю віру. Тоді у такої людини може виникнути проблема з переживанням свята Воскресіння. Він може бути розчарований тим, що Царство Ісуса Христа не від цього світу, що Христос-переможець не винагороджує його за його вірність визволенням від бід і успіхом у цьому житті.

Але справжня віруюча людина може пережити свята ще глибше, ніж раніше. Під впливом війни він може зрозуміти, наскільки крихким є людське життя, наскільки ми потребуємо допомоги Божої благодаті та перспективи воскресіння, яку Бог відкриває нам у Своєму Сині. Людина, яка відкриє це і всім серцем повірить у це, у пасхальну таємницю Ісуса Христа, у Його страсті, смерть, поховання та воскресіння з мертвих, може відновити силу пережити трагедію війни, силу вистояти.

Іван Верстянюк, оглядач