Життя за Царя Небесного, або про мучеників від Ірода і московітів

Не можна молитися за царя
Ірода — Богородиця не велить.

У грудні-січні в церковному календарі наявні дві досить «незручні» для всяких там лібералів і для не дуже освічених пост-«інтелегентів» дати: пам’ять Віфлеємських немовляток (29 грудня/ 11 січня) та мучеників Пратулінських (23/24 січня). І дана обставина вимагає окремого розгляду. Тут можна багато що написати. Але важливо здається згадати чисто теологічне питання. Питання, яке народжує сумніви. Ключовим питанням мучеництва ми бачимо над-мотивацію усвідомленої віри. Померти нехай і болісно, але з вірою в Христа, що Воскрес, краще, ніж жити без Нього. Смерть за Христа та вірність вірі, і страшний вибір між смертю та зрадою.

При цьому від мучеників не потрібна якась ортодоксальність поглядів, або вірність канонічної юрисдикції. Є корпус готських мучеників, навернених аріанським єпископом-місіонером Вульфілом. Наприклад, святий великомученик Микита. Є Іустин-філософ, думки якого про Трійцю потім ляжуть в основу монархіанської єресі. Мученицький акт святого Патрикія Бруського містить стенограму його захисної промови, з якої ясно, що в його особистій теології панував синкретизм біблійних та античних уявлень про світобудову. Так він вважав пекло локалізованим під земною корою, а вулкан Етна на Сицилії — вратами пекла.

Таких прикладів можна навести масу. І питання, як нам аналізувати цю спадщину. Можна взяти позицію РПЦ імені Сталіна і вирішувати всі протиріччя за «допомогою ножиць». Аріанського єпископа Вульфіла оголосити стовпом Християнської віри, перейменувати у Феофіла та зробити заочним учасником Нікейського собору 325 р. А Іустина-мученика було піддано складної пере-інтерпретації, а святого Патрикия Брусского зробити опорою думки, ніби матеріальність пекла і його локалізація під земною корою з входом на Сицилії це — «святоотцівські думки».

Але Вселенська (Римо-і-Греко-Католицька) і Апостольська Церква так не робить. У нас немає потреби приписувати мученикам ортодоксальність поглядів. Більш того, мученик з новонавернених навряд чи взагалі може мати думки про Бога адекватними, щодо християнської віри. А церква шанує і мучеників-катехуменів, тобто ще формально не охрещених. Але саме його віра та предмет віри роблять його свідком Ісуса. Тобто віра в Бога — це не просто обізнаність про вчення Церкви про Бога, але і відданість Ісусу.

Бачимо, що навіть єпископ Ранньої Церкви міг мати в голові синкретичний мікс з різних ідей. Думаю, зараз теж таке зустрічається в РПЦ імені Сталіна, коли об’єднують не-об’єднуване і «впихують невпихуєме», наприклад, блюзнірський комунізм та забуте у них християнство. Але для мученика важливо бути вірним Христу навіть до смерті. Власне, проповідь звернена до язичників у якості захисної промови на суді (чому вона і була збережена) — це пряме свідчення проповіді Євангелія Христового.

А першими мучениками за Христа стали Вифлеємські немовлятка. Культ невинно-убієнних немовлят в нашому сумному столітті має нове осмислення. До нього ми зараховуємо і всіх дітей, убитих батьками в результаті штучного переривання вагітності, тобто аборту. Їх рахунок у світі йде давно вже на мільярди. Не хочу занурюватися в міркування про причини і наслідки цього явища. Обмежуся тільки богословським змістом. Невинні жертви агресії та вбивства, звичайно, прийняті Богом. Про це говорить і папа Бенедикт (Рацингер). Ми віруємо в їх участь в царстві небесному. Але разом з тим цей факт — це пряме засудження проти нас.

Ірод, який був узурпатором царської влади в Палестині, воював з часом, з природним ходом речей. Кожен правитель рано чи пізно втрачає владу. Просто одні зі смертю, а інші раніше. Прийняти свою кінцевість важко, особливо прийняти кінцевість своєї влади. Засновник об’єднаної Китайської держави, імператор Цинь Шихуанді, помер у молодому віці 48 років, отруївшись «пігулками безсмертя», які йому готували придворні алхіміки. І зараз правителі, одурманені владою, як отрутою, шукають «пігулки безсмертя» та витрачають величезні гроші на сумнівні, з точки зору здорового глузду, процедури пластичної хірургії. І «сонцеподібний» Ботокс (він же новий Ірод), хан всього Швабростану, тут не самотній. До речі, кличку «Ірод» він отримав ще до «Норд-Оста» та Беслана, влітку 1999 року, після публікації про те, як автомобіль, в якому він їхав, вбив п’ятирічного Дениса Лапшина. Труп хлопчика був гебешниками з місця події відвезений. Через кілька днів Путін був затверджений на посаді Голови Уряду Росії. Історія повторюється: узурпатор,що вбивав дітей, знову при владі. Є й інші паралелі, які об’єднують царька з задвірків Римської імперії та хана Швабростану. Так, обидва будували храми, в надії дати хабар небеса, а там, як відомо, корупція не працює. Але іродівський храм простояв недовго, його зруйнували римські солдати, не довго буде стояти, сподіваюся, і путінський вівтар темряви. Ірод помер у страшних муках…..а далі будемо спостерігати. А поки повернемося до нашої теми.

Хід часу і зміна формації суспільства — невблаганні. Це той самий «камінь, відсічений від скелі не руками людськими», (за пророком Даниїлом), який зносить всі людські побудови і плани. Який котиться з гори розтрощуючи все на своєму шляху. Начебто страшно. Але для нас християн хід часу — це благо. Природна зміна всього сущого—благо. Саме тому що невблаганний хід часу — це справа руки Божої. І сам Бог дарує можливість увійти у вічність.

А ще «камінь нерукосічний» — це Христос. Вся історія Писання показує нам, що земні могутні імперії та царства не стоять вічно. Всі вони сьогодні є, а завтра їх вже не буде. І якщо подивитися на історію народу Божого—Церкви, немає в ній ні тріумфу, ні земної величі, хоча в різні століття християни і намагалися будувати християнські імперії, такі, як Візантія, або Священна Римська імперія німецької нації. Але і їх існування не стало тим, що вводить людину у вічне буття. У кращому випадку, вони могли тільки сприяти цьому процесу.

Лише Немовля, що народилося в сім’ї збіднілих аристократів, які промишляли ремеслом, в хліві (це, як якщо б зараз Він народився в підсобці на паркінгу) створив Народ—мандрівників на землі, народ Неба — Церкву Свою. Нам немає потреби ковтати «пігулки безсмертя», нам вічне буття дарує Господь наш Ісус Христос. І в Народ Божий ми входимо вірою. А не правильною думкою про Бога, або правильною юрисдикцією менеджерської корпорації нашої релігійної організації. Це все потрібні і правильні речі, але не вони нас ведуть до вічного життя. У Царство Небесне нас веде Сам Христос. Навіть тих, хто не має правильних поглядів. Навіть тих, хто не має жодних поглядів просто в силу віку, або різноманітних дефектів розвитку.

Ситуації з переслідуванням за Христа багато разів повторювалися у нашому грішному світі. Продовжуючи тему, заявлену на початку цього нарису, перенесемося з Римської колонії Палестини, в іншу колонію, колонію іншої імперії, Речі Посполітої, яка в той час також була у занепаді. І там, на жаль, що закономірно, з’явилися і нові Іроди і не раз. Перенесемося подумки в століття вісімнадцяте та згадаємо на початку преподобно-мучеників-василіан у Полоцьку (ченців Костянтина, Феофана, Якова, Йосипа та Мелетія), яких особисто вбив Петро Перший за те, що вони шанували святого Йосафата Кунцевича. Є сенс окремо описати події того часу. Північна війна початку XVIII століття для Речі Посполитої була не тільки війною із зовнішнім ворогом — шведами, але швидко переросла в громадянську війну. Тоді російський цар Петро I вдерся на територію Великого Князівства Литовського і захопив Полоцьк.

У російському православ’ї в принципі досі поширена зоологічна ненависть до Греко-Католицької Церкви. Основна причина мені бачиться в тому, що ненависть до Католицької Церкви вже до XV століття стала маркером само-ідентичності віруючих православних Орди-Рашки. І навіть зараз, ті з православних, хто не живить ненависті до Католицької Церкви, часто піддаються від своїх побратимів обструкції, моральному терору і іноді навіть фізичному насильству. (Згадайте погром «казаками» у 1995 році в Москві іконописних майстерень Успенського братства, коли «казаки» розбивали об землю та топтали ногами «не-православні» ікони). Те, що маркування себе через ненависть — і нерозумно і згубно духовно. Думаю, що це і так ясно. Важливо, що це призводить до такого роду злочинів. Природно максимальний градус ненависті від «православних» дістається тим православним, які не маркують себе ненавистю до Римської Церкви, і більш того знаходяться з нею в сопричасті — унії. Тому що такі православні уніати показують, що ненависть — далеко не гарант Православ’я.

Цар Петро цією ненавистю володів у вищій мірі, він захопив Полоцьк та влаштував бійню прямо в храмі святої Софії. Йдучи геть, цар Петро велів підірвати Софійський Собор XI століття. В результаті вцілів тільки фрагмент абсиди. Справедливості заради треба вказати, що при захопленні Мінська вбивства мінчан російськими солдатами супроводжувалися погромами та розоренням вже єдиновірних московитам православних храмів та монастирів. Вони, бачачи, що там дещо інше оздоблення, вважали їх не-своїми. Ось вже воістину властива майже всім московитам тупа прихильність лише зовнішнім формам культу. Це одна з особливостей зла. Йдучи на одне моральне дно та вважаючи себе правим, будь впевнений, проб’єш і друге і третє і десяте. Що нині і відбувається в Швабростані. І безодня гріха понесе новим злочинам зі швидкістю вільного падіння. Ненавидиш «уніатів» і вже не помічаєш, як з істеричним ревом «він же філокатолик» ламаєш ікони роботи архім. Зинона. Б’єш «козачим» чоботом по лику Серафима Саровського, бо не та рука писала.

Гарант пробиття чергового дна, — впевненість у своїй правоті. Чи є дно у зла? У зла дна немає. А нам тоді робити нормальним, осудним християнам? Риторичне питання. Для початку згадати що розумні вчаться на чужих помилках, дурні на своїх, а гордці не вчаться зовсім. Молячись святим мученикам, постаратися побачити Божу любов до Христової Церкви. Побачити, що церква, яка стала прислужницею держави, розділяє з нею співучасть у всіх злочинах. Благословити Бога за сепарацію Церкви від держави. І не вірити посулам ні Августів, ні якихось там казкових та не-казкових Рамзесо-Валтасаро-Іродо-Сталіно-Ботоксів та їхних посіпак.

Але далі у нас йтиметься про західно-українські (точніше, втрачені нині етнічні українські землі) так званого «Царства Польського». Отже, 24 січня 1874 р. у селі Пратулін на Підляшші прийняли смерть тринадцять уніатів. Вони захищали свою святиню від царських солдатів, присланих, щоб силою змусити жителів села Пратулін перейти в казенне «православ’я». Російські (формально, «православні») солдати сокирами зламали двері греко-католицької церкви та передали її у розпорядження призначеного урядом синодального (ніби як «православного») священика. Убитих сповідників зарили в загальній могилі та зрівняли її з землею.

В цілому ж період насильницького скасування унії на польських та українських землях ознаменувався на Підляшші кривавими розправами над тими, хто не бажав приймати «государеве православ’я». Здавалося вже настала епоха «лібералізму», вже багато років як в Росії скасували кріпосне право. Вже багато хто з колишніх кріпаків стали купцями «стотисячниками» а то і «мільйонниками»; припинилися відкриті гоніння на старообрядців. Але цей лібералізм був вельми і вельми вибірковий.

Описані факти мало відомі (а точніше «цнотливо» приховані) у російській історіографії. Російська історія завжди намагалася ігнорувати факти, які свідчили не на користь уряду та державного православ’я. На жаль, традиція пропагандистської підтасовки фактів, для російської історіографії — це справа більш ніж звична. Отже, була офіційно «скасована» церковна унія 1596 р. У Петербурзі відбулися урочистості, присвячені цій події. Найвищим велінням була вибита пам’ятна медаль з написом: «відторгнені насильством, возз’єднані любов’ю». З точки зору подій, що сталися на підляських землях, напис на медалі був витонченим і цинічним знущанням над людьми, які рушницями та нагайками заганяються в синодальну (державну) церкву.

До речі, потім російська влада провела розслідування інциденту і майор Котов (майже комдив, така ось іронія долі), що віддав наказ стріляти, був розжалуваний та засланий до Сибіру. Як завжди, покарали нижнього виконавця, не зворушивши реальних ідеологів терору.

А «корінь зла» тут навіки той же. Кесар, який хоче бути богом. В даному конкретному випадку вбитий не імператор Олександр II (у цілому, непогана людина, як був заручником у тій ситуації), а ідеологія релігії імперії, найбільш яскраво виражена в «Легенді про Великого Інквізитора» у Достоєвського. Знову-таки, за іронією долі в рік виходу роману (1880 від Р.Х.) обер-прокурором Синоду став Костянтин Побєдоносцев — людина, немов списана з «Великого Інквізитора» слово в слово. Уявлення, що монарх в державі — господар не тільки землі, гаманців, життів своїх підданих, але навіть і душ, якоїсь божевільної концентрації досягло саме в перерод, коли «Побєдоносцєв над Росією простер совині крила». А весь терор на Підляшші — це була лише кривава прелюдія витонченого знущання над християнською совістю, яке досягне апогею пізніше.

Саме це груба помилка усіх російських «консерваторів-охоронців», що мислили і зараз мислять, ніби християнство потрібно виключно для «виховання в підданих довіри до держави» ©. Перед нами цитата з циркуляра по створенню парафіяльних шкіл. Микола Бердяєв, урожденець України, свого часу порівнював цю концепцію з комунізмом, а самого Побєдоносцева порівнював з Леніним. Їм обом було чуже розуміння цінності людської особистості і властиве уявлення про понад — цінності держави. Вони обидва були нігілістами і їх погляди — «нігілізм на релігійному грунті». Просто релігія комуністів — марксизм, релігія чиновників Швабростану — державництво, або етатизм. В якій власне християнській вірі була відведена обслуговуюча роль.

Ще один маленький момент. Але важливий. Пратулінські мученики не були «прості неграмотні мужики» у нашому розумінні. Минуло 10 років після скасування кріпосного права. І за ці десять років на селах відбулися процеси, які повністю зламали старий стереотип «неписьменного простого мужика». Ідеалізованого співчутливою літературою XIX століття.

Більшість селян села Пратулін були саме що грамотними. У селі діяла бібліотека, церковне братство за зразком просвітницьких міських братств. І «Товариство тверезості» яке займалося пропагандою відмови від алкоголю. Алкоголізм на селі завжди був проблемою. За формою це нагадував «лестадіанський рух» у Фінляндії і в Швеції. Братчики влаштовували просвітницькі читання з чаюванням з обговоренням прочитаного. Тобто всі ці парафіяльні активісти прекрасно знали основи своєї релігії. Звичайно, це не унікальне явище для того часу. Такі братства, організовані знизу при церквах і костелах, були більш ніж в 300 сіл регіону. Члени братств створювали «каси взаємодопомоги», бібліотеки, і навіть клопотали про відкриття шкіл. Самі, а не за наказом зверху. Що говорить про такий факт, що образ «простого мужика», неграмотного і наївно-довірливого до будь — яких наказам зверху — відверто помилковий.

Згадаймо й інших мучеників, єпископа Кунцевича та Андрія Боболю. Обидва святих мученики це приклад безмежної любові до людей і надприродного вмінню прощати. Хоча обох їх вбила не держава, а «народна хтонь», дух заколоту та бунту. Головне тут не це. Головне — вміння бути «жертвою цілопалення». Віддати Христу всього себе без залишку.І приклад Пратулінських та інших мучеників від держави теж про це.

З усього цього важливо зробити один богословський висновок. Людина за своєю природою все ж прагне до кращого, до якоїсь досконалості. Звичайно в інтересах держави зберегти «статус кво», при якому люди «податних станів» у принципі не відрізняються від тварин. Де люди — «коліщатка та гвинтики державної машини» (цит. Ленін, — якщо хто не знав). Тому конфлікт християнства та етатизму, побудованого на ідеології «людина-ніщо, але держава-все» — неминучий. Бо Бог втілився в людину, а не в державу, і Христос особисто звертається до кожної людини, а не до урядів.

Ексклюзив

Іван Верстянюк, оглядач