Не називай підвал підвалом. Сторона Життя

14.07.2022 0 Редакция NS.Writer

«Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був!
А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст…»
Обявлення Івана Богослова 3:15-16

(c)Alesha Stupin

Настала ніч, і я, перш, ніж лягти спати, підійшов до вікна, щоб відчинити його і впустити до кімнати прохолоду, аби притлумити спеку дня.

У дворі впровадилася темрява — хоч в око стрель тобі. Комендантська година погасила усі джерела світла. Я подивився на небо — зірки горіли. Горіли — та ще й як! Таке небо я бачив лише в дитинстві на селі. Тепер воно прийшло і до міста, позбавленого підсвітки вікон, дворових ліхтарів, ілюмінації магазинів і освітлення вулиць. Цілковиті тиша і темрява огорнули мене, і я пішов спати. Ще подумав, що спогади про дитинство допоможуть легко заснути.

Та, тієї ж миті у дворі загавкав пес. Це було дивно, бо на вулиці у комендантську годину не повинно бути нікого, а коти мають спати. Ще перебуваючи в контекстах сюжетів дитинства, я вирішив, що пес зустрів їжака. Та відразу відхилив цю милу моїм спогадам версію, бо гавкіт був якийсь «нецільовий». Сон вже огортав мене, відтак я вирішив, що псу щось наснилося.

І дійсно гавкіт відразу стих.

Коли це, десь на межі сну, у дворі щось лунко грюкнуло. Я від здивування відразу прокинувся. Мене зацікавила природа цього звуку, який у порожньому дворі, порожнього міста був позасистемним. Я почав пригадувати, до чого ж він найбільше подібний? Миттєво вирахував, що так лунає удар дерева по дереву, бо звук був якийсь «тупий». Знову мені далася взнаки індукція дитячих спогадів, коли у столярній майстерні дядька Андрея гатив киянкою по ослоні.

Мене все це трохи втішило і заспокоїло: природу звуку я розпізнав. Але — лише частково, бо походження звуку я не розумів. Навряд чи хтось вночі в темряві комендантської години вийшов у наш двір, щоб вдарити молотком по лавочці під ялиною, на якій вечорами збираються старші сусідки.

Я прислухався, але мене огортав сон. Коли вже починав погоджуватися, що це якийсь дійсно позасистемний факт, який просто потрібно сприйняти до відома на віру, як у темряві двору знову щось тихо гримнуло. Але, цього виявилося досить, щоб я зрозумів і природу походження звуку: це падають яблука на капот машини, що стоїть під нею.

І знову спогад дитинства доповнив мені враження темряви і тиші — це ж скоро Петра, і зеленці стають солодкими.

Згадка про свято Петра і Павла дивним чином доправила мене у лютий місяць, коли ми вперше під час тривог почали спускатися в укриття в підвал. Як летить час. Час війни.

І я поринув у сни-спогади.

Коли сьогодні вдруге після тривоги піднімалися сходами додому, Оля сказала: «Я готова ходити всю ніч, аби тільки нікого не бомбили».

Попри все, ми не повинні втрачати оптимізму і почуття гумору, бо ворог сподівається саме на це.

Заходжу в кімнату і бачу, що Оля задумалась. Лагідно питаю у неї, що за клопіт. Кажу, що думати, то добре, а задумуватися — погано. А вона піднімає голову і каже: «Я думаю, що вдягатиму сьогодні в підвал під час повітряної тривоги. Це ж знову „виходити на люди“. Треба щось нове». І посміхається.

Ми не будемо вже такими, як були раніше, але ми маємо залишатися людьми, бо ворог хоче знищити в нас саме все людяне.

Вранці у нас була повітряна тривога.

В підвалі говорили з Олею, окрім усього, і про Росію. Я нагадав біблійну оповідь про те, як Бог і Авраам оглядали Содом. Тоді Бог, прислухаючись до благань Авраама змилуватися над містом, погодився зберегти його, за умови, якщо там знайдуться хоча б десять праведників. Знайшовся лише Лот. І місто було знищене.

А ще я Олі пояснив, що Бог говорив не про невинних, а про праведників. Невинні — це ті, хто не чинить зла, але й не протистоїть йому. А праведник зла не чинить і повстає проти нього. Він — на стороні Життя.

Росія врятується, коли в ній з’являться праведники. А нині — праведниками є весь український народ.

Ми сиділи з Олею в підвалі під час повітряної тривоги і обговорювали наших захисників, що хтось пильнує повітряний простір, попереджає нас про загрози. За відсутності сирен ми хоча б не тримаємо себе у постійному напруженні. І якось розмова вийшла на те, що й самим потрібно долучитися до якоїсь доброї справи. А я відразу й зазначив, що довго шукати не потрібно — підемо до школи, а там добру справу обов’язково знайдемо. Так і вийшло. Ми вирізаємо заготовки до маскувальних сіток. А хтось привозить передачі з теплим одягом, приносить харчі. Хтось формує комплекти для переселенців тощо. І все відбувається без якоїсь виразної присутності казенних команд, але напрочуд осмислено і організовано. Це і є солідарна дія мас, яка і складає основу спонтанних порядків взагалі і школи зокрема.

А ще я подумав, що, коли будемо після закінченні війни перераховувати фактори нашої Перемоги, то поряд з воїнами і народом маємо поставити і школу, яка формувала їх незламний дух.

«Війни виграють учителі!» Я знаю, хто це сказав і коли, але у нас віднині своя, власна історія Перемог.

У підвалі я, часом для забави, розповідаю Олі свої сни, які, часом, сам і вигадую.

Приснилося мені, що я член делегації МАГАТЕ, і ми на якомусь об’єкті проводимо перевірку. Я, чомусь, філіппінець. Навіть бачу себе зі сторони — такий собі симпатичний літній чоловік з темним волоссям без сивини, але нижчого зросту. Ще я пам’ятаю, що гортаю якусь діаграму на папері, який складений, як армійські карти, які я тримав у руках років сорок тому у військових таборах на Ровенському полігоні після закінчення університету. Але, у сні я про це не думаю. Ми знаходимося у великій залі. Одна її сторона це панорамні скляні вікна, за якими пейзаж нагадує скандинавський фіорд. Потім ми кудись йдемо коридором, характерним для науково-виробничих будівель, і я по ходу повертаю у бік туалетного приміщення, але двері виявляються зачиненими. Цієї ж миті я прокидаюся (мабуть, тому сон і запам’ятав), встаю з ліжка і в темряві хати йду до туалету. Тут усе вирішується благополучно без черги, бо Оля спить.

Вже у ванній кімнаті, осягаючи весь сюжет і сну, і пробудження, легко його тлумачу: все буде добре, головне — «не сцяти»!

Не називай підвал підвалом!

Сьогодні вночі, коли під час повітряної тривоги сходами спускалися в підвал, Оля промовила: «А давай більше не будемо називати підвал підвалом». Я миттєво розпізнав її настрій і підхопив: «Я буду тепер тобі казати, що сьогодні „дістав ключі“, і ми йдемо „на хату“ на ніч». Особливого шарму цьому діалогу додавала та обставина, що Оля несла з собою стару подушку, щоб м’якше було сидіти на ящику.

Ці всі сни-спогади пролітають, як у прискореному кіно. Мабуть, їх жене сон — дивний кіномеханік.

Так було, а нині вже яблука, попри комендантські години, повітряні тривоги, підвали-укриття, темряву і неприродну тишу міської ночі, падають на капоти машин. Бо яблука — на стороні Життя, і їх ніщо не може спинити. І ми — на стороні Життя. Тому і переможемо.

P.S.

Війна між Росією та Україною це двоборство нав’язаних і спонтанних порядків.

Нав’язані порядки непевні, бо в їх основі лежить вигадана логіка, і вони підтримуються за рахунок постійного ресурсного підживлення (матеріального, пропагандистського, силового тощо).

Спонтанні порядки стійкі, бо в їх основі логіка Життя та солідарні дії мас.

Росія — це нав’язаний порядок збоченої логіки, яку породило її рентне прокляття: невичерпні природні і, колись, людські ресурси. Це доповнилося факторами психічного розладу очільника влади, система якої в Росії завжди була авторитарною.

Україна — це новітній спонтанний порядок логіки довіри, піклування та солідарних дій, об’єднаних концептами свободи, гідності і незалежності.

Так, Україні допомагає світ. І ця допомога дієва, бо в симфонії перебувають наші засадничі принципи прав і свобод людини, народу, країни. Вона спрямована на те, щоб нав’язаний порядок Росії позбавити ресурсів, що його підживлюють.

Нав’язані порядки завжди розпадаються, а спонтанні порядки динамічно розвиваються, створюючи нову логіку Життя, яка потім вказує нові напрямки поступу.

За своєю ментальністю, коренями ми хлібороби (планування, створення запасів, селекція кращого), а вони — кочівники (захоплення територій, їх виснаження та загарбання нових).

У нас активним є Его (Я), а у них — Ід (Воно). Тому ми прагнемо свободи Я, а вони — диктатури, як втілення Воно. Відтак нині ми захищаємо своє, а вони прийшли загарбати чуже. Вічна історія. Але тепер ми покладемо їй край назавжди. Так переможемо!

Ексклюзив

ТкачВалентин Ткач,
для Newssky


Поделиться статьей:

                               

Подписаться на новости:




В тему: