Суворов Олександр Васильович (1730–1800)

Ексклюзив. Російський полководець, граф Римницький (1789), князь Італійський (1799), генералісимус (1799) російських наземних та морських сил, генерал-фельдмаршал австрійських та сардинських військ.

Батько Суворова, з огляду на слабкість здоров’я, готував сина до цивільної служби, однак, на прохання хлопчика, записав його у солдати лейб-гвардії Семенівського полку. Суворов володів німецькою та французькою мовами. Любив читати переважно книги військового характеру. Дійсну військову службу почав у 1748 році в чині капрала, хоча дворянські діти починали її в офіцерському чині. Солдати вже тоді вважали його диваком.

У 1754 році йому було присвоєно офіцерське звання. Відзначився вже під час Семирічної війни. У 1761 р. очолював окремі загони і відзначився як партизан і бравий кавалерист. У 1762 р. був посланий з депешами до імператриці й отримав призначення командиром Астраханського піхотного полку. Командуючи з 1763 р. Суздальським піхотним полком, розробив свою систему виховання і військового навчання. У листопаді 1768 р. Суздальський полк було направлено з Ладоги у Смоленськ для придушення польських конфедератів. Перемоги під Ландскроною та Столовичами, захоплення Кракова (квітень 1772 р.), вплинули на перебіг війни, у наслідку чого стався перший розділ Польщі. Після повернення до Петербурга Суворову було присвоєно чин генерал-майора і відряджено оглянути шведський кордон, а потім у армію Румянцева, яка стояла на Дунаї.

Після турецького походу Суворова було направлено у допомогу до графа Паніна, на придушення пугачовського повстання. На момент прибуття Суворова до Волги основні сили повстанців було розгромлено і деякий час він займався ліквідацією загонів бунтівників і репресіями місцевого населення.

До 1779 р. командував військами на Кубані і в Криму. Отримав під своє керівництво малоросійську дивізію, а у 1782 р. — Кубанський корпус.

1786 р. присвоєно чин генерал-аншефа і призначено начальником Кременчуцької дивізії.

У 1787 році фактична відмова задунайських козаків від штурму позицій російських військ під Кінбурном, в рядах яких були козаки Сидора Білого, дозволила Суворову разом із пішими козаками скинути яничарів у лиман, чим і завершилася оборона Кінбурну.

На початку зими 1790 р. зі штурму Ізмаїла розпочалася знаменита операція російських військ під командуванням Суворова. Хід цієї операції теж повністю викривлений у нашій історії. За порадою кошового отамана Захарія Чепіги Суворов призначив штурм Ізмаїла на ранок 11 грудня, до падіння густих туманів. З ранковою зорею десантом з острова Сулин флотилія Антона Головатого першою розпочала штурм, вдаривши на турецькі батареї, і змусила їх замовкнути. На 8 годину ранку козаки знову взяли турецькі редути й укріплення з боку Дунаю і, доки сухопутні війська Суворова штурмували стіни, вдерлися до фортеці. У вирішальний час бою поспів на допомогу Михайло Кутузов зі своїми гренадерами, і опір яничарів було зломлено. Кримський хан Каплан II Ґерай разом зі своїми п’ятьма синами загинув у цьому бою. Морські піхотинці Головатого захопили 26 знамен противника. Ці військові трофеї цінуються найвище, бо означають військову доблесть і звитягу.

За штурм Ізмаїла Антона Головатого було нагороджено орденом Святого Володимира, а всіх козаків — срібною медаллю «За відмінну хоробрість при взятті Ізмаїла Грудня 11 дня 1790», яку носили на георгіївській стрічці. У бою за Ізмаїл загинуло 24 козацьких старшини (офіцери) і 388 козаків. Та історична слава у цій кривавій битві повністю була віддана генерал-аншефу Олександру Суворову і російським «чудо-богатирям».

Офіційна російська і радянська пропаганда й історіографія участь українських військ і флоту у визволенні Причорномор’я принципово замовчували. Після захоплення Ізмаїла за наказом Суворова російськими «чудо-богатирями» було замордовано близько 10 тис. цивільного населення, включно з жінками і дітьми, що не мало жодного військового сенсу [2].

10 грудня 1792 р. Суворов отримав призначення на південь —командувати військами, розташованими в Катеринославській губернії на Кримському півострові.

Вже 13 грудня, не заїжджаючи до Кременчука, він прибув у Катеринослав, після невеличкого відпочинку поспішив до Херсона, де знаходилася штаб-квартира. Суворову, окрім командування військами, було доручено керування будівництвом фортець і укріплень на Чорноморському узбережжі.

Разом з командувачем Чорноморського флоту адміралом Ф. Ф. Ушаковим він обговорював проєкти і плани кріпосних споруд Севастополя, Херсона та ін. міст. Майже дописав свою «Науку перемагати», в якій виклав систему виховання та навчання військ і принципи військового мистецтва. Проводив постійний огляд військ, розквартированих у різних місцях, інспектуючи і проводячи тренування на маневрах.

Незважаючи на Ясський мирний договір, Туреччина, підтримувана деякими правителями західноєвропейських держав, готувалася до війни.

Микитин Перевіз через Дніпро у Нікополі мав важливе економічне та стратегічне значення. Тут проєктувалося будівництво міста-фортеці Славенська (1775–1780 рр.), з 1780 р. — Нікополя. У 1793 р. в Нікополі вже було 425 дворів і мешкало 1388 чоловіків і 476 жінок. Поблизу були села, які стали замість запорізьких зимівників: Покровське (де була Нова Січ), Капулівка, Грушівка, Червоногригорівка. Тут, поблизу Дніпра в різних пунктах стояли таборами 4 полки: Переяславський кінно-єгерський, Стародубський і Чернігівський карабінерні, Полтавський легкокінний.

Полтавський легкокінний полк розташовувався побіля Грушівки. Командував ним В. Д. Давидов, батько Дениса Давидова, учасника війни 1812 р. Родина полкового командира займала будинок «високий і обширний, збудований нашвидкуруч для імператриці Катерини під час її подорожі до Криму. Табір полку стояв від її будинку не далі як за сто кроків…» — згадує Денис Давидов. У таборі жили Денис і його брат Євдоким.

До села Грушівки наприкінці червня 1793 р. і прибув Суворов для огляду і проведення маневрів кавалерійських полків. Саме тут, на полях Апостолівського та Нікопольського районів відбулися дві зустрічі Дениса та його брата Євдокима з відомим полководцем: спочатку в степу на маневрах, а потім вдома на званому обіді, даному на честь Суворова. Ці зустрічі Д. Давидов описав згодом у своїх записках «Зустріч з відомим Суворовим».

Суворов поважно поблагословив, дав поцілувати свою руку та спитав дев’ятирічного Дениса: «Чи любиш ти солдатів, друже мій?» На що Денис завзято і сміливо відповів: «Я люблю графа Суворова: в ньому все — і солдати, і перемога, і слава». «Овва, помилуй Боже: який зухвалий! — сказав Суворов. — Це буде воєнний чоловік: я не вмру, а він вже три битви виграє!»

Текст Павла Макарова («Історичні особистості на Нікопольщині»)

Переклад Тетяни Макарової

Література:

1. Богуш П. Тарас Шевченко на Нікопольщині рік 1848. –Дніпропетровськ: Пороги, 1992.
2. Вікіпедія. Суворов Олександр Васильович [Електронний ресурс] – Режим доступу до ресурсу.